img

Вижити всупереч

24.02.2016 Ірина Гук

Вперше я побачила Вадима Довгорука на сцені Одеського оперного театру восени: там він отримував орден «Народний Герой України». Я дивилася на високого хлопця у формі, що так упевнено піднімався сходами до сцени, і навіть не підозрювала, що кожен крок він робить на протезах.

Вадимові 24. У складі елітного 3-го окремого полку спеціального призначення він воював за Донецький аеропорт та в районі Дебальцевого. У ДАПі отримав перше поранення. У Дебальцевому йому відірвало руку, а згодом, вже у Києві, хлопцю довелося ампутувати й обидві сильно обморожені ступні — чотири дні він пролежав на морозі без води, їжі та знеболювального.

Наша розмова триває в Харкові, в Інституті протезування, де Вадим очікує на свою нову ліву руку. Несу фрукти й печиво. Пам’ятаю, що треба усміхатися. Попри те, що насправді нервую.

Втім, у палаті Вадима не знаходжу — він на місці не сидить. Швидко йде коридором, тисне руку. Усміхається. Відчиняє переді мною двері. Під час розмови постійно відповідає на телефонні дзвінки. Багато жартує, сміється. Зокрема ховає під жартами та усмішкою відповіді, яких не хоче давати. Над його ліжком висить прапор підрозділу від волонтерів. На тумбочці лежить книга Сергія Лойка «Аеропорт».

Коли прощаємося, Вадим спускається зі мною сходами на вулицю. І якийсь незнайомий водій тут же просить хлопця допомогти полагодити щось у замерзлому «Ланосі». Йду до зупинки і не сумніваюся, що Вадим виручить. Попри все, він не справляє враження людини, яка потребує допомоги. Він допоможе сам.

Сподіваюся, йому вдасться стати психологом. Вадим надихає. Його історія — це справжня історія переможця.

«Відслужив перші три роки за контрактом, другий підписав на п’ять. А як я потрапив до армії? Екстриму захотілося. Відучився рік у київському будівельному училищі, приїхав додому в Кіровоград, а мені повістка прийшла — щойно виповнилося вісімнадцять. Хотів спробувати свої сили й у миротворцях. Та на війну далеко їхати не довелося — у червні 2014-го ховали перших загиблих побратимів на рідній землі.

«Пального нема, за вами ніхто не поїде»

Перше завдання в зоні бойових дій — тримати оборону старого терміналу ДАПу. Ми зайшли туди 12 серпня і мали допомагати хлопцям, що сиділи в аеропорту з весни. Пам’ятаю, як уранці третього вересня командир сказав, що батальйон «Дніпро-1» потрапив у засідку — треба виручати.

Щойно проїхали злітну смугу, із «зеленки» у наш бік відкрили стрілецький вогонь. Я отримав кулю — пройшла навиліт під ключицею, на пару сантиметрів вище від серця. Разом з іншими важкими «300-ми» мене відправили до санчастини. Один хлопчик помер тут же — від поранення в голову.

Vadym Dovhoryk, 23, a Ukrainian Special Forces soldier lays in the intensive care ward at the Kyiv City Burn Center. He was near Debaltsevo when his unit was shelled on the second day of the armistice commonly referred to as Minsk II. Mr. Dovhoryk was wounded in the attack and also suffered severe frostbite after spending three days in a forest before being detained by Russian supported separatist forces. He is now a triple amputee.  “We were ambushed. I was informed yesterday about all the guys. Two others and I went missing. One of them was buried yesterday. Another is in morgue in a Dnipropetrovsk, but his parents have not yet recovered his remains. They recognized him but are still waiting for the DNA test results. He was our commander.” Kyiv, Ukraine, March 25, 2015

Потім була евакуація. Якщо можна це так назвати. Вивезли за територію аеропорту, перевантажили в іншу машину, відправили в Красноармійськ. Там дві ночі жили в наметах, у таборі санбату. Дістатися до Дніпропетровська не мали чим — зі шпиталю подзвонили і сказали: «Пального нема, за вами ніхто не поїде». З табору їхав бензовоз на Черкаське (військове селище за 50 км від Дніпропетровська — TU). Попросилися до нього. Закинули речі в кабіну, самі вмостилися. Вирішили, що від Черкаського викличемо таксі. На трасі, правда, нас обігнав УАЗік. Зупинили — виявилося, теж везуть «300-х» на Дніпропетровськ. Пересіли.

Так, зрештою, за два дні своїми силами дісталися військового шпиталю. Він був забитий пораненими з Іловайська. Нам показали, як самим впоратися із перев’язками, і відпустили додому. На лікарняному провів місяць і повернувся на передову.

«Чому я досі живий?»

У лютому працювали в районі Дебальцевого. Котел уже замикався. Наш підрозділ стояв не у місті — мали завдання проводити колони наших військових із Дебальцевого в Артемівськ і назад дорогою, по якій, в прямому сенсі, треба було щоразу прориватися з боєм.

