До 2020 року державні університети в Україні отримували фінансування пропорційно до кількості студентів, яка у них навчалася. Відтак університети працювали на кількість, а не на якість, і зараховували студентів навіть з об’єктивно недостатніми балами. За таких умов виші часто імітували освіту, а не надавали її.
У 2020 році система фінансування змінилася і більше грошей почали отримувати ті університети, які не лише мають більше студентів, а й які демонструють кращі показники наукових досліджень, грантових проєктів, працевлаштування випускників, фігурують у міжнародних рейтингах. Мета цієї реформи — допомогти університетам перезапустити свою роботу, зменшити число «випадкових» вступників і, як наслідок, вкладати більше ресурсів у якість.
Більше про зв’язок між фінансуванням університету і якістю освітніх продуктів, яку він пропонує, та що слід робити, щоб університетську освіту хотіли здобувати усвідомлено, розповів Єгор Стадний, віцепрезидент із бакалаврських програм Київської школи економіки, ексзаступник міністра освіти та науки України.
[UNIVERSITAS — спільний проєкт The Ukrainians та благодійного фонду «Повір у себе» про особливості трансформації вищої освіти в Україні]
§§§
Чимало хороших українських фахівців після закінчення університету виїжджають працювати за кордон. То, можливо, держава має більше інвестувати в економіку, аніж в освіту, щоб могти запропонувати конкурентні умови для професійної реалізації?
Скажу, що ми не знаємо напевне, хто куди виїжджає і з яким рівнем знань. Як людина, що провела кілька міжнародних багаторічних досліджень саме про зовнішню та внутрішню міграцію студентів, скажу: теза про те, що виїжджають найкращі, не завжди виправдана. Емігрують люди з різними мотиваціями — хтось працювати, а хтось навчатися. Цікаво, що часто наші студенти їдуть навчатися в ті закордонні університети, які поступаються українським, — таких є дуже багато, наприклад, польські приватні виші.
Поряд із цим, у нас викривлена оптика сприйняття цієї проблеми. Найперше тому, що ми досі сприймаємо виїзд за кордон як щось погане, мовляв, людина виїжджає назавжди. Таке негативне сприйняття, можливо, тягнеться ще з часів еміграції кінця ХІХ – початку ХХ століття. Але тоді люди втікали, щоб вижити.
Щодо інвестицій в економіку і освіту, то тут я не бачу дихотомії. Кожна гривня, вкладена в освіту, є шаленим мультиплікатором саме економіки. В українській економіці є дві проблеми. Перша — це недостатні інвестиції. В Україну бояться заходити інвестори — через мінливість різних економічних обставин і через брак якісного правосуддя, а отже, і захисту інвестицій. Друга проблема — продуктивність праці. Економісти справедливо скажуть, що вона залежить від інвестицій, але варто додати, що значною мірою продуктивність визначається освітою, тобто рівнем кваліфікації та освіченості працівників. Тому в освіту вкладати необхідно, і це починають усвідомлювати.
Але чимало інвестицій надходить і від бізнесу, який вкладає у довгострокову освіту. Наприклад, у Київської школи економіки є величезне гроно меценатів саме з бізнесу. Вони розуміють: навіть якщо випускники не підуть працювати у їхні компанії, то вони все одно виграють, адже ці люди вже завтра формуватимуть якісно нові правила гри у бізнесі.
Які суспільні дискусії на тему вищої освіти потрібні сьогодні в Україні?
Найважливіша дискусія, до якої мають бути залучені як фахівці, так і студенти та їхні батьки, — про вартість вищої освіти. Нам треба чесно відповісти на питання: скільки має коштувати якісна університетська освіта? Навіть якщо частина студентів має можливість учитися безоплатно, все ж їхня освіта не є безкоштовною, за неї завжди хтось платить. Ця дискусія неодмінно приведе нас до розуміння, що якщо ми хочемо забезпечити якісну освіту, варто говорити про певний рівень оплати праці викладачів, якісне облаштування освітнього та дослідницького простору, комфортні аудиторії. Це все потребує великих витрат, більших, аніж зараз мають університети.
Чому так сталося? Чому є недофінансування? Найперше — це наслідок невиправданого роздуття системи вищої освіти. Наприклад, щороку уряд виділяє певну кількість бюджетних місць на навчання, але ніхто чомусь не каже, що бюджетних грошей, щоб якісно навчати таку кількість студентів, — немає. Хтось має вперше сказати, мовляв, ми не можемо профінансувати, умовно, 80 тисяч бюджетних місць на бакалаврат, але можемо профінансувати 40 тисяч.
Наша команда за час роботи в уряді змусила державні університети підвищувати ціни на контрактне навчання. Це оксиморон, із точки зору державної освітньої політики. Всі західні держави стараються стримувати виші у своїх країнах від підвищення цін на навчання. Ми ж зробили навпаки.
Річ у тому, що практично упродовж усіх років Незалежності університети виставляли занижені ціни, які не відповідають реальній вартості якісного навчання.
Коли 2019-го один з університетів за чотири роки бакалаврської програми з ІТ просить 34 тисячі гривень, то це ознака того, що в цьому університеті ніхто не дасть вам якісної освіти. Ймовірно також, що там існує хабарництво, бо лише одиниці працюватимуть чесно за низькі зарплати. В нас є хибне уявлення, що ми можемо собі дозволити такі низькі ціни за навчання і таку кількість бюджетних місць.
В українських університетах є якісні та неякісні навчальні програми. Як зробити так, щоб добрі університети і якісні навчальні програми дедалі більше забирали фінансування у поганих університетів і програм? Потрібно ринковими методами нарешті витіснити із системи вищої освіти те, що нею не є. До 2020 року державні університети отримували фінансування залежно від кількості студентів. Відповідно, в усі роки Незалежності ми створювали один і той же стимул для університетів — не втратити студентів, працювати на кількість.
Університети зараховували якомога більше студентів, заплющуючи очі на рівень їхніх знань. Коли 30 років працювати на кількість, ми неодмінно втрачаємо в якості. Звісно, в університеті мають бути також студенти з середнім рівнем знань, бо якщо у вишу є ресурси й потужності, то він і таких зможе «витягнути». Але не треба забувати, що в Україні ми маємо справу з університетами, у яких не вистачає ресурсів, а, отже, дедалі важче «витягувати» посередніх студентів.
У 2020 році система фінансування змінилася, уряд почав винагороджувати університети не лише за кількість студентів, а й загалом за якість цих вишів у різних напрямах роботи. Тож більше почали отримувати університети, які заробляють на науці, тобто мають реальні замовлення від бізнесу, які потрапляють у міжнародні рейтинги, мають кращий показник працевлаштування випускників. Якби такий підхід проіснував бодай п’ять-десять років, університети знову почали би працювати на якість. Ми би повернули право викладачам поставити двійку тим, хто на неї заслуговує.
Зараз, коли викладач ставить низький бал, то йому дзвонять із деканату, мовляв, через вас студента відраховують, а тому вашу ставку буде скорочено в наступному році. Або просто за спиною викладача приймають перездачу і ставлять «зараховано». Модель, за якою відбувається фінансування університетів, позначається на поведінці викладачів і студентів. Якщо ми 30 років фінансували університети відповідно до кількості студентів, то і викладачів фактично позбавляли права ставити реальні оцінки. В результаті ми випускали студентів, які не мають рівня знань, зазначеного в дипломі. Тому всі звикли до думки, що диплом нічого не означає.
Тобто є дуже прямий, але з певним відтермінованим ефектом, зв’язок між тим, за що ми даємо гроші нашим університетам і який рівень вищої освіти вони продукують. І, на моє переконання, якщо ми почнемо з такого базового аспекту і чесно дамо собі відповідь на питання, скільки коштує якісна вища освіта, тоді ми неодмінно перейдемо до розмов про те, як ми ділимо гроші між університетами і як це впливає на якість.
Сказати, що трансформаційні зміни відбуваються, можна буде тоді, коли у викладача і студента зникне спокуса імітувати свою роботу чи навчання, тобто свої ролі. Коли викладач буде забезпечений і ніколи в житті не поставить трійку тому, хто заслуговує на двійку, а студенти будуть справді вмотивовано вчитися, а не носити хабарі чи випрошувати оцінки. Ресурси повинні зосереджуватися в найкращих університетах, а заклади вищої освіти, які не відповідають рівню цієї освіти, повинні або реструктуризуватися, або приєднуватися до інших університетів, або зникати. Відповідальність за це лежить на Міносвіти.
А як щодо зарплат викладачів? Чи тут має працювати такий самий принцип розподілу грошей, що й з університетами?
Спочатку треба сказати, що зарплата викладачів українських університетів є шалено низькою, особливо зважаючи на той рівень кваліфікації, якого від них вимагають. Але коли викладачі кажуть, що їхня зарплата низька, і водночас виступають проти підвищення цін на контрактне навчання і скорочення бюджетних місць, це непоєднувані між собою речі. Адже зарплата викладача прямо залежить від доходів університетів. Щодо вашого питання, то так, не всі викладачі мають отримувати однакову зарплату, тому що професор «А» і професор «Б» ніколи не працюють однаково.
Повертаючись до питання фінансування університетів: чи готові українські державні університети до автономії у розпоряджанні коштами?
Я великий прихильник фінансової автономії, і сьогодні винятково юридичною перешкодою в цьому питанні є зашкарубле українське законодавство. Свого часу ми розробили кілька проєктів змін до закону «Про вищу освіту», до бюджетного кодексу, податкового кодексу і багатьох інших, які, в ідеалі, мали б допомогти університетам незалежніше розпоряджатися коштами. Але навіть якщо за ці зміни проголосують, основною перешкодою на шляху до їхньої імплементації неодмінно буде рівень фінансового менеджменту українських університетів, який сьогодні мислить по-радянськи, а не інноваційно.
Наведу один приклад. Змінилася система фінансування, і деякі виші отримали більші бюджети. І ось головна бухгалтерка одного з таких університетів підійшла до мене і запитала: «Навіщо ви дали нам стільки грошей?».
Тобто додаткове фінансування сприймається як додаткова морока, не більше. Менеджмент не мислить категоріями фінансової автономії, коли університет ефективно вкладає кошти в проєкти, програми, у викладачів задля того, щоб зростати. Натомість підхід такий: гроші треба розподілити відповідно до нормативів, щоб державна фінансова інспекція ні за що не оштрафувала. Немає розуміння, що фінансова автономія — не самоціль, а інструмент для оперативнішої реакції на свої потреби: не так, як нормативи пишуть, а так, як нам зараз потрібно. Так-от, людей з таким інноваційним мисленням на місцях дуже мало.
Врешті-решт, усі ці процеси контролює головна особа — ректор. Хто контролює його діяльність?
Працюючи в міністерстві, ми виявили, що держава в особі МОН підписує п’ятирічний контракт із ректором, у якому немає жодного слова про цілі й завдання, які цей ректор мусить досягнути й виконати. Ми змінили закон — відповідно до нього, міністерство, підписуючи контракт із ректором, визначає ключові показники ефективності, індикатори їхнього виконання, які є частиною трудового договору. Якщо ректор не справляється, то це означає невиконання контракту і є підставою для його розірвання. Ми встигли підписати чотири такі контракти з ректорами, де серед ключових показників ефективності — збільшення кількості дисциплін, які повинні викладати англійською мовою; збільшення кількості досліджень, які потрібно провести за гранти або кошти бізнесу; скорочення бюрократичного апарату університету; підвищення рівня працевлаштування випускників. Важливо ставити високі показники, але такі, які можна виконати.
У планах було створення дашборду на сайті Міністерства освіти, на якому можна було би побачити рівень і динаміку виконання ректорами завдань, зазначених у контракті. І справді, професійні ректори в українських університетах є, і вони не бояться робити непопулярні кроки. Я можу назвати приблизно 30 таких очільників, які є справжніми лідерами і рухають свої університети вперед.
Які функції наглядової ради університету? Яка її реальна роль?
Уряд і Міністерство освіти та науки як засновники державних університетів все ще досить сильно впливають на безпосереднє оперативне управління у цих університетах. Тобто поле впливу засновника, принаймні у фінансових питаннях, занадто широке у порівнянні з тим, як це мало б бути відповідно до принципів сучасної фінансової автономії. На мій погляд, спочатку треба дати університетам фінансову автономію, а потім подумати, яка саме ділянка на цьому полі може бути делегована наглядовій раді, якими питаннями вона загалом могла б займатися.
Наприклад, якщо дозволити університетам самостійно вирішувати, якою має бути модель оплати праці, то контролювати її ефективність могла би саме наглядова рада. Якщо дозволити університетам накопичувати фонди, то, знову ж таки, рада могла б затверджувати інвестиційну стратегію та оцінювати її успішність, а ще — погоджувати значні капіталовкладення. Тобто в умовах фінансової автономії у засновника замість директив та жорстких рамок в руках залишається певний функціонал нагляду за ефективністю, який варто делегувати наглядовій раді. Також рада могла б затверджувати або брати участь в затвердженні ключових показників ефективності для ректорів в їхніх контрактах та нагляд за їхнім досягненням.
Можуть бути й інші функції наглядової ради. Проте і тут, як з фінансовою автономією, ми зіштовхуємося з питанням обмеженої кількості людей, які можуть зайти в наглядові ради. Очевидно, до наглядової ради, умовно, багатих та відомих університетів буде чимало охочих. Але дуже багато закладів вищої освіти не матимуть у своїх радах достатньої кількості людей з потрібним досвідом та світоглядом. І це обмеження змушує диференціювати самі університети — десь засновник делегуватиме функції наглядовій раді, а десь доведеться самому їх виконувати.
Які існують управлінські моделі університетів?
На макрорівні управлінські моделі залежать від «походження» університету та сучасної юрисдикції, в якій він існує. Традиційна континентальна модель, з якої походить більшість європейських університетів, ділить між ректором та сенатом питання адміністративно-організаційні та академічні. Наглядова рада, до речі, є новоутворенням останніх 20-30 років, і це певна американізація.
В межах окремих питань моделей так багато, що сама потреба ділити за моделями відпадає. Наприклад, половина юрисдикцій ЄС закріплює вимоги до ректора на рівні закону, а деякі юрисдикції вимагають, щоб ректора обирали серед працівників університету. Щодо бюджету університету, то, як правило, його затверджує сенат, хоча це питання нібито й не належить до академічних. Тож як тільки заглиблюємося в деталі, моделі стають хиткими й розчиняються в різноманітті підходів.
Чіткіша різниця є між європейською та американською моделями. В американській роль ради директорів є досить помітною, а ректор має сильного заступника з академічних питань — проректора. Українські університети досі практикують речі, які притаманні лише пострадянським країнам, наприклад, збори (конференція) трудового колективу в університеті, які, на мій погляд, є неефективними. Також мені не відома жодна юрисдикція чи країна світу, де би ректора обирали усі викладачі. Здається, це теж українське ноу-хау.
Ми знаємо, що сьогодні дуже багато молоді отримує вищу освіту. Мова йде про приблизно 70-80% людей відповідного віку. Як має змінитися вища освіта, чи, можливо, суспільство, ринок, щоб її не хотіли здобувати масово?
Є дві головні причини, чому молоді люди так масово вступають в університети і ми маємо певний надлишок в кожному наборі, з викривленою мотивацією. По-перше, це неприваблива альтернатива вступу в професійно-технічні навчальні заклади. А по-друге, молодих людей лякає перспектива не здобувати якийсь час після школи формальну освіту, а відразу йти працювати. Тому надлишкові десятки тисяч студентів з’являються внаслідок соціальних мотивів сховатися від невідомого майбутнього через «безпечне» проведення часу в університеті. Це аж ніяк не пошук якісної вищої освіти — і це найбільша проблема.
Щоб в університет потрапляло менше випадкових людей, потрібно, щоб ці дві інші альтернативи стали привабливими.
