Земля на кордоні, любов на землі

У цій історії надто багато забороненого. Ми хотіли розповісти про сільські городи на кордоні з Білоруссю та Росією, які нині забирають під фортифікації. Маленькі шматки — п’ять, десять, дванадцять соток, щоб за хатою викопати бліндаж, рів, замінувати прохід. Ось були картопля й буряк, а ось — мінна доріжка. Усе це тому, що ворог тут за кілька десятків метрів, а ще більше тому, що йому треба не дати зайти сюди знову.

Але саме тому отут не можна стояти, сюди не слід заїжджати, тут не можна показувати ліс, тут навіть лиця селянки — гіркого, спрацьованого, світлого — не можна показувати. Зрештою, щось можна, але не слід. Зрештою, щось можна, але не варто. Заради себе, заради села, заради безпеки, заради держави, заради внутрішньої певності, що якщо ти щось скажеш, а завтра обстріляють, то — не через тебе. Ніколи не думала, що за клаптем землі, одною соткою городу, можна впізнати людину. А таки можна. Можна не просто впізнати, а навіть пізнати.

Тож у цій історії немає імен, жодних назв, затерті всі знаки поворотів та кілометрів. Є лише:

Земля

Кордон

Жінка

Чоловік

Любов

І просто люди на землі.

*

Чути гуркіт, і люди в селі все ще часом лякаються чи принаймні насторожуються: а росіяни раптом не перетинають знову кордон, знову по їхніх полях, що розділяють пішою дорогою українську та білоруську землю? В лютому 2022 року вони прокотилися сюдою: повзли три дні, немов чорні змії.

Нині село закінчується воротами, бетонними блоками й навіть брамою. Це позад брами наростає гуркіт техніки та здіймається сірий пил. Люди тоді з центру дзвонять на цей край, до тих, хто тут живе (тут живе Жінка цієї історії), і питають: що коїться? Знову йдуть? Уже йдуть?

Ні — не ще, не знову. Гудіння і пил — це білоруські комбайни, трактори, преси. Вони виїхали працювати в поля. Вони обробляють їх спокійно, безпечно. Без складних маневрів чи страху наїхати на міну або й взагалі — без думки, що снаряд переслідуватиме їх у чистому полі. Білоруська техніка обробляє свою землю.

По наш бік її не обробляють. Тут ворота, брама, бетонні блоки, а поля порожні й порослі, бо хто взагалі хоче тепер обробляти тут землю, на цьому краю світу?

Я прожила тут усе дитинство і знаю, що це саме той кінець світу, тільки не край, а катастрофа. Баба казала, що так є, бо сюди в негоду не довозять ні хліба, ані пошти. Тоді раз на три тижні скидають усі газети в ящик, тож тут ніколи немає свіжих новин. Що може бути більшою ознакою кінця світу у всіх його варіантах, коли не запізнілі новини, які вже нічого не важать?

*

Тепер тут два останні городи засадили окопами. На прикордонні так вийшло, що багато городів, полів, селянських паїв впираються буквально в цю уявну лінію, яку бачимо хіба на карті, бо якщо стояти на землі і дивитися — бачиш тільки стежку, ліс, колючий дріт, що ніяк не відтворює ту чорну відому з карти лінію. Цю проблему називають «приватний кордон». Так не мало би бути, проте коли Союз зник, якийсь клапоть зайняли люди, якийсь орендували. Ніхто не бачив у цьому проблеми. Зрештою, тут є навіть села, у яких частинка могла опинитися в Білорусі або Росії. Ось хата в Україні, а сарай у Росії.

Військові нині цей «приватний кордон» заміновують і укріплюють, те саме роблять і в інших селах прикордоння, готуючи безкінечні ламані лінії опору — на майбутнє (назавжди?). А майбутнє на кордоні — тривожне й непевне.

Є навіть кладовища під кордоном, і в селі Л. не знають, як тепер із цим бути. Фортифікації тягнуться поруч, а люди по-різному реагують на те, що таке роблять біля їхніх мертвих. Так само не всі охоче віддають городи під оборонні лінії. І це теж нормально. І саме тому, можливо, тут не дуже хочуть про це говорити. Людина сердиться не тому, що їй шкода городу, а бо земля — це щось більше, ніж просто земля.

Жінка в селі П. має на кордоні сад. Він тут іще з тих часів, коли існували царі, а кордони не мали жодної ваги. Її прадід звів дім і зростив сад, а дід згодом посадив на честь її народження грушу. Ця груша росла разом з нею, і їй десь пів сотні років. Груша не має вже сенсу як груша, але має сенс як усе, чому ми його надаємо. На ній навіть ще є замасковані зарубки від ножа, які ця жінка робила в тринадцять років, коли страждала від першого кохання, зарубка про сварку з батьком, а отут трохи вище — про його смерть, а отут і про смерть діда, кота, собаки, а отут ніяких слідів, бо жінка зникла із саду на тридцять років.

На кордоні люди нині обробляють землі, та біля самого кордону не можна садити високого, як-от соняшники, кукурудза, — щоб не давати російським диверсійним групам можливостей непомітно блукати тут.

А сад який? Старий, занедбаний, уже й не видно, що колись тут був дім, тут клумба, тут стежка, а тут колодязь. Тепер це радше прасад, праісторія родини. Хай, каже жінка, викорчують ці яблуні, вони старі, верхівки чорні, вони не родять, а як родять, то одразу зіпсованими, скрученими й кислими яблуками. Але груша? Вона не може дозволити, щоби грушу, яку посадили на її честь, викорчували чужі чоловічі руки. Тому, коли прийде час, вона візьме сокиру — і зрубає сама.

*

Це Жінка. Жінка на городі. Нам сказали, що її дім впирається в сам кордон, тож у неї тепер город в окопах, і навіть трохи сад, і навіть трохи батьківські поля.

Жінка — директорка школи. Уявляю її суворою, у плечах широкою, трохи змученою дітьми чи радше їхньою відсутністю, бо тут на всю школу їх лише 17. Немає цілих класів. Школа, каже Жінка, сама себе скоро закриє, бо люди їхали звідси і до війни, а що тепер.

Жінка поле свою ідеально висаджену картоплю. Йде рядок за рядком. Звідси не видно, але там трохи далі є бліндажі. Але ж це й добре, що ми їх не бачимо. Ми б хотіли зробити знімок, але туди не можна підходити. Може, нас проведе Жінка.

Жінка знімає робочі рукавички та обертається. Вона така тонка й ніжна. Зовсім не директорка майже зниклої школи. Показує все здалеку, що отам її город — тепер бліндаж, ось її поле — там бліндажі, а сад, про сад селяни щось наплутали, а от у сусідки сад сам собою перетворюється, не огороджений брамою, у город, і там теж щось є, але це вже не її справа.

Жінка красива. Тонка блакитна сукня до коліна, засмагла, очі світлі. І цими очима вона нам повторює, що не може ні показати, ні дозволити зробити її портрет. Бо вона директорка, а люди в селі справді бояться, що ось вони покажуть, а потім їх обстріляють.

Я подумала, що жінки не полють город аж такими красивими.

Жінка вранці 24 лютого проводжала переляканими очима ці безкінечні колони російських змій, які не спинялись три дні. На її асфальтну дорогу перед домом не техніка — змії — нанесли чорний розтовчений бруд білоруської землі. Жінці навіть довелось брати воду й відмивати після них асфальт. Просто заради себе.

Їй не шкода свого клаптя землі. Бо цей клапоть потрібен для того, щоб оборонити землю цілої країни — вона все віддасть, якщо треба.

Їдемо від Жінки. Спостерігаємо за тим, як усюди копають. Великі земляні насипи чи глибокі рови. Обережно, міни, просто обережно, щасливої дороги, знову обережно, вас вітає, міни, обережно.

А потім дізнаємося. Там, за брамою, за домом Жінки, на її полях є Чоловік. Він обороняє цю землю. Він, мабуть, не викопував тут бліндажів, взагалі не відомо, як вони познайомилися, може, це навіть плітка.

Але, кажуть, ця Жінка і цей Чоловік сподобались одне одному на цій землі. Тож вона стоїть там, пояснює нам, така красива, а він, може, й бачить її з того її колишнього поля (хочу думати так).

Тож ця історія могла б бути історією про шмат землі, який люди віддають заради оборони більшої, але стає історією про клаптик землі, на якому Любов — можлива.