16 лютого вранці верталися у бік Артемівська. У колоні було два КАМАЗи з вантажем «200» і «300», позаду БМП і наш БТР перший. Скерували нас не тією дорогою, якою ми приїхали. За словами командування сектору, це був «перевірений шлях».

Раптово рух колони зупинився  упоперек дороги вискочили червоні «Жигулі». Водій махав руками, мовляв, не їдьте далі. Але командир — Юра Бутусов — наказав «повний уперед»: було неясно, що це за людина і які в неї наміри, а стояти на місці вкрай небезпечно. Не розвернулись. А дарма.

Майже одразу ми в’їхали у ворожий блокпост. Нас зустріли піхота й танки.

Vadym Dovhoryk, a Ukrainian Special Forces combat veteran from Kirovohrad, celebrates his 24th birthday with friends and volunteers in a park near the Kyiv City Burn center where he is undergoing treatment. Vadym was severely wounded on the second day of the cease-fire commonly referred to a Minsk II. Kyiv, Ukraine, June 21, 2015  Vadym was near Debaltsevo when his unit was shelled on the second day of the armistice. He was wounded in the attack and also suffered severe frostbite after spending three days in a forest before being detained by pro-Russian separatist forces. He is a triple amputee.

Двічі по нас влучили з РПГ (ручний протитанковий гранатомет — TU). Мені відірвало руку. Важко поранило командира — його не стало за півгодини. На ноги мені впав інший боєць, Віталік. Він теж тоді загинув. Сам я довго не міг вибратися назовні. Чув вибухи, постійну стрілянину. Хоча в цілому уже погано розумів, що відбувається. Коли нарешті вибрався з машини, побіг до бетонного паркану. Це десь метрів триста. За парканом починалася лісосмуга. У ній я вже сам упав.

Лежав у снігу і згодом почув звуки танків. Перша думка: «Може, наші?». Але ні — побачив напис білою фарбою «За Донбасс!». З танків вилізли люди, курили. Без бронежилетів, без касок. Почувалися як удома.

Лежав тихо, аби не помітили. За лісосмугою починалися поля. Думав, може, ними кудись пробиратися. Але йти не міг: через слабкість і запаморочення навіть п’ять метрів здавалися відстанню. Та й поле постійно обстрілювали з мінометів і «Градів».

Іноді міни розривалися дуже близько. Лежав на снігу, рахував їх, слухав свист. Якось одна розірвалася метрів за сто. Було чути, як осколки свистіли над головою. А я ж в одній шапці, без каски. Знайшов гілочку розміром, може, з кулькову ручку, поклав собі на очі — «з понтом» заховався від мін.

Джгут накласти не зміг — не дотягнувся. Лікарі потім казали, що це диво, що не стік кров’ю. Може, через мороз. Більше при собі не було нічого. Навіть цигарки змокли. Удень ще більш-менш було, сонечко гріло. Якби не сніг і мороз — хоч уявляй, що на пляжі. А вночі все вкривалося кригою.

Так минуло три дні. Про що думав тоді? Та про все на світі. Не концентрувався на чомусь конкретному. Спати собі не забороняв: хотів — відключався. Я все сподівався, що прийдуть наші та знайдуть мене. Але під кінець третього дня, якщо чесно, почав питати себе: «Чому ще не все, чому я досі живий?».

Аж наступного вечора, 19 лютого, мене підібрав патруль «ЛНР». Їх було четверо. Один підійшов, а я лиш зміг вимовити: «Не стріляй». Він крикнув своїм: «Опа, 300-й, укроп!». А у мене ж на рукаві був маленький український прапор на липучці. Ті підбігли, насамперед здерли прапорець. Уже потім вкололи знеболювальне і повезли в лікарню в Луганськ.

«Врятувала медсестра — дозволила подзвонити мамі»

Перед операцією у Луганську опинився сам на сам із медсестрою. Вона простягнула телефон і сказала набрати батьків. «Ма, я живий», — все, що зміг сказати.

Сестричка забрала мобільник і пояснила рідним, аби вони поспішили мене забрати: «Если за ним придут ополченцы, вы можете его больше не увидеть». Пошуком і вивезенням мене в підсумку займалися люди з місцевої Спілки ветеранів Афганістану. Вже зранку 20 лютого прийшов лікар і сказав: «Будем в два часа передавать его на Украину».

rhUmjOHoX3Q

Та медсестра мене врятувала. А ще той факт, що при мені не було документів. Наплів їм, що я мобілізований фельдшер, місяць як на службі. Бо якби зрозуміли, що спецназівець, контрактник — справи могли би піти геть інакше. Від лікарів навіть чув питання: «Зачем ты приехал нас убивать?» Коли прийшов до тями у реанімації — а це було велике приміщення не менше ніж з двома десятками хворих, — якраз грала пісня «Вставай, Донбасс, прогоним хунту вместе!». Станція FM-Новоросія.

Під Дебальцевим я бачив росіян. Ні, звісно, паспортів не перевіряв, але не думаю, що до війни там проживали тисячі бурятів, ще й з такою вимовою. Триколори на техніці, шеврони знову ж таки.          

«Мене “поховало” багато людей — довго житиму»

На нашій території спочатку приїхали у Сватове. Вертоліт доправив до лікарні Мечникова в Дніпропетровську. Звідти вже летів великий борт на Київ — чоловік 20. Поклали в Київський опіковий центр.

Читав, що мене спершу вважали зниклим безвісти. А потім мамі почали писати співчуття, надсилати мої фото в чорній рамці. Товариші в частині теж чули, що я «200-й». Що ж, кажуть тепер, якщо помилково поховали, буду довго жити.

Маю оберіг — срібний ланцюжок на шиї, ще від покійної бабусі. Носив зі школи. Коли отримав поранення в ДАПі, він злетів. Куля перебила. Я тоді дуже засмутився. А потім наш снайпер, позивний Сандора, набрав мене і сміється: «Могорич — і ланцюжок твій». Виявилося, за кілька днів хлопці поїхали на те місце, де ми потрапили у засідку, і знайшли. Коротше, ланцюжок я відремонтував і в Дебальцевому вже був із ним. Коли мене підібрали, його тут же зняли. Я був упевнений, що «з кінцями». Дуже здивувався, коли під час передачі мене українській стороні ланцюжок повернули в маленькому пакетику.

Якщо сиджу перед вами, значить, потрібні на лікування кошти зібрати вдалося. Про ампутації вам не розказуватиму — не дуже хотілося б усе це пригадувати. Скажу лиш, що найстрашнішими для мене досі лишаються уколи. Медсестри то знають — не раз від мене гостре слівце чули.

Vadym Dovhoryk, 24, a Ukrainian Special Forces combat veteran from Kirovohrad, walks down a sloped ramp using his prosthetic legs. Kharkiv, Ukraine, December 9, 2015 Vadym was near Debaltsevo when his unit was shelled on the second day of the armistice. He was wounded in the attack and also suffered severe frostbite after spending three days in a forest before being detained by pro-Russian separatist forces. He is a triple amputee.

Якщо серйозно, то мені допомогла величезна кількість людей, волонтерів. Почну називати – точно когось забуду. Хоча двох все ж назву: Олена Єгорова та Люда Калинець із Київського опікового центру. Не було жодного дня, щоб вони не зазирнули до мене в реанімацію.

«За два місяці проїхав 14 тисяч кілометрів»

Маю посвідчення інваліда війни. Але я цього слова не сприймаю. От їхав якось у метро — тоді ще без протезів, на візочку — і почув: «Пропустіть інваліда!». Уточнив, що я не інвалід, а поранений.

Зараз чекаю на нову руку. Смішно казати, але в мене дуже мало вільного часу. За два місяці наїздив Україною на машині 14 тисяч кілометрів: то з Харкова у Кіровоград, де моя військова частина та родина, то запросили до Києва, взяти участь у фотопроекті про учасників АТО з ампутаціями. Можу «підірватися» на концерт Олексія Горбунова, з яким ми спілкуємося ще від того часу, як він провідував нас, поранених вояків, безпосередньо у палатах. Друзі дивуються: невже за кермом сам? Звісно ж, сам!

Восени вступив на заочне у Кіровоградський педуніверситет. Хочу стати психологом. Військовим потрібна допомога. Не лише пораненим, а й фізично здоровим. Спеціалістів — одиниці. Переконався сам. От лежали ми з Вадимом Свириденком (фельдшер 128-ї бригади, у якого ампутовані кисті обох рук та обидві ноги), а до нас прийшла молода дівчинка-випускниця і починає: «Все у тебе буде добре». А ти дивишся на людину і думаєш: «Навіщо ти, ціла та здорова, розповідаєш про “все буде добре”»?

Від долі, виявляється, не втечеш. Все, що зі мною відбулося, — це теж моя доля. Немає ніякого «а якби ж то…»

→ Фото — із історії про Вадима у проекті «Рани» Йосифа Сивенького

Ірина Гук Йосиф Сивенький
  • Сергій Стребков

    Справжній Чоловік!

  • Володимир

    Дай Боже здоров’я та сил нашим солдатам!

Схожі публікації

5604 7

Автомати без запобіжника

Після поранення Тарас Ковалик повернувся на передову. Вдома лишатися не міг

31.01.2016 Марічка Паплаускайте
3605 5

Вижити всупереч

Маючи важке поранення, Вадим чотири дні пролежав на морозі без води, їжі та знеболювального, але дивом залишився живий

24.02.2016 Ірина Гук
1895 6

Все, як у кіно

У бою під Лисичанськом Владислав Кузнєцов втратив руку, рятуючи товаришів. Але в душі досі лишився дитиною

18.02.2016 Марічка Паплаускайте

Популярні публікації

44689 11

Несистемна міністр

Один день із життя Уляни Супрун: заради чого вона взялася реанімувати українську медицину і чому продовжує, попри спротив пацієнтки
13.07.2017 Марічка Паплаускайте
28410 5

7 відмінностей між професіоналами й аматорами

Письменник і підприємець Джеф Гоінз про аматорів і професіоналів
07.12.2016 The Ukrainians
34746 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом
04.04.2014 Володимир Бєглов

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати