Жінка. Колонія. Дім.

Як жінкам, що вийшли з місць позбавлення волі, допомагають призвичаїтися до свободи

25.05.2016 Ліза Сокуренко

В Україні — тринадцять жіночих колоній, в яких відбувають покарання близько 7000 осіб. Утім, 40% звільнених жінок повертаються туди знову. Іноді чинять наступний злочин у перші ж дні на волі. Бо життя в колонії простіше, зрозуміліше. У Харківській області вже п’ять років існує єдиний в Україні центр реабілітації для колишніх ув’язнених жінок — «Дім на півдороги». Програму в ньому вже пройшла 191 учасниця, і лише 9 із них знову потрапили до в’язниці.

«Без підтримки чахне людина»

— Коли вийшла з колонії, лякало все. Я поїхала до Харкова. У великих містах ніколи не була, в метро не їздила. Дико це. Здавалося, всі знають, що я зечка, дивляться на мене.

Іра — одна з учасниць центру реабілітації «Дім на півдороги», розташованого в невеликому селищі Краснопавлівка Харківської області. Їй трохи за тридцять, у неї міцна статура, але дитячі риси обличчя. Біля правого ока є невеликий, але помітний шрам, і варто їй усміхнутися, як він набуває форми серпа.

1 учасниця Марина зустрічає біля центру

Іра тягне через рейки гірський велосипед і веде нас у центр, в якому вже кілька місяців намагається звикнути до нормального життя. Час від часу вона пірнає рукою в кишеню яскраво-зеленої куртки, дістає звідти смартфон та дивиться котра година. Користуватися технікою жінку навчили у центрі. Коли її зачинили в колонії, про інтернет вона ще не чула. Відсиділа 11 років.

Вона народилася у Чернівцях, але ще маленькою її вдочерила сім’я з області. Коли їй було три роки, помер названий батько, у 15 — мати. Закінчувала навчання в інтернаті для сиріт. До 19 років Іра встигла двічі вийти заміж. Із першим чоловіком прожила три місяці, з другим п’ять — обох посадили. Випивала. Нетверезою вбила людину.

— У таких компаніях або ти, або тебе. Коли вип’ють… Спиною краще не повертатися. Що п’яним мужикам треба від жінки, усі прекрасно знають. Ні, це не була жорстокість. Дурість, бездумність — так. Я була шалтай-болтай, малолєтка. У колонії я виросла. Там хочеш не хочеш, замислюєшся над сенсом життя.

2 жінки дивляться ТВ

Іра зупиняється біля невисокої огорожі, за нею — «Дім на півдороги». Це відремонтована двоповерхова будівля старої лікарні — жовті стіни, пластикові вікна. Поруч доглянутий сад. Над фасадом центру звиваються два жовто-блакитні прапори. Усі п’ять років існування «Дому на півдороги» його фінансує Королівство Швеція.

— Не знаю, куди б я пішла, якби не центр. На волі в мене ні кола ні двора. Ніхто не чекає, — зітхає Іра зайшовши в «Дім».

У центрі зараз мешкає 13 учасниць, усього він може прийняти 18. Хтось дивиться телевізор у фойє, в одній із кімнат жінки роблять одна одній манікюр. З глибини приміщення лунає приглушений голос — це одна з учасниць співає в караоке «Крылья» Наутілуса.

— Ми тут як звичайні люди. Нас розуміють, підтримують. А без підтримки чахне людина. У нас нема такого, щоб соцпрацівники себе вище ставили, ніж нас. Ось як я з вами говорю, так і вони з нами, — каже Іра після короткої екскурсії.

Користуватися технікою жінку навчили у центрі. Коли її зачинили в колонії, про інтернет вона ще не чула. Відсиділа 11 років

Ще кілька місяців тому, розповідає, її лякали люди, лякала свобода. Тепер Іра починає влаштовувати своє життя. Щоранку їздить на роботу — працює електриком у місті неподалік. Після закінчення програми їй доведеться самотужки оплачувати квартиру — і це на мінімальну зарплатню. Але Іра вже домовилася про зустріч із мером, проситиме підшукати їй тимчасове житло.

На роботі про судимість Іри знають. Каже, їй нічого приховувати.

— Їм, може, соромно, що працюють з людиною з колонії. А мені то що. Раніше теж думала: такий термін — як клеймо. Але своє покарання я відбула. Ну помилилася в житті, винна я, що вже поробиш.

Досвід нормального життя

— Вечеря готова! — гукає відповідальна за кухню учасниця. Жінки збираються за одним столом. Там їх чекають вареники. З’їдають усе дуже швидко — мабуть, звичка з колонії. Але дехто встигає посваритися. Нічого серйозного, звичайна суперечка.

— Заткнись! — викрикує одна учасниця іншій. Вона ковтає останній склад, прикривши рот рукою.

Наталя Мелехіна реагує на цю сцену усмішкою та гострим поглядом. Досвід жінок, що зібралися за цим столом, для неї не чужий. Вона сама пережила колонію, зрештою, була однією з перших учасниць «Дому на півдороги». Але вже чотири роки вона — соціальна робітниця і спілкується з жінками з позиції рівна рівній.

4 наталія соц працівниця

— Доводиться довго пояснювати учасницям, що ця кімната — це не кабінет опера в колонії, що тут їм завжди готові допомогти, — зізнається Наталя, заходячи у приміщення.

У її комп’ютері є окрема папка з фотографіями учасниць. Перше фото роблять, як тільки учасниця приходить у центр. Друге — у день випуску, після закінчення піврічної програми адаптації.

— Ми даємо жінкам досвід нормального життя — і вони змінюються! Приходять сюди зі згаслим поглядом. У колонії жіночність заборонена. Ці сірі фуфайки, косинки. Безлика істота. А тут вони починають чепуритися, користуються косметикою.

У колонії жіночність заборонена. Ці сірі фуфайки, косинки. Безлика істота. А тут вони починають чепуритися, користуються косметикою

І сама Наталя намагається підкреслити свою красу. У неї лискуча темна зачіска, живий проникливий погляд. Колеги називають її Леді — так починається адреса поштової скриньки Наталі.

Лише опухлі та посинілі долоні рук можуть видати її минуле. У Наталі два терміни і три судимості. Наркотики.

Раз на місяць Наталя їздить розповідати про «Дім» у полтавську колонію — якраз ту, в якій вона відбувала термін. Робить це з азартом — мовби щоразу доводить тамтешній адміністрації, що змогла змінитися.

— Я пройшла дві реабілітації. Ти можеш довго не вживати, але якщо нічого в тобі не змінюється, знову берешся за своє. Потрібно ставати іншою людиною.

У «Домі», розповідає Наталя, відтворені всі базові рівні піраміди Маслоу, тому учасниці вже не думають про виживання, як це було в колонії. Натомість режим дня у них розписаний і кожна жінка має свою сферу відповідальності.

— Щоби почати життя спочатку, потрібно бути зайнятою постійно. Коли гуляють думки, ти починаєш себе жаліти — і це впливає згубно. Але якщо людину правильно скерувати, вона відкриває в собі таланти. Жінки починають захоплюватися кулінарією, дехто малює, хтось пише вірші.

Наталя показує систему оцінювання учасниць. Набравши необхідну кількість балів наприкінці місяця, жінки отримують можливість вибрати заохочення — одяг, шампуні, фарбу для волосся. Заробити плюси можна за виконання обов’язків та соціальну активність, мінуси — за матюки, фєню, бійки. Заборон у центрі небагато, але є жорсткі — за вживання алкоголю та наркотиків з учасницями прощаються. Втім, часом дають другий шанс.

На запитання, чи легко викоренити ієрархічні взаємини між жінками, Наталя відповідає, що в центрі їм дають зрозуміти — тут усі на свободі, у всіх рівні шанси.

— Тут криком не візьмеш собі місце під сонцем. Та все одно… Складно з людини вичавити колонію.

Перші півроку після випуску соцробітниці обдзвонюють учасниць, ведуть їхню статистику.

У «Домі» відтворені всі базові рівні піраміди Маслоу, тому учасниці вже не думають про виживання, як це було в колонії. Натомість режим дня у них розписаний і кожна жінка має свою сферу відповідальності

— Не всім вдається. Звичку жити так, як жив, викоренити складно. Бажання не завжди достатньо. Щось не виходить — хочеться опустити руки. Є в жінок страх полишити центр, бо за його межами за їжу і дах над головою треба важко працювати. Іноді жінка занурюється в романтичні стосунки, так і не ставши самостійною. Або ж старе середовище знову захоплює.

За п’ять років роботу у центрі знайшли 91-ій, а дім — 123-м учасницям, 84-м допомогли знайти родичів і 54-м — відновити паспорт.

«Я хочу просто десь бути»

У консультантській ми зустрічаємо учасницю Олену. Побачивши нас, вона поспіхом закінчує телефонну розмову. Олена веде нас до творчої майстерні, де показує ляльок, яких учасниці роблять разом під час трудотерапії. Дивлячись на іграшки усміхається. У колонії Олена провела сім років замість відведених дев’яти. Покарання відбула за вбивство чоловіка. Зараз вона готується до однієї з найважливіших подій у житті — першої за цей час розмови з дітьми. Коли жінку засудили, її півторарічного та трирічного синів узяв під опіку товариш чоловіка. З ним Олена і розмовляла по телефону — прийомний батько дітей запропонував дати слухавку синам. Це простий крок для нього, але не для Олени, тому домовилися незабаром зідзвонитися скайпом, аби був час підготуватися — порадитися з соціальними працівниками про те, як спілкуватися з хлопчиками.

