[Книготвóрці — серія інтерв’ю із головними гравцями видавничого ринку в Україні. Серія розмов про те, як вони творять українську книгу та з якими викликами зіштовхуються на цьому шляху. Про те, як комунікують із читачем та застосовують бізнес-інструменти у культурній сфері, а також про цифри — тиражі, продажі, найменування — читайте у цій та наступних розмовах спецпроекту]
…Дослідження маркетингової компанії TNS за 2010-2015 роки свідчать, що українці з кожним роком читають менше. І попри це такі ініціативи, як-от bookchallenge_ua показують, що читати — модно і красиво, головне — правильно створити пропозицію. Українські видавці також це розуміють, тому, окрім участі у великих книжкових ярмарках, починають активніше працювати із промоцією власного продукту та уважніше дослухатися до своїх читачів.
Першим прикладом злагодженої роботи у сфері книговидання, який спадає на гадку, є Видавництво Старого Лева — величезний динамічний проект, приклад успішного видавничого бізнесу та спільнота, навколо якої гуртуються автори, ілюстратори та читачі з усієї країни.
Про свій підхід до творення якісних українських книг розповідають директор видавництва Микола Шейко та головна редакторка Мар’яна Савка.
Видавництву Старого Лева уже 15 років. Що сформувало вас? Як ви змінилися з часів першої публікації рецептів Дарії Цвєк, ставши видавництвом, що пропонує найцікавіші новинки європейської прози українською?
Мар’яна Савка: Видавництво — моє дао. Це неймовірний подарунок долі — ідея, котра виринула ще на початку двотисячних років у мене та Юрія Чопика. Ми хотіли відірватися від роботи на якусь структуру і почати робити щось своє, а оскільки я уже була інтегрована в книжково-літературний процес, то вирішили, що це має бути видавництво. А чому дитяче? Нам було цікаво створювати дитячі книги, бо вони — дуже класні. А ще, можливо, тому, що був Іван Малкович, котрий став для нас сонцесяйним прикладом. Хотілося робити так само круто, нам було до чого прагнути. З благословення Дарії Цвєк, яка була дуже сильною, доброзичливою, хоч і непростою жінкою, вийшла перша книга, «Малятам і батькам», і розпочалося Видавництво Старого Лева.
Спочатку був період, коли початківцю зазвичай щастить, коли здавалося, що лиш попроси — і всесвіт тобі відкриється. І так іноді й було. Але це швидко закінчилося, і ми зрозуміли, що насправді нам бракує ресурсів на розвиток видавництва і якоїсь стратегії розвитку. Але вже ввійшли у смак цієї справи.
Оскільки у нас не було досвіду чи фахової освіти, то все доводилося вивчати самотужки. Це був наш власний університет — отримання знань через досвід. Пригадую, як уперше потрапили в друкарню «Атлас» у Львові, де техніка мала десь 200% зношеності, друкарі бігали навколо величезної друкарської машини, підстукуючи, додаючи і знімаючи фарби. І коли врешті ми отримали перші друковані листи з кольоровими ілюстраціями, то ледь не плакали, бо то була зовсім не та якість, яку ми бачили в книжках Івана Малковича. Думаю, що успіх наших перших видань був зумовлений ще й тим, що ми їх друкували у Польщі. А потім з’явився Харків і зовсім нова українська якість.
У перші роки у видавництва було більше нагород, ніж книжок, які ми видали. Це стало водночас піднесенням і тривожним дзвоником. Нагороди за книжки — це класно, але вони мають ставати складовою твого бізнесу. А ми не розігнали видавництва до необхідної кількості видавничих позицій, в нас не було оптимальної та ефективної команди, тож нас накрила криза 2008-2009 років, як і всю країну.
Ця криза поставила на кін існування видавництва. Ми почали шукати інвестора і познайомилися з хлопцями із !Фесту — Андрієм Худо, Дмитром Герасимовим (Юрка Назарука вже знали раніше). Їм сподобалася ідея стати інвестиційними партнерами ВСЛ. Вони були молодими сім’янинами і хотіли підтримати українську дитячу книжку. Ніхто не думав, що це може бути прибутковим бізнесом. Відносно невелика інвестиція стала дуже важливим поштовхом до того, щоби перебудувати свою роботу. Отож, із 2010 року розпочався період співпраці з Холдингом емоцій !Фест, а 2012-го Юрко Чопик вийшов зі складу засновників і створив власний інший бізнес. Якісно новий період почався, коли у видавництво директором прийшов Микола Шейко, у листопаді 2012 року.
Якими сьогодні є цінності Старого Лева, що викристалізувалися до «третього періоду видавництва»? Ви мислите себе як організація чи радше як спільнота?
Мар’яна: Наші цінності — любов і повага до свого читача. Якщо вони є, то в певний момент з’являється дуже велика віддача. Любов і повага до автора, до людини творчої важлива не менше. Видавець та автор (чи ілюстратор) мають жити в злагоді. Якщо цього не стається, їм важко, читай — неможливо спільно працювати. Хочемо, аби люди, яких ми поважаємо, приходили до нас зі своїми найцікавішими ідеями — тоді ми можемо говорити про культурні цінності, розвиток, вплив на суспільство. І з творцями книжки, і з нашими читачами можна робити дуже багато цікавих справ.
Наші цінності — любов і повага до свого читача
Середовище людей, котрі довкола книги, достатньо широке, це найкращі люди суспільства, і саме серед них ми шукаємо партнерства. Тому так, ми мислимо себе вже як спільнота. Недаремно ми задумали Спільноту Старого Лева — аби наблизитися до прихильних до нас читачів.
А яким ви бачите свого читача, особливо після розширення вектору з дитячої літератури і на дорослу? Чого він потребує і як можна впливати на його смаки?
Микола Шейко: Коли я прийшов у ВСЛ, то кілька тижнів приглядався до його роботи. І, перш ніж дати свою згоду, зрозумів, що видавництво робить абсолютно все правильно. Йому бракує кількох речей, перша з яких — своєрідне внутрішнє нахабство. Як колись говорили: «Вмілисьте приготувати, та не вмілисьте подавати». Для «подавати» не вистачало ресурсу, часу, людей, можливостей. Тому одним із перших моїх кроків у видавництві було створення відділу промоції і маркетингу.
Я прийшов із медіа і розумів важливість цього. Але тут є ще одна проблема: український видавничий ринок — це абсолютно не аналізований і не досліджуваний ніким ринок. Поляки наприкінці кожного року отримують від свого «Інституту книжки» солідний том статистики, аналітики щодо розвитку галузі, окремих складових книговидання і книгорозповсюдження. Вони знають, які книги виходили в країні, в якому обсязі, як вони продавалися, які напрямки були найуспішнішими. У нас є «Книжкова палата України», але з інформації, яка розміщена на сайті цієї поважної організації, ви не зможете зробити висновків, необхідних вам у практичній діяльності. Там є кількість видань українською, російською та дуже узагальнений розподіл за тематичними рубриками.
Як із цього вибудувати свою стратегію та знайти, у якій із цих цифр перебуває мій читач, чому цього року варто приділяти увагу цим книжкам, а не тим — я не знаю. На медіа ринку є TNS, який виконує цю роботу, маючи власну соціологічну базу. На книжковому ринку такого дослідника немає, тому ти або володієш неймовірною інтуїцією, або намагаєшся сам шукати шлях до свого читача. І десь на цьому шляху з’являються твої наступні успіхи.
Я неодноразово розповідав історію появи в нашому видавничому портфелі розмальовок-антистрес: ми розмістили на сайті коротеньку інформацію, знайдену в нетрях інтернету, про те, що французи знімають стрес за допомогою розмальовок для дорослих. Реакція на цю новинку відрізнялася за кількістю переглядів-лайків десь у двадцять разів. А далі вже була наша менеджерська робота: швидке прийняття рішення, купівля прав. Упродовж місяця книжка з’явилася в продажу і стала бестселером. Але для такої відлагодженої комунікації нам був потрібен хороший сайт, який ми вже двічі за цей час переробляли. А також потрібні були правильні люди — і поки що я можу сказати, що ми не помилилися в жодній людині, яка стала членом нашої команди.
Мар’яна: Є кілька причин, чому українські видавці неповноцінно використовують інструменти маркетингу. Невпевненість — у завтрашньому дні, у власному креативі, у своєму читачеві. Страх — ризикнути і промахнутися, втратити те, що є. Ретроградство — багато видавців досі живе позавчорашнім днем і навіть не зізнається собі в цьому.
Якщо ви подивитеся на ринок української книги, то побачите кілька великих видавництв, які є основними гравцями на ринку, та дуже багато малих і середніх. І ці останні мають постійну нестачу ресурсу — і фінансового, і людського. Проте, треба шукати нових підходів: не вкладаючи, ти не отримаєш результату, про який можна тільки гіпотетично здогадуватися. Але ж і вкладати потрібно з головою. Вкласти в книжку і не розкрутити її — це гроші на вітер.
Микола: У нас бізнес будують за принципом: «Спочатку зароблю — потім витрачу», а не навпаки. Майже ніхто не ризикує, беручи кредит, щоби спочатку вкласти, а потім — отримати. І причина цьому — не так страх, як відсутність чітких правил гри. Тут держава теж не потурбувалася, аби правила гри були сформульовані та зацементовані бодай на кілька років уперед.
Мар’яна: У ситуації нестабільного ринку багато видавців навіть не потрапляє у великі книжкові чи некнижкові торгові мережі. Потрібно ризикувати і чекати результату. Тривалий час ми ризикували та вкладали — і відчували постійну нестачу коштів та неминучий мінус. Треба було запастися терпінням та вірою в те, що запущений механізм почне на тебе працювати.
Я пройшла період двотисячних і знаю теперішній. Нині я свідома, що робота без маркетингових інструментів — це намацування наосліп. Ти ніколи не побачиш своєї аудиторії, якщо не працюватимеш з нею щоденно. Наш відділ промоції, сайт та соціальні мережі, живі зустрічі, робота з людьми, котрі впливають на думку суспільства, письменницькі тури — це все працює. Але серед звичних інструментів найважливішим був і залишається добір людей. Ми опинилися в ситуації, коли на українському ринку практично немає фахівців із маркетингу у видавничій справі. На співбесіди до нас приходили люди, після розмов з якими ми розуміли, що самі маємо значно більше ідей і досвіду, ніж нам пропонують.
Микола: Відтак вийшло, що головним маркетологом видавництва є редакційна рада, яка збирається раз на тиждень. Серед цих десяти людей народжуються найкращі ідеї, як-от формула «розмальовка-антистрес». Контакт із читачем підштовхнув нас до розширення асортименту. Фраза: «Ваш читач виріс і хоче продовжувати з вами спілкуватися» змусила нас шукати шляхи для налагодження стосунків із цим читачем. На щастя, він щойно-щойно виріс і залишилося наше ядро.
Мар’яна: Мені здається, у ВСЛ присутня певна метафізика. Завдяки тому, що ми ніколи не намагалися обдурити свого читача, ми отримали в команду тих людей, котрі є рідкісно високоякісними професіоналами. Нам можна позаздрити, бо команда вирішує дуже багато. Яким би ти не був геніальним, ти потребуватимеш кола людей, які тебе розумітимуть, підтримуватимуть і віритимуть у твою справу як у свою. Наші працівники бачать видавництво своєю справою і вболівають за нього. А я бачу в них своїх однодумців. Вони талановиті, я можу годинами про них розповідати. Ми багато чому в них вчимося. Ми вибудовуємо структуру, у якій кожен із них стає керівником самостійного підрозділу і більшу частину рішень приймає самостійно.
Яким є ваш сьогоднішній читач?
Мар’яна: Він став набагато якіснішим, освіченішим та перебірливішим. Він зростає та піднімає планку, своєю чергою стимулює до росту нас. Він їздить за кордон, часто книжки, які ми лише готуємо до друку, він уже читав іншими мовами.
Микола: Наш читач став відвертішим, критичнішим та вимогливішим. Він говорить нам: «Тут ви зробили дурню, а тут теж не те». Ми погоджуємося, або намагаємося переконати його в усвідомленості цих кроків. На помилки нам вказують дуже жорстко. Сьогодні нашою найбільшою проблемою є якість тексту — суто технічна, тобто найчастіше робота коректора та літредактора, а це в основному аутсорсинг.
На превеликий жаль, занепад на цьому ринку в останні 10-15 років майже знищив еліту цих фахівців, вони пішли в інші галузі. Ми пробуємо працювати з багатьма молодими редакторами — щомісяця двоє-троє нових людей пробуються у нас як коректори та літредактори, лише одиниці залишаються з нами. Дуже прикро чути звинувачення: «Зекономили на редакторі». Навпаки — платимо двічі, тричі, адже коли книжка виходить уперше і тобі дорікають за помилки, це означає, що вона йтиме на повторну коректуру.
Наш читач чіткіше сформулював свої цінності. Він може заплатити за високу якість гідну ціну. Він шанує те, що ми не підвищуємо своїх цін надто різко, як це сталося на багато товарів та послуг. Навпаки, нам часто говорять, що наші книги могли би коштувати дорожче. Але ми цінуємо того читача, якого ми би втратили, якби підвищили вартість книг. Поки що ми дещо зменшуємо свою внутрішню маржу, але рівно настільки, щоби розвиватися і знаходити власні механізми для пошуку ресурсів. 2013 року це були малі тиражі та швидкі додруки, які дали змогу швидко повертати гроші. Ми вичищали склад від старих книжок, проводили акції. На середину 2014 року ми отримали можливість перейти на більші тиражі.
Мар’яна: У нас суттєво зріс цех ілюстраторів — і кількісно, і якісно, серед них — дуже багато молодих. Вони мають за взірці європейські книги, подорожують, вчаться, швидко схоплюють, володіють різними техніками, змагаються між собою — і ми теж до них дотягуємося.
Читачі та перекладачі — наші найкращі експерти. Видавництво не встигає охопити інформацію про усі класні нові книги. І часто саме наші перекладачі, автори, читачі підказують нам, що варто видати. Таке собі соціальне замовлення. Ми намагаємося бути відкритими і чути те, що відбувається довкола. Головне не казати: «Я все знаю. До побачення. Не вчіть мене, будь ласка».
Микола: Ринок став значно цікавішим та бадьорішим. Ще два-три роки тому це було досить спокійне «болото», а тепер з’являється багато активностей. Зауважте, яка загострилася боротьба за купівлю прав на найпопулярніші зарубіжні видання, котрі досі не були перекладені українською. До кого б із правовласників ми не зверталися, зазвичай, отримуємо інформацію, що є ще хтось із України, охочий видати ту чи ту книгу. Ти більше не є єдиним суб’єктом, що приходить на ринок зі своєю пропозицією.
Мар’яна: І серед експонентів міжнародних виставок стало значно більше українців, готових ризикувати. Може, навіть беруть із нас приклад, адже ми ризикнули, коли поїхали у Болонью з власним стендом. Перш ніж щось пропонувати, треба вивчити європейський ринок та зрозуміти, що їм може бути потрібно від нас. Далеко не завжди книга, успішна на внутрішньому ринку в Україні, матиме успіх у Європі. І навпаки. Наші смаки поки що дуже різняться.
А чи можна працювати з вихованням цих смаків?
Мар’яна: Некомерційні видання ми підсилюємо промоцією. І часто ці видання є вдячними — про них цікаво говорити з хорошими спікерами. Вони додають те, що, на перший погляд, не є очевидним. А працювати з вихованням смаків потрібно. Українські ілюстратори та дизайнери не гірші від зарубіжних, тільки вони завжди випереджають суспільство в естетичному розвитку. Раніше вони просто робили щось своє для душі в шухляду, а для видавців — клепали «на замовлення». А тепер видавці самі стали людьми ширшого кругозору, відкритими до творчих експериментів. У такій співпраці ми поволі змінюємо естетичний канон.
Микола: Ми видаємо складну літературу — і це теж частина нашої поваги до читача. Читач заслуговує кращого та якіснішого. Можливо, не всі цього потребують зараз, але, завдяки нашим книжкам, таких читачів стане більше. Для прикладу, наша перша книга про читання Юстини Соболєвської розійшлася двома тисячними накладами. А «Не сподівайтеся позбутися книжок» Умберто Еко і Жан-Клода Кар’єра — уже шість тисяч.
Ти вкладаєш у ці видання — і вкладене до тебе повертається: завтра, післязавтра чи післяпіслязавтра. Дуже важливою сьогодні є науково-популярна книжка, нон-фікшн для дітей та дорослих, також розвивальні книжки для дітей, оскільки школа втрачає свої позиції, ми повинні втручатися в цей процес. Інакше людина, яка виходить із сьогоднішньої школи, далеко не завжди ставатиме нашим читачем.
Який проект був для вас найуспішнішим, а який — улюбленим?
Мар’яна: Однозначно, комерційно найуспішнішою є розмальовка-антистрес. Першу розмальовку Джоани Басфорд «Чарівний сад» ми продали накладом у 135 441 примірник. Дуже емоційними були для нас проекти з Тарасом і Мар’яною Прохасько. Але також і з Софією Андрухович, і з книгою про Шептицького, і з Генрі Маршем.
Микола: Зараз розуміємо, що є ніші, яких поки що ніхто не займає. Завдяки суспільно-політичним подіям ринок отримав неймовірні поштовхи до саморозвитку, оскільки ми майже вирвалися з-під ярма російської книжки. І або ми займемо власний ринок, або ж вона повернеться. І займати ринок потрібно повністю. Я розумію, що це не станеться завтра. Вони — потужніші і перекладатимуть швидше, але ми мусимо заходити одночасно в усі ніші. Наприклад, ми досі залишаємо нішу детективних книжок за російськомовним детективом. Звичайно, в Україні є Кокотюха, Івченко, ще кілька авторів. Але треба займати цей ринок значно потужніше — як українською книгою, так і перекладами. І таких ніш іще чимало.
Скажімо, ще два роки тому навіть не йшлося про комерційний успіх ділової літератури. Але сьогодні виникла така ситуація, що ринок готовий прийняти будь-який якісний продукт, і ділова книжка це довела. Наприклад, одна із найнудніших, на мою думку (а отже правильних) книжок — трилогія Айн Рейд про Атланта — продалася неймовірно успішно. Отже, ринок приймає відоме у світі та правильно і якісно зроблене.
Що означає бути книговидавцем в Україні? Які виклики ставить держава і яка роль держави у цій сфері? Яким є успіх у книговиданні?
Микола: Видавнича справа в Україні нічим не відрізняється від будь-якої іншої підприємницької діяльності. Усі ті ж зовнішні виклики — курс, прив’язка до валют, правила гри, відсутність, попри широко розрекламований закон про податкову пільгу з ПДВ, патерналістської політики з боку держави. І найголовніше: в державі знищений ринок продажу книги, шлях книжки від видавця до читача. Це найбільша проблема для видавця, порівняно із іншими бізнесами, тому що інші, переважно, мають свої напрацьовані канали збуту, а видавець вибудовує їх самостійно.
Завдяки суспільно-політичним подіям ринок отримав неймовірні поштовхи до саморозвитку, оскільки ми майже вирвалися з-під ярма російської книжки
Ми маємо єдиний канал — це книжкові мережі та магазини, яких залишилося зовсім небагато. Найгірше те, що мережа книжкових магазинів в Україні закінчується на обласному центрі. Уже не в кожному районному центрі зберігся книжковий магазин, а в селищах і селах їх просто не існує. Я іноді заздрю видавцеві радянських часів: книжку видав, віддав у торгівлю і далі займаєшся улюбленою справою — твориш нову книжку. Держава замовила, забрала і продала. Зараз, крім створення продукту, я мушу сам доносити його до читача. І що меншим на ринку я є, то менше шансів у мого продукту. Напевно, ми продавали б у десятки разів більше книжок, якби структура розповсюдження була хоча б наполовину ближчою до загальноєвропейських стандартів.
Мар’яна: Якби ця структура була такою міцною і всеохопною, як у радянські часи, українські письменники були би досить заможними людьми. Коли виходила книга, навіть поетична, то потрапляла величезним тиражем на простори всієї країни. Але зараз ситуація адекватніша і ближча до реальності. На Заході книга поезії теж не продасться великим тиражем. Якби ми зараз не займалися книготоргом та промоцією, то, напевно, було би трохи нудно. Це дуже цікава справа!
Микола: Так, бо ти розумієш реальну ціну своєї роботи. Ти відчуваєш свого читача, більше того: ти мусиш його знайти. Тобі говорять: «Ця книжка хороша, а ця — гірша». Ти починаєш аналізувати смаки, іноді навіть впливати на читача. Скажімо, я свідомий того, що ми робимо поетичну серію, але вона практично не є комерційною. Поетична книжка, за рахунок невеликих тиражів та нашої початкової ідеї поєднання графіки і віршів, стає доволі дорогим продуктом. Але якщо немає цієї складової, то ти не зможеш підготувати читача до складних книжок. Поезія готує інакшого читача, ніж любителя, скажімо, фентезі.
Якими накладами публікує книги ВСЛ?
Микола: У поезії середній наклад — півтори тисячі. Але є Іздрик та Чубай, які розійшлися шеститисячним тиражем. Якщо наша прозова книга не досягає накладу шість тисяч, ми вважаємо її провальною. Торік із 95 новинок 16 книжок вже подолали рубіж у 10 тисяч. Позаминулорічний «Фелікс Австрія» Софії Андрухович і «Карти» досягли 25 тисяч. Дитячі книжки теж виходять накладами у 6-8 тисяч і більше. І це враховуючи, що ми — «видавництво для півкраїни». Половини України ми ще не охопили і маємо величезний резерв для розвитку. Нас тішить зростання інтересу до українськомовної книжки в Дніпропетровську, Одесі чи Запоріжжі. Але ми практично відсутні в Сумах, Кіровограді, Полтаві.
Колись найуспішнішою точкою продажу ви називали «Львівську копальню кави» та книжкові відділи супермаркетів. А як тепер?
Микола: Сьогодні найбільше книг (як окремий магазин) продає наша книгарня на площі Ринок — десь втричі більше, ніж продавала «Копальня кави» два роки тому. Серед мереж — мережа магазинів «Ашан» та мережа книгарень «Є». До речі, наш сайт теж перетворився на дуже пристойний магазин, який продає чимало. Загалом, у нас дуже якісно змінилися та виросли канали продажу. Але це зрозуміло: що ширша твоя пропозиція, то простіше з тобою працювати і більше охочих.
А як із ринком електронних книжок?
Микола: Тут є кілька складових. Перша — піратство. Наприклад, найнезрозуміліша проблема для нас — «Гуртом». Український ресурс, воювати з ними не хочеться. Але вони ні про що не питають, просто виставляють скани наших книг. На наше прохання зняти вимагають довести наші права на ці книги. Зрештою, одна книга зникає, а дві інші — з’являються. Так свого часу ми довго воювали за те, щоб з ресурсу зняли скан роману «Фелікс Австрія» Софії Андрухович.
Але в нас досі вимагають доводити наше право на інтелектуальний продукт, хоча в книжці усюди вказані копірайти. А ще ж є бібліотека Флібуста, котра все одно зробить це без вашого відома та виставить у вільний доступ. Друга складова — комерційна. Поки що цей ринок в Україні є, на мою думку, в зародковому стані стані. Ми офіційно відсканували більшість своїх книжок і виставили на Google play, також офіційно продаємо їх на Bookland. Але на сьогодні обсяги продажів електронних книжок за місяць рівноцінні продажам «Книгарні Старого Лева» за день.
Чи можна на противагу говорити про проекти, які не виправдали очікувань, не здолали умовного шеститисячного бар’єру?
Микола: Звичайно. Наприклад, я був переконаний, що значно краще продасться книжка Андрія Куркова з ілюстраціями Мар’яна Пирожка, дуже добра і тепла. Деякі книги ми передчасно «закривали» через довколакнижкові події. Але практично завжди винні в цьому ми самі — або назву обрали неправильну, або варіант оформлення обкладинки, або, як кажуть, просто це був «не наш автор».
Мар’яна: Є автори, які чомусь не стають твоїми — і на це багато різних причин, не завжди очевидних. А в іншому видавництві їхні книги будуть бестселерами. У нас так трапилося із книжкою Кожелянка, на видання якої ми придбали права у видавництва «Кальварія». Чи, скажімо, ми видали чотири «картонки», з яких найповільніше продаються «Паліндроми» — тому що ця книга написана в незрозумілому багатьом жанрі. Дуже важливою є емпатія, якою наділений автор. Привітні комунікабельні письменники, які радо погоджуються на зустрічі з читачами переважно є успішними. А інколи здається, що все склалося ідеально, а книжка не йде. У кожній справі є трохи загадок і таємниць.
Як ви працюєте з авторами? Скільки авторів із вами співпрацює?
Микола: Ми наближаємося до тенденції, наявної у більшості пострадянських країн. Після виставки у Вільнюсі прозвучала така цифра: 70% книжок на їхньому ринку — перекладні, своїх — 30%. У нас щось схоже, хоча раніше співвідношення було ближче до 50/50. Спокуса світової літератури — величезна, хочеться відкрити для українського читача найкращих письменників з-за кордону. Крім того, скажімо, українські дитячі автори жанрово доволі одноманітні — більшість пропонує вірші для дітей або казки. Натомість бракує пропозицій дитячої науково-популярної книжки, мало вітчизняних детективів, фентезі, історичних книжок (не тільки про козацьку добу) тощо.
Спокуса світової літератури — величезна, хочеться відкрити для українського читача найкращих письменників з-за кордону
Мар’яна: З нами працює близько півсотні українських авторів. І стільки ж, мабуть, іноземців. Але я гадаю, що цього ще дуже мало. Є певне коло авторів, з якими ми хотіли б попрацювати в майбутньому. Дуже суттєво, що ми розпочали співпрацю з дуже важливими у світі авторами. З тим же Ульфом Старком, Янном Мартелем, Елізабет Ґілберт, Джеймі Олівером, отримали права на твори Салмана Рушді, Халледа Госейні, Еліс Манро.
А які дебютні книги ви готові видавати?
Микола: Наш автор — відкритий, добрий, не надто егоцентричний та емпатичний. Свого часу ми знайшли Настю Стефурак із книгою «Українські прислів’я», просто зауваживши її роботи в інтернеті. Але є така проблема: коли розмовляєш із автором-початківцем, просиш його подивитися на світовий ринок, спробувати зрозуміти, які книжки мають успіх або яких книжок бракує і почати писати саме про це. А у нас всі пишуть тільки про себе, в зокрема дебютанти. Може, українська література до цього призвичаює, але чомусь ніхто з українських авторів не пише художніх текстів, наприклад, про Древній Рим чи епоху Руїни. Чогось бракує.
Мар’яна: Наша українська традиція — це розповідати щось дуже розумне або повчальне. Дітей весь час намагаються виховувати. Тоді тратиться сюжет. Нам не вистачає тих, котрі вміють просто добре розказувати історії. Це дуже добре помітно за нашими бестселерами, кожен з яких має в собі класну історію. Українським письменникам часто бракує досвіду. Хоча видаємо навіть студентів! Так, нам цікаво працювати з іменитими авторами.
Але в нас виходять книги і дебютантів. От незабаром видаємо Юлю Ліщинську, теж дебютантку. А ще чекаємо на книжку Валерії Чорней. Цієї весни у нас відбудуться презентації видань нових для нас авторів (хоч вони, звичайно, не новачки в літературі) — це Олексій Чупа, Антон Санченко, Ярослав Мельник, Вахтанґ Кебуладзе, Оксана Розумна, Борис Херсонський, Ростислав Мельників… Але дебюти ілюстраторів у нас трапляються значно частіше.
Як книга впливає на ідентифікацію себе українцем? Ви — книговидавці: чому важливо читати хорошу українську книгу?
Микола: Важливо пам’ятати, що школа практично перестала виконувати функцію розвивання. Вона навчає, але не розвиває, і книжка мусить компенсувати це. Медіа переважно стали залежними від російської мови і російського контексту, тому ми мусимо забезпечити книжкою те, чого людина не побачила і не отримала з медіа. Ми починаємо продавати свої дитячі книги закордон — у Францію, Корею, Китай, Прибалтику, Аргентину. І там цілковито міняється ставлення до нас як до країни, що може створити і запропонувати якісний продукт.
Ми працюємо з великими закордонними видавцями, котрі починають трактувати нас як серйозного гравця на ринку та надійного партнера. Книжка сьогодні є інструментом, якого держава майже не використовувала попередні 25 років.
Мар’яна: Книжка та читач, який її обирає, — це маркери повноцінної нації. Вже навіть маючи статус незалежності, наша держава проґавила момент правильного позиціонування країни через книжку на міжнародному рівні. До слова, як і на внутрішньому рівні! Значна частина нашого іміджу та поваги до нас була втрачена невідворотно і тепер не може бути напрацьована. Ми приїздили на міжнародні виставки і розуміли, що України немає. А коли вона таки з’являлася на якомусь стенді, то мала плачевний вигляд.
Країна, яка має таке населення і таких митців, не може бути так представлена
Країна, яка має таке населення і таких митців, не може бути так представлена. А тут річ у повазі, про яку ми з вами стільки говоримо. Тепер нам треба будувати свою репутацію по цеглинках. Це дуже тривалий процес, але він необхідний. Якби наша країна ставилася до своїх громадян з такою ж повагою, з якою ми ставимося до своїх читачів, ситуація була би зовсім інакшою.
→ Усі фото — Тарас Бовт
