«Чому нації занепадають» — не просто бестселер New York Times та Wall Street Journal, а й одна з найкращих книг 2015 року за версією Марка Цукерберга та входить у список mustread-літератури Білла Ґейтса. У 2012-му році книга увійшла в короткий список премії Financial Times Business Book of the Year.
Ґрунтуючись на п’ятнадцятирічних дослідженнях у галузях історії, політології та економіки, автори — Дарон Аджемоґлу та Джеймс Робінсон — легко і доступно пояснюють, чому економічний успіх держав не залежить від культури, клімату чи географічного положення. Науковці переконані: країни стали найуспішнішими через те, що їхні громадяни повалили владну еліту і створили суспільства, де головною цінністю стали рівні економічні та політичні права кожного. На їхню думку, саме свобода робить світ багатшим.
Книгу «Чому нації занепадають» можна придбати на сайті видавництва «Наш Формат», а третій розділ читайте далі.
Економіка 38‑ї паралелі
Улітку 1945 року, коли Друга світова війна наближалася до завершення, японці почали згортати свою колонію в Кореї. Протягом місяця після безумовної капітуляції Японії 15 серпня Корею було розділено вздовж 38‑ї паралелі на дві сфери впливу. Південь потрапив під адміністрацію США, Північ — Росії. Нелегкий мир холодної війни було підірвано у червні 1950 року, коли армія Північної Кореї вторглася на Південь. Хоча спочатку війська Північної Кореї зробили значний прорив, захопивши столицю — місто Сеул, до осені вони мусили повністю відійти. Саме тоді Хван Пйон-вон і його брат були розлучені. Хван Пйон-вон спромігся сховатися і не потрапити до північнокорейської армії. Він залишився в Сеулі й працював фармацевтом. Його брата-лікаря, котрий лікував у Сеулі поранених солдатів армії Південної Кореї, забрали на північ під час відступу північнокорейської армії. Розлучені у 1950 році, брати знову зустрілися 2000 року в Сеулі — вперше за 50 років завдяки тому, що обидва уряди домовилися про обмежену програму возз’єднання сімей.
Як лікар брат Хван Пйон-вона почав працювати на військово-повітряні сили. У військовій диктатурі це була дуже хороша посада. Однак навіть привілейовані не надто гарно живуть у Північній Кореї. Після зустрічі Хван Пйон-вон запитав брата про життя на північ від 38‑ї паралелі. Він мав автомобіль, брат — ні. «Маєш телефон?» — запитав він брата. «Ні», — відповів той. — Моя дочка працює в Міністерстві закордонних справ. У неї є телефон, але якщо ти не знаєш коду, то не зможеш зателефонувати». Хван Пйон-вон згадав, як люди з Півночі під час об’єднання сімей просили грошей, тому запропонував їх братові. Однак брат відповів: «Якщо я повернуся з грішми, уряд скаже: “Віддай ці гроші нам”, тому залиш їх собі». Хван Пйон-вон помітив, що у брата зношений одяг: «Зніми цю куртку, коли повертатимешся, одягнеш нову», — запропонував він. «Я не можу», — відповів брат. — Я позичив її в уряду, аби приїхати сюди». Хван Пйон-вон пригадав, що після зустрічі його брат занедужував і завжди нервував, ніби хтось його підслуховував. Він був біднішим, аніж уявляв Хван Пйон-вон. Його брат сказав, що живе добре, але Хван Пйон-вон бачив, що той має жахливий вигляд і худий, мов скелет.
У Південній Кореї люди живуть за стандартами, подібними до Португалії та Іспанії. На Півночі у так званій Корейській Народно-Демократичній Республіці стандарти життя подібні до країн тропічної Африки, близько 1/10 від рівня життя у Південній Кореї. Охорона здоров’я північних корейців ще в гіршому стані — середня тривалість життя тут на 10 років менша ніж у їхніх родичів на південь від 38‑ї паралелі.
На карті 7 зображено економічне провалля між обома частинами Кореї. Тут представлено супутникові зйомки інтенсивності світла вночі. Північна Корея майже повністю темна через брак електрики, а Південна — сяє світлом.
Ці разючі відмінності не походять із далекого минулого. Фактично їх не було до кінця Другої світової війни. Однак після 1945 року уряди на Півночі й Півдні обрали дуже різні шляхи організації своєї економіки. Південною Кореєю керував і формував її економічні й політичні інститути зі значною підтримкою від США випускник Гарварду й Прінстона, переконаний антикомуніст Сингмен Рі. У 1948 році Рі було обрано президентом. Загартована корейською війною і боротьбою із загрозою комунізму, що намагався поширитися на південь від 38‑ї паралелі, Південна Корея не була демократичною. Рі і його так само відомий наступник генерал Пак Чон Хі потрапили в історію як авторитарні президенти. Однак обидва створювали ринкову економіку, що визнавала приватну власність. Після 1961 року Пак ефектно скинув із держави тягар піклування про швидке економічне зростання, скеровуючи кредити й субсидії до успішних компаній.
Ситуація на північ від 38‑ї паралелі інакша. Кім Ір Сен, лідер антияпонських комуністичних партизанів у часи Другої світової війни, у 1947 році утвердив себе диктатором і за допомогою Радянського Союзу жорстко впровадив централізовану планову економіку як частину так званої системи Чучхе. Приватну власність було оголошено поза законом, ринки скасовано. Обмежено не лише економічні свободи, а й свободи в усіх сферах життя Північної Кореї, для всіх, за винятком тих, хто опинився серед дуже малої правлячої групи навколо Кім Ір Сена, а пізніше його сина і наступника Кім Чен Іра[1].
Не дивно, що економічні показники Півдня і Півночі різко розійшлися. Командна економіка Кім Ір Сена і система Чучхе виявилися катастрофою. Північна Корея як закрита держава практично не надає детальної статистики. Проте навіть наявні свідчення підтверджують те, що ми знаємо про часті масові голодомори: не лише промислове виробництво, а й сільське господарство спіткав повний колапс. Брак приватної власності означав, що лише одиниці могли інвестувати чи принаймні підтримувати продуктивність на певному рівні. Задушливий, репресивний режим був несприятливий для інновацій і впровадження нових технологій. Однак Кім Ір Сен, Кім Чен Ір та їхні прислужники не мали наміру реформувати систему шляхом введення приватної власності, ринку, приватних підприємців чи зміни економічних і політичних інститутів. Північна Корея залишається у стані економічної стагнації.
Водночас на Півдні економічні інститути стимулювали інвестиції й торгівлю. Південнокорейські політики підтримували освіту задля підвищення грамотності й професіоналізму. Південнокорейські компанії швидко отримували вигоду від освіченості населення, публічних політик, що підтримували інвестиції й індустріалізацію, експорт і передачу технологій. Дуже швидко Південна Корея продемонструвала світові одне зі східноазійських «економічних див», стала однією з країн із найстрімкішим розвитком.
