Інтерв`ю

Ярослава Кравченко: «Мене сформувала моя впертість»

Засновниця незалежного Дикого театру ― про театр поза театром і як, попри суспільний тиск, не стати шаблоном, а залишатися вірною собі

Віталій Маринов, Данило Павлов
13 Травня 2021

Більшість українців знають її як ведучу Телебачення Торонто, хоча сама Яся, як називають її друзі, задіяна у щонайменше чотирьох проєктах. Вона ― засновниця незалежного Дикого театру, співведуча програми #@)₴?$0, радіоведуча програми «Інтим пропонувати», співведуча шоу «Ебаут», а ще ― амбасадорка руху HeForShe

Ярослава довго шукала себе й працювала у різних сферах. Сьогодні вона твердо переконана: найкращий вибір завжди той, який ти зробив сам. Бо що складніший він, то більше відповідальності й задоволення від його результату.

В інтерв’ю The Ukrainians Ярослава розповіла про свою головну місію, яким є театр поза театром і як, попри суспільний тиск, не стати шаблоном, а залишатися вірною собі.

 

Ви берете участь у чотирьох проєктах. Як встигаєте? 

Коли тобі подобається те, що робиш, то значно легше поєднувати. Для мене насправді дуже важливий work-life balance. Тому, незважаючи на чотири проєкти, я достатньо сплю. Якось навіть собі жартувала: «Ясю, ти кажеш, що у тебе чотири проєкти, а як же активізм і проєкти з ООН?». Але якщо подивитися на це очима звичайної людини, то тут нічим вихвалятися: чотири ж роботи. (Сміється.)

Але всі ці проєкти робляться з великим задоволенням і мають одну й ту саму місію: дати людям можливість поглянути на все під іншим ракурсом. Що Дикий театр, що «Ебаут», що Телебачення Торонто, що радіо НВ ― це все про відвертість і усвідомлення себе. Тому, мабуть, і вдається. Я навіть інколи думаю про ще один проєкт.

У своїх інтерв’ю ви часто говорите про «бульбашку», яку люди собі створюють.

Насправді зараз усі про неї говорять. Це найкраще слово, яке може передати наше коло інтересів та спілкування. За межами «бульбашки» світ зовсім інший. Потрібно розуміти, що є адекватні, прогресивні, свідомі, сучасні люди, а є зовсім інші ― з інакшими поглядами, і їх значно більше. І ці люди ухвалюють рішення, голосують, роблять вибір: донести стаканчик до смітника чи кинути під ноги, вкрасти туалетний папір на роботі чи ні, проголосувати за ОПЗЖ чи попісяти в басейн у Єгипті.

Приємно жити у своїй «бульбашці», але потрібно усвідомлювати, що світ навколо неї значно більший. Власне, чим я займаюся ― намагаюся зробити свою «бульбашку» більшою, залучивши в неї більше людей.

В одному з інтерв’ю ви сказали, що потрапили в театральну сферу наперекір батькам. Що стало тією точкою опору?

Я дуже не люблю фраз «тобі треба», «ти повинна»… Власне, я почула від батьків, що повинна вчитися на економічному чи здобути якусь «нормальну» професію для життя. За версією батька, я мала би стати спортсменкою ― тому закінчила Київський спортивний ліцей-інтернат. За версією мами, «дівчинка мала вчитись прекрасного», тому я була відмінницею, старостою класу, навчалась у музичній школі в класі фортепіано, займалась хореографією.

Коли потрібно було вибрати, куди вступати, то зрозуміла, що насправді нікому нічого не винна і можу вибрати те, що хочу. Я не скажу, що йшла в театральний інститут свідомо. Це була абсолютна випадковість. Я просто гуляла Києвом і думала, куди ж мені хочеться потрапити. Тоді якраз починалася вступна кампанія, люди подавали документи. І, власне, біля театрального інституту побачила таку атмосферу, де тусили якісь прикольні, вільні, неймовірні люди. А тій дівчинці, яка вирвалася зі спортінтернату, де графіки, відбої, фіксування входу й виходу, тренування, режим, дуже хотілося свободи. І так мене занесло в театральний.