Олена згадує, ще в колонії звикала до думки, що більше ніколи не зможе побачити дітей. Три роки намагалася налагодити з ними зв’язок, допоміг юрист у колонії — знайшов через соціальні служби телефон названої родини. І опікун відгукнувся, надсилав листи, в яких розповідав про хлопчиків, вкладав їхні фотографії.

6 Олена в Лозовій. на голові стрічка, зроблена дівчатами

— Їм опікун сказав, що я звільнилася. Вони запитали: «А коли приїде?». Їм цікаво все ж таки, яка вона — жінка, що їх народила. Діти прямолінійні, але вміють пробачати, я буду з ними щирою. Навіть не знаю, ким хочу для них стати. Звичайно, мамою спершу не вийде — знайомою, другом.

Виходимо у двір і сідаємо на гойдалку, яку власноруч зробили учасниці. Олена продовжує свою історію.

Бувало, чоловік її бив. Спершу рідше, тоді — частіше, але піти їй було нікуди. Дітей він любив і був з ними добрим, але його любов до алкоголю ставала сильнішою — поглинала всю увагу, час, гроші. І це викликало агресію в Олени. Вона теж почала пити — на зло. Каже, думала, що так покаже чоловіку, як це жахливо.

Одного вечора звичайна сварка з п’яним чоловіком, із тих, що часто відбувалися в їхньому домі, переросла в найгіршу частину життя Олени, про яку вона більше не хоче згадувати. Момент убивства відновлювала в пам’яті за фотографіями з місця злочину — все було в крові, розбите. Повірити в те, що сталося, Олена не могла, а потім поступово  обмірковувала, зрозуміла і прийняла.

10 Олена і Валя на гойдалці

— Взагалі, я за ним сумую, якщо чесно. Ми були дуже близькими. Навіть як не чоловік і дружина, а якісь родичі. У нас були спільні інтереси, музика, смаки, хобі, спосіб мислення, залежність у нас теж була спільною — алкоголь. Якби не вона, ми могли б жити просто чудово. Я не раз думала: якби на той момент що-небудь трапилося, хоч би шафа якась звалилася… Що-небудь, що зупинило б це.

Олена встає і пропонує оглянути теплиці. Йдемо за будівлю центру, де, крім трьох теплиць, засіяно майже кожний клаптик землі.

— Ми цього року чого тільки не насадили. Я раніше думала: навіщо працювати, якщо самій не їсти? Але цієї зими їли закрутки з овочів, вирощених попередніми учасницями. Тепер і мені важливо залишити щось для інших.

11 теплиця всередині

Олена для себе розпланувала — на те, щоб влаштувати життя і налагодити побут, у неї є максимум десять років. Потім здоров’я може не дозволити багато працювати. Нещодавно вона ходила на співбесіду в пекарню — чекає на відповідь.

— Я просто хочу десь бути. Мене все влаштує, будь-який куточок. Я собі ставлю початкові цілі. Але готова докладати зусиль.

«Не можуть тебе вічно колихати»

— Коли до нас в колонію приїхала працівниця центру, на зустріч прийшла лише я. Інші соромилися. Кажу: жити так, як жили, вам не соромно, а чогось кращого навчитися соромимося? Центр такий: щось не подобається — розвернулась і пішла геть. Коли я їхала з колонії, мусора кричали вслід, що не доїду. Так «молилися» в спину, що я добу добиралась до центру.

12Наташа в електричці. Їдемо з виставки в Лозовій

Їдкий сморід. Наташа відчиняє двері до «шаленої клітки троглодитів». Так жінка називає місце в покинутій частині центру, де розводять нутрій та кроликів. Ще донедавна Наташа була за нього відповідальною.

Наташа груба і гостра на язик, часто дошкуляє іншим жінкам іронічними коментарями. Сусідки називають її гіперактивною — переконалися, що та не може всидіти на одному місці й півгодини.

Деяких передніх зубів у Наташі немає, тому вона шепелявить. Видно, що колись була красивою. Якби маргінальне життя не лягло відбитком на її зовнішність, ця краса була б помітною й зараз. Те, що останні сім років провела в тюремному таборі, видає її манера говорити — Наташа розтягує слова, як стереотипна зечка.

