Про цю розмову ми домовлялися кілька тижнів. Вхопити за хвіст удачу на ім’я Євген Глібовицький дуже складно — сьогодні він консультує чиновників в Брюсселі, завтра бере участь у науковій конференції в Празі, а ввечері летить до Вашинґтона, бо там також — купа справ. Його компанія pro.mova успішно працює як з політиками, так і з цілком собі комерційними структурами. А сам він — викладає в кількох університетах, ще в кількох слухає лекції, створює утопічні з точки зору пересічного громадянина проекти на кшталт Унівської групи інтелектуалів, які напрацювали стратегію розвитку Львова на 20 років вперед чи Несторівської групи, яка таку стратегію виробляє для України.
Його чекають в Дніпропетровську і Варшаві, у Грузії і Киргизстані. До нього прислухаються професори і студенти, громадські активісти і політики. Може, через те, що бачать у цьому неабиякий сенс? Про нові сенси для України ми й поговорили з успішним українцем Євгеном Глібовицьким. Розмова відбулася у затишній кав’ярні у центрі Львова — о першій ночі. Раніше він просто не встигав.
Почнімо спочатку. Ви задоволені з того, ким є?
Я ніколи не прагнув цього ефекту, цієї ситуації, коли тобою захоплюються. І досі не прагну. Це обтяжує. Є багато речей, які доступні вам, але недоступні мені. Наприклад, напитися, і горлопанити пісень у центрі міста я не можу. Моя рокерська натура відчуває це як обмеження свободи.
Мені здається, дуже важливо зрозуміти, що ти маєш зробити у житті, усвідомити свою місію. Щойно усвідомиш, ітимеш до неї. Звичайно, будуть під час цього якісь побічні речі — як от ця, наприклад, публічність, певний образ. Але, на мою думку, це просто доказ того, що ти все робиш правильно.
Різниця між «людиною з місією» і просто публічною особою в методах. Якщо просто прагнеш досягти якогось статусу, це «вихолощує». У такому випадку що гостріша конкуренція, то більше ти починаєш поступатися фундаментальними речами лише для того, щоб залишатися на плаву. Тому слід чітко розуміти, що є метою, а що є засобом. Для багатьох засіб може бути будь-яким, а головне – досягнення мети. Для мене важливими є і мета, і засоби.
Як ви стали тим, ким ви є сьогодні?
Мені дуже щастило. Я все життя був оточений людьми, які багато давали. Це, наприклад, мої батьки. Я тільки зараз починаю розуміти, наскільки важко їм було в таких умовах давати мені те, що я мав. Батьки дали мені фундаментальну освіту, орієнтири, які були дуже важливими для зростання.
Ми усі навчалися у країні, де все було закрито. Це були 90-ті. Тим не менш я одним із перших потрапив на програму обміну студентами між США та Україною. То була справді удача. Там теж дуже таланило з оточенням. Мені щастило вчитися у класних викладачів, які відкривали зовсім інші горизонти. Наприклад, з викладачем філософії підтримую зв’язок до сьогодні. А від поганих людей я вмів себе обороняти.
Важливо сказати, що я навчався у протестантському університеті в Штатах. Там зрозумів їхню, протестантську суть християнства. Інколи навіть жартую, що я є католиком за традиціями та протестантом за переконаннями. Я вірю в те, що праця – це благо. Вірю, що людині даються певні можливості, і вона має їх реалізовувати, а не занапастити. Людина зобов’язана розвиватися.
Я вірю в те, що праця — це благо. Вірю, що людині даються певні можливості, і вона має їх реалізовувати, а не занапастити
Наш тутешній світ не діє так, як мені, як усім нам би хотілося. Мені більше подобається той розвинений світ. Маючи певний світогляд й невідповідний до нього світ навколо, доводилося творити навколо себе таку собі «бульбашку», яка тримає певну атмосферу. Для цього довелося створити власну компанію, а не йти працювати на когось. Це складніше. Я маю мало того, що інші люди називають «вільним часом» і намагаюсь проводити його з тими, в кого або можна чомусь навчитись, або з тими, хто випромінює доброту. Чому? Наприклад, через те, що мені здається неправильним постійне перебування в конфлікті. Знаю людей, які живуть і живляться з конфліктів. Ми не можемо нормально спілкуватися, бо одразу мусимо зав’язати якусь перепалку. Комусь від того добре, але не мені. Я вирішив, що не буду з тими, хто прагне конфронтації. Жартую, що в моєму оточенні нема ідіотів. Для мене було важливо створити середовище де діють норми, відмінні від суспільних. Важливо було створити середовище людей, які вміють довіряти.