Наприкінці 1990‑х, через 50 років, розвиток Південної Кореї і стагнація Північної привели до десятикратної різниці між цими двома половинами колись єдиної країни. Уявіть, якою буде ця різниця через одне-два століття. Економічна катастрофа Північної Кореї, що призвела до голоду серед мільйонів людей, якщо порівнювати її з економічним успіхом Південної Кореї, вражає: ні культура, ні географія, ані невігластво не можуть пояснити розходження у шляхах Північної та Південної Кореї. За відповіддю звернімося до інститутів.
Екстрактивні та інклюзивні економічні інститути
Країни вирізняються рівнем економічного успіху, оскільки мають різні інститути, правила, що визначають роботу економіки, та стимули для мотивації людей. Уявімо підлітків у Північній та Південній Кореї — що вони очікують від життя? На Півночі діти живуть у бідності, без підприємницької ініціативи, творчості чи адекватної освіти, що підготувала би їх до професійної діяльності. Більша частина освітнього багажу, який вони здобувають у школах, — це пропаганда на підтримку легітимності режиму. Книг мало, про комп’ютери немає й мови. Після закінчення школи кожен мусить іти в армію на 10 років. Ці підлітки знають, що вони не зможуть мати приватної власності, розпочати власний бізнес чи стати багатими, навіть при тому, що багато людей заради виживання займаються незаконною діяльністю. Діти також знають, що в них немає законного доступу до ринків, де можна використати свої вміння або кошти для купівлі потрібних чи омріяних товарів. Підлітки непевні навіть щодо того, які ж права їм надані.
Діти на Півдні здобувають гарну освіту і відчувають підтримку, що заохочує їх докладати зусиль і досягати успіху в обраній професії. Південна Корея має ринкову економіку, побудовану на приватній власності. Підлітки Південної Кореї знають, що в разі успіху їхньої підприємницької діяльності вони згодом споживатимуть плоди своїх інвестицій і зусиль. Вони можуть поліпшити умови свого життя, купити машину, будинок і медичне обслуговування.
На Півдні держава підтримує економічну діяльність. Тому підприємці можуть позичати гроші в банках і на фінансових ринках, іноземні компанії — вступати в партнерство з південнокорейськими фірмами, люди — отримати позику на придбання житла. За великим рахунком, на Півдні ви вільні створити власний бізнес. На Півночі — ні. На Півдні ви можете наймати робітників, продавати свої продукти і послуги та витрачати за власним бажанням гроші на ринку. На Півночі є лише чорний ринок. Такі різні правила — це інститути, під якими живуть Північна і Південна Корея.
Інклюзивні економічні інститути, на зразок тих, що існують у Південній Кореї чи США, заохочують великі маси людей до участі в економічній діяльності, яка дає змогу розкрити їхні таланти й уміння, зробити вибір за власним бажанням. Щоб бути інклюзивними, економічні інститути мають шанувати приватну власність, неупереджену систему права й надання публічних послуг[2] для створення конкурентного середовища, у якому люди можуть здійснювати обмін і домовлятися. Має також бути гарантія можливості відкривати новий бізнес і обирати свій кар’єрний шлях.
Контраст між Південною та Північною Кореєю, а також між США та Латинською Америкою демонструє загальний принцип. Інклюзивні економічні інститути стимулюють економічну діяльність, зростання продуктивності й економічний добробут. Головною є гарантія права на приватну власність, оскільки лише це стимулюватиме власників таких прав інвестувати й підвищувати продуктивність. Бізнесмен, якого очікує пограбування, експропріація чи втрата прибутку через шалені податки, навряд чи захоче працювати, не кажучи вже про інвестування та інновації. Однак такі права мають існувати для абсолютної більшості членів суспільства.
У 1680 році уряд Англії провів перепис населення своєї Вест-Індської колонії на Барбадосі. Згідно з цим переписом, із загальної кількості населення острова близько 60 тисяч осіб майже 39 тисяч — африканські раби, котрі перебували у власності третини населення. Насправді це була власність 175 найбільших плантаторів цукрової тростини, які також володіли майже всім островом. Ці великі плантатори мали гарантовані й добре дотримані права власності на свою землю і навіть на рабів. Якщо один плантатор бажав продати рабів іншому, він міг це зробити і бути певним, що суд підтвердить договір.
Чому? Із 40 суддів і охоронців права[3] на острові 29 були великими плантаторами. Крім того, вісім найвищих військових чинів також були великими плантаторами. Попри чітко визначені, гарантовані й охоронювані права власності й договори для еліти острова, Барбадос не мав інклюзивних економічних інститутів. Дві третини його населення становили раби, котрі не мали доступу до освіти чи економічних перспектив та можливості проявити свої таланти і вміння. Інклюзивні економічні інститути потребують убезпечення прав власності й економічних можливостей для широких мас, а не лише для еліти.
Безпека прав власності, закон, публічні послуги і підтримка свободи укладати договори й здійснювати обмін лежать на державі, на інститутах зі здатністю примусово підтримувати порядок, запобігати крадіжкам і розбою та забезпечувати виконання договорів між приватними особами. Щоб добре функціонувати, суспільство потребує й інших публічних послуг: доріг і транспортної мережі для транспортування товарів; публічної інфраструктури для розвитку економічної діяльності; а також певних основних правил і норм для запобігання шахрайству і злочинам.
Хоча значна частина цих публічних послуг може надаватися ринком і приватними особами, рівень координації для здійснення цієї діяльності у великих масштабах прямо вказує на потребу існування центральних повноважних органів. Отже, держава неминуче тісно пов’язана з економічними інститутами як сила, що підтримує закон і порядок, захищає приватну власність і часто виступає головним провайдером публічних послуг. Інклюзивні економічні інститути потребують і використовують державу.
Економічні інститути Північної Кореї чи колоніальної Латинської Америки (описані вище mita, encomienda, repartimiento) не мають цих властивостей. У Північній Кореї немає приватної власності. У колоніальній Латинській Америці існувала приватна власність лише для іспанців, а власність корінних жителів була зовсім не убезпечена. У жодному типі суспільства великі маси населення не мали можливості ухвалювати економічні рішення на власний розсуд: вони підкорялися масовому примусу. У жодному типі суспільства не було випадку, щоб державна влада надавала публічні послуги, які стимулюють добробут.
У Північній Кореї держава побудувала освітню систему для пропаганди, але виявилася безсила проти голоду. У колоніальній Латинській Америці держава зосереджувалася на примусі тубільців. Жодне суспільство в таких умовах не могло мати вільної конкуренції чи неупередженої законодавчої системи. У Північній Кореї законодавство перебувало в руках правлячої Комуністичної партії, а в Латинській Америці воно виступало інструментом для дискримінації великих мас населення. Інститути з протилежними властивостями до тих, якими наділені інклюзивні, ми називаємо екстрактивними економічними інститутами. Екстрактивними, бо такі інститути створені для відбирання доходів і благ в однієї суспільної групи на користь іншої.