При тому, що вибір був із заплющеними очима. Звичайно, спочатку я думала стати акторкою, оскільки ходила у школі в драматичний гурток. Потім подивилася, скільки треба вивчити слів, що потрібно підготувати пісню, байку, номер… І така: «Мабуть, акторкою нє. Що тут є ще? О, театральний критик. Предмет література, з мовою в мене добре. Ну, в театрі до цього була лише три рази. Нічого, спробую». (Сміється.)

А що зараз кажуть батьки, коли вже все сталося? 

Ми навчилися поважати вибір одне одного. Я взагалі дуже довго шукала себе. Працювала журналісткою, піарницею, з дітьми, в повітроплаванні, в компанії, що займалася польотами на повітряних кулях. Мама збирала журнали й газети з моїми статтями, потім інтерв’ю, зараз дивиться випуски Телебачення Торонто і «Ебауту». І сусіди теж дивляться.

Хто і що сформувало вас?

Це дуже важке питання. Взагалі, як публічна особа я мала б уже придумати якусь легенду. (Сміється.) Мабуть, мене сформувала моя впертість як реакція на світ, який мені закидає правила, з якими мені не хочеться миритись. А ще підліткові принципи про те, що я сама вирішую, куди мені йти. Адже після того, як ти кажеш, що ти сама вирішуєш, — маєш брати й нести відповідальність за свій вибір.

Згодом у мене з’явилися проєкти, в яких я мала змотивувати велику кількість людей довіритись і піти за мною. А коли за тобою йде юрба крутих, талановитих, непересічних особистостей це мотивує. Я зрозуміла: що складніший вибір переді мною, то більше задоволення отримую від того, що роблю його й несу за це відповідальність.

Як виникла ідея Дикого театру?

Це теж реакція на обставини і реальність. До цього я багато років працювала в державному театрі та думала, що таким театр і має бути. Доки не трапився один переломний момент. Я почала працювати в одному шоу («Говорить Україна», ― TU), де були справжні герої зі справжніми трагедіями. Коли ти так близько стикаєшся з реальністю, яка тебе оточує, то розумієш, що таке справжнє горе, справжнє щастя, справжні емоції. І тоді, повертаючись у театр, збагнула, що він ― не про мене, не про мій час, не про мої проблеми, не про проблеми людей, які мене оточують. 

Задумалася про театр, у який приходила б і бачила б на сцені себе, у якому говорили би про ті проблеми, які мене турбують. Можливо, це було егоїстичне бажання, але знайшлися люди, з якими ми й почали робити театр, який травмує, провокує і підходить до тебе дуже-дуже близько. Дикий театр може стати для тебе ближчим, ніж твоя найрідніша людина. Він може поговорити з тобою про ті речі, про які ти ні з ким не можеш поговорити. І для мене це був найголовніший принцип, який треба втілити.

Дикий театр може стати для тебе ближчим, ніж твоя найрідніша людина

DSC_8143

Чому незалежний і все інше? Це був експеримент. У мене не було грошей ні на що. Було тільки бажання і ще ― невеличка команда крутих людей, готових вкладати свій час, ресурс і знання. Це всі інвестиції у Дикий театр.

До слова, у вашому театрі була вистава «Галка Моталко» Наталії Ворожбит — про дівчину, яка потрапляє у спортінтернат. Чи є в цій історії щось від вас? 

До пандемії ми щоліта робили дуже специфічний формат ― театр поза театром. У жанровому плані це має назву сайт-специфік (site-specific theatre ― поняття для позначення театральних постановок, які відбуваються не в класичному приміщенні, а в місцях, не оснащених спеціально для цього. Це дозволяє по-новому взаємодіяти з глядачами і самим простором. ― TU). Ми почали шукати спортивні приміщення, де можна було б втілити цю п’єсу. І один із підписників (Олександр Башук) написав мені: «Ярославо, привіт. У нас є зал. Прийдіть подивіться». Я така: «Самі пишуть. Ну, круто ж». Зазвичай до таких режимних об’єктів, грубо кажучи, достукатись важко, а тут люди самі запропонували. 