Норма українського суспільства полягає в тому, що ми по дефолту не довіряємо. Мені хотілося працювати з людьми, які довіряють по дефолту. Я це зараз маю
Норма українського суспільства полягає в тому, що ми по дефолту не довіряємо. Мені хотілося працювати з людьми, які довіряють по дефолту. Я це зараз маю. Можу, приміром, залишити велику суму грошей на роботі і бути впевненим, що через місяць вона лежатиме недоторканою. Довіряю кожному, з ким працюю. Але це не «тупа» довіра. Це довіра, базована на правилах. Як «лоха», мене розвести важко.
Я маю правило: для того, щоб здобути довіру, треба себе проявляти. Довіра формується через вчинки, а не через обіцянки чи декларації.
Ви наголошували на важливості розуміння життєвої місії. Але крім місій і призначень, є й мрії. Про що ви мрієте?
У мене багато мрій. Мрія, яка не здійснилася і я зараз кусаю собі лікті, — це поїхати на концерт The Rolling Stones. Вони в Тель-Авіві скоро грають, це всього 4 години перельоту, а я не можу – робота, зобов’язання. Хоча на концерти я активно їжджу, щоправда, найчастіше — закордон. Я травмований кількома поганими концертними досвідами в Україні.
Якими?
Наприклад, пішов на Red Hot Chilly Peppers, переді мною кілька п’яних «гоцало». По-перше, просто неприємно, а по-друге, боявся, що вони з другого ярусу випадуть вниз. Це ж справді дуже напружує — така безалаберність. До речі, недавно був випадок, коли я шокував одного чувака, який попер на червоне світло. Зловив його просто так за шкірку ззаду і кажу: «Чувак, дивись, якщо ти підеш і тебе зіб’є машина, мені впринципі все одно. Але, розумієш, якщо я буду бачити, як твій мозок розлітається по бруківці, то в мене буде зіпсований день. Тому для мене зупинись, будь ласка, я тебе прошу». Він дуже здивувався, але зупинився.
А якщо вертатися до концертів, і класику, і рок класичний, і альтернативу. У Вільнюсі пішов на Depeche Mode — прекрасно! Depeche Mode — це якраз вільнюська така група, вони з містом так добре поєднались. На Joe Cocker їздив до Кракова.
У липні в Ґдині відбудеться класний рок-фестиваль. Будуть всі рок-зірки — The Black Keys, Jack White, Phoenix, інші. Можна буде просто підірвати Ґдиню і позбавити світ рок-музики…
Він вже майже позбавлений. Рок-музика закінчилася у 70-тих. Мені ще подобається альтернативна сцена, це перша половина 90-х по суті, а далі… Сучасна музика — це конвеєр, який постійно рухається. А я лишився там, oldies слухаю. По-перше, це тексти, які мені соціально зрозумілі. Я за це польський рок дуже люблю, він дуже соціальний. Розумію ці тексти не в лінгвістичному сенсі, а в сенсовному. Розумію чому вони такі, чому такий гітарний риф саме в тому місці. Мені здається, що 70-ті роки — це велика кількість дуже щирих і дуже наївних викидів емоцій, з якими потім кожен по-своєму давав собі раду і розумів, звичайно, що дійсність не така. Я застряг в Pink Floyd. Depeche Mode я сприймаю вже як відлуння того, що було в 70-их. Починалося все з The Beatles, звичайно.
Ще якийсь час захоплювався всякими «нірванами» і так далі. А потім пішов у зворотній бік, і мене зараз Бетховен більше цікавить, ніж ті імена, які ви щойно називали.
Отже, те, завдяки чому ми сьогодні бачимо саме цього Євгена Глібовицького, а не іншого, ми більш-менш зрозуміли. А чи є якісь «всупереч», що також на вас вплинули?
Мої «завдяки» і «всупереч» все одно стосуються людей. Я казав, що мені щастило на тих, хто був поруч. Джеймс Мейс — мій викладач етнополітики, був дослідником Голодомору, до речі. Це людина, яка стала українцем з вибору. У Могилянці був Гарань, який дуже багато в мене вклав.
Звичайно, Марек Іващишин! Я взагалі — продукт «Дзиґи» 90-их. Це саме Марек і середовище тодішньої «Дзиґи» зробили так, щоб Львів не став великим базаром і рагульським меґаполісом. Коли заходжу на «Дзиґу», для мене там кожен камінчик священний. Я би взагалі Мареку встановив пам’ятник, бо він створив атмосферу, у якій хотілося вдосконалюватися. Ми пиячили, але ми при цьому обговорювали латиноамериканську літературу. Ми пиячили, але говорили про речі, які неможливо було в мейнстрімі виловити. Я багато читав тоді, багато вчився.
Якщо продовжувати «завдяки», то я багато взяв в Олександра Кривенка. Щасливий, що мав можливість з ним працювати. Він весь час мені давав жару, він дуже критично до мене ставився. Коли я написав якийсь матеріал в Post-Поступ (легендарна львівська газета, заснована наприкінці 80-их років — TU), він подивився на мене і сказав: «Молодий чоловіче, в цьому житті стільки всього цікавого є, може б ви чимось іншим себе зайняли». А я був страшенно настирливий. Мені страшенно хотілося стати в журналістиці успішним. Я вмію взяти і докласти зусиль. І от, десь за 5 років після тієї розмови, до мене вночі дзвонять в двері, відчиняю — стоїть Кривенко з пляшкою коньяку і каже: «Старий, вибач, я був не правий». Я на той час був просто молодим журналістом, нікому невідомим. Просто написав кілька статей, які були добрими, а Кривенко прийшов до мене додому з пляшкою — я розплакався.
Коли Кривенко загинув, я пробував це якось раціоналізувати. Я не міг зрозуміти, чому. Бо ж Кривенко ще, з-поміж усього іншого, був спільним знаменником для журналістького середовища. Через нього комунікували ті, хто між собою напряму би ніколи не спілкувався. Його авторитет визнавали всі. Коли він зник, моментально змінилось середовище. Власне тоді я зрозумів, що кожен має певне завдання в житті і кожен так само має якісь ресурси для того, щоб це завдання виконати. Якщо ти його не виконуєш, воно завжди поскладнюється. Тоді отримуєш те саме завдання, але вже з меншими ресурсами, і так далі. І от загибель Кривенка була таким погіршенням ситуації — щоб ми подорослішали. Мені довелося взяти купу відповідальності, яку я брати на себе не хотів. Те саме довелося моїм друзям. Ми без Кривенка тепер мусили досягнути того, чого і з ним було важко досягнути.
Так само були люди, які пили кров. Намагаюся зрозуміти, навіщо воно було в моєму житті, і зрозуміти, як воно зробило мене кращим і як навчило чомусь. Дійшов до висновку, що погані люди чи злі наміри — це речі, які роблять тебе сильнішим. А спільнота сильніших людей довкола — це взагалі найкраще, що може бути, щоб не стати циніком.
Возрадувався, коли почався Євромайдан. Я викладаю в університетах і бачу, що теперішнє покоління студентів — найбільш цинічне зі всіх, які я бачив. І вони з найбільших циніків раптом стали романтиками, уявляєш? Немає нічого гіршого, ніж розчарований романтик. Розчарований романтик стає закінченим циніком. А тут навпаки.
Увесь час дивлюся на людей, які загинули, на випробування, які нам довелося проходити, і задумуюся, чи воно того вартувало. І я розумію, що це жертви, яких ми могли уникнути, якби ми вчасно виконували домашню роботу
Але той поступ поставити під сумнів я не можу. Ті зміни, які відбуваються, — це найважливіші зміни, які відбуваються в світі першої половини ХХІ століття.
Очевидно, що ті люди, які виходили на Майдан, відчули відповідальність за себе, за родину, за державу…
Не тільки. Я не героїзую й не ідеалізую. Давніше ставив перед собою запитання, чому люди йшли в УПА. Це те саме питання, як чому люди йшли на Майдан. Хтось ішов через відповідальність, але інший — тому що адреналіну бракувало. Хтось за компанію, а хтось — мав надію, що його не зачепить. Дуже різні люди. І лише частина з усіх нас прийшла на Майдан, бо відчувала відповідальність.
Чи є сміливість взяти на себе відповідальність умовою успіху?
У ті два дні, коли було зовсім погано, відповідальність полягала в тому, щоб іти не за простими рішеннями, а за складнішими. Моя відповідальність полягала в інтелектуальній та організаційній роботі. Були моменти, в простіші дні, коли піти на Майдан — це якраз була втеча, просте рішення, а складне – це сісти і дописати документи. Це ми робили в pro.mova — спілкувалися зі закордонними дипломатами, вивчали важливі тексти, використовували свою базу контактів. Але були моменти, коли пофіг писанина, треба було бути на Майдані.
Так от, коли я запускав pro.mova, ніколи не думав, скільки зароблятиму. Сьогодні, коли зустрічаюся з однолітками, розумію, що з матеріальної точки зору я є менш успішним, ніж вони. Але що таке успіх? Мій друг Марк Зархін, успішний львівський ресторатор, одного разу ось за сусіднім столиком сказав: «Тобі 40 і ти нікому нічого не винен! Ти розмієш, яка це розкіш?» І це якраз те, чого я прагну.
Звичайно, у мене є боргові зобов’язання — я виплачую кредит за квартиру. Але є зобов’язання, заборгованості, які б’ють по душі — це коли ти винен послугу чи коли ти не можеш сказати правду. Оце найстрашніше
І я розумію, що мені конвертувати оцю незалежність в гроші дуже легко. А от гроші в незалежність конвертувати неможливо. Я студентам кажу: ніколи не працюйте за гроші, бо це час, який ви конвертуєте в гроші. Однак одного дня станеться так, що у вас не залишиться часу, зате буде купа грошей. Ви спробуєте конвертувати його назад, а вже не вийде.
Знаєте, коли гроші для тебе — засіб, а не мета, у тебе не виникає жодних проблем зі смертю. Якщо ти щодня займаєшся тим, у чому бачиш власну місію, якщо спілкуєшся з правильними людьми і чиниш правильні речі, у тебе не виникне бажання «надихатися» перед смертю
Таким чином підходжу до питання того, чим я взагалі займаюсь.
Коли ви говорите про pro.mova, часто згадуєте поняття інституційності. Чому це так важливо?
Інституційність — річ, яку ми взагалі в Україні не розуміємо. Ми не знаємо, що це таке, це термін з іншого світу, але це квінтесенція сталості — коли тебе, умовно, переїхав автобус, але твоє дітище далі працює, нічого не змінюється. Організація повинна працювати так, щоб домінуючими там були механізми, а не люди. Це, до речі, і всієї держави стосується. Такий мій підхід.
Lifelong learning (освіта протягом цілого життя) — теж західне поняття. Це справді спосіб життя чи данина тенденціям?
Почнемо з того, що я мав жахливу середню освіту, як і всі. Однак це не є виправданням. Вищу освіту мав теж дуже розхристану, навчався на гуманітарних і прикладних спеціальностях на початку і у середині 90-их. Тодішні уявлення про світ в Україні в багатьох речах були помилковими, дуже швидко застаріли. Зрозумів це ще в середині нульових, коли мені було дуже болісно себе перенавчати. Але перенавчатися потрібно було обов’язково.
Я, до речі, шалено завдячую Ярославу Грицаку, який погодився стати моїм ментором. Він керував процесом перезавантаження мого мозку. Це тривало рік, ломка була як в наркомана. Часами я приходив до дому, а мене трусило, мені було фізично погано, адже довелося практично переламати певні речі, припинити їх знати і завантажити на це місце інші знання. Це неймовірно болісний процес. Часто тебе просто охоплює відчай. Раптом розумієш, що цей шрам в твоєму мозку залишиться назавжди, а поруч буде хтось, хто правильно навчений від початку. Він буде собі просто йти, а ти, отже, далі будеш «кульгати» все життя. Але все вдалося.
Тому мені важливо було працювати в оточенні людей, які крутіші від мене. Я інтегратор. Це не завжди просто. Я краще вмію формувати середовища, а не організації. Хоча розумію, що формування середовища є сталішим від організації, бо вона може розпастися. От, приміром, я чітко розумію, що одного дня pro.movaприпинить існування, а «промовці» — ні.
Ви, кажуть, крім створювати середовища, дуже любите подорожувати. Це теж своєрідна самоосвіта.
Так. Зараз, мандруючи, бачу, що ми, українці, переважно дивимось на себе в західному контексті. Наприклад, бачимо, що от у Німеччині воно інакше, в Штатах теж по-іншому. А я навчився дивитися на себе і на нас у контексті східному. Рік свого життя провів у Киргизстані. Неймовірно люблю цю країну, вона просто фантастична. Неймовірна природа, неймовірні люди. І їм набагато важче, ніж нам. І от коли я порівнюю себе чи Україну з Киргизстаном, бачу, що тут є купа речей, які роблять нас крутими. Наприклад, ми моментально створюємо паралельні інститути. Це така дуже українська річ: щось не працює, наприклад, освіта, одразу паралельно запустили курси, репетиторів, ще щось. Те саме про охорону порядку, медичну систему. Українці моментально творять щось інше, паралельне. Звісно, далі нам дуже важко, тому що і те, і те коштує: перше через податки, а друге — через персональні внески. Утримувати усе це важко, але факт лишається фактом — ми це робимо.
А світ дивиться на Україну через призму Росії, у російському контексті. Мовляв, Росія така, і Україна така ж, тільки трошки інша. Вони беруть російський трафарет, а далі йдуть відмінності: щось стирчить, чогось не вистачає. Мені таке бачення, природно, видається помилковим. З того, що я особисто читав, бачив, пережив, можу стверджувати, що найближчий до нас культурний простір — це Південна Європа. Дивлюся на Україну крізь призму Південної Італії і дуже добре розумію, звідки там виникла мафія. Ви погляньте, вона тут, у нас, всюди. Кожна родина – це маленький клан. Подивіться, що відбувається в Галичині, що відбувається в Україні, як ми будуємо стосунки, як ми корумпуємо будь-яку систему. Ми — південні європейці! Наші проблеми, наші здобутки і переваги не є унікальними. Вони вже є у цьому світі, просто ми не туди дивилися. Нам здавалося, що от, ми такі — братньонародні, а ми — південноєвропейські.
Інші часто порівнюють Україну не з Південною Європою, а з Південною Америкою.
Я боюся цього порівняння. Бо, приміром, Аргентина (я трохи вивчав історію Аргентини) була найперспективнішою країною світу в кінці ХІХ століття. І де вона тепер? На жаль, Україна просто семимильними кроками іде за аргентинськими сценаріями. Ми сповнені аргентинських сенсів, і це мене дуже сильно лякає. Однак, після Євромайдану ми маємо всі шанси добряче потоптатися по цій аргентинській перспективі.
Ви казали, що у вас багато мрій. Чого б вам у житті хотілося найдужче?
У мене багато мрій. Частина з них ніколи не збудеться. Є деякі мрії, до яких треба іти все життя. А коли вони збуваються, стає нецікаво. Але, знаєте, аналізуючи свої бажання, я виробив кілька правил, які допомагають жити. Перша річ — це не переобтяжувати себе власністю. Вражені відсутністю доступу до власності покоління старших українців намагаються у своїх дітях виховати розуміння потреби «власного кута». Має бути своя квартира, машина і так далі. Нічого подібного!
Але ви платите кредит.
Я плачу, і це одна з моїх життєвих помилок. Перше правило вигадав уже після того, як взяв кредит. (Сміється) Але за великим рахунком я на це дивлюсь як на якісь університетські фонди для моїх дітей. Можна ж винаймати житло. Це тебе тримає в тонусі.
А по-друге, ти можеш знятися і поїхати на рік пожити в Грузію. Просто через те, що тут тебе не тримають оті «зайві активи». Натомість українці обтяжують себе власністю і, щонайгірше, відносинами, які потім тримають і не дають піти.
Яке друге правило мрійників?
Друга річ — це питання родини.Ми занадто орієнтовані на міцну родину. А маємо орієнтуватись на гармонійну, щасливу родину, яка спонукає до розвитку. Купа людей, які себе занапастили в цьому житті, занапастили себе невдалим одруженням. Це дуже важливе питання, дуже важливий вибір. Родина — це те, що має тебе щосекундно надихати ставати кращою людиною. А багато сімей навпаки розслабляють, ти перетворюєшся на «диванну сотню». Родина у моєму баченні — це атмосфера самовдосконалення, це підтримка. Проте в більшості українських сімей підтримка стає фанатичною: «Я тебе підтримаю, бо ти моя родина». А підтримка, власне, має бути критичною. Тобто: «Я тебе люблю, але воно було б краще, якби ти робив отак і отак».
Зараз маю такі стосунки і розумію, що мені більше нічого в житті не треба.
Ви літаєте бюджетними авіалініями?
Так. І поясню, чому. Ну от наприклад, я страшенно люблю Volvo, мені подобаються і філософія, й естетика цієї марки. Але Volvo — це просто занадто дорого. Геніальна машина, геніальний концепт, але водночас це жахливе співвідношення ціни і якості. Ви можете мати ту ж якість за вдвічі нижчу ціну. Я розумію, що Volvo — це той автомобіль, який ти купуєш тоді, коли ціна вже не має значення. Доки ціна має значення, ти їздиш на Renault, на Volkswagen і так далі. У мене, умовно кажучи, є мрія їздити на хорошому Volvo, але нещодавно дивився на ті платежі, які треба робити з освітою дітей, і розумію, що в мене може ніколи її не бути. Ось так і з бюджетними авіалініями. І це окей.
Нехай діти на державне йдуть…
(Сміється) Ага, нещодавно мені розповіли про принцип FTC — F*ck The Children. То це щось з того розряду. Коли суспільство набуває гедоністичних виявів і старше покоління каже своїм діткам: «Усе задовбало, дорогі спиногризи! Шуруйте самі за своїми стипендіями, а ті гроші, які ми заробили, будемо тепер на пенсії просаджувати. Так сталось, що через розвиток медицини ми тепер живемо довше». Звісно, це жарт. Я до покоління FTC не належу.
Ви сказали, що ніколи не варто працювати за гроші, що треба працювати над тим, для чого ти створений. А над чим ви особисто готові працювати безкоштовно?
Я не сказав, що треба працювати безкоштовно. Гроші є важливою частиною. Але при цьому я завжди нагадую звичайний біологічний приклад: людина без кисню гине за три хвилини, але ж ніхто з нас не живе, щоб дихати. Ми дихаємо, щоб жити. Те ж відбувається і з грошима. Гроші — це кисень, ми без нього помираємо. Але коли ти перетворюєшся на людину, яка живе, щоб дихати, ти перетворюєшся на людину, приєднану до апарату підтримки життя. Її життя немає сенсу.
Звісно, є речі, за які я готовий працювати безкоштовно. Я готовий допомагати, готовий вкладати дуже багато в людей, з якими працюю, говорити, приділяти час. Я взагалі вважаю, що людям треба давати шанс. Мені давали можливості і я б не був тим, ким став, якби наді мною хтось не сидів і не говорив. Марек Іващишин сидів зі мною, молодим придурком, і щось пояснював, я не розумів, сперечався з ним, а він мав до мене терпіння і любов. Треба просто щиро вкладати в людей, і за якийсь час тішитися результатом.
Тому мені здається, що безкоштовна робота — це подарунок, і є якась категорія людей чи середовищ, яким ти готовий зробити такий подарунок. Водночас я привчаю і себе, і людей довкола, що працювати таки слід за повноцінну винагороду. Тому що тоді інша сторона розуміє, чого вона вартує. Якщо ти щось субсидуєш — це дорога до нестабільності. Ти в певний момент завалишся і кінці з кінцями не зведеш. І все.
Треба вміти цінувати кожну копійку своїх витрат. Добре «волонтерити» чи працювати на скромній зарплаті в юнацькому віці. Але потім воно мусить змінитися. Людина стає іншою, професійнішою, з’являється адекватна додана вартість.
Це, до речі, ще одна вада нашого суспільства. Нас ні в школі, ні в родині не вчили, що таке гроші, що таке структура персональних витрат. Тому адекватна оплата праці, а не вічна готовність працювати за «дякую» — це дуже важливо. Я починав з нуля, в мене нічого не було. Те, що у мене зараз є, — це те, ким я є. Вчитися, самовдосконалюватися, багато працювати — це і є додана вартість твоєї особистої продукції, це адекватна реакція на втілення твоєї місії.
До речі, мені часто пропонують піти працювати в корпоративний сектор, стати віце-президентом якоїсь компанії, називають такі суми, що я не розумію, за що можна платити такі гроші. Такі посади насправді не дають тонусу. Звичайно, не виключено, що я колись погоджуся. Мовляв, цю війну відвоював, а тепер покайфуємо пару років. Але не сьогодні. І не завтра.
Чого, на вашу думку, не вистачає українцям?
Сенсовності. Змістів. Я боюся того, що зараз, після Майдану, люди понавигадують собі зайвих сенсів, розмитих, нечітких. Зараз поясню. Один з найкращих університетів, який в мене був, це життя у Ворохті. Річ у тім, що у мене дуже урбанізована родина, нема родичів у селі. І колись я вирішив здобути такий сільський досвід. Фактично увесь 2003 рік прожив у Ворохті. При чому значна частина моїх родичів молилася за те, щоб мені Господь вернув розум. Їм це виглядало дуже дивно, але мені це було потрібно.
Я тоді працював на 1+1 тиждень через тиждень — 5 днів сюжетів, 9 днів відпочинку. Тож я працював у Києві, а потім валив у Ворохту. Особливістю села було те, що там раз на кілька місяців обов’язково хтось потрапляв під колеса автомобіля. Похорон, відповідно, все село вийшло і так далі. Сценарій був завжди один: ніч, чорна куртка, дощ, п’янка і все. Коли я попробував про це говорити з місцевим священиком, головою сільради, ще з кимось, вони казали: «Бог дав, Бог взяв». Ви розумієте? Бог дав, Бог взяв, і жодної особистої відповідальності. А я вірю в те, що свою долю можна змінювати. Більшість українців у це не вірить. І все, немає взагалі в такому випадку ніяких сенсів.
Я тролив свого товариша, який потім був губернатором Івано-Франківської області. Я йому казав: «У тебе в конституції написано, що здоров’я і життя — це найбільша цінність, а в тебе є кілька районів, де в це просто не вірять… Дивись, бо посадять!» (Сміється)
А найбільший ворог українця — це відповідальність. Наприклад, черги: «Я тут з 5 ранку стою! Що ви мені розказуєте!» Тобто людина постраждала і правила її тепер не стосуються. Або я там кудись поспішаю, тому мені можна швидше їхати за кермом. У результаті маленький янукович сидить всередині кожного з нас. Питання полягає в тому, як зробити так, щоб ті януковичі більше не народжувалися. Бо знаєте, ми як цуценята. Коли ми маленькі, то все добре, а коли виростаємо, то кожен мріє про своє Межигір’я. І починає його реалізовувати. Бо ж настраждався за життя, бо можна.
Можливо, все через те, що ми собі досі не сформували національну ідею? Може, саме тому кожен сам за себе?
Національна ідея може бути в національній державі. Україна не є національною державою. Ми тут випадаємо з європейського дискурсу, тому що ми є скорше синтетичною нацією, зшиті з різних історій. Спроба перетворитися на моноліт — те, що нас вбиває. Нам треба зрозуміти, що ми можемо бути різними. Навіть мусимо, щоб це розмаїття нас збагачувало, а не збіднювало.
Ще одна важлива річ — українцям слід розівчитися страждати. Це, може, прозвучить дещо збочено, але більшість українців прагнуть страждання, бо воно звільняє від відповідальності
Після Майдану, наприклад, постав виклик, яким чином зняти тоталітарні підходи на Сході, але зберегти системніcть та продуктивність. І ще виклик — як додати ефективності на Галичині, зберігши ту свободу, яка є. А ще — пояснити одне одного один одному. Бо люди, які приїжджають зі Сходу, вважають, що пити каву для львів’янина — це нічого не робити. Ні, ми з вами, наприклад, щойно обмінялися сенсами. Тепер питання полягає в тому, яким чином ми можемо додати продуктивності до цього свого способу життя, до свого гедонізму.
І я можу сказати, як. Дуже просто — через високу освіченість. Коли ми є добре освічені, нашим проявом продуктивності стає креативність. Тоді спілкування в кав’ярнях створює додаткову продуктивність у вигляді рішень, яких раніше не було. Хтось буде робити це руками, хтось складною технікою, конвеєрами. Ми будемо це робити, п’ючи каву. Але для того має бути освіта, якої у Львові нема.
Це, здається, ваша ідея — зробити англійську на Галичині регіональною?
Так, це був би дуже сильний прорив, це спонукало б ставати освіченішими, рости, вдосконалюватися. Мені здається, що до 2035-го року усе тут, у Львові, перейде на англійську. Я допускаю, що Андрій Іванович (Садовий, мер Львова — TU) за цю ідею вхопиться.
Одна порада для наших читачів.
Думайте головою!
