[Please follow the link to read this story in English: Preserving the Canvas of Culture]
27 червня 2022 року російські стратегічні бомбардувальники обстріляли протикорабельними ракетами торговельний центр у Кременчуку. 65 людей було поранено, 19 — загинули. Серед убитих росіянами людей була мисткиня та історикиня української кухні Ольга Павленко, яку знають також під псевдонімом «Кольорово».
Рівно рік по тому, 27 червня 2023 року, російська армія обстріляла ракетою високої точності ресторан у Краматорську. 61 людина була поранена, 13 — загинули. Серед поранених була письменниця й публічна інтелектуалка Вікторія Амеліна; вона померла від отриманих травм 5 днів опісля.
Останній рік свого життя Вікторія присвятила документуванню російських воєнних злочинів. Ця робота привела її до віднайдення окупаційного щоденника поета й дитячого письменника Володимира Вакуленка, який був убитий російськими військовими під час окупації Ізюму навесні 2022 року.
Митці й письменники, фотографи й археологи, перекладачі й диригенти, редактори й керівники театрів — чоловіки й жінки, — цей завжди неповний список дієвців української культури, яких Росія вбила від початку повномасштабного вторгнення, складається з десятків імен.
Тканина української культури сплетена з цих людей, з їхньої роботи. Це полотно показує нам, ким ми є.
Виймаючи нитку за ниткою, Росія розраховує на те, що все полотно розлізеться клаптями.
Ми збираємо докази геноцидальних намірів Росії, створюючи хроніку культурних втрат — та не лише. Ми бережемо памʼять про тих, кого втратили. Ця спільна памʼять перетворюється у спільну відповідальність зберегти тканину, тривати далі. Проєкт «Люди культури, яких забрала війна» Українського ПЕН і The Ukrainians Media — один із кроків на цьому шляху.
Для мене цей проєкт почався з in memoriam, який я написала про Вікторію Амеліну. Я мала привілей знати Вікторію. Оплакуючи її смерть, я намагалася все ж відобразити бодай часточку її особливого життя: її пронизані уважністю до «іншого» романи й документальну поезію, її жагу до справедливості, її дар емпатії, усе те світло, яке Вікторія уміла принести в найнепроникнішу темряву.
Також для мене важило те, як памʼять про Вікторію невпинно формувала життя тих, хто її знав, адже вона збирала нас разом для втілення своїх ідей. Саме після загибелі Вікторії виконавча директорка Українського ПЕН і її близька подруга Тетяна Терен окреслила потребу комеморативного проєкту й запросила мене стати його кураторкою. Ми зібрали віддану команду авторок і мисткинь, щоб створити галерею портретів, які розповідатимуть про людей української культури, убитих від початку повномасштабного вторгнення.
Я окреслювала зроблене Вікою, згадувала її дотепні висловлювання й розділяла горе з її найближчими, чий біль я ніколи не зможу осягнути, — і відчувала бесилля слів, коли йдеться про втрату. У квітні ця жінка клала голову мені на плече, дрімаючи, коли ми їхали поганими дорогами Донеччини у волонтерському авто. У липні Росія обірвала її життя. Її присутність підсвічувала вогнями все — жодні слова не замінять цього світла.
В автобіографічній книжці «Смерть солдата. Історія, розказана його сестрою» Олеся Хромейчук міркує: «Сиджу й думаю про те, що справді залишилося тепер, коли його немає. Ненависть, яку відчуваю до тих, хто збагачується там, де гинуть люди? Доброзичливість, яку виявляють інші, коли чують історію Володі? Чи просто величезна порожнеча, яку може заповнити лише мій дивний, талановитий і абсолютно незбагненний брат?»
Портрети в нашій галереї памʼяті можуть хіба що нерівно окреслити контури нашої непоправної втрати. Та ці контури слід прокреслювати. Лише так ми прокладаємо міст над пусткою між теперішнім і майбутнім.
Як увічнювати памʼять про наші культурні втрати, коли їхній рахунок тільки зростає, коли деякі загибелі навіть не можуть бути полічені, адже стаються на окупованих територіях України?
Наша оповідь у цій галереї — фрагментарна й неповна, повторюю. І все ж, колективне памʼятання має починатися зараз. Ця спільна робота памʼяті може стати не просто документуванням, а й оприсутненням.
Хоча ми й тужимо, цей проєкт далекий від оплакування. Борючись за виживання, українці зіткнулися з очевидним завданням — відкрити продуктивний потенціал своєї колективної травми. Це може відбутися. Це вже робили люди, що боролися за справедливість раніше, від Руху Чорної сили у США у 1960-70-х до Революції Гідності в Україні й багато інших. Потреба перетворення болю в паливо — центральна в новому іконічному українському фільмі «Памфір» (2022), художник-декоратор якого Володимир Чорний став добровольцем Збройних сил України й загинув у бою у травні 2023.
Перетворення болю в паливо — це, вочевидь, один із небагатьох способів рухатись далі для таких глибоко зранених спільнот, як наша, попри постійно криваві рани й невизначений кінець війни.
У передмові до окупаційного щоденника Володимира Вакуленка Віка наче лишає нам якщо не чіткі інструкції, то напрямок подорожі: «Володимир Вакуленко вів щоденник, сподіваючись, що ви його прочитаєте. Тож, якщо тримаєте цю книжку в руках, письменник Володимир Вакуленко переміг». Ми боремося зі зникненням і забуттям, яке обіцяла нам Росія, коли памʼятаємо тих, що їх забрали від нас, і продовжуємо їхню роботу. «Перетворююсь в розділ, у простір, у постріл», — писав Володимир Вакуленко в одному з своїх поетичних текстів.
Памʼять про тих, кого ми втратили, є найкращим пострілом усупереч культурному геноциду, що триває.
«Я хочу святкувати його життя», — сказала мені Галина Волгіна, дружина убитого фотографа-натураліста й солдата Дениса Кривого. Галина курує виставки з Денисовими роботами й проводить аукціони, збираючи гроші на потреби чоловікового військового підрозділу. Раїса Павленко, мама Ольги Кольорово, впорядковує сторінки Ольжиної рукописної кулінарної арт-книжки. Сімʼя і друзі Вікторії Амеліної працюють над тим, аби її незавершена документальна книжка про українських жінок, які борються за правосуддя, потрапила до рук читачів. Усіма нами керують любов і памʼять. Усіма нами.
Відколи Росія почала системно знищувати майбутнє в масштабах цілої нашої країни, я думаю про нього більше, ніж будь-коли раніше. Думаю про майбутнє, відколи росіяни почали вбивати людей, з якими майбутнє цієї країни було, як я й досі вважаю, повʼязане. Думаю про нього, коли записую історії таких людей, щоб зафіксувати їхнє бачення нашого майбутнього. Тоді хвиля їхніх візій вдаряє мене у груди з шаленою силою. Адже, як писала Ганна Арендт у «Між минулим і майбутнім», наше минуле — наша памʼять — не є «тягарем», чию мертву вагу нам слід струсити, щоб крокувати в майбутнє — це сила, що рухає нас уперед. Занурюючись в історії людей української культури, яких забрала війна, починаєш жити у стихії цієї могутньої сили.
Саша Довжик, українська письменниця, літературознавиця та кураторка культурних проєктів.