Приїжджаю туди, роблю кілька кроків ― і розумію, що потрапила в спортінтернат, де саме й вчилася Наталка Ворожбит. У мене ― мурахи по шкірі. Повернутись туди через 20 років і зіграти виставу «Галка Моталко» про тих тренерів та вихователів, які там працювали. Це неймовірне щастя для мистецького твору. З’являються геть нові сенси.

Та найцікавіше, що, йдучи на одну з репетицій, я зрозуміла, що цей спортінтернат ― ближчий до мене особисто, ніж я думала. Адже мій батько також був тут! Тож саме цей спортінтернат і визначив мою долю, коли батька звідси відрахували й коли він хотів сина-спортсмена, але народилася я, і поїхала в Київ, і почала свою принципову історію.

Як це взагалі для театру ― існувати під час пандемії?

Я намагаюся в цій ситуації не нити й не хейтити, але мені важко себе стримувати. З одного боку, я розумію, що таке пандемія. Бачу смерті людей. Нещодавно театральна спільнота втратила дуже важливу людину нашого часу, журналістку й театральну критикиню Анну Липківську, яка померла саме від ковіду. Це розбурхало нас усіх. Я розумію, як важливо дотримуватися карантинних норм, але пандемія триває вже рік. Рік недолугого управління державою, рік відсутності підтримки незалежних бізнесів, рік знищення культури. 

Фактично за рік ― мінус чотири місяці роботи, але ми, на відміну від державного сектору, на самофінансуванні. Немає глядачів ― немає театру.

Спочатку я провела аналогію з початком війни. Коли вона почалася у 2014 році, то ми розуміли, що в нас неповоротка держава, не здатна забезпечити бійців, тож на поміч прийшли мобільні, сильні, мотивовані волонтери. Ми з Жіночою сотнею створювали кол-центри допомоги, займалися інформаційними кампаніями, збором речей, продуктів тощо. Для мене це було інвестування в майбутнє, поки держава «розвернеться» і зрозуміє, як їй забезпечувати армію, як підтримувати. І коли почалася пандемія, то ми прекрасно розуміли, що це абсолютно новий досвід для нашої держави. Їй потрібен час. Так, держава не могла визначитися, скільки їй цього часу потрібно. Перший локдаун ― до 15 квітня, потім ― із 15 квітня до 30-го, з 30 квітня до кінця травня і так далі. Це дуже бісило: ніхто не озвучував термінів. При цьому я розуміла, що зараз така ситуація, коли весь світ не знає, як реагувати. Весь світ пішов на локдаун. Окей, ми туди ж. Просто потерпимо, переживемо, спробуємо вижити.

Але минув рік, і нам знову кажуть, що не знають, як діяти. Знову локдаун, фактично закривають театри, не даючи ніякої можливості для виживання. Замість того, щоб допомагати людям, просто знову все зачиняють, так змінюючи статистику. Банкрутують ресторанні, туристичні, культурні бізнеси. Якщо раніше ми випускали сім прем’єр на рік, то цього року, можливо, дві витягнемо, можливо ― ні. Зараз я намагаюся зберегти команду. До того ж потрібно й далі оплачувати оренду приміщення, тому що її не зменшили, не скасували. Ми далі платимо податки, і ось ці вісім тисяч допомоги виглядають просто як знущання.

Ми відкрили Дику школу, де є заняття в Zoom. Ми вже перепробували усі ці вистави в Zoom, онлайн-трансляції. Але, по-перше, це не дає достатньо коштів, щоб вижити. По-друге, за рік я переконалася, що театр в онлайні ― це не те. Тому що енергію, яку продукує театр, коли ти перед людьми наживо, на жаль, не передати через екран.

Чи плануєте створити виставу, навіяну карантином?

Ви справді вірите, що якщо хтось вам скаже: «Ей, у мене є квитки в театр на виставу про ковід», то ви залюбки підете? 

Ми зараз живемо у пандемійній темі. Дуже мало залишилося людей, які не перехворіли на ковід. Мало людей, які не втратили хоча б одного знайомого чи родича під час пандемії. Говорити про це немає сенсу, а от говорити, наприклад, про безглуздість чи пасивність влади ― можна. Говорити про те, що відбувається з людьми, яких викинули за борт, ― теж. А говорити про пандемію як просто про пандемію немає сенсу. Принаймні зараз.

Якої вистави ніколи не побачиш у Дикому театрі?

Я не дуже люблю слово «ніколи», тому що ніхто не знає, як може змінитися життя. Тобто є певні принципи: гостросоціальний театр, театр, близький до тебе. Але це не означає, що ми не поставимо ліричної вистави про любов. Якби мені два роки тому хтось сказав, що ми зробимо казку-мюзикл для дітей, я б відповіла: «Люди, ви що? Ми ж Дикий театр»! Але півтора року тому ми зробили казку для дітей. Тому зараз нікому не скажу «ніколи». Навіть не можу говорити, що ми не поставимо поганої вистави. Тому що факапи трапляються. Це рух. 

Чому, на вашу думку, такі театри важливі у глобальному сенсі?

Є кілька ракурсів, із яких можна подивитися на цю потрібність. Ми фактично одними з перших почали робити відкритий кастинг. Іще п’ять років тому всі державні театри були досить герметичними. Вони варилися у власному соку. Актори могли вийти максимум на зйомки. Ніхто не переходив в інший театр. Ми ж почали робити відкриті кастинги і збирати на сцені акторів із різних театрів. Спочатку нам казали: «Та ви що! З цього театру їх не випустять, вони не підуть». Потім актори почали вибирати, в якому проєкті брати участь, а в якому ні. Вони отримали це право волі. Попри те, що ти працюєш на зарплаті в одному театрі, ти можеш піти в проєктний театр і там щось зіграти. 

Це дійсно важливо. Тому що в державному театрі ти не обираєш ролей, ти працюєш, у тебе своя робота. Режисер придумав щось поставити, вивісив аркуш, на якому написано: «Петя грає Морквинку», ― і Петя має грати Морквинку. Незалежний театр дав можливість акторам обирати для себе проєкти. Усім довелося розгерметизовуватися.

Незалежний театр дав можливість акторам обирати для себе проєкти

DSC_8143

Актори почали ходити одне до одного на вистави. Наприклад, у виставі «Кицюня» задіяні актори з дев’яти театрів. До нас на цю виставу актори з цих дев’яти театрів запрошують інших акторів ― подивитися. Я розумію, наскільки важливим є обмін. Ти бачиш, що відбувається в тому театрі, який поруч. Можна почерпнути нові теми, нові фішки тощо.

Щодо місця Дикого в історії, то, думаю, він певне місце вже зайняв. Чи багато ви знаєте театрів, які можуть змотивувати глядачів йти на виставу в підвал або трьома трамваями добиратися в якийсь далекий столичний мікрорайон? Наші глядачі готові піти за нами будь-куди. Вони розуміють якість, яку отримують у Дикому, і йдуть за нею не тільки в зал у центрі міста ― з колонами, зі зручними стільчиками, а навіть у театр, де немає стільчиків. Бувають різні антуражі, зовсім не театральні.

Років вісім тому на сценах театру майже не було молодої української драматургії. Усім легше було казати «в нас її нема», ніж шукати й ризикувати ставити. Ворожбит і Ар’є були фактично єдиними, кого ставили. Ми почали шукати молодих ноунеймів. Були відкритими до молодих режисерів та їхніх експериментів. Готові були інвестувати в ці експерименти. І зараз ми бачимо величезне поле української драматургії, яка вже є у всіх театрах. 

 Чого бракує українському театру?