Я часто кажу батькам, особливо у великих містах, що працювати після школи — нормально. Є дуже багато дистанційних вакансій, доступних для людей зі шкільною освітою. Зрозуміло, що це початкові позиції, але вони можуть дати вашій дитині, по-перше, дуже важливий досвід самозарадності, а, отже, доросле ставлення до самої себе, а по-друге, допомогти зрозуміти, куди рухатись далі, чи треба для цього вступати в університет і в який саме. Якщо університет вибирають самі батьки, а не їхні діти, то це лише віддаляє молоду людину від її покликання.
Щодо іншої альтернативи — професійно-технічної освіти, то, на жаль, більшість українців розуміють під цим словосполученням занедбане ПТУ, тоді як в Україні є безліч закладів професійної освіти, зокрема в готельно-ресторанному бізнесі, будівельній, автомобільній сфері, які зараз можуть випереджати за якістю деякі університети.
Щодо тих людей, які вступають в університет усвідомлено, то їм теж потрібно роз’яснювати, як вибрати виш, програму, спеціальність. Наприклад, через те, що абітурієнтів не готують належним чином до вступу, у нас такі невиправдано низькі набори на класичні інженерні спеціальності (електрична, механічна інженерія, енергетика).
Цю тенденцію запустила ментальна травма 90-х років. У Радянському Союзі інженерні фахівці були дуже затребуваними, а в 90-ті частина цих людей опинилася на базарі. Я сам із такої сім’ї. Так, випускники шкіл у 2000-х — діти цих знедолених, розчарованих інженерів, які розуміють, що треба вступати будь-куди, але не на інженерію. І досі домінує стереотип, мовляв, заводи не працюють, промисловості нема, а тому й інженери не потрібні. Тоді як молодим людям треба пояснювати, що зупинилися ті підприємства, які не могли трансформуватися чи переродитися, а сучасне виробництво виглядає по-іншому і потребує абсолютно іншої інфраструктури.
Як вибрати добрий університет?
У Київській школі економіки ми ґрунтовно працюємо з абітурієнтами, маємо окрему навчальну програму про те, як вибрати університет. Ми намагаємось допомогти абітурієнтам зрозуміти, що таке вища освіта і як знайти якісну вищу освіту. На ці тренінги приходять не лише абітурієнти, а і їхні батьки, які відіграють велику роль у виборі місця навчання молодою людиною. До слова, існує міф, що у західних країнах батьки не втручаються у вибір дитини. Насправді це не так. І навіть університети влаштовують так звані family days, під час яких розповідають про свої навчальні пропозиції.
Критеріїв вибору доброго університету може бути багато, але скажу, що завжди треба прагнути навчатися з сильними студентами.
Дуже легко перевірити, який рівень студентів в університеті, на факультеті, програмі, у групі, які ви обираєте. У вільному доступі можна знайти інформацію про бали абітурієнтів, які пройшли на навчання в попередні роки. Також важливо те, хто навчає. Тут рекомендую розпитати студентів, чи є викладачі (і скільки їх), пари, яких ви не пропускаєте не через примус, а тому, що вони дуже цікаві. Також варто поцікавитися, як університет ставиться до списування. Якщо це толерується, то це не університет.
Не менш важливо добре ознайомитися з тим, що пропонує університет у рамках навчання. Наприклад, чи можна обрати хоча б 25% дисциплін і у цьому виборі не бути обмеженим своєю програмою; чи допомагає університет підібрати й потрапити на стажування, зокрема закордонне; які можливості для реалізації навчальних, соціальних проєктів, а також волонтерства.
Якою має бути місія університету майбутнього?
Окрім дослідження та навчання, місією будь-якого університету має бути формування порядку денного або міста, або регіону, або цілої країни. Університети мають ставати точкою зібрання громади, спільноти, давати експертизу злободенних соціально-політичних питань. Наприклад, який український університет сьогодні взяв на себе першість у пенсійній чи енергетичній реформі? Жоден. Тобто сьогодні є безліч питань, у яких необхідна активна участь університетів, і важливо, що вони повинні самі ставити такі питання суспільству.
