Своє чуже життя

Як хлопчику із Західної України вдалося втекти від репресій і повернутися додому через шість десятиліть

28.05.2018 Ліза Сівєц

П’ятирічний хлопчик біжить. До пункту призначення — села, в якому живе тітка, — три кілометри. Хлопчик біжить через підкарпатський ліс. Йому страшно. Страх і жене вперед.

Спочатку забрали маму. Влітку 1947 року вона йшла додому з лісу, де все ще переховувались бійці Української повстанської армії. Мама була зв’язковою, носила «естафетки» між куренями. За одну таку записку, яку знайшли при ній, маму й заарештували — засудили на 10 років таборів та відправили в Іркутську область. Разом з іншими дівчатами та хлопцями з України вона рубала тайгу для того, щоб (як іронічно!) побудувати місто Братськ.

Другим забрали діда. Дід був грамотним, як на той час, — мав два чи три класи церковно-приходської школи. Працював комірником на залізничній станції в селі Медика — приймав та відправляв вантажі. На цю посаду його призначили «перші совєти», які прийшли в Галичину 1939 року. Так дід і працював всю війну. В 1945 році прийшли «другі совєти», яким, з легкої руки дідового сусіда, не сподобалось, що під час окупації дід працював на німців. За «пособнічєство окупантам» отримав 10 років каторги — будував карагандинські шахти у Казахстані.

Бабусю, прабабусю та паралізованого прадіда забрали останніми. В листопаді 1947 року їхнє подвір’я в селі Ясманичі оточили «ястребки» — народні дружинники з місцевих хлопців-комсомольців. В хату зайшли НКВСівці, зачитали постанову: «Именем Советского Союза… как семья предателей родины… подлежат депортации». На збори дали годину. Всадили на підводу, паралізованого прадіда кинули, як колоду, і відправили всіх в Кемеровську область, в Сибір.

Тоді мали забрати і хлопчика. Бабуся першим його вдягла і посадила на підводу. Але сталось інакше.

DSC_8143

З-за паркану за виселенням спостерігали сусіди та родичі. Серед них була й тітка хлопчика, рідна сестра його батька, яка жила в сусідньому селі — Седлиську. Вона поманила хлопчика пальцем, мовляв «біжи, я тобі щось дам». А коли той зійшов з підводи і переліз через паркан, «яструбки» вдали, що не побачили.

«Втікай, втікай, бо нас тут…», — налякала тітка малого.

І хлопчик побіг.

Разом зі страхом

— Я в хаті сидів, на подвір’я не виходив — такий інструктаж від тітки отримав, — згадує Ігор, тепер уже сивий чоловік. — Мені вже 76 років, тоді було 5, а я донині пам’ятаю: «Як хтось зайде — втікай».

НКВСівці помітили, що хлопчика нема, коли вже дістались вокзалу в Медиці. Почали шукати, але місцеві хлопці з «яструбків» повідомили тітку, щоб вона сховала малого. Зробила шпарину між стіною і двома перинами на ліжку. Коли хтось стукав у двері, хлопчик втікав туди. Він не знав, що таке Сибір, але розумів, що треба так робити, бо інакше буде щось страшне.

DSC_8143

За кілька днів тітка вирішила вивезти хлопчика з села. Вбрала його в хустинку, як дівчинку, і пішла з ним в Медику на вокзал, на нічний поїзд. Було доволі холодно, тому подорожні зайшли в станцію погрітись біля буржуйки.

— А там був НКВСівець, що нас виселяв. Я як його побачив, одразу в крик, схопив тітку за спідницю, — переказує Ігор розповіді тітки. — НКВСівець каже: «Шо дєвочка так плачєт?» А тітка йому: «Та вона помішалась, я її до лікаря до Львова везу».

НКВСівці помітили, що хлопчика нема, коли вже дістались вокзалу. Почали шукати, але тітка сховала малого. Зробила шпарину між стіною і двома перинами на ліжку. Коли хтось стукав у двері, хлопчик втікав туди

Так тітка привезла хлопчика до Львова. До батька.

Батько пішов сам. До і під час війни він працював перукарем у Перемишлі. В 44-му році, коли німців вже вигнали з Львівської області, його призвали до радянської армії. Воював до травня 1945 року і після демобілізації не повернувся в село до родини, а поїхав до Львова.

— Ми знали, що він повернувся. Але фактично він не зізнавався нам в тому, — розповідає Ігор. — Потім казав: йому донесли, що в селі поголовно всіх саджають. Тепер я можу собі уявити — людей гнав страх. І він боявся, що теж сяде. Хоча він служив в радянській армії, був навіть інвалідом війни.