14 годування нутрій

Жінка охоче розповідає про соціальних працівниць центру і часто вживає слово «колихають», говорячи про те, як нею тут опікуються. Хоча раніше, каже, до таких, як вони, «одна планка була — мусора».

— Не мусора, а працівники адміністрації, — це Наташу виправляє її сусідка Свєта, яка також прийшла подивитися на нутрій. За характером Свєта — повна протилежність Наташі. Спокійна, любить порядок — чим вони і врівноважують одна одну. Жартома жінки називають себе Занудою і Тошнотіком.

— Якби я сюди не потрапила, знаючи мій характер, — це знову дорога в колонію. У мене як було: двері відчиняла з ноги, а тепер знаю, що можна ж і нормально заходити. І люди тебе так само зрозуміють. До тих, хто довкола, раніше була тільки агресія. Зробити з нею нічого не могла. А тут працівниці билися за мене, перенавчали. Почала контролювати себе.

За зовнішньою грубістю Наташі ховається бажання про когось піклуватися. Жінка показує улюблену нутрію і нарікає:

— Душа болить. У мене серце слабке. Звикла, знаєш. А як стала за ними інша дівчинка доглядати, заходжу: мені то не сподобалося, це не сподобалося. Кажу собі: стули рота, мовчи. Все одно йти треба, не можуть тебе тут вічно колихати.

17 наташа і свєта в електричці

Наташа і Свєта закінчують програму і залишають «Дім» — вони знайшли роботу в Херсонській області, у підприємця на великому господарстві. Будуть там працювати у теплиці. Ми їдемо з Краснопавлівки того ж дня, що й вони. Гірський велосипед, на якому нас зустрічала Іра, зараз навантажений важкими картатими сумками — речами жінок.

— Приїхала сюди лише в трусах, а зараз стільки торб тягти, — з удаваним обуренням каже Наташа.

Помітно, що їй сумно. Вона нервує, а від цього злиться і хоче якомога швидше піти, уникнувши прощань. Наташу і Свєту до станції проводжають інші учасниці, допомагають нести пакети, які не вмістилися на велосипед.

Приходимо на вокзал завчасно. Наташа сідає на сумки і трохи згодом однією з перших зауважує, що електричка затримується:

— Треба залишатися. Ось ще й дощ збирається. Знаєте, як говорять, — небо плаче за нами.

Але зрозуміло, що електричка згодом приїде. Наташа і Свєта зайдуть у вагон і заснуть, щоби набратися сил. Попереду їх чекає довгий шлях. Їм наразі складно повірити, що цей будинок був лише на півдорозі.

P.S. Наприкінці цього року шведська сторона припинить фінансувати «Дім на півдороги». Тут і не сподіваються, що центр повністю перейде на державне забезпечення, тому зараз шукають альтернативні джерела фінансування. Один зі способів залучення грошей від держави керівництво «Дому» бачить у тому, щоби розширити свою діяльність. Із 2017 року центр хоче приймати жінок, котрі постраждали від насильства в сім’ї, створити соціальний гуртожиток для самотніх матерів із зони АТО і вести облік бездомних громадян. Але поки що все це — тільки у проектах.

Ліза Сокуренко Євген Гриценко
Текст і фото

Ліза Сокуренко

Текст

Євген Гриценко

Схожі публікації

Athletes compete during the men's 100-meter T44 athletic event of the Paralympic Games in Rio de Janeiro, Brazil, Thursday, Sept. 8, 2016.(AP Photo/Mauro Pimentel)
3407 4

У чому секрет успіху українських параолімпійців на Іграх у Ріо?

8 карток про те, як і якою ціною наші параолімпійці здобули рекордну для України кількість медалей

19.09.2016 Ірина Сало
30532143
5129 4

П’ять мотиваторів вчити українську

Про «Безкоштовні курси української мови»

11.05.2017 Анастасія Розлуцька
_DSC3069
10230 7

Антон — живий!

Як волонтер, що може ворушити лише головою та пальцями рук, рятує солдатів, а вони — його

15.09.2016 Ольга Омельянчук

Популярні публікації

DedushkaOkno-7750
45312 8

Легенда Хрещатика

Чому інженер, який запускав у космос ракети, а тепер миє вікна на Хрещатику, так не любить вихідних
25.11.2016 Анна Давидова
img_1160
41401 3

Чи має клієнт платити за розбитий посуд в ресторані?

8 карток про те, як поводитися, якщо ви випадково розбили посуд у кафе чи ресторані
22.04.2016 Ірина Сало
DSC_0195
30492 11

Анна Петрова

Розмова із молодою підприємицею, засновниця та генеральною директоркою Startup Ukraine
02.07.2014 Юліана Паранько

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати