Втрачений сад Марії Стус

Марія Стус народилася у Рахнівці на Вінниччині. Через колективізацію її батьки втратили землю й подалися в Донецьк, шукати нового життя в індустріальному місті. Щойно Марію привезли до нового дому — почалася Друга світова, яку вона пам’ятає важкими падіннями бомб. Усе життя прожила в Донецьку і вчила дітей математики, аж доки місто не окупували. Жінка мусила покинути дім і перебралася до Києва. Тут її знову впіймала війна — і нині лишається при ній сірими окопами попід вікнами.

Жінку не питають про сад

У Марії, старшої сестри поета Василя Стуса, люди, які її ще мало знають, звісно, питають про Василя Стуса. 

Марія старша на кілька років. Тільки от якоїсь миті вона перестала почуватися старшою, навпаки: бо Василь і жвавий, і до всіх привітний, і всім подобається, усе йому дається легко, вчиться відмінно із запалом дослідника. По восьми десятиліттях Марія каже, що сама була лінивою дитиною, але ніколи не бачила злого в тому, щоби стояти в його тіні. Вона обрала математику, бо в математиці, буцім, немає складного: не треба нічого вчити, тільки зрозуміти прості правила, а далі все йтиме легко. Марія все життя вчила дітей математики у донецькій школі.

Що питають: яким був Стус?

«Розумним, високим. Хоч не аж таким гарним, але люди любили його не за красу. Я ходила в університет на першу зміну, а він — на другу, але йшов зі мною на восьму ранку, бо в нього якісь зустрічі, бібліотека. Мої подружки тільки й щебетали: “А ми вже бачили твого брата!”. Ото тільки їв слабенько, любив смажені яйця з ковбасками, а не хотів борщу з буряком і картоплею, то так шлунок собі й попсував рано».

А чи були близькими?

«У дитинстві особливо. Називав мене Маруся. Бігав за мною і моїми подругами. Я пішла в школу, а він ще ні. То я робила уроки, а Василь сидів поруч і вже біля мене стільки вивчив, що у класі тоді найрозумніший став, і мене перегнав».

А як учився?

«Мали стіл і помаранчеву лампу посередині: ми з двох її боків, між нами — батько. Батьку з Василем цікавіше говорити про всяке: про історію, про письменників, він йому ще малому багато правди розповів. Я слухала їх, але більше любила вишивати. Ми двоє вивчилися, бо батько хотів нам дати освіту, про яку сам мріяв, але не мав змоги. Ну й Василь же розумний, усе на льоту хапає. Взяв інструкцію в журналі — склав радіоприймач. Дали йому гітару — за тиждень уже грав. А я тихенька така, несмілива перед ним».

А які друзі були у Стуса в Донецьку?

«Більше за всіх пам’ятаю Принцевського. То таке прізвище, але він і справді принц — високий, світловолосий, куди там до нього Василеві. Як брат їхав у Київ, то Принцевський у Донецьку лишився викладати. Він поїхав з нами на вокзал проводжати його. Поки їхали, я сиділа збоку і слухала, що вони говорять, але не розчула нічого, тільки як Принцевський кілька разів сказав: “Васю, ти тільки не лізь у полум’я”. А я думала, та у яке ж полум’я?

А тоді почалося з Принцевського. За нього, може, першим взялося КДБ. Він не курив, але одного вечора вийшов на кухню — на ранок його знайшли повішеним, а поруч попільничка, повна недопалків, отак усе для них почалося».

(Не можна не думати про Хвильового).

А ви відчували, що арештують?

«Ні. Вася поїхав у Львів на колядки. Йому хотілося побачити справжнє Різдво, бо тут, у Донецьку, такого нема, а на Вінниччині у баби взимку не бували. А опісля якось уранці несподівано прийшов друг Василя і так спитав обережно: «Як у Васі справи?». Я сказала, що нормально, кілька днів тому говорили телефоном. То друг і пішов, але невеселий. І я чую, що мені аж холодно. Бо ж друг жив в іншому краю Донецька, і чого б це він вранці перед роботою їхав аж до нас з кількома пересадками. Тоді я перед школою кинулася на вокзал — звідти можна подзвонити. Валі, дружині, дзвоню, а вона слухавку вже не бере. Я роботу кинула, поїхала в Київ, увесь день сиділа в КГБ, добивалася Василя, а мені каже чоловік у костюмі, що Василь пише не такі вірші. Як це людину — судити за вірші?».

Так питають у Марії, коли дізнаються, що вона — сестра. Ніхто не питає Марію про її сад. А вона могла б розповісти.

Жінку не питають, чи вона бажає горя

Їхня мама Їлина Стус обожнювала чорнобривці. Під їхньою донецькою хатою, захованою у приватній забудові всього за 5 кілометрів від місця, де згодом виросте Донецький аеропорт, садила їх уздовж паркану — так багато, що коли їхній дім шукали, то шукали за чорнобривцями.

У тому, що у дворі посеред великого індустріального міста Їлина садила картоплю й буряк більше, ніж улюблені квіти, немає жодних прихованих мотивів. Лише прямий страх і часи, які не давали іншого вибору. Квіти не рятують від голоду, не рятують у війну. А картопля й буряк — рятують. Їлина народилася на початку XX століття й виростала як на землі, так і у її пастці. Не земля — пастка, але радянська влада.

Їлина знає, що таке втратити землю і як важливо, поки вона в тебе є, посадити у неї щось, що врятує, якщо ти не передбачиш горя, як-от Другу світову чи наступну, яка прийде в її Донецьк 2014 року і якої вона вже не застане. Але в Їлини болю й горя вистачило, він ріс так, що вона не встигала його жати.

Може б, Їлина й Семен Стуси й прожили б усе життя в Рахнівці на Вінниччині. Отримали бідний шмат землі, але працювали й почали жити навіть заможно, видається тепер Марії. Нині від тих земель у їхній родині нічого не залишилося, може, тільки щось пробивається через вінницький Маріїн говір, та вона в собі той говір не впізнає, тільки якусь тягу (тугу) до землі.

Семен та Їлина, може, й не з великої любові одружилися, хто би в селі на Вінниччині міг так у 1920-х. Вони перебули голод спокійно, майже не відчувши. Натомість колективізацію — неспокійно. Люди мали приймати рішення. Брат Їлини легко пішов у колгосп і навіть на керівну посаду, а от Семен не готовий був так просто віддати землю, у яку стільки вклав. Тут Марія бачить схожість брата Василя до батька: гостре відчуття несправедливості, з яким чоловік не може миритися.

— Тільки от тато м’який, дипломатичний, тихший, шукав, як не попасти в біду, тікав із села навіть, щоб не засудили. Але Василь мав мамину запальну вдачу, як вона — не мовчав. І не ховався. Тож Семен Стус, батько, в колгосп одразу не пішов, і мав стати «багатим» і платити великий податок, який не мав із чого платить.

Його вимучили перш ніж він написав заяву в колгосп. Влада готова була навіть його завгоспом поставити, тож мав змогу видряпатися «в люди». Може, тому, що він відповідальний чоловік, а може, тому, що бунтівника легше тримати при собі (якщо, звісно, не застрелити в балці, як це сталося з чоловіком його сестри). Тільки Семену — не треба посади. І щойно 1937 року в село приїздить агітатор і шукає людей на нові донецькі заводи — він хапається за цю можливість, їде й перевозить поступово родину.

Їлину ще встигли записати на відео, де вона розповіла: Семенові осточортіло село і люди в ньому.

— Нічого вже не хочеться йому. Не хочеться дивитися на цих людей. І так йому опротивіли ці люди, що ми поїхали.

По роках казала, що то і добре, що їх вигнало з буряків, а з ними з горя. Тільки от Дмитро, син Стуса, відзначав, що бабуся Їлина зі втратою подільської землі так до кінця і не впоралася.

(Тоді думаєш про старого Михайла з повісті «Земля» Ольги Кобилянської. Що його молодший син убив старшого за шматок землі. І як думав Михайло, що земля для нього, а виявилося — він для землі).

Спершу поїхав Семен, узяв старших дітей Палазю й Івана, майже підлітків, за ними — дружину. А коли облаштувалися, то поїхали в Рахнівку по найменших Марію та Василя. Їздив забирати сам, бо Їлина вже не хотіла там нічого бачити, вона вже тамтешньою землею «набулася».

— Надивилися ми, хватить.

Марія пам’ятає, що батька вони з братом не впізнали й налякано поховалися за бабусю. Тоді поїзд і Поділля змінює східна земля, краєвиди степу, Сталіно. Комірчина десь при заводі, де працював батько, і одразу ж, щойно приїхали, — Друга світова.

Війна — горе: і для сім’ї, і для землі, і через землю.

Спершу втратили могилу старшої дочки Палазі, розумної дівчинки, про яку Марія каже, що коли б не померла від менінгіту, то була би талановитішою, ніж Василь. По війні від того місця, де ховали людей, лишилася сама рівнина, і могили Палазі вже не знайшли (де тепер жінка має оплакувати доньку?). Хто ж шукатиме там серед кісток свої.

По війні хапаються за вільні шматки землі просто посеред вулиці, щоби посадити квасолю, картоплю, кукурудзу. Так якось тепер уже старший Іван викопував ямки, а Василь туди насипав насіння. Коли вони скінчили й пішли додому, Іван вирішив за чимось вернутися, а там саме малі хлопці крутили міну, яку викопали із землі. І міна — розірвалася. Їлина бігла як навіжена, але Іван тільки й устиг сказати їй, що із неба посипались зорі.

По війні Їлина й Семен отримали (вимучили) собі 5 соток і почали будувати дім у Донецьку. Тоді то була вулиця Концедалова, потім стала Чуваською, могла б бути ще якась інша назва, українська, але Донецьк 2014 року окупували.

Їхній дім після Другої світової війни — самі стіни, бо ще за війни батько відвіз останні подушки у Водяне, Карлівку, Авдіївку — обміняв на їжу.

— Хатка: кухонька, спальня, коридорчик, недобудована зала. Довго не було підлоги, хоч у Рахнівці, коли у всіх була мазана, то в нас дерев’яну батько стелив, бачив таке у першу війну в німецькому полоні. Тоді до нас у дім прийшли пожити дівчатка-робітниці й вони нам постелили підлогу таку, що досі лишається.

Значно пізніше поруч (за чотири вулиці) побудувалася Марія з чоловіком — теж маленький шматок. Але хотілося більше, тому до 2002 року назбирали грошей і купили ділянку, сад і хатку у Благодатному під Донецьком, у бік Волновахи.

— І як гарно стало. Мені вже більше нікуди не треба було — тільки туди. Видно, перед нами жили господарі великі, то там всякі дерева: і алича, і вишні, і черешні. Мої подружки таких ніколи не бачили. Ледве збереш усе. Навіть абрикоса, а їх і в Донецьку багато, а тут все одно смачніша — хоч  та сама абрикосиха стара. А груші солодкі, як і яблука, — усі їх колись спеціально з Бахмута привезли.

Посадила собі ще різнобарвних півоній, майорців усіляких. Якось у жінки на базарі побачила айстри здоровенні — виявилося, жінка працювала у Ботанічному саду Донецька, то продавала залишки. Усі купила Марія — посадила. Тоді всім подругам насіння збирала.

Жінку не питають, за чим вона сумує

Тож у Марії був сад. Його місце вона називає благодатним, і, може, не лише тому, що так зветься те село під Донецьком. Просто там усе так родило, що їй і нині здається: вишні були великі й налиті, чавиш їх — і наче палець порізала гострим лезом, стільки червоної крови. Ось уже дев’ятий рік не знаходить таких вишень тут, у Києві, щоби стиснув їх і вони так яскраво вистрілювали.

Тепер (знову) стріляють із гармат і розриваються авіабомби. Той сад їй не належить уже дев’ятий рік, і, думає, тепер він стоїть, найпевніше, на межі фронту й нікому вже не належить. Десь недалеко шумить Великоанадольський ліс, який двісті років тому висадив Віктор фон Граф, чоловік, який вірив, що тут, у степу, який постійно заносив пісок і де нічого не росло, ліс — можливий. Тож один чоловік двісті років тому зробив так, щоби на цій землі в однієї жінки родили вишні.

— І черешні, Боже, які черешні, — каже тепер та жінка, Марія Стус, 89 років.

Там, у війні, сад стоїть, найпевніше, вже у траві.

— Трава, — каже, — не загроза деревам.

Тільки тепер саду загрожує не трава, а метал, металева кулька, гостре вістря уламка, яке поволі потинає стовбур. Але Марія має вже стільки років, що сама може берегти своє серце, і думає все-таки про траву як про найбільшу загрозу.

— Я вже навіть не сумую. Може, тільки влітку.

Тобто зараз.

І, може, більше за собою в саду.

Влітку їй таки хочеться в Донецьк — непідконтрольний ні Україні, ні життю, він більше не здатен їй скоритися й запропонувати прихисток, навіть у домі, де виросла. Хоча раз не витримала — взяла і поїхала, відбула пів доби блокпостів і прийшла у свій двір. Це було у 2017-му. Тільки от до саду ще пів доби літня жінка б не видержала. І там її вже ніхто не ждав. Людям ніде було жити, тож вона віддала дім посеред саду тим безпритульним, а з домом їхнім став і Маріїн сад — так констатував папірець із довічною орендою. Але і вдома в Донецьку сиділа на окрайці землі під домом — тішилася.

Жінку не питають, хто їй світить

Тепер вимикають світло, і якось їй довелося долати всі сходинки додому, у своє орлине гніздо на 22-му поверсі. Тоді ж вона й помітила на одному спільному балконі, що люди там посадили всілякі рослини у горщиках, і ялиці-піхти. Позаздрила, тож із подругами з поверху і собі створили місце, де можуть тепер пити чай: позносили квіти — в одної ціла оранжерея, то власниці оранжереї не шкода метрової пеларгонії, що цвіте червоним, і іншої всячини не шкода — монстери, герані, дифенбахії, юки.

Марія вже не має багато сили — принаймні щоб посадити на бетонному балконі, але зібрала вже другий врожай цибулі (якби ж не бетонний балкон, а земля під домом). Тоді стоїть над тим всім і вирішує кілька своїх пеларгоній висадити на літо на могилі у брата. Треба взяти лопатку, рукавички, накинути панамку й поїхати на Байкове. Раптом пожвавлюється і вже не почувається зле, бо ж садитиме не в горщик, а у справжню землю, біля рідного брата.

У Марії маленька кімната, вифарбувана в зелене. За півтораметровим фікусом ховаються родинні знімки: це її онуки, це подруга Рита, це молодий брат, це скульптор Довгань, який саме ліпить зі Стуса бюст. Нещодавно їй подарували невелику ніби статуетку чи то мініпам’ятник Василю Стусу, де він стоїть, розкривши руки, як Ісус. Їй воно не сильно подобається, бо подоба зовні ледве схожа на Василя. Але тепер вимикають світло, тож вона йому в руки вклала діодну стрічку і підсвічує собі уночі з його рук.

2014 року, коли знову прийшла війна, Марія жила біля аеропорту, і стояв такий гуркіт, що страшно надвір вийти. Тоді вони всі — і вона, і чоловік, і дочка, і онуки — вирішили їхати в благодатний сад. На літо. Там хата холодна, мала, але краще, ніж тоді у Донецьку. Сіли в машину і думали, що ненадовго.

Найбільше Марія любила бувати там з онучками, але тепер уже не так радісно їхалося, бо їхали сховатися. Проїхали спокійно і все літо слухали страшні новини, тільки от абрикоса не менш солодка, навіть у війну.

Літо скінчилося, й вирішили вертатися в Донецьк. Тільки за це літо між Благодатним і Донецьком виросли бетонні блоки. Донецьк опинився на непідконтрольній, а їхнє Благодатне і сад — на підконтрольній. І від одного дому до іншого дому дев’ять годин стояти.

Онучки вирішили їхати з Донецька, а Марія ще противилася. Ще у щось вірила, ходила на ринок і вивчилася, що має падати, як чує вибухи або свист. А тоді почалися важкі бої за аеропорт. А тоді вже Донецьк перестав бути її Донецьком, бо йшла вулицею й сплескувала здивовано у долоні.

— Невже і ви, Олю, ідете голосувати? — питала.

Ще раз з’їздила до саду, п’ять годин простояла на блокпостах, щоб з однієї землі потрапити на іншу. Війні байдуже, чи ти їдеш в сад. Приїхала: трава — не пройдеш.

— Дерева — вони ж не бояться тої трави.

А людина багато чого боїться. На блокпосту от — страшно.

А вишні як були — великі, тільки їх уже звідти не вивезти, хіба жменю взяти з собою на блокпост — може, кошик.

Одного дня сіла й поїхала з Донецька, залишивши другу війну і друге горе за спиною. Втретє війна почалася для неї у 2022 році. Наздогнала у Києві, в орлиному гнізді.

Марію не питають, як воно їй без землі

Чому Марія любить сад — усе просто. Ти доклався до чогось, і воно тобі віддячило. Сходить насінина, і знаєш, що ти їй допоміг. А головне — на землі рослина живе, пробивається попри все, отже, і людина на ній так само може.

Марія Стус уже не хоче бути «переселенкою». Вона нею й не є, але формально має знятися з обліку, тепер має стати офіційно київською, як і мріяла в молодості.

Тільки тепер вона стоїть на балконі свого орлиного гнізда на 22-му поверсі і бачить невеликі квадратики землі та приватні будинки, а там дерева, грядки, клумби, у які майже весь рік опускають руки незнайомі їй жінки.

По другий бік будинку землю скопували чоловіки — там окопи, бо це край столиці, і ця скопана чоловічими руками земля, довгі траншеї нагадують їй про причини, через які їй не варто вже сумувати ні за Донецьком, ні за садом у Благодатному.

Жінка любить повторювати, що вже не боїться й смерті. Не знаю, чи згадує вона у цей час хрестоматійний вірш брата, де ліричний герой теж радіє, що смерті не боїться. Марія, як і він, не питає про важкість хреста.

А на 22-му поверсі навіть птахів чути гірше.

Люди, які дізнаються, що Марія — сестра, хочуть спитати у неї, яким був Василь Стус. Ніхто не питає Марію про її сад.