«Вони з першого разу ніколи не реагують, тому треба їх бомбити! От просто бомбити! Треба їх постійно бомбити листами».
Випадково стаю свідкою телефонної розмови незнайомої жінки і смикаюся від першої ж фрази з порадою — «бомбити».
Я людина підвищеної лінгвістичної чутливості і усвідомлюю, що не всі так влаштовані. Для декого слова є просто словами, але мені видається, що нам треба вчитися позбуватися певних звичних мовних конструктів.
Так, я розумію, що це поширена фраза. Бомбити листами, запитами, питаннями. Лексика небайдужої людини, що виборює правду і свої права. Зрештою, в такий спосіб долає чиюсь забюрократизованість, або ж — протидіє недобросовісному сервісу чи змушує когось виконувати свої зобов’язання.
Але це дієслово, від котрого, певно, було не по собі людям у Сирії, тепер набуло конкретного вбивчого звучання серед нас.
Поет і перекладач Остап Сливинський, упорядник «Словника війни», чия збірка нещодавно вийшла німецькою мовою, зібрав переклади воєнною мовою звичних слів.
Я пам’ятаю, як 24 лютого 2022 року для мене втратило своє значення слово «розклад».
Це одне зі слів моєї щоденності, бо коли поєднуєш кілька професій і намагаєшся бути відповідальною людиною, розклад важить – ти закладаєш туди своє майбутнє. Майбутнє, яке коригується, але, в принципі, чітко займає свої звичні місця. 4 липня, 24 вересня, 18 грудня – плани, події, що обов’язково відбудуться за твоєї участі.
Я пам’ятаю, як усі календарі, всі розклади втратили для мене значення. Я не могла усвідомити, що для мене означає середа наступного тижня? Чи я взагалі буду в цій середі, а чи є наступна? Я лише бачила знемайбутненість. Це відчуття і зараз зі мною, хоча розклади у старому значенні поступово вернулися у життя.
Але, крім слів, які набули нових значень і, можливо, повертають собі старі, є вислови, що час від часу мене збурюють.
Пам’ятаю, як у травні минулого року мене запрошували виступити на міжнародній конференції і наполягали на офлайновій присутності. Я почала пояснювати неможливість свого приїзду словами: «Розумієте, у мене зв’язані руки». Казала це, маючи на увазі, що не можу лишити літніх батьків, своє місто, з яким за цей час зрослася і зріднилася максимально, і, хоча я часто використовувала саме цю фразу, сама себе зупинила.
Бо я бачила ці руки на власні очі. В Бучі. Бачила, що таке зв’язані руки розстріляних російськими окупантами людей у передмістях Києва. І тепер просто не можу використовувати фразу, яка раніше була такою ясною, зрозумілою, звичною.
Буча. «Не повіриш, але вони знову влаштували бучу». Так висловилася моя приятелька стосовно своїх дітей. А потім ми разом тримали паузу, разом думали про одне й те саме. Бо діти влаштували гармидер у квартирі і протест. А хтось дійсно влаштував Бучу. І ми знаємо хто: російські окупаційні війська.
Ймовірно, для когось це звучить як надумане, але якщо двоє людей разом після цього вислову тримають паузу, в них змінюється дихання, а потім обговорюють це, все ж таки воно має значення. Часом — для двох, а, можливо, і для більшої кількості?
«Бомба-ракета». Цим компліментарним висловом щодо сукні, зачіски, дизайну, картини, вірша користується значна кількість людей.
Я не знаю, чи можу виправляти дописувачів і просити не писати цього, не говорити. Зрештою, людина має право залишатися поза травмою хоча б у своєму звичному комунікативному просторі.
Не можна щоразу, проговорюючи ці слова, уявляти знищені міста. Своє зранене, чиєсь перетворене на попіл. Одеську Затоку, котра не була осереддям комфорту, але зараз, здається, ти хочеш притягнути до відповідальності кожного, хто причетний до руйнації цього містечка, такого розпеченого сонцем, такого рідного.
Мені видається, що час від часу, коли я говоритиму, то зупинятимуся на інших фразах або словах, об котрі ще не мала нагоди спіткнутися, котрі сидять трохи глибше, на них послужливо не вказує підвищена чутливість.
Але, певно, для кожної та кожного з нас з’являться свої нові мовні тригери або ж оприявняться старі.
Цікаво, чи війна змінить нашу звичну лексику, чи її наслідки швидше залишать мову, ніж біль, гнів, любов, вдячність, страх, співчуття та солідарність залишать нашу пам’ять? Чи буде в нас час осмислити це?
Лариса Денисенко, письменниця, правозахисниця.
Цей текст створений завдяки системній читацькій підтримці. Приєднуйтеся до Спільноти The Ukrainians і допомагайте нам публікувати ще більше важливих і цікавих історій.
Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected].
Погляди, висловнені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.
Головне зображення — Вадим Блонський.