Якби я зараз була театральним критиком, то могла би про це сказати. Але я абсолютно заангажована особа. В мене є свій улюблений театр. І, на жаль, я не так часто ходжу театри. Однак мені бракує цього театрального туризму: обміну режисерами, акторами між містами. Хоча ці процеси зараз уже починаються.

Загалом, усе нормально. Є ще театральні Львів, Харків, Одеса, Івано-Франківськ, де теж більш-менш відбувається якийсь рух. Але є театри, які зависли на рівні 30 років тому або навіть більше. Багато державних театрів, перебуваючи на утриманні держави, працюють без амбіцій з розслабленими булками. Вони розуміють: яке б лайно не поставили, отримають за нього зарплату. І глядачі, в яких один театр у місті, прийдуть на це подивитись і ще й заплатять за квитки. Якби ж ці театри мали відповідальність, самі заробляли на гонорари, то це змушувало б їх розвиватись.

Нещодавно вийшов новий проєкт за вашої участі під назвою «Ебаут». Як виникла ця ідея?

Ця ідея не є оригінальною і давно витала в українському просторі. Та й американське шоу подібного формату є на ютубі. Моя подруга два роки поспіль підбивала мене на це, давала копняків: «Ясю, роби проєкт про секс, давай, уже час». І минулого року я зробила першу спробу. Почала самотужки записувати своє шоу в Instagram. Воно мало назву «Ніч з Ярославою Кравченко», але мене вистачило на три випуски. Тоді я усвідомила, наскільки важливою є команда.

Потім мала кілька зустрічей-пропозицій зробити шоу, проте вони всі якось нічим не закінчувалися. І так було доти, поки я не зустрілася з Наті Авдєєвою і Катею Мотрич. Вони були дуже конкретні й уже навіть мали зібрану команду. Це звучало так: «Ми хочемо працювати з тими-то, знімати нас будуть ті-то. Долучишся до нас?». Їм не вистачало лише ось цього пазлика ― мене як третьої ведучої. Фактично від першої зустрічі до першого випуску «Ебаут» минув рівно місяць. До цього ми були знайомі лише в Instagram. Таких швидких запусків проєктів у мене в житті ще не було.

Як ви думаєте, чому таких шоу в Україні не було раніше?

Я теж дивуюся, що в нас досі не було нормального українськомовного шоу про стосунки, секс, фемінізм, бодіпозитив, ментальне здоров’я. Я не знаю, чому так. Але відстежую ті шалені темпи, з якими в нас росте аудиторія, і розумію, що проєкт ― на часі. Можливо, ми випустили його пізно, але ми цього не дізнаємося. Є ― і круто.

Як ви ставитеся до того, що більшість знає вас радше як ведучу Телебачення Торонто, ніж засновницю Дикого театру? 

Нормально ставлюся. Це все мої улюблені проєкти. Інколи до мене на вулиці підходять люди й кажуть: «Привіт, дякую тобі дуже за те, що ти робиш». Я перепитую: «За що?» Хтось дякує за «Ебаут», хтось ― за Телебачення Торонто, а хтось ― за Дикий театр. Телебачення Торонто ― величезний канал, який дивляться майже півмільйона людей. Дикий театр приймає максимум сто п’ятдесят глядачів за раз. Але будь-який контакт із людиною, яка дивиться те чи інше, є для мене важливим.

Хтось дякує за «Ебаут», хтось ― за Телебачення Торонто, а хтось ― за Дикий театр

Тому що глядачі Телебачення Торонто йдуть у Дикий театр, глядачі Дикого театру дивляться «Ебаут», глядачі «Ебауту» починають дивитися Телебачення Торонто і слухати радіо НВ. Тому це круто.

До речі, Телебачення Торонто має найбільшу кількість підписників на Patreon. Чи підтримуєте ви якісь проєкти фінансово?

Так, підтримую. Це дуже смішна історія, бо я періодично пишу такі пости про підтримку Дикого театру. Маємо теж невелику кількість патронів. Але при цьому я як хазяйка Дикого театру прошу підтримати Дикий, а сама патроню кілька незалежних проєктів, які мені подобаються. Серед них є Ukrainer та інші. Інколи просто скидаю на карту кілька гривень незалежним колегам. Тому що розумію, наскільки важливою є зараз підтримка і кожна гривня.