Рушії процвітання
Інклюзивні економічні інститути створюють інклюзивні ринки, які не лише дають людям свободу пошуку професій у житті відповідно до їхніх талантів, а й забезпечують конкурентне середовище, що надає їм можливості для цього. Генератори гарних ідей зможуть розпочати власний бізнес, робітники прагнутимуть роботи, що підвищуватиме їхню продуктивність, а неефективні компанії поступляться місцем результативнішим.
Порівняйте можливості вибору виду діяльності людьми в умовах інклюзивного ринку з колоніальними Перу й Болівією, де mita змушувала більшість працювати на срібних і ртутних шахтах незалежно від їхніх умінь чи бажання. Інклюзивні ринки — не просто вільні ринки. Барбадос у XVII столітті також мав ринки. Однак так само, як і з браком прав власності для всіх, окрім вузької плантаторської еліти, його ринки були далекі від інклюзивності. Невільничі ринки фактично стали частиною економічних інститутів, що систематично пригноблювали більшість населення і позбавляли людей можливості обирати види діяльності й способи використання їхніх талантів.
Інклюзивні економічні інститути торують шлях і для двох інших рушіїв процвітання: технологій та освіти. Стабільне економічне зростання майже завжди супроводжується технологічними вдосконаленнями, що допомагають людям (робочій силі), землі й наявним капіталам (будівлі, машини тощо) підвищувати продуктивність. Пригадайте своїх прапрапредків, принаймні сто років тому. Вони не мали доступу до автомобілів, літаків чи ліків, які ми нині вважаємо невід’ємними в нашому житті, не кажучи вже про водогін всередині житла, кондиціювання повітря, торговельні комплекси, радіо, кінематограф чи, врешті-решт, інформаційні технології, робототехніку, керовані комп’ютерами верстати.
Якщо взяти далі на декілька поколінь, технологічні ноу-хау й стандарти життя були настільки відсталі, що важко зрозуміти, як більшість людей могла виживати в тих умовах. Ці досягнення є результатом науки й підприємництва, як у випадку Томаса Едісона, котрий застосував науку для створення вигідного бізнесу. Цей процес інновацій стає можливим завдяки економічним інститутам, що підтримують приватну власність, захищають договори, створюють конкурентне середовище, заохочують і створюють можливості для нового бізнесу, який може впровадити нові технології в життя. Тому не слід дивуватися, що саме в США, а не в Мексиці чи Перу, і в Південній Кореї, а не в Північній нині діють технологічно інноваційні компанії на кшталт Samsung чи Hyundai.
Невід’ємними від технологій є освіта, вміння, знання й ноу-хау робочої сили, набуті в школі, удома й на роботі. Ми набагато продуктивніші ніж століття тому не лише завдяки кращим технологіям виробництва, а й досконалішим ноу-хау, що доступні робітникам. Будь-які технології у світі мало чого варті без робітників, які знають, як їх використовувати. Але знання і вміння означають більше ніж просто здатність керувати машинами. Саме освіченість і вміння робочої сили створюють наукове знання, на якому побудований наш прогрес і яке забезпечує пристосування цих технологій у різних сферах бізнесу.
Хоча ми дізналися з розділу 1, що багато інноваторів епохи Промислової революції й після неї, наприклад, Томас Едісон, не були високоосвіченими, однак ті інновації були значно простіші за сучасні технології. Сьогодні технологічні зміни потребують наявності освіти як у інноватора, так і в робітника. І в цьому виявляється важливість економічних інститутів, які створюють конкурентне середовище. Сполучені Штати змогли виростити або залучити із зарубіжних країн таких особистостей, як Білл Ґейтс, Стів Джобс, Сергей Брін, Лері Пейдж, Джефф Безос і сотні вчених, котрі зробили ґрунтовні відкриття в інформаційних технологіях, ядерній енергетиці, біотехнологіях та інших сферах, де вони побудували свій бізнес.
Постачання талантів стало можливим завдяки тому, що більшість підлітків у США мають доступ до навчання відповідно до своїх бажань чи здатності опановувати науки. А тепер уявімо інше суспільство, скажімо, Конґо чи Гаїті, де значна частина населення не може відвідувати школи, а якщо і відвідує, то в цих навчальних закладах якість викладання жалюгідна, учителі не завжди прагнуть віддаватися своїй роботі або ж взагалі не вистачає книг і підручників.
Низький рівень освіти в бідних країнах зумовлений економічними інститутами, нездатними стимулювати батьків до надання освіти їхнім дітям, і політичними інститутами, неспроможними примусити уряди будувати, фінансувати й підтримувати школи та прагнення батьків і дітей. Ці нації платять дуже високу ціну за погану освіту свого населення й брак інклюзивних ринків. Вони не в змозі мобілізувати вітчизняні таланти. У цих країнах є багато потенційних Біллів Ґейтсів, а можливо, і один-два Альберти Ейнштейни. Однак вони — бідні неосвічені фермери, змушені робити те, чого не хочуть, або солдати в армії, адже в них ніколи не було можливості реалізувати своє покликання.
Здатність економічних інститутів скерувати на підвищення добробуту потенціал інклюзивних ринків, заохотити технологічні інновації, інвестувати в людей і мобілізувати таланти й уміння більшості є критичною для економічного зростання. Тому центральною темою цієї книги є пояснення, чому так багато економічних інститутів не здатні досягти цих простих цілей.
Екстрактивні та інклюзивні політичні інститути
Всі економічні інститути створені суспільством. У Північній Кореї вони нав’язані громадянам комунізмом, що захопив країну в 1940‑х, а в Латинській Америці — впроваджені іспанськими конкістадорами. У Південній Кореї економічні інститути зовсім інші, ніж у Північній, оскільки інші люди з принципово відмінними інтересами й цілями ухвалювали рішення щодо структури суспільства. Тобто, у Південній Кореї була інакша політика[4].
Політика[5] — це процес, за допомогою якого суспільство обирає правила управління. Політика пронизує інститути з тієї простої причини, що хоч інклюзивні інститути можуть бути хороші для економічного процвітання нації, однак певна група людей, наприклад, еліта Комуністичної партії Північної Кореї чи цукрові плантатори колоніального Барбадосу, житимуть краще після впровадження екстрактивних інститутів. При конфлікті щодо інститутів подальша ситуація залежатиме від того, які люди чи групи виграють політичну гру: хто матиме більшу підтримку, отримає більше ресурсів і сформує ефективніші союзи. Тобто виграш залежить від розподілу політичної влади в суспільстві.
Політичні інститути суспільства визначають результат цієї гри. Це ті правила, якими окреслюються стимули в політиці. Вони встановлюють, як обирається уряд і які частини уряду мають право щось робити. Політичні інститути визначають, хто має владу в суспільстві й для досягнення яких цілей ця влада може використовуватися. Якщо розподіл влади вузький і влада не обмежена, тоді політичні інститути є абсолютистськими, що підтверджується абсолютними монархіями, які існували в усьому світі протягом тривалого часу. При абсолютистських політичних інститутах, як, наприклад, у Північній Кореї чи колоніальній Латинській Америці, ті, хто може здійснювати владу, встановлюватимуть економічні інститути для власного збагачення й посилення своєї влади за рахунок суспільства. На противагу, політичні інститути, що широко розподіляють владу в суспільстві й накладають на неї обмеження, є плюралістичними. Замість зосередження в руках однієї людини чи малої групи, політична влада спирається на широкі коаліції або численні групи.
