Півтора року тому — у квітні 2017-го — увесь світ спостерігав за боєм двох чемпіонів у суперважкій вазі: 27-річного британця Ентоні Джошуа та 41-річного українця Володимира Кличка. 90 тисяч квитків на стадіон Wembley у Лондоні були розпродані ще за два місяці до поєдинку.
«Це може прозвучати дивно, — напише з часом Володимир Кличко, — та хоч я не виграв титули, все ж пішов із рингу переможцем. Я переміг свого найсильнішого суперника: самого себе».
За чотири місяці після бою, в якому Володимир утратив кілька чемпіонських титулів, він оголосить про завершення спортивної кар’єри. Але обертів діяльності не стишить. Може, навіть навпаки.
Ми зустрілися з Володимиром Кличком, молодшим із двох зіркових братів, в офісі благодійного фонду Klitschko Foundation. Аби поговорити про нові професійні ролі, про страх, котрий мотивує, та одержимість, без якої не вдасться дійти до мети.
Традиційно наше перше запитання звучить так: як ви стали тим, ким ви є? Але у вашому випадку я би хотіла сформулювати його дещо інакше: Володимир Кличко, який завершив зіркову спортивну кар’єру півтора року тому, — ким він є сьогодні?
Думаю, будь-яка людина з амбіціями хоче прожити життя так, аби зрештою не шкодувати. 27 років із моїх 42-х я віддав спорту. Саме спорт сформував мене і заклав мій внутрішній фундамент — дав ті життєві принципи, які дотепер несу я сам і які закладаю у власну дитину чи інших дітей через роботу нашого фонду. Без спорту мені було б важко проявити себе у викладацькій сфері чи, скажімо, менеджерській.
Сказати, що я тепер — бізнесмен? Не люблю цього слова. Центром моєї активності після спорту є радше «enabling» («надання можливостей», — TU). Мені хочеться надихати людей проявляти себе і долати власні виклики.
Ніколи не використовую слова «проблеми» — тільки «виклики».
Ми у редакції The Ukrainians теж кажемо тільки так.
Добре, що ми з вами говоримо однією мовою. (Усміхається) Погодьтеся, приймати виклики значно цікавіше, ніж долати проблеми. У цьому мені допомагає власна стратегія — сформулював її, спираючись на шлях спортсмена і людини поза рингом. Вона називається «управління викликами» (англійською звучить як «challenge management»). Одним із методів цієї стратегії є метод «F.A.C.E. the challenge» — покажи обличчя своєму викликові.
Як це зробити? Дотримуватись чотирьох основоположних принципів: фокусування, гнучкості, координації та витривалості.
Завдяки їм я так багато років був успішним у спорті. Але насправді ці принципи (чи, може, краще сказати – якості) є помічними і в політиці, і у бізнесі, і навіть у музиці чи грі у гольф.
Сама ж методика є настільки важливою для мене, що я прошив нею всю свою нинішню діяльність. І кожна людина, яка послуговується нею, знає: зможе прийняти рішення, який би складний виклик перед нею не стояв — чи на роботі, чи вдома. Якщо все склалося добре — класно, якщо спіткала невдача — таке теж буває. Але завжди можна сказати: я взяв на себе відповідальність і діяв.
Сказати, що я тепер — бізнесмен? Не люблю цього слова. Центром моєї активності після спорту є радше «enabling». Мені хочеться надихати людей проявляти себе і долати власні виклики
Цю стратегію ви описали у книжці «Управління викликами», яка спершу вийшла німецькою, а тепер — і в українському перекладі видавництва «Наш формат». Але це більше про теорію. Все ж ви не дали чіткої відповіді — ким почуваєтеся сьогодні?
Багато над цим думав. От маю я промоутерську компанію — то хто я? Промоутер? Ніби так, а ніби й ні. Бо ж, окрім того, я викладаю в університеті — уже чотири роки ділюся своєю методикою зі студентами університету Санкт-Галлена у Швейцарії. Я мав лекції у Гарварді, мав зустрічі зі студентами у Бостоні. Виглядає, ніби я викладач?
Але ж є і засновником готелю — першого на пострадянському просторі дизайн-готелю «11 Mirrors», який відкрито тут, у Києві, і який рейтинг TripAdvisor протягом кількох років оцінював як найкращий готель у країні. Отже, я і готельєр?
Зрештою, наймісткішим буде слово «enabler» — той, що сприяє іншим.
І у якій з озвучених ролей ви почуваєтеся найкомфортніше?
Теж складно сказати. З одного боку, я впевнений, що не можна якісно займатись усім одночасно. З іншого боку, є поняття мультитаскінгу. Кажуть, чоловікам він притаманний менше, натомість ним досконало володіють жінки. От влаштуймо з вами тест: ми зараз сидимо, дивимось одне одному в очі. Чи ви можете дивитися мені в обидва ока одночасно? Ні! Ви дивитеся то в одне, то в інше. Поміж тим зауважуючи решту мого обличчя. Так і в житті — можете концентруватися на одному завданні, але пильнуєте паралельно решту. Час від часу перемикаючись між ними.
Мій улюблений приклад, який руйнує стереотип про те, що не можна займатися різним і бути в усьому однаково успішним, — Річард Бренсон, засновник корпорації Virgin Group. Він має власні авіа- і залізничні компанії, розробляє літак для космічного туризму, а крім того — є успішним у бізнесі звукозапису та книжковому. Він руйнує правила.
На зустрічі з ним у Києві хтось із українських бізнесменів запитав: «Чому ви не виготовляєте зброї? На сході нашої країни триває збройний конфлікт, тож наше Міністерство оборони могло б зробити вам велике замовлення». Бренсон відповів приблизно так: «Вам тільки здається, що я займаюсь усім. Насправді ж я маю внутрішній фільтр».
Я теж свій маю — називаю його «ergo sum», що з латини означає «таким я є». Маю власні відчуття правильного і неправильного. Скажімо, наш із братом батько рано пішов із життя. Це сталось унаслідок трагедії на Чорнобильській атомній станції. Тож я ніколи не інвестуватиму в розвиток ядерної енергетики. Бо вважаю це принципово неправильним.
Я дію глобально — ми маємо офіси у США, у Німеччині, в Україні. І ніколи не граю в коротку — лише у тривалу гру. Бо до всього, чим займаюся, ставлюся зі стовідсотковою любов’ю.
Можна подумати, спортсмен і готельєр — незіставні речі. Та, з іншого боку, все взаємопов’язане: як боксер я об’їздив ледь не усю планету і тепер чудово розумію клієнтів, які зупиняються у готелі, — знаю, що саме їм потрібно.
Ви згадували про фундамент, закладений у вас. Поділіться, будь ласка, спогадами про людей чи ситуації, які сформували його.
Гадаю, успіх — це те, до чого прагнуть усі. Ніхто ж не хоче мати стосунку до невдач? Але насправді саме невдачі роблять нас такими, якими ми є. Часом саме поразки роблять нас кращими.
Називаю це боротьбою протилежностей. Хочеш бути успішним — концентруйся на невдачах. Парадокс? Так само як парадоксальною є інша істина — що більше віддаєш, то більше отримуєш.
І які поразки сформували вас?
Їх багато. І я дійсно думаю, що саме невдачі сформували мій характер і ставлення до життя.
Ще коли мені було лише п’ять із половиною років, у моєму житті сталося перше управління викликом. Моя мама була педагогом у групі дитячого садка — це означало, що вона була постійно поряд: і вдома, і в садочку. Пам’ятаю, півроку я мучив її питанням, коли ж нарешті піду до школи. Тоді, у радянський ще час, діти йшли у перший клас, коли їм виповнювалося сім. Отже, я мусив чекати ще півтора року.
Але я так засмикав маму, що вона сказала: «Синку, я організую тобі зустріч із директором школи — якщо переконаєш його, вчитимешся. Якщо ні — будеш робити, як усі». Пригадую, ми стояли на сходах школи і директор — поважний чоловік — проводив зі мною інтерв’ю. Спершу він говорив про те, що класи переповнені і для мене бракує місця. Але дивом мені вдалося його переконати. Той лише взяв із мене обіцянку, що я добре вчитимусь.
Виконали її?
Мушу зізнатися — ні. Мав добрі оцінки лише з тих предметів, які мене цікавили. Але найголовніше, що цей перший виклик, який я на себе взяв, вплинув зрештою на все моє подальше життя. Якби я пішов до школи у сім років, багато що могло би скластися геть інакше. Наприклад, я міг би пропустити олімпійський цикл (1996-го року Володимир виборов золоту медаль на Олімпійських іграх у Атланті. Опісля почалася його професійна кар’єра у боксі, — TU).
Другий важливий життєвий виклик стався значно пізніше. У 2012 році я був у тренувальному таборі в австрійських Альпах. Готувався там до чергового поєдинку. Одного дня їхав машиною в дуже доброму гуморі. У салоні грала класна музика, я кружляв красивою серпантиновою дорогою поміж гір, аж раптом пролунав дзвінок. Телефонувала Марі — дружина мого тренера Емануеля Стюарда. Сказала, що трапилося страшне, що Емануель помер.
Я був шокований. І буквально за лічені секунди встиг подумати кілька речей: найперше — як готуватимусь до поєдинку? Залишалось усього чотири тижні. Тренер зазвичай приїздив на фінальну фазу спарингів і супроводжував мене у ринг. Може, відмовитись? Наступною думкою було таке — він мав такий багаж знань і усе це тепер втрачено! У своєму вузькому спектрі він був генієм! У житті міг бути трохи хаотичним, але в рингу — справді талантом. І тепер цей талант втрачено — увесь його досвід пішов разом із ним. Пішов у нікуди.
Я їхав далі й думав, скільки ж людей так і не встигли поділитися з майбутнім поколінням тим досвідом, який здобули самі, — через біль (ментальний чи фізичний), через власні промахи та перемоги. Як часто таке трапляється?
І тоді я зрозумів: не хочу, щоб так сталося зі мною. Ми ніколи не знаємо, коли підемо з життя, але до того часу мені хочеться встигнути передати власний досвід далі.
Успіх — це те, до чого прагнуть усі. Ніхто ж не хоче мати стосунку до невдач? Але насправді часом саме поразки роблять нас кращими
Саме тому я, наприклад, створив — don’t call me crazy — найкраще у світі боксерське взуття. Звісно, і доти існували всілякі боксерки Nike, Adidas, Puma, але все це було не те. Коли виходиш у ринг, перше, із чим стикаєшся, — це поміст, підлога. Доки ти рухаєшся в рингу — доти лишаєшся мішенню, у яку важко влучити. І власне від взуття, у якому робиш кроки, багато чого залежить.
Розуміючи це, я взявся розробляти власні боксерки (звісно, я мав союзників, які допомагали мені з цим). Зрештою тепер наш чемпіон Олександр Усик виходить у ринг у боксерках Klitschko. Їх же взуває найуспішніша дівчина у боксі Сесілія Брекхус.
Історія з боксерками — лише один із перших кроків. Але від того дзвінка у горах я чітко розумів, що хочу систематизувати власний досвід і ділитися ним.
Що далі?
Є формула з п’яти кроків — п’яти запитань до себе. Перше: якою є моя ціль? Наступне: якими будуть наслідки у разі, якщо я досягну її, і якими — якщо ні. Далі важливо уявити і візуалізувати, як усе це спрацює. І подумати над тим, хто можуть бути моїми союзниками на шляху досягнення мети. Ними можуть бути навіть наші суперники. У моїй власній історії таким суперником-союзником став Ентоні Джошуа, бій із яким я програв у 2017 році, але чувся, попри те, переможцем — сам над собою.
Останній крок — питання екстремальної форми любові. Якщо ти ставишся до цілі без любові (в екстремальній її формі), мало що може вдатися. В англійській мові є слово «love», а є «obsession» — одержимість. Якщо ти не одержимий своєю метою — обирай іншу, бо ця — не твоя.
Я відчував, що хочу викладати. Це була моя obsession. Обрав кілька найкращих навчальних закладів Європи і знайшов близький мені — вже кілька років маю сертифікований курс у швейцарському університеті Санкт-Галлена. Пізніше була написана книжка «Управління викликами». Це посібник, не мемуари. Але, звісно, вона збудована на моєму життєвому досвіді.
Ну і головне — це фонд, в офісі якого ми з вами спілкуємося. Klitschko Foundation заснований 15 років тому, і за цей час через його проекти пройшло уже більш ніж півмільйона дітей. Ми вдячні команді фонду — ні я, ні Віталій не могли б керувати ним самі. Вдячні Аліні Носенко, яка уже шостий рік успішно керує проектами.
Klitschko Foundation реалізовує благодійні проекти у сферах освіти, спорту й науки. Одним із них є літня формаційна програма для підлітків «Школа успіху». На The Ukrainians навіть був спецпроект про випускників цієї школи — молодих і амбітних українців. Які цінності ви прагнете у них виховати?
Для нас і для мене особисто важливо, щоб вони ставили перед собою цілі. У проектах, які ми реалізуємо, допомагаємо їм із цим. Вчимо їх мріяти й рухатися до втілення власних мрій. Важливо, щоб на цьому шляху вони могли чітко уявити, чого прагнуть і якими будуть наслідки змін, які втілюють. Допомагаємо їм відчути, як зміняться вони самі, як це відобразиться на їхніх близьких, на їхньому місті, на країні в цілому.
Вчимо також тому, що потрібно шукати союзників. У 2013 році на «Школі успіху» були діти з України, Казахстану та США. Вони по-різному виглядають, говорять різними мовами, але можуть мати спільні завдання.
Ну і любові вчимо. Вчимо ставитись до своєї справи з одержимістю.
В англійській мові є слово «love», а є «obsession» — одержимість. Якщо ти не одержимий своєю метою — обирай іншу, бо ця — не твоя
Кілька років тому ми дійшли спільної думки, що хочемо, аби діяльність фонду не завершилася після того, як фундатори підуть із життя. Хочемо, щоб Klitschko Foundatіon існував поза часом, як, скажімо, Фонд Конрада Аденауера чи Фундація Нобеля.
Звідки таке прагнення? Звідки взагалі у вас бажання бути найкращим, перемагати? Після «золота» на Олімпійських іграх (вам тоді було 20) ви одразу ж поставили наступну мету — вибороти титул чемпіона світу. Навіщо вам це було потрібно? Що вами керувало?
Хотів бути чемпіоном. Це був логічний наступний крок. У любительському спорті я досяг вершини. Можна було, звісно, ще раз перемогти на Олімпіаді, але мене це уже не драйвило.
Чесно вам скажу, я не боксер за своєю натурою. Ніколи не прагнув ним стати. Це все набуте. Людина здатна досягти будь-чого, якщо бачить ціль і має ту екстремальну форму любові, про яку я згадував вище.
Моєю ціллю було бажання подорожувати. А бокс став просто інструментом.
Є двоє письменників, чиї книги мене формували. Перший — це Теодор Драйзер. А другий — Даніель Дефо. Коли я прочитав «Робінзона Крузо», захотів побачити океан. Ми жили в СРСР — усі ходять в однаковому одязі, немов клони, й не мають особливих перспектив побачити світ. Натомість мій старший брат, який уже займався кікбоксингом, мав можливість виїжджати за межі Союзу на змагання. Він показував фотографії, і світ на них здавався мені неймовірним.
Тоді я ходив до школи на вулиці Донецькій і перебував немовби у своєму маленькому світі. Хоча відчував: світ насправді великий і мені хочеться його пізнати.
Бачив для того два шляхи: стати політиком або ж спортсменом. Обрав спорт.
Спершу займався дзюдо, тоді — боксом. Не був від нього у захваті, але розумів, заради чого тренуюся, заради чого виходжу у ринг.
Тобто бажання відчути себе переможцем не було першочерговим? Яку роль у всій цій історії грало честолюбство, і чи воно взагалі вам притаманне?
Справа не так у честолюбстві чи амбітності. У боксі ти протягом перших секунд розумієш: це боляче, і якщо не ти — то тебе. Тож я швидко усвідомив наслідки, які можу отримати, якщо не буду переможцем.
Що відчували, виходячи в ринг? І чи це відчуття змінювалося з роками?
Перші два поєдинки я програв. Першого разу боксував із другом у школі в Броварах (тепер вона називається Училище олімпійського резерву). Другим був бій на арені цирку в Гомелі, у Білорусі. Тоді я програв за суддівськими очками. Мені було років 14. Дотепер пам’ятаю яскраві вогні тієї арени й купу людей у залі. Я виходив у ринг під куполом і ледве потрапляв ногами у сходи — переживав, боявся.
Але з часом я зрозумів, що страх — це хороша штука. Він мотивує.
Яка іще мотивація? Що керує людиною, яка виходить у ринг, щоб битися з іншою людиною?
Мабуть, я порівняю це з акторством. Я не є актором, але коли виходжу у ринг — починаю грати роль чемпіона. Кілька тижнів перед тим готуюся, налаштовую себе на певний характер — і граю його у рингу.
Але ж ви б’єтеся! У вас мають спрацьовувати певні інстинкти. Розкажіть про це.
Це вже питання виживання. Бо я знаю, що наслідки — болісні. І вибір тут очевидний.
Вас цьому вчили? Розкажіть про стосунки між тренером і молодим спортсменом.
Ви поставили питання дещо шаблонно. Чому? Бо бачите формулу — тренер і молодий спортсмен. Мій тренер протягом останніх років моєї спортивної кар’єри був на вісім років молодшим за мене. Тут не так важливий вік, як аналітичний розум.
Мені було доволі складно підібрати тренера, і я часто змінював їх із власної волі. Основний прояв опіки тренера над спортсменом — не ламати його через коліно. Кожен спортсмен має власний характер, і треба дати йому волю самовиразитися, виявити себе.
Вас можна назвати «global citizen»: ви живете між містами, між континентами…
Але я лишаюся українцем. Хоч і продовжую жити в літаках. (Усміхається)
Власне! Моє питання у тому, як ви почуваєтесь у глобальному світі?
Знаєте, бути українцем мені подобається. Історія нашої країни непроста, але цікава. Я народився у Казахстані, потім жив у Києві, і в якийсь момент усе навколо змінилось — усі мої друзі по всьому Радянському Союзові раптом отримали окремі паспорти окремих країн. Змінилася грошова система. Змінилася сама ідентичність. Люди мого віку зрозуміють, про що я кажу.
У моєму становленні як українця теж є своя історія. У 1996 році Україна вперше поїхала на Олімпійські ігри до Атланти як незалежна держава. Чотири роки перед тим я сидів удома з поламаною ногою, дивився трансляцію Олімпіади по телевізору і навіть не міг уявити, що скоро сам буду там і представлятиму Україну.
Але так сталося. І я тримав український прапор на церемонії закриття Олімпійських ігор. Мав золоту медаль, виборену для України. І пишався цим.
Пізніше, коли я багато подорожував, мене часто запитували: Україна — це де? Єдине, що відгукувалося у людей, які нічого не знали про нашу країну, — це трагедія у Чорнобилі. Як пояснити їм, що ми були однією з союзних республік, а тепер — незалежні?
Але потім в Україні сталися події, за якими нас тепер знають у світі.
Тепер до Чорнобиля додалися дві революції та брати Клички.
Не лише! Андрій Шевченко, Сергій Бубка, Олександр Усик, Еліна Світоліна, Василь Ломаченко. Тепер можна довго перераховувати! І йдеться не лише про спорт. Йдеться не лише про Помаранчеву революцію, про Революцію Гідності. Ми можемо пишатися, скажімо, найбільшим і найпотужнішим у світі транспортним літаком, створеним на київському заводі Антонова. Він вражає і асоціює Україну з досягненнями в аеродинаміці.
Або, наприклад, месенджер WhatsApp — ним користуються у всьому світі, а розроблений він програмістом-українцем!
Над моїми перемогами завжди піднімався український прапор і звучав український гімн. Не маю жодного іншого громадянства. І пишаюся тим, що я українець
Ви відчуваєте на собі відповідальність бути одним із найвідоміших українців у світі?
Відповідальність — це наслідки. Позитивні чи негативні, але кожен наш крок тягне за собою наслідки. І ми маємо пам’ятати про це. Я — українець. Завжди представляв Україну, хоч і народився в іншій державі. Над моїми перемогами завжди піднімався український прапор і звучав український гімн. Не маю жодного іншого громадянства. І пишаюся тим, що я українець.
Ми — унікальна молода держава. Єдина наша проблема — за нас завжди боролися. Протягом історії через наші кордони пройшло стільки військ і воєн, але ми встояли. Хоч нам було і є нелегко. Упевнений, що через усі нинішні виклики ми так само пройдемо з гордістю.