Що для вас означає бути амбасадоркою руху HeForShe?

HeForShe — рух про рівність. Це рух для чоловіків, які розуміють, що жінка — це не про борщі та прибирання кімнати, а чоловік — це не про те, що він не може плакати в кіно. Це про розуміння рівності не тільки в особистих стосунках, а і в соціальному та економічному планах. Коли двоє людей заробляють однаково, займаючи схожі посади, то це краще для сім’ї, ніж коли жінка заробляє на посаді менше, тому що вона — жінка. 

В нас у країні статистика показує, що гендерна нерівність є. Я зараз не чіпаю теми насильства над жінками, а кажу лише про економічну нерівність. Проблему з працевлаштуванням, «скляні стелі», коли жінка не може зайняти вищої посади. Про оплату праці, яка на 20-25% нижча, ніж у чоловіків на аналогічних посадах. Тому рух HeForShe — це декларація вголос поглядів і принципів, які ми з Романом Вінтонівим поділяємо.

Рух HeForShe — це декларація вголос поглядів і принципів

DSC_8143

Єдине смішне — це те, що зазвичай амбасадорами HeForShe є чоловіки, а тут запросили нас удвох із Романом. Традиційно амбасадори щороку змінюються, але через пандемію щось зламалось і ми зависли у статусі амбасадорів уже на два роки. Це вимагає певної поведінки, і фактично в мене тепер спрацьовує рефлекс собаки Павлова. Якщо я перебуваю в якійсь новій компанії чи говорю з аудиторією, то завжди розповідаю про принципи HeForShe, принципи рівності людей і які вони важливі. Це вже така частина моєї прошивки. (Сміється.)

Якось ви зазначили, що ваш фемінізм — це донести кожній людині, що вона не мусить іти за шаблоном. Як можна навчитися бути чесним із собою й залишатись оригіналом? 

Ви знаєте, величезну кількість грошей корпорації-гіганти вкладають у те, щоб змусити людей стежити за шаблонами й хотіти відповідати їм. Але я маю дуже простий рецепт. Коли в мене виникає бажання щось зробити, купити чи змінити у своїй зовнішності, я запитую себе, чи дійсно я цього прагну, чи хтось мені нав’язує це бажання. Дуже важливо розділяти свої та не свої бажання. 

Це як із темою дітей і чайлдфрі. Більшість українських чоловіків вважає, що жінка має народити дитину — це її місія, вона з цим прийшла у світ. Я маю народити дитину з точки зору людей, які мене оточують, але тут виникає питання: чи дійсно я цього хочу? Важко обстоювати свої бажання, коли на тебе тиснуть, але, лише усвідомивши їх, можна залишитися вірною собі.

Чим є для вас успіх?

Я намагаюся жити тут і зараз. Успіх — хотіти і мати змогу робити, успіх — спати скільки хочеш, успіх — вирішувати самому свою долю, успіх — коли наприкінці вистави люди ридають і пишуть, як вона змінила їхнє життя. Коли ми створюємо новий випуск «Ебаут» — і він за добу набирає 10 тисяч переглядів, глядачі розповідають особисті історії, яких нікому раніше не розказували, — це теж успіх.

[Ця публікація створена стажерами The Ukrainians у межах проєкту «Підвищення рівня кваліфікації талановитих молодих журналістів і журналісток», що реалізується за підтримки Фонду Розвитку ЗМІ Посольства США в Україні. Зміст публікацій відображає виключно точку зору авторів.]

 

 

Журналіст
Місія The Ukrainians — уможливлення позитивних соціальних змін в Україні
Долучайтеся до Спільноти, підтримуйте якісну українськомовну журналістику та приєднуйтеся до змін!
Приєднатися
Наші головні тексти тижня у красивій розсилці. Щовихідних у ваших емейл-скриньках.
новини

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!