Очевидно, існує тісний зв’язок між плюралізмом та інклюзивними економічними інститутами. Однак вирішальним для розуміння того, чому Південна Корея і США мають інклюзивні економічні інститути, є не просто плюралістичні політичні інститути цих країн, а їхні достатньо централізовані та потужні держави. Промовистий контраст можна спостерігати на прикладі східноафриканської країни Сомалі. Як ми побачимо нижче, політична влада в Сомалі давно широко розподілена майже плюралістичним способом. Справді, тут немає реальної сили, що мала би змогу контролювати чи санкціонувати, хто що має робити.
Суспільство розділене на глибоко антагоністичні клани, які не можуть побороти один одного. Влада одного клану обмежена лише озброєнням інших кланів. Такий розподіл не сприяє створенню інклюзивних інститутів, а призводить до хаосу. В основі цього лежить брак будь-якої політичної централізації сомалійської держави, тобто державної централізації, а отже, її нездатність підтримувати бодай найменшу законність і порядок для стимулювання економічної діяльності, торгівлі чи навіть базової безпеки своїх громадян.
Макс Вебер, якого ми вже згадували в попередньому розділі, сформулював найвідоміше й загальноприйняте визначення держави, пов’язуючи її з «монополією на легітимне насильство» у суспільстві. Без такої монополії й відповідного рівня централізації держава не може підтримувати законність і порядок, не кажучи про надання публічних послуг, стимулювання й регулювання економічної діяльності. Коли держава не в змозі забезпечити хоча б якоїсь політичної централізації, суспільство рано чи пізно порине у хаос, як у випадку Сомалі.
Отже, політичні інститути, які є достатньо централізованими й плюралістичними, ми називатимемо інклюзивними політичними інститутами. Коли одна з цих умов слабшає, такий політичний інститут стає екстрактивним.
Між економічними та політичними інститутами існує потужна синергія. Екстрактивні політичні інститути зосереджують владу в руках вузької еліти й накладають слабкі обмеження на здійснення ними влади. Тоді економічні інститути структуруються цією елітою задля відбирання ресурсів у решти суспільства. Тобто екстрактивні економічні інститути природно супроводжують екстрактивні політичні інститути. Справді, щоб вижити, екстрактивні економічні інститути мають бути нерозривно пов’язані з екстрактивними політичними інститутами. Інклюзивні політичні інститути, широко розподіляючи владу, схильні викорінювати такі економічні інститути, які експропріюють ресурси багатьох, зводять бар’єри для виходу на ринок і придушують ринки, щоб вигоду отримували лиш одиниці.
Наприклад, на Барбадосі плантаторська система, заснована на експлуатації рабів, не могла б вижити без політичних інститутів, які придушують і повністю вилучають рабів із політичного процесу. Економічна система, що зумовлює зубожіння мільйонів на користь вузької комуністичної еліти у Північній Кореї, була б немислимою без тотального політичного домінування Комуністичної партії.
Цей синергетичний взаємозв’язок між екстрактивними економічними й політичними інститутами створює петлю сильного зворотного зв’язку: політичні інститути дають змогу елітам контролювати політичну владу для вибору економічних інститутів із найменшими обмеженнями чи опором. Вони також надають еліті можливість структурувати майбутні політичні інститути і їх еволюцію. Екстрактивні економічні інститути збагачують цю саму еліту, а їхня економічна могутність і влада консолідують політичне домінування. На Барбадосі чи в Латинській Америці, наприклад, колонізатори могли використовувати свою політичну владу для встановлення системи економічних інститутів, що приносили їм величезні статки за рахунок решти населення. Ресурси, створені цими економічними інститутами, давали еліті змогу формувати армію і сили безпеки для захисту своєї абсолютистської монопольної політичної влади.
Унаслідок цього екстрактивні політичні й економічні інститути взаємно підтримуються і забезпечують своє тривале існування. Тут проглядається ще сильніша синергія між екстрактивними економічними і політичними інститутами. Коли в умовах екстрактивних політичних інститутів з’являється реальна конкуренція панівній еліті, здобута конкурентами влада також мало чим обмежена. Тому в них є стимул підтримувати існуючі політичні інститути й створювати подібну систему економічних інститутів, як це зробив наприкінці ХІХ століття у Мексиці Порфіріо Діас і його оточення.
Інклюзивні економічні інститути створюються на основі, закладеній інклюзивними політичними інститутами, що забезпечують широкий розподіл політичної влади в суспільстві й обмежують її довільне здійснення. Такі політичні інститути ускладнюють також узурпацію влади та руйнування основ інклюзивних інститутів. Ті, хто контролює політичну владу, не можуть легко використовувати її для встановлення екстрактивних економічних інститутів задля власного збагачення. Інклюзивні економічні інститути створюють справедливіший розподіл ресурсів, підтримуючи існування інклюзивних політичних інститутів.
Не просто збігом можна пояснити те, що коли у 1618 році компанія Virginia дала колоністам землю і свободу від своїх жорстких договорів, чому тривалий час опиралася, Генеральна Асамблея наступного року дозволила колоністам встановлювати самоврядування. Економічні права без політичних не мали б довіри серед колоністів, які бачили постійне прагнення компанії Virginia придушувати їх. У жодному випадку ця економіка не була би стабільною і тривалою. Справді, поєднання екстрактивних та інклюзивних інститутів загалом нестабільне. Екстрактивні економічні інститути під владою інклюзивних політичних інститутів навряд чи існуватимуть довго, як засвідчує випадок із Барбадосом.
Подібним чином інклюзивні економічні інститути ніколи не підтримуватимуть і не будуть підтримувані екстрактивними політичними інститутами. Або вони трансформуються в екстрактивні економічні інститути на користь вузьких інтересів можновладців, або створюваний ними економічний динамізм дестабілізує екстрактивні політичні інститути, відкриваючи шлях до виникнення інклюзивних політичних інститутів. Інклюзивні економічні інститути також схильні до зменшення вигод еліти, які вона може отримувати, управляючи екстрактивними політичними інститутами, оскільки ці інститути зіткнуться з конкуренцією на ринку й будуть обмежені договорами та правами власності решти суспільства.
Чому не завжди обирається процвітання?
Політичні та економічні інститути, які в кінцевому підсумку є вибором суспільства, можуть бути інклюзивними і стимулювати економічний розвиток. Вони можуть бути і екстрактивними й стати гальмом для економічного зростання. Нації занепадають, коли мають екстрактивні економічні інститути, що підтримуються екстрактивними політичними інститутами, в результаті економічне зростання стримується або навіть блокується. Однак це означає, що вибір інститутів — тобто, політична діяльність інститутів — є центральним для нашого пошуку пояснення причин успіху чи невдачі націй. Ми маємо зрозуміти, чому політична діяльність у деяких суспільствах веде до інклюзивних інститутів, що стимулюють економічний розвиток, тоді як політичні дії абсолютної більшості країн протягом всієї історії привели і приводять сьогодні до екстрактивних інститутів, що стримують економічне зростання.
Може здаватися очевидним, що кожен має бути зацікавлений у створенні економічних інститутів того типу, що веде до процвітання. Кожен громадянин, кожен політик і навіть хижий диктатор прагне зробити свою країну максимально благополучною, чи не так?
Повернімося до Королівства Конґо, про яке ми говорили раніше. Хоча це королівство зруйнувалося у XVII столітті, воно дало ім’я сучасній країні, що у 1960 році стала незалежною від бельгійського колоніального правління. Як незалежна держава, Конґо пережило майже неперервний економічний спад і повальну бідність в часи правління Жозефа Мобуту в 1965-1977 роках. Цей спад продовжувався і після того, як Лорен Кабіла переміг і скинув Мобуту. Мобуту створив вельми екстрактивні економічні інститути. Населення було позбавлене будь-яких прав, а Мобуту і його елітне оточення, відоме під прізвиськом «Великі Овочі», стали фантастично заможними. Мобуту побудував собі палац на півночі країни у Гбадоліті, тому місці, де він народився, з великим аеропортом, у якому міг приземлятися надзвуковий Конкорд — літак, який він часто орендував у Air France для подорожей у Європу. У Європі він купував замки й став власником великих ділянок бельгійської столиці Брюсселя.
Чи не було б краще, якби Мобуту встановив систему економічних інститутів, які підвищили б добробут конґолезців замість посилення їхньої бідності? Якби Мобуту вдалося підвищити рівень достатку своєї нації, чи не отримав би він ще більше грошей, щоб придбати той самий Конкорд, який він орендував, мав би більше палаців і вілл, можливо, більшу й потужнішу армію? На превеликий жаль для жителів багатьох країн світу, відповідь негативна. Економічні інститути, що створюють стимули для економічного прогресу, можуть одночасно перерозподілити доходи і владу таким чином, що кривавому диктатору і його поплічникам із політичною владою було б непереливки.
Фундаментальною проблемою є неминуча суперечка і конфлікт стосовно економічних інститутів. Різні інститути приводять до різних наслідків для процвітання нації, розподілу доходів і того, кому належить влада. Економічне зростання, що може стимулюватися інститутами, створює переможців і невдах. Це стало ясно ще під час Промислової революції в Англії, яка заклала підвалини для процвітання, що ми його бачимо в багатих країнах. З’явилися технології прориву — парова енергія, транспорт і текстильна промисловість. Хоча механізація вела до величезного підвищення загального доходу і в кінцевому підсумку стала основою для сучасного індустріального суспільства, вона викликала шалений опір багатьох людей. І не через незнання чи короткозорість — якраз навпаки. Такий опір економічному розвитку мав свою, на жаль, послідовну логіку.
Економічне зростання і технологічні зміни супроводжуються тим, що видатний економіст Йозеф Шумпетер назвав творчою деструкцією. Вони старе міняють на нове. Нові галузі відтягають на себе ресурси зі старих. Нові фірми перехоплюють бізнес у вже існуючих. Нові технології роблять існуючі вміння й машини застарілими. Процес економічного росту й інклюзивні інститути, на яких він базується, створюють невдах і переможців і на політичній арені, і на економічному ринку. Страх перед творчою деструкцією часто стає основою для опору інклюзивним економічним і політичним інститутам.
Історія Європи містить яскравий приклад наслідків творчої деструкції. Наприкінці Промислової революції у XVIII столітті уряди більшості європейських країн контролювалися аристократією й традиційними елітами, основними джерелами доходів для яких було землевласництво або торгівля привілеями, якими вони користувалися завдяки дарованим їм монополіям і обмежувальним бар’єрам, встановленим монархом.
Згідно з ідеєю творчої деструкції поширення промислових виробництв, фабрик і міст відбирало ресурси від земель, зменшувало земельну ренту й підвищувало заробітну платню, яку землевласники мали платити робітникам. Ці еліти також побачили появу нових бізнесменів і торговців, що загрожувало їхнім торгівельним привілеям. Врешті-решт, вони ставали явними економічними невдахами внаслідок індустріалізації. Урбанізація й поява суспільно свідомого середнього класу і робітників також загрожували політичній монополії земельної аристократії. Тому з поширенням Промислової революції аристократія ставала не лише економічним лузером — вона ризикувала стати ще й політичним невдахою, втрачаючи власність на політичну владу. Під загрозою втрати своєї економічної й політичної влади ці еліти часто створювали сильну опозицію проти індустріалізації.
Аристократія була не єдиним лузером внаслідок індустріалізації. Ремісники, чия ручна праця мала бути замінена на працю машин, також опиралися поширенню індустрії. Організовувалися групи протистояння, виникали бунти, руйнувалися машини, в яких вони вбачали причину зниження свого добробуту. Це були луддити, що є синонімом опору технологічним змінам. Будинок винахідника Джона Кея, який у 1733 році винайшов «летючого човника» — одне з перших значних удосконалень у механізації ткацтва, — був спалений луддитами у 1753 році. Джеймс Харґрівс, винахідник «прядильного верстата Дженні», ще одного революційного пристрою в ткацькій справі, постраждав подібним чином.
Насправді ремісники були значно менш ефективними порівняно з землевласниками й елітами в опорі індустріалізації. Лудити не мали політичної влади — здатності впливати на політичні рішення, скеровані проти прагнень інших груп — порівняно з землевласниками. В Англії індустріалізація розвивалася попри опір луддитів, бо опір аристократів, хоча й помітний, був придушений. В Австро-Угорській і Російській імперіях, де абсолютні монархії й аристократи могли втратити значно більше, індустріалізація була блокована. Внаслідок цього економіка Австро-Угорщини й Росії почала занепадати. Вони опинилися позаду багатьох європейських країн, де протягом ХІХ століття відбувався економічний розвиток.
Незважаючи на успіх чи поразку конкретних груп, один урок зрозумілий: потужні владні групи часто повстають проти рушіїв процвітання. Економічний розвиток — це не просто процес збільшення кількості кращих машин або краще освічених людей, а й трансформаційний і дестабілізуючий процес, пов’язаний з поширенням творчої деструкції. Тому розвиток відбувається лише тоді, коли він не блокується економічними невдахами, які відчувають, що їхні економічні привілеї будуть втрачені, й політичними лузерами, які бояться втратити свою політичну владу.
Конфлікт навколо обмежених ресурсів, доходів і влади перетворюється у конфлікт навколо правил гри, економічних інститутів, які визначатимуть економічну діяльність й отримуватимуть від неї вигоду. Коли існує конфлікт, інтереси всіх сторін не можуть одночасно задовольнитися. Одні зазнають поразки та розчарування, а інші досягнуть успіху в забезпеченні потрібних їм результатів. Те, хто буде переможцем у цьому конфлікті, має вирішальне значення для економічного розвитку нації. Якщо переможцями будуть групи, що виступають проти розвитку, вони ефективно блокуватимуть економічний ріст, і відбуватиметься стагнація економіки.
Логіка того, чому можновладці не обов’язково прагнуть створити економічні інститути, які б стимулювали економічний прогрес, може бути легко поширена і на вибір політичних інститутів. При абсолютистському режимі деякі еліти можуть використати свою владу для встановлення економічних інститутів за своїм власним бажанням. Чи будуть вони зацікавлені у зміні політичних інститутів, щоб зробити їх більш плюралістичними? Взагалі-то ні, оскільки це «розбавило» би їхню політичну владу, утруднюючи, а може, й унеможливлюючи структурування економічних інститутів для задоволення своїх власних інтересів. І знову ми бачимо готове джерело конфлікту. Ті люди, які страждають від екстрактивних економічних інститутів, не можуть сподіватися, що абсолютистські правила довільно змінять політичні інститути й перерозподілять владу в суспільстві. Єдиним шляхом зміни цих політичних інститутів є примус еліти до створення більш плюралістичних інститутів.
Так само, як нема причин очікувати, що політичні інститути автоматично стануть плюралістичними, не існує і природної тенденції до політичної централізації. У будь-якому суспільстві, особливо там, де взагалі не було централізації, неодмінно з’являтимуться стимули до створення більш централізованих державних інститутів. Наприклад, у Сомалі, якщо один клан створить централізовану державу, здатну навести лад у країні, це дасть економічні вигоди для цього клану і зробить його багатшим. Що може це зупинити? Головним бар’єром на шляху до політичної централізації знову постає страх перед змінами: будь-який клан, група чи політик, пробуючи централізувати владу в державі, також централізуватиме владу у своїх руках, а це скоріш за все викличе лють інших кланів, груп і політиків, які внаслідок цього стануть політичними лузерами. Брак політичної централізації означає не лише брак законності й порядку на більшій частині території, а й появу численних акторів, що мають достатню владу для блокування чи руйнації процесу, і страх перед їхнім опором і сильною реакцією часто стримуватиме потенційних «централізаторів». Політична централізація ймовірна лише тоді, коли одна група людей відчутно сильніша за інші, щоб побудувати державу. У Сомалі влада збалансовано розподілена, і жодний окремий клан не може нав’язати свою волю іншим. Через це брак централізації залишається.
Тривала агонія Конґо
Існує небагато кращих, а може, більш сумних прикладів, ніж Конґо, які пояснюють логіку того, чому економічне процвітання так рідко трапляється при екстрактивних інститутах, або ілюструють синергію між екстрактивними економічними і політичними інститутами. Португальці й голландці, що відвідували Конґо у XV і XVI століттях, вказували на «жахливу бідність». Технології були відсталими за європейськими мірками, причому конґолезці не мали ані писемності, ані пшениці, ані плуга. Причина цієї бідності й опір конґолезьких фермерів перед впровадженням нових технологій, коли вони дізналися про них, стає зрозумілою з існуючих історичних чинників. Це було зумовлено екстрактивною природою економічних інститутів країни.
Як ми вже знаємо, на чолі Королівства Конґо стояв король, що перебував у столиці Мбанза, пізніше Сан-Сальвадорі. Райони за межами столиці управлялися елітою, що грала роль губернаторів у різних частинах королівства. Добробут еліти був заснований на рабській праці на плантаціях навколо Сан-Сальвадора і стягуванні податків із решти країни. Рабство було ключовим інструментом економіки, який місцева еліта застосовувала на своїх плантаціях, а європейці на узбережжі. Податки були довільними, і один із них стягувався щоразу, як із короля злітав капелюх.
Щоб стати заможнішими, конґолезцям потрібно було заощаджувати й інвестувати, наприклад, купуючи плуги. Але чинити так було невигідно, бо будь-які додаткові доходи, отримувані завдяки кращим технологіям, експропріювалися королем і його елітою. Замість інвестування задля підвищення продуктивності й продажу своєї продукції на ринку, конґолезці віддаляли свої села від ринків, намагалися жити якнайдалі від доріг, щоб зменшити ризик пограбування і втекти від работорговців.
Таким чином, бідність у Конґо була результатом діяльності екстрактивних економічних інститутів, що блокували всі рушії процвітання і навіть спрямовували їх дію в протилежний бік. Уряд Конґо надавав дуже мало послуг своїм громадянам, серед яких не було навіть деяких базових, таких як безпека прав власності чи законність і порядок. Навпаки, саме уряд був найбільшою загрозою для власності й прав людини. Інститут рабства означав, що найфундаментальнішого з усіх ринків, інклюзивного ринку робочої сили, на якому люди можуть обирати свій вид діяльності і який є вирішальним для економічного добробуту, не існувало. Ба більше, і зовнішня торгівля, і взагалі комерція контролювалася королем і дозволялася лише наближеним до нього особам. Хоч еліта швидко опанувала грамоту після введення португальцями письма, король пальцем не поворухнув, щоб поширити письменність серед широких мас населення.
І все ж, хоча «жахлива бідність» була скрізь, конґолезькі екстрактивні інститути мали свою бездоганну логіку. Вони робили кількох осіб, у руках яких була політична влада, дуже багатими. У XVI столітті король Конґо і аристократія могли імпортувати з Європи предмети розкоші й водночас бути оточеними слугами й рабами.
Корені економічних інститутів конґолезького суспільства криються в розподілі політичної влади, а отже, в природі політичних інститутів. Короля ніщо не могло зупинити від позбавлення людей власності чи життя, окрім загрози бунту. Хоча ця загроза була реальною, її було недостатньо для гарантування безпеки власності населення. Політичні інститути Конґо були явно абсолютистськими, знімаючи з короля й еліти будь-які обмеження й позбавляючи населення будь-якого впливу на управління суспільним життям.
Звичайно, неважко помітити, що політичні інститути Конґо радикально відрізняються від інклюзивних політичних інститутів, у яких влада обмежена і широко розподілена. Абсолютистські інститути Конґо утримувалися при владі за допомогою арміії. У середині XVII століття у короля була постійно діюча армія у 5 тис. вояків, причому 500 із них були мушкетери, що становило на той час грізну силу. І легко зрозуміти, чому король та аристократія охоче впровадили європейську вогнепальну зброю.
Стабільного економічного розвитку годі було сподіватися при такому наборі економічних інститутів, де навіть стимулювання бодай тимчасового росту було дуже обмеженим. Реформування економічних інститутів у бік зміцнення індивідуальних прав власності могло б за великим рахунком зробити конґолезьке суспільство заможнішим. Однак навряд чи місцева еліта мала б вигоди від цього широкого добробуту. По-перше, такі реформи зробили б еліту економічним лузером, підриваючи добробут, побудований на работоргівлі й рабській праці на плантаціях. По-друге, такі реформи були б можливими лише тоді, коли політична влада короля й еліти була б обмежена.
Скажімо, якби король продовжував командувати своїми п’ятьма сотнями мушкетерів, хто б повірив проголошенню скасування рабства? Що утримало б короля від пізнішої зміни своєї думки? Єдиною реальною гарантією була би зміна політичних інститутів для того, щоб громадяни отримали певну політичну владу, що врівноважувала б владу короля, надавши їм право хоча б висловлюватися стосовно податків чи використання мушкетерів. Але в цьому випадку дуже сумнівно, що збереження стилю життя короля й еліти не залишиться найпершим пріоритетом. За таким сценарієм зміни, що могли би привести до кращих економічних інститутів, перетворили б короля й аристократію на політичних та економічних лузерів.
Взаємодія економічних і політичних інститутів 500 років тому все ще корисна для розуміння того, чому сучасна держава Конґо й сьогодні неймовірно бідна. Введення європейського правління на цій території й далі по басейну річки Конґо в часи боротьби за Африку наприкінці ХІХ століття привело до недотримання прав людини і власності навіть більшою мірою, аніж в часи доколоніального Конґо. Крім того, це відтворило систему екстрактивних інститутів і політичного абсолютизму, що зміцнював владу й статки кількох за рахунок всіх інших, хоча цими «кількома» тепер були бельгійські колонізатори, найпомітнішим з яких був король Леопольд ІІ.
Коли Конґо у 1960 році отримало незалежність, відтворилася та сама структура економічних інститутів, стимулів і способів діяльності. Нові конґолезькі екстрактивні економічні інститути знову підтримувалися відверто екстрактивними політичними інститутами. Ситуація погіршувалася тим, що європейський колоніалізм створив державу Конґо у складі кількох різних доколоніальних держав, над якими новостворена національна держава зі столицею в Кіншасі мала мінімальний контроль.
Хоча президент Мобуту використовував державу для власного збагачення і збагачення своїх поплічників, наприклад, за допомогою програми «заїризації» у 1973 році, що передбачала масову експропріацію іноземних економічних інтересів, він керував нецентралізованою державою, маючи слабкі повноваження стосовно більшої частини країни і змушений був звернутися по іноземну допомогу в придушенні сепаратизму в провінціях Катанґа й Касаї в 1960-х роках. Цей брак політичної централізації майже до рівня повного колапсу держави був типовим для більшості країн тропічної Африки.
Сучасна Демократична Республіка Конґо залишається бідною, бо її громадянам все ще бракує економічних інститутів, що створили б базові стимули для процвітання країни. Не географія, не культура і не невігластво громадян чи політиків утримує Конґо в бідності, а екстрактивні економічні інститути. Вони все ще панують тут після стількох століть, бо політична влада сконцентрована в руках еліти, яка мало зацікавлена в дотриманні права власності щодо населення, у наданні базових адміністративних послуг, що могли б поліпшити якість життя чи підтримати економічний прогрес. Радше їхні інтереси зводяться до здобуття доходів і утримання влади. Вони не використали свою владу для побудови централізованої держави, бо в цьому випадку виникли б ті самі проблеми опозиції й політичних викликів, що стимулювали б економічний розвиток. Та ще й, як і в більшості країн тропічної Африки, приховані конфлікти, інспіровані конкурентними групами, що намагалися захопити владу над екстрактивними інститутами, руйнували будь-які спроби централізувати владу.
Історія Королівства Конґо й пізніша історія держави Конґо яскраво ілюструє те, як політичні інститути визначають форму економічних інститутів, а через них — економічні стимули й масштаби економічного розвитку. Ми також бачимо симбіоз між політичним абсолютизмом та економічними інститутами, які зміцнюють владу й добробут невеликої купки людей за рахунок всього населення.
Розвиток при екстрактивних політичних інститутах
Сьогоднішнє Конґо — крайній приклад беззаконня і вкрай незабезпечених прав власності. Однак така крайність у більшості випадків не служить інтересам еліти, оскільки при цьому руйнуються всі економічні стимули і все менше ресурсів можна відібрати у населення. Центральною тезою нашої книги є те, що економічний розвиток і добробут пов’язані з інклюзивними економічними й політичними інститутами, тоді як екстрактивні інститути зазвичай ведуть до стагнації й бідності. Але це не означає, що екстрактивні інститути ніколи не генерують розвитку і що всі екстрактивні інститути створюються однаково.
Є два різних, але взаємодоповнюючих шляхи досягнення розвитку при екстрактивних політичних інститутах. По-перше, навіть якщо економічні інститути екстрактивні, розвиток можливий завдяки тому, що еліти можуть спрямовувати ресурси до високопродуктивних галузей, які вони контролюють. Яскравим прикладом такого розвитку при екстрактивних інститутах були Карибські острови у XVI-XVIII століттях. Більшість населення становили раби, що працювали в жахливих умовах плантацій на межі виживання. Багато з них померли від недоїдання й виснаження.
На Барбадосі, Кубі, Гаїті та Ямайці у XVII і XVIII століттях невелика меншість — плантаторська еліта — контролювала всю політичну владу й володіла всіма активами включно з усіма рабами. Хоча більшість не мала ніяких прав, власність та активи плантаторської еліти були добре захищені. Незважаючи на екстрактивні економічні інститути, що безжально експлуатували більшість населення, ці острови належали до найбагатших місць у світі, бо на них виробляли цукор і продавали його на світових ринках. Економіка островів почала стагнувати лише тоді, коли виникла потреба перейти до нових видів економічної діяльності, що загрожували доходам і політичній владі плантаторської еліти.
Ще одним прикладом є економічний розвиток та індустріалізація Радянського Союзу від першого п’ятирічного плану 1928 року до 1970-х років. Політичні й економічні інститути були вельми екстрактивними, а ринки — суворо обмеженими. Тим не менш, Радянський Союз зміг досягти швидкого економічного зростання завдяки можливості використання державної влади для переведення ресурсів із сільського господарства, де вони використовувалися вкрай неефективно, до індустрії.
Другий тип розвитку при екстрактивних політичних інститутах виникає, коли ці інститути дають змогу розвиватися, хоча й не повністю, інклюзивним економічним інститутам. Численні країни з екстрактивними політичними інститутами уникатимуть інклюзивних економічних інститутів через страх перед творчою деструкцією. Однак ступінь монополізації влади елітами у різних суспільствах різний. В одних стан еліт може бути цілком убезпечений і вони можуть дозволити певний рух до інклюзивних економічних інститутів, якщо є впевненість у відсутності загрози їхній політичній владі. І навпаки, історична ситуація може зумовити існування екстрактивного політичного режиму з достатньо інклюзивними економічними інститутами, якщо вони не блокуватимуть політичну владу. Таким є другий шлях розвитку при екстрактивних політичних інститутах.
Швидка індустріалізація Південної Кореї під час правління генерала Пака є таким прикладом. Пак прийшов до влади завдяки військовому перевороту в 1961 році, однак він зробив це в суспільстві, яке має сильну підтримку з боку США й економіку, що базується на суттєво інклюзивних економічних інститутах. Хоча режим Пака був авторитарним, він почувався досить безпечно, щоб стимулювати економічний розвиток, і робив це дуже активно — можливо, частково через те, що сам режим не був безпосередньо підпертий екстрактивними економічними інститутами. На відміну від Радянського Союзу й більшості інших випадків розвитку при екстрактивних інститутах, Південна Корея у 1980-х роках перейшла від екстрактивних політичних інститутів до інклюзивних. Цей успішний перехід завдячував збігові чинників.
На початку 1970-х років економічні інститути у Південній Кореї стали достатньо інклюзивними, щоб стлумити один із сильних чинників екстрактивних політичних інститутів — економічна еліта мало що могла отримати при військовому пануванні в політиці. Відносна рівність доходів у Південній Кореї також означала, що еліті не треба було дуже боятися плюралізму й демократії. Ключовий вплив Сполучених Штатів, особливо враховуючи загрози з боку Північної Кореї, також означав, що сильний демократичний рух, який протистояв військовій диктатурі, не міг придушуватися протягом тривалого часу. Хоча після вбивства генерала Пака у 1979 році стався наступний військовий путч під проводом Чон Ду Хвана, обраний наступник Чона, Ро Де У розпочав процес політичних реформ, що привели до консолідації плюралістичної демократії після 1992 року. Очевидно, що подібний перехід не стався у Радянському Союзі. Як наслідок, радянський розвиток «пішов у гудок», а економіка почала колапсувати у 1980-х роках і повністю впала у 1990-х.
Сьогоднішній економічний розвиток Китаю також має дещо спільне з досвідом і Радянського Союзу, і Південної Кореї. У той час як перші етапи китайського розвитку були прискорені радикальними ринковими реформами в сільськогосподарському секторі, реформи у промисловості виявилися більш повільними. Навіть сьогодні держава і Комуністична партія відіграють центральну роль в ухваленні рішень щодо того, які сектори й компанії отримають додаткові капітали й розширюватимуться, тобто у процесах, що ведуть до прибутків чи розорення. Подібно до Радянського Союзу в часи його розквіту Китай швидко розвивається, однак це все ще розвиток в рамках екстрактивних інститутів, під контролем держави і з примарними ознаками переходу до інклюзивних політичних інститутів. Той факт, що китайські економічні інститути все ще далекі від інклюзивних, також означає, що подібний до південнокорейського перехід все ще малоймовірний, хоча й не неможливий.
Варто зазначити, що політична централізація є ключовою для обох шляхів розвитку під екстрактивними політичними інститутами. Без певного ступеня політичної централізації плантаторські еліти на Барбадосі, Кубі, Гаїті та Ямайці не могли б підтримувати законність та порядок і захищати свою власність та активи. Без значної політичної централізації й твердого утримання в руках політичної влади ані військові еліти Південної Кореї, ані китайські комуністи не почувалися б у безпеці при здійсненні глибоких економічних реформ і при цьому могли залишатися при владі. І без такої централізації держава у Радянському Союзі й Китаї не могла б координувати економічну діяльність із тим, щоб спрямовувати ресурси до високопродуктивних галузей. Таким чином, головна лінія поділу між екстрактивними політичними інститутами полягає в ступені політичної централізації. Там, де її немає, як, наприклад, у тропічній Африці, важко буде досягнути бодай обмеженого розвитку.
Однак, хоча екстрактивні інститути можуть генерувати певний розвиток, вони не генеруватимуть сталого економічного розвитку того типу, що супроводжується творчою деструкцією. Коли і політичні, й економічні інститути є екстрактивними, стимулів для творчої деструкції й технологічних змін не існуватиме. Тимчасово держава може розпочати швидкий економічний розвиток, скеровуючи ресурси і людей декретами, однак цей процес неминуче обмежений. Коли досягаються межі, ріст припиняється, як це сталося в Радянському Союзі у 1970-х роках.
Навіть коли СРСР досягав швидкого економічного розвитку, супровідні технологічні зміни в більшості галузей економіки були незначними, хоча, скеровуючи величезні ресурси у військову галузь, країні вдалося розвивати військові технології й навіть на певний час випередити США в космічній і ядерній гонках. Але цей розвиток без творчої деструкції й без широких технологічних інновацій не був стабільним і дійшов свого раптового кінця.
Крім того, конструкції, що підтримують економічний розвиток при екстрактивних політичних інститутах, за своєю природою дуже крихкі, вони схильні колапсувати чи можуть бути зруйновані конфліктами, що створюються самими екстрактивними інститутами. Справді, екстрактивні політичні й економічні інститути мають загальну тенденцію до внутрішніх конфліктів, бо ведуть до концентрації багатства і влади в руках вузької еліти. Якщо інша група зможе обійти чи перебороти існуючу еліту й захопити контроль над державою, вони користуватимуться цим багатством і владою.
Отже, як покажуть далі наші обговорення колапсу Римської імперії й міст-держав майя, боротьба за контроль над всемогутньою державою завжди приховано протікає, періодично спалахуючи й руйнуючи ці режими, що може перетворитися на громадянську війну, а іноді й повний колапс держави. Це означає, що навіть якщо країна з екстрактивними інститутами досягає певного ступеня політичної централізації, це не триватиме завжди. Фактично боротьба за контроль над екстрактивними інститутами часто веде до громадянських воєн і поширення беззаконня, загрожуючи постійному існуванню державної централізації, як це сталося в багатьох країнах тропічної Африки й деяких — у Латинській Америці та Південній Азії.
Нарешті, коли розвиток відбувається при екстрактивних політичних інститутах, але економічні інститути при цьому мають інклюзивні аспекти, як у Південній Кореї, завжди існує загроза, що економічні інститути стануть більш екстрактивними, і розвиток зупиниться. Ті, хто контролює політичну владу, вважатимуть вигіднішим використовувати її для обмеження конкуренції, збільшення своєї частки пирога чи навіть обкрадання й пограбування інших, аніж для підтримки економічного розвитку. Розподіл і здатність до здійснення влади в кінцевому підсумку підірве самі основи економічного процвітання, допоки політичні інститути не перетворяться з екстрактивних на інклюзивні.
Книгу «Чому нації занепадають» можна придбати на сайті видавництва «Наш Формат».
***
[1] Нагадуємо читачеві, що книга готувалася до видання у 2011 році, коли в Північній Кореї при владі був Кім Чен Ір (помер 17 грудня 2011 р.). Його посаду успадкував його син Кім Чен Ин. – Прим. перекл.
[2] Те, що в Україні називають «державною службою». З міркувань, викладених у передмові перекладача, тут вживається ближчий до оригіналу термін. — Прим. перекл.
[3] Так можна назвати осіб, яких у Великобританії й нині у США називають Justice of the Peace — особа без відповідної суддівської освіти, яка може розглядати місцеві кримінальні справи, аналог «мирових суддів». — Прим. перекл.
[4] Тут і далі термін політика вживається в сенсі politics, тобто політичних ідей, поглядів, політичної боротьби. — Прим. перекл.
[5] Політична боротьба, політична взаємодія — Прим. перекл.