У Львові Ігор жив разом з батьком та його новою родиною. Але в 1949 році батько відправив хлопчика назад до тітки. Настав час йти до школи. У Львові малого не брали, бо не мав документів, а в селі приймали і без них. Тоді тітка жила вже в Судовій Вишні, за 40 кілометрів на схід від рідного села. За договором Радянського Союзу та Польської Республіки, Медика, Ясманичі та Седлисько дістались Польщі, тому українців з цих сіл примусово депортували в села УРСР поблизу.

— Всі ми ображені тим, що фактично нас поневолили, — пояснює Ігор. — Тітку переселили не в Сибір, а менш ніж на сотню кілометрів. Але людина мала хату, мала город. А її перегнали в чужу хату, де раніше поляки жили. Одну кімнату дали родині моєї тітки, в якої було п’ять душ, а другу дали ще одним. Ну як можна було ставитись? Радянська влада дискредитувала себе в наших місцях. Давали участкового на село — п’яниця, як завжди, п’яниця був. 

У нас тут через одного були з родини ворогів народу. До того нормально ставились. Ніяких утисків чи осуду, навпаки співчували

 

DSC_8143

За рік батько за пляшку зробив Ігорю свідоцтво про народження. Хлопчик повернувся до Львова і пішов там у другий клас.

— У нас тут через одного були з родини ворогів народу. До того нормально ставились, — згадує він. — Ніяких утисків чи осуду, навпаки співчували. І так, як воно стало тепер, що всі зрозуміли, так в нас було весь час. Якщо б радянська влада не робила тут стільки репресій в 39-40 роках, може, все сприймалось би по-інакшому. Ті сотні тисяч закатованих людей — то ж не були бандюгани з великої дороги, то були звичайні трудяги.

Страх Ігоря поступово зникав.

Нема мами

Зв’язку з рідною мамою хлопчик не мав. Він не пам’ятав того дня, коли маму заарештували. Не пам’ятав її обличчя. Бо майже не бачив мами до арешту. Вона рідко бувала вдома — або продавала вирощену городину в Перемишлі, або допомагала повстанцям в лісі. Фактично до заслання хлопчика виховувала бабуся. Мама не писала малому, бо знала, що в батька була інша сім’я. Але листувалася з іншими родичами і надсилала їм свої фотографії. Хлопчик бачив їх. Але сам мами не пам’ятав.

Батько про неї нічого не розказував. Він багато працював: як пішов зранку, так до десятої вечора його не було вдома — гроші заробляв. Рештою справ, як-то вихованням, займалась його дружина. Вона говорила про маму Ігоря лише погане. Як він потім зрозумів, жінка ревнувала і намагалась відбити в хлопчика бажання налагодити контакти.

Після смерті Сталіна в 1953 році дідуся хлопчика частково реабілітували, дозволили виїхати з Казахстану, але не в Україну. Він поїхав в Кемеровську область до дружини, бабусі Ігоря. Десь за рік до них приїхала з Іркутської області донька, мама Ігоря. Вони жили там спокійно, не бідували, мали господарство. Але тягнуло додому. Вертатись в Західну Україну їм заборонили, тому в 1961 році вони поїхали в Харківську область. Там мама Ігоря вдруге вийшла заміж. Народила другого сина. Але зв’язку з Ігорем родина не мала ще близько десяти років.

У 1970 році бабуся приїхала до Львова. В гості до родичів. Через них знайшла Ігоря. Він вже був одруженим, мав сина. Тоді, через 23 роки — у свої 28, він вперше говорив з бабусею.

Вперше поїхав у Харківську область до рідних.

Вперше побачив маму.

Їй було майже 50. Не стара, але спрацьована. Тайга залишила по собі слід.

— Мама дуже мовчазна людина була, — згадує Ігор. — Скільки я її не випитував: мам, ну як там було? «Ігор, то були такі часи. Я той хрест на собі пронесла. Все». Проте бабуся розказувала таке, Боже! Такі подробиці, що й уваги не варто було звертати, а вона все пам’ятала. Спочатку було важко, бо як зараз російська пропаганда щодо України бреше, таке саме було і тоді. Місцевих чоловіків в селі майже не було, вони воювали з бандерівцями, а бандерівців привезли до них. Та вчителька, в хаті якої жили бабуся з прабабусею, казала ніби чула, що в бандерівців одне око на лобі. І дивувалась, що вони — такі самі люди, трудівники.

Відтоді щороку на час відпустки Ігор їздив до рідних в Харківську область.

— Мама старалась ніби надолужити те, чого не було в дитинстві. Але я був уже геть дорослою людиною, мені вже то нецікаво було, — з прикрістю говорить чоловік. — Не маю до матері тих почуттів, які повинні бути. Як в мого сина до матері, як в кожної людини. Я не мав мами. Чужа людина.

Примирення

Першим помер прадід. Навіть не доїхав до Кемеровської області, не витримав дороги в товарному вагоні, відійшов десь біля Самари. Протягом доби люди просили зупинити поїзд, аби поховати покійника. Ховали біля насипу — видовбали півметра промерзлої землі, закидали трохи зверху і рушили далі. На все про все — година.

Другою померла прабабуся. Бо вік був такий. У засланні, в Кемеровській області. В чужій хаті, в яку розподілили їх з бабусею. Вже в Харківській області померли дід з бабусею. Згодом відійшла і мама. Прожила більш як 80 років. За місяць до того від раку померла дружина Ігоря. Лишився сам.

Ігор Нога говорить про все, що пережив, легко, наче це не його життя, а сцени з фільму. Для нього це все вже в минулому. І сімейне життя, і кар’єра інженера. Боятися нічого, каже, бо нема чого прагнути. Та й часи зараз зовсім інші. Довгі роки він не наважувався розповідати знайомим свою родинну історію, бо боявся наслідків — могли нагадати.

У школі був піонером. Тоді — комсомольцем. Але в партію принципово не вступав. Вважав, що то було би підло перед його предками.

Одного разу його викликав КДБіст, який працював при заводі. Нагадав, що для кар’єри треба бути членом партії. Але Ігор не піддався. Дочекався Горбачовської перебудови і став начальником цеху, так і не маючи партквитка. Каже, ні про що не жалкує.

DSC_8143

Майже всі рідні Ігоря пережили репресії. Він не наважується сказати, що йому пощастило, але зі співчуттям згадує знайомого, який, на відміну від Ігоря, навіть не знав, де його мама і що з нею.

Та все ж усе життя Ігор вважав себе жертвою.

— Я, може, не жив би у Львові. Але я спокійно жив би в селі, — намагається уявити альтернативний сценарій свого життя Ігор. — Не був би інженером, а був би, скажімо, агрономом. Для чого нас чіпали? Жили собі люди спокійно, нікого не вбивали, ні на кого не нападали. У нашому селі жили і українці, і польські родини. Нормальні сусідські стосунки були. А правителі перекроїли карту Європи по пакту Молотова-Ріббентропа і зробили ворогів з народів. Що насильно зроблено, вічним не буває. Все одно розвалюється.

Разом з сином Ігор знайшов в архівах справи мами та діда. Побачив, хто написав доноси, — сусіди, яких дід не раз виручав. Шукати цих людей або інформацію про них Ігор не збирався.

— Я на них зла не маю, — каже. — Їх залякали, під страхом вони могли сказати все, що завгодно. Тим більше, ті люди були неграмотні, ледве вміли підписатись, а в доносах такими фразами орудували. Я так зрозумів, що то слідчий писав доноси під копірку, а їх просто змусили підписати. Вони вже всі на небесах. Кожен за своє відповідає. Я всім пробачив, тому що для мене то абстрактні люди. Я особисто не знав нікого. Знав дочку одного з тих сусідів, навіть пару разів її бачив — вона жила у Львові, працювала у взуттєвому магазині. Але я не вважав її винною. Хоча потім мені сказали, що вона заклала мою маму. Але то не доведений факт. Мало що говорять люди. Винна система. Система усіх перемолола.

Разом з сином Ігор знайшов в архівах справи мами та діда. Побачив, хто написав доноси, — сусіди, яких дід не раз виручав

Примиритись з тяжкою історією, каже, допомагає лише час. Його образа менша за ту, яка була в його матері та діда. А в його сина ця образа ще менша. Ігор вірить, що для наступних поколінь історія репресій буде, як для нього історія Полтавської битви: було десь далеко, стільки-то загинуло. Статистика, без емоцій. Тому що тебе це не торкнулося. Зараз і самого Ігоря турбують вже актуальніші події.

— Ми от підемо — чи по сто грамів вип’ємо, чи на концерт, — розмірковує чоловік. — А на сході люди реально в окопах сидять. У будь-яку погоду! І реально стріляють, і реально вбивають. Думали ж — ну, півроку, рік. Люди добрі, вже четвертий рік та війна триває! — Ігор обурюється. — Майже Друга світова. Не таких масштабів, але все ж!

Повернення

 — Цікава штука, — Ігор роздивляється диктофон. Коли він мріяв стати журналістом, таких не було. Коли він мріяв стати журналістом, він дописував в республіканську українську дитячу газету «Зірка». Був старостою класу і писав про клас. Одного разу був на Львівському радіо на програмі до Дня матері. Класна керівниця знала, що мачуха виховує його в спартанському дусі, що хлопець виконує всі хатні роботи. І його запросили на радіо.

— Ясно: що мені там написали, то я прочитав, — згадує Ігор. — Але я себе вважав журналістом пишучим. Дуже я хотів того, і всі думали, що я піду на журналістику. Але коли мова зайшла про майбутнє, мені сказали: «Ні. Що таке журналіст? Сто рублів зарплати і більше нічого. Краще інженером».

Після 9 класу мачуха послала Ігоря на роботу. Щоб стаж був. З 17 років хлопець працював робітником на заводі радіоелектронної та медичної апаратури. Останній рік вчився у вечірній школі. Потім три роки відслужив в армії. Вступив до «Політехніки». Знову ж таки, це було не його рішення. Але хлопець закінчив інститут і далі сумлінно працював інженером на тому ж заводі.

— Воно йшло і йшло так, само по собі, але я не відчував радості в тій роботі. Я завжди казав: то не моє. «То не моє» тягнулось роками. Так я і на пенсію пішов. Ясно, що без помилок не буває. Але я радий, що так все, — підсумовує чоловік. — Зрештою, вважаю себе щасливою людиною. Я маю прекрасного сина. Він мені не дає пропасти. Я нормально стою на ногах, я не бездомний, не п’яниця. В мене була прекрасна сім’я, прекрасна дружина. А зараз так. Ну яке в мене життя? Я просто спокійно доживаю віку. Мені нічого вже не потрібно, тільки трошки здоров’я і щоб після ремонту, який ми з сином затіяли, я хоча б років десять ще пожив в тій хаті.

Ігор був за кордоном лише раз — в Польщі. Фактично — у рідному селі. Вперше з п’яти років, від того часу, як утікав. Мав тоді за плечима уже 63 роки.

— Була якась така ностальгія за тим періодом мого життя. Хоча я тоді був ще не зовсім свідомим, дитина. Але щось мене туди сильно тягнуло, — пояснює Ігор. — А я так пам’ятаю: церква на горбочку, а навпроти моя хата. Я її впізнав. Стукав, а там якийсь поляк живе, він мене не пустив. Хата виявилась не такою, якою я її уявляв, хоча та польська родина нічого не змінювала. Коли я був маленьким, здавалось, що хата велика, висока. А зараз маленька така. Порівняно з сучасними, то небо і земля.

Я на них зла не маю. Їх залякали — під страхом вони могли сказати все, що завгодно. Винна система. Система усіх перемолола

DSC_8143

Чоловік ішов через підкарпатський ліс. Стежкою, якою більш ніж півстоліття тому втікав від репресій. Тільки в зворотному напрямку. Йому не було страшно. Він насолоджувався гарною осінньою природою і тим, що втілив своє бажання. До пункту призначення, селища, в якому жив хлопчик, — трохи більш як кілометр.

— Я собі дивувався, як я міг такою малою дитиною такий маршрут зробити через ліс. Я думав, там 2-3 кілометри. Але майже поруч ті села, — усміхається Ігор. — Все тоді здавалося більшим.

Влітку Ігор планує ще раз поїхати до рідного села. Цього разу — з сином. Син змалку знав, що його бабуся була в Сибіру, від нього нічого не приховували. Тепер хоче поїхати з батьком, зняти ті місця для сімейного архіву.

Син Ігоря працює журналістом.

Ліза Сівєц Середа Ірина

Схожі публікації

17620 14

Зураб Аласанія

Розмова з українським журналістом та медіаменеджером, керівником НТКУ

08.10.2014 Тарас Прокопишин
3974 8

Безбарвні

Брат і сестра з альбінізмом — про сприйняття самих себе та стосунки з навколишнім світом

12.06.2018 Марія Педоренко
9809 10

Справжній Громов

Чому хлопець, що почав воювати у 17 і швидко став командиром для удвічі старших бійців, ніяк не може повернутися з війни

18.06.2018 Ольга Омельянчук

Популярні публікації

227480 6

8 речей, які кожен повинен зробити до 8 ранку

Декілька простих, але важливих порад
25.02.2017 The Ukrainians
32991 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько
38149 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати