Борис Ґудзяк

Розмова з єпископом Української греко-католицької церкви та Президентом УКУ

18.06.2014 Володимир Бєглов

Нам хочеться почати цю історію з прохання. Будь ласка, закрийте очі на кілька секунд. Тепер уявіть пустирище на околиці міста. А на ньому — закинутий, давно нікому не потрібний дитячий садочок «на чотири групи». Уявили? Приблизно те саме побачив молодий науковець і випускник семінарії Борис Ґудзяк, коли приїхав до Львова на початку 90-их. І саме із закинутого приміщення, давно нікому не потрібного дитячого садочка почалася історія відновлення одного з найкращих в нашій державі гуманітарних вузів — Українського Католицького Університету.

А потім Борис Ґудзяк став священиком — його і досі давні знайомі, ті, хто ще не призвичаївся до нового статусу, кличуть отцем, а не владикою.

Нині УКУ випускає у світ фахових журналістів, істориків, богословів і соціальних педагогів, але найголовніше завдання Католицького — формувати нових українських лідерів, незалежно від професії.

Сьогодні владика Борис — єпископ Української греко-католицької церкви у Франції, Швейцарії, Бельгії, Нідерландах та Люксембурзі. Незважаючи на те, що історія його життя — це хронологія звершень й успіхів, зізнається, що нове завдання сприйняв зі збентеженням. Справ побільшало — розбудовування Української Церкви у Європі іде поруч зі справами в Україні. Владика Борис лишився почесним Президентом УКУ. Зрештою, без нього цю потужну спільноту уявити неможливо.

Як ви стали тим, ким ви є сьогодні?

Я мав щасливе дитинство. Виріс у містечку Сіракузи, у штаті Нью-Йорк. Мій тато родом з Поморян, а мама — зі Золочева. На відміну від моєї, їхня молодість була дуже важкою, обоє народилися 1926 року і від 13-го року життя пізнали війну. Після її закінчення виїхали з Батьківщини різними шляхами, опинилися в Америці, а там — познайомилися і одружилися. У них довго не було дітей. Коли у 1960-му народився я, моїй мамі виповнилося уже 34 роки.

З мамою пов’язана одна цінна для мене історія, про яку я довідався уже в зрілому віці. З її газетного інтерв’ю виявилося, що мама, завагітнівши, дала обітницю у церкві: якщо народиться здоровий хлопчик, то вона постарається виховати його на священика. Вона ніколи мені про те не казала! А склалося все одно так, як вона пообіцяла. Вражає, коли знаєш, що мама за це молилася і творила таку атмосферу, в якій духовне життя було важливим. Натомість мій батько наголошував на освіті, дбав про те, щоб я став успішним стоматологом. Ще він добре інвестував в американські біржі, тож я міг вирости яким-небудь фінансистом. Але бачите як, мама народила здорового хлопчика. (Усміхається)

Для моїх батьків пріоритетами було родинне життя, українське виховання, добра школа і подорожі. Вони любили спілкуватися з українцями в різних містах та країнах. Ми з раннього дитинства виростали у багатокультурному середовищі: мали все те, що й американські діти, але з додатковим аспектом українськості. У нашій сім’ї панували традиційні українські цінності: повага до старших, важливість родинної трапези — щоденні сніданки та вечері в родинному колі були обов’язковими. Це може здаватися дивним, але ранішня й вечірня молитви були нормальними частинами нашого ритму життя, на богослужіння до церкви йшли усі разом. А ще дуже важливим був родинний спорт — другою релігією у нашій сім’ї були лижі. Нам з цієї точки зору пощастило — мешкали у кліматичній зоні, де могло випадати навіть 5 метрів снігу. До останніх місяців свого життя батько їздив на лижах. Він міг 40 днів на рік бути на «дошках». Я також намагаюся знаходити час на гори.

Таке дитинство. Був мир, не було війни. Батьки плекали злагоду в родині, вважали, що зобов’язані дати нам найкращу на той час освіту — відправляли до найсильніших католицьких шкіл у нашому місті. Водночас тихий затишок нашого містечка доповнювався досвідами поїздок до Нью-Йорка, різних американських міст, ми багато мандрували до інших країн. Я мав щасливе дитинство.

Судячи з усього, в Сполучених Штатах ви мали все. Коли ж у кінці 80-их приїхали до України, зіткнулися з пусткою…

Головним було те, як сприймати Україну, як розуміти її, незважаючи на непривітну реальність. Важливу роль у моєму сприйнятті України відіграв Патріарх Йосиф Сліпий. До речі, ми познайомилися, коли мені було 7 років. Тоді Патріарх прилітав до США і мене обрали «хлопчиком, який зустрічатиме Йосифа Сліпого на летовищі». Я був у гуцульському кептарику і добре розмовляв українською. (Усміхається) Сьогодні можу говорити, що ця зустріч, власне, була початком моєї переорієнтації на Україну.

Після закінчення університету в Америці, я поїхав до української семінарії в Римі і жив з Патріархом 3 роки. Це велика цінність — ми спілкувалися щодня! У 88-му вирушив до України на дещо довший побут — 6 місяців. З того часу оте «прищеплювання» християнського в родині, а також те, що передавав Патріарх Йосиф, покликання бути душпастирем в Україні — нарешті стало реально можливим. Це було цікаво і дуже романтично.

Після виходу церкви з підпілля, після розпаду Радянського союзу перед нами усіма поставали великі виклики й відкривалися великі перспективи.

Заслуга Патріарха Йосифа полягала у тому, що він кликав нас до великого. «Великого бажайте!» – одне з його гасел. Він спрямовував нас до академічної діяльності, яка полягала у здобутті компетентності у богословських науках, філософії, історії. Він знав, до чого нас готує.

DSC_6487 Panorama

Патріарх Йосиф, оскільки не міг на той час активно працювати в Україні, заснував та очолив Український Католицький Університет ім св. Климента у Римі ще у 1963 році. Так він продовжив справу, яку у 20-их роках зі заснування Греко-Католицької духовної семінарії почав митрополит Андрей Шептицький. Такі імена! Продовження справи УКУ в Україні, безумовно, було своєрідним викликом для Вас…

Сьогодні я не можу навіть до кінця уявити, як я це бачив тоді. Я ставився до тієї справи романтично, а тому не думав, звідки чекати труднощів, а їх виявилося більше, ніж я очікував. Знаєте, це мені в чомусь нагадує подружжя: Бог дає нам закоханість, аби не розуміли того, на що йдемо. (Усміхається) Якби чоловік знав все, що його чекає, то не відважувався б ні на що. Так само і я — був наче «закоханий» в ідею відновлення Українського Католицького Університету.

У моєму житті багато речей, які здавалися неправдоподібними, зреалізувалося. Наприклад, Бог дав можливість мені та ще одинадцятьом семінаристам три роки жити в Римі у щоденному спілкуванні з Патріархом. Звичайно, під час навчання було багато моментів, коли опускалися руки, але врешті випробування минули, а гарт залишився. І це доводить, що будь-яка мрія з Богом може бути здійснена.

Подейкують, що на початку перебування в Україні Вас оточували дуже непересічні люди. Хто це був, і як вплинули вони на Вас?

Мій перший досвід тривалого перебування в Україні відбувався у Києві. Тоді, у 1988 році я навіть почувався певною мірою екзотикою — чи не єдиний американський докторант на цілу республіку! Але Бог зводив мене з дуже гарними людьми. Я, приміром, брав участь у різноманітних літературних вечорах, де познайомився зі Соломією Павличко. До речі, згодом вона була великим ентузіастом нашого університету. У Києві зустрічався з дисидентами, до прикладу, з Євгеном Сверстюком. Це були гарні місяці.

Після переїзду до Львова познайомився з молодими львівськими істориками, зокрема, з Ярославом Грицаком та середовищем, яке групувалося довкола нього. Згодом у моєму житті з’явилися Мирослав Маринович, Тарас Возняк, Марія Зубрицька. Ми одразу ж з ними заприятелювали. Вдячний їм за те, що вони були відкритими до інтелектуального спілкування, якого мені дуже прагнулося.

Так, часто неочікувано, сформувалося середовище сучасного Українського Католицького Університету. Його творять дуже різні люди. І сам УКУ сьогодні, на моє велике переконання, є місцем, де зустрічаються ті, чиї історії могли б ніколи й не перетнутися: студенти і старші люди, марґіналізовані і заможні підприємці, іноземці та українці тощо.

IMG_9296

Знаю, що у час, коли ви буваєте в Україні, маєте дуже завантажений графік — щодня по кілька зустрічей з важливими людьми, телефонні дзвінки, студенти, журналісти. У Франції маєте також багато роботи, часто подорожуєте. Чи не втомлюєтеся від такого ритму?

Інколи в червні, наприкінці академічного року, справді бракує наснаги (ми записували цю розмову в червні, наприкінці академічного року, — TU). Звісно, людина, яка розміняла шостий десяток, немає вже тих сил, що тридцятилітня. Але, на щастя, добрі люди, з якими зустрічаюся, дають багато благодаті та енергії. Якщо любити людей, то зустрічі з ними стають життєдайними.

Це зрозуміло, але як можна любити людей в таких кількостях, як це робите ви?

А як виглядає любов? Це наче вогник маленької свічки: коли хтось запалює свою свічку від твоєї, вогонь не зменшується, правда? А світла і тепла у світі більшає. Парадоксально, але часто ми думаємо, що віддаючи щось, ми втрачаємо, а воно навпаки — примножується.

А як виглядає любов? Це наче вогник маленької свічки: коли хтось запалює свою свічку від твоєї, вогонь не зменшується, правда?

IMG_9240

В українському суспільстві дуже часто успіх як категорія асоціюється із матеріальним. Існує думка, що людина є успішною, коли багато заробляє, коли у неї є дорога машина або й кілька…

Я ще ніколи в житті не був власником машини. (Усміхається) Найважливішим для мене є справді не стільки матеріальні речі, скільки стосунки між людьми. Я дуже радію щастю наших студентів. І радію, що наші стосунки продовжуються і після закінчення їхнього навчання. Нещодавно спілкувався із нашою випускницею, а тепер — матір’ю чотирьох дітей. Побачив у її очах мир. Якщо навчання в УКУ як духовна мандрівка причинилося до цього миру в очах, то це для мене є дуже вдячним пережиттям. Часто, мандруючи світом, зустрічаю випускників нашого Університету, і хто б то не був, — священик, підприємець чи просто порядна людина, — він є для мене джерелом великої радості.

Видавалося, що справою вашого життя є Український Католицький Університет. Але нещодавно ви постали перед іншим великим викликом — ви стали єпископом Української греко-католицької церкви у Франції, Швейцарії та в країнах Бенілюксу. Звідки черпаєте сили? Адже такі справи треба робити і якісно, і натхненно, а у випадку вашої парафії багато чого доводиться робити «з нуля»…

Бути єпископом у Франції не було моїм вибором. Це радше покликання Церкви, яке мене збентежило. Але я прийняв його як Божу волю і досі перебуваю у процесі «входження» у цю іпостась. Переді мною постає питання — як бути єпископом Української греко-католицької церкви у ХХІ столітті? Що це, властиво, означає? Які пріоритети та акценти слід розставити? Як жити?

Дуже допомагає просто спілкування. Слово «спілкування» для мене завжди було дуже важливим. Мій рівень французької змушує мене говорити просто, це допомагає зосередитися на основному. Одного разу перекладачка сміялася: «Владико, ви говорите не те, що хочете сказати, а те, що можете». Мушу вдосконалювати свою французьку, аби висловлюватися точніше. Допомагає попередній досвід, попереднє життя.

А ще мене дуже підтримують молоді люди, які долучаються до такої моєї пригоди. Зараз у мене в Парижі мешкають декілька хлопців з України. Ми живемо досить просто і дружньо. Намагаюся прислухатися до молоді, а молодь слухає мене. Хочемо бути перш за все корисними. У буремні для України місяці ми старалися бути трансляторами українського феномену для французів, бельгійців, швейцарців. Наше життя цікаве, інтенсивне. З нетерпінням очікуємо на літні канікули, проте не забуваємо про наших побратимів на сході країни, яким поки що цей відпочинок не світить.

IMG_9275

Чому чесність є цінністю?

Тому що матрицею духовного життя є людські стосунки. А людські стосунки будуються на довірі — ми покладаємося на ближнього. Тож коли нашу відкритість, щирість лукаво використовують, це глибоко ранить. Це небезпечно для нас як фізично, так і психологічно. Чесність і щирість є запорукою довіри, а довіра своєю чергою розраховує на чесність. Коли цієї чесності немає, коли є фальш, стосунки стають обережнішими і все ускладнюється.

Нечесність у першу чергу впливає на «нечесного». До прикладу, зараз ми спостерігаємо, як люди, що збагатилися у нечесний спосіб, змушені ховатися:  живуть у фортецях, їздять у «панцирних» машинах, захищаються малими військами «накачаних» тілоохоронців. Чому? Тому що живуть нечесно

Нечесність у першу чергу впливає на «нечесного». До прикладу, зараз ми спостерігаємо, як люди, що збагатилися у нечесний спосіб, змушені ховатися:  живуть у фортецях, їздять у «панцирних» машинах, захищаються малими військами «накачаних» тілоохоронців. Чому? Тому що живуть нечесно. Вони ніколи не впевнені, вони усвідомлюють, що хтось інший так само може вчинити нечесно із ними. Ось вам і згубний цикл недовіри, страху, взаємної підозри.

Чи можна стверджувати, що саме довіри не вистачає середньостатистичному українцю?

Можна, але треба спробувати зрозуміти, чому ми маємо такий стан справ. Довіри бракує із дуже природних причин. На нашій землі через історичні передумови життя довго було небезпечним. У ХХ столітті близько 15 мільйонів молодих людей загинуло тут неприродною смертю — через війну, через Голодомор, через інше. Згідно із твердженнями деяких істориків, у період із 1933-го до 1945-го Україна була найбільш небезпечною територією у цілому світі. Люди боялися власної тіні, що вже говорити про сусіда.

Чи не у кожному українському містечку була вулиця імені Павлика Морозова — хлопчини, який, відповідно до радянської легенди, здав рідного батька до НКВС. Зрозумійте, тоді він був героєм кожної радянської дитини! Цей факт підтверджує, що у минулому столітті святість будь-яких стосунків, зокрема родинних, підпорядковувалася ідеології. Не батько був цінним, а партія. В умовах «роз’їдання довіри» тією ідеологією людина себе захищала. Тому це досі є природнім — мати маску, фасад і ще й мур будувати. Тому від початків УКУ ми шукали такі педагогічні підходи, які б навчити людину довіряти, щоб людина таки ризикнула довіряти.

Від початків УКУ ми шукали такі педагогічні підходи, які б навчити людину довіряти, щоб людина таки ризикнула довіряти

Ми будували університет на двох колонах, «двох М», як я це називаю, — мученики і марґанілізовані. Мученики мали відвагу ризикувати життям, але зберігали духовні принципи навіть за небезпечних, смертельних обставин. Це наше перше «М». Друге «М» – це марґіналізовані, люди з особливими потребами. Це ті, хто не має ні змоги, ні потреби вдягати маску, будувати мур. Вони безпосередньо цілим своїм буттям ставлять пряме запитання своєму співрозмовнику: «Чи ти можеш мене сприйняти? Чи можеш зі мною спілкуватися? Чи можеш мене любити?». І це допомагає опускати різні проміжні бар’єри. Нам ще необхідно багато працювати над тим, щоб створити простори безпеки, довіри та взаємоповаги — не лише для себе, а для всіх. Тоді буде справді безпечно і добре.

IMG_9181

Чого, на вашу думку, ще не вистачає українцям?

Окрім довіри, багатьом українцям бракує усвідомлення своєї гідності. Це особливо унаочнюється у світлі подій, які відбуваються зараз. Те, що ми бачимо в Україні сьогодні, справді є рухом довіри. Це паломництво від страху та неправди до цілісності. Ми починаємо єднатися.

Сьогодні на простих і складних прикладах стає зрозуміло, що можна бути щирим, можна жити в довірі і можна спільно щось робити. Сусід не є передовсім потенційним ворогом, він може бути навіть союзником, братом. У цьому контексті ми відчуваємо велике Боже благословення, ми переживаємо Богом дану гідність. Це не є конкретною характеристикою, це є нашою ДНК. Ми є гідними тому, що так воно є. Цю гідність не треба здобувати, вона вже є даною нам, лише необхідно щораз більше її відкривати. Почуття гідності дарує нам добру енергію та амбіції. Ми часто обмежені своїм внутрішнім переконанням, наче ми не спроможні щось зробити. Вихід із цієї вторинності, меншовартості є частиною досвіду, який усі ми здобуваємо сьогодні в Україні.

Якій літературі Ви надаєте перевагу?

Скажу відверто, останнім часом літературу в моєму житті витіснив Інтернет. Як і більшість українців, я лягаю спати із тривожними новинами, не можу не читати про події у державі і навколо неї. Тож на книжки часу майже не лишається. Але, звичайно, є те, що сподобалося. Серед улюблених духовних авторів, які мали значний вплив на моє життя, хочу виділити Генрі Ноуена і його книгу «Повернення блудного сина», яка вийшла друком у видавництві «Свічадо».

Крім цього, мене дуже захоплюють біографії, історії створення, будівництва, розвитку середовищ. Цим темам у своєму читанні я присвячую особливу увагу.

А телевізор дивитеся?

Дуже рідко. Цілком задовольняюся програмами Громадського Телебачення, 5 каналу, Еспресо TV в Інтернеті. А ще люблю спостерігати за баскетболом, а саме за американською баскетбольною командою Сіракузького університету, де я навчався. Також слідкую за новинами, які висвітлює британський журналіст Едвард Лукас.

Одна порада для наших читачів.

Раджу Вам і собі на одну годину раніше лягати спати, аби на годину довше відпочити і на годину раніше прокинутися. А ще бажаю знаходити час на тишу, на молитву. Хоча б на п’ять хвилин. Це кардинально змінює життя.

Володимир Бєглов Максим Баландюх

Схожі публікації

TU_Zay (9)
15253 11

Анна Заячківська

Розмова із моделлю й громадською активісткою

21.01.2015 Інна Березніцька
IMG_1632
13802 15

Степан Сус

Розмова із військових капеланом, настоятелем храму святих апостолів Петра і Павла у Львові

04.04.2014 Інна Березніцька
IMG_8374
27310 17

Ярослав Грицак

Розмова з відомим українським істориком та публіцистом

04.04.2014 Володимир Бєглов

Популярні публікації

_DSC1311
14251 20

Радіація на рівні

Катерина Сергацкова здійснила антропологічну експедицію в «енергетичну столицю» України — Енергодар і з'ясувала, чим живе український Спрінгфілд
14.03.2016 Катерина Сергацкова
DSC_1181
14407 5

Наркотик на букву «П»

Чому майже кожна жінка, яка працює у проституції, упевнена, що продає своє тіло тимчасово
05.06.2016 Ірина Андрейців
2
21952 15

Ярослав Ажнюк

Розмова із засновником українського технологічного стартапу Petcube
04.04.2014 Тарас Прокопишин
  • Спецпроект
    Розмови про цінності, місію та майбутнє журналістської професії
  • Спецпроект
    Історії молодих і креативних українських підприємців
  • Спецпроект
    Розмови з талановитими українськими дітьми та підлітками
  • Спецпроект

    Серія репортажів про малі українські міста та їхніх мешканців

  • Спецпроект

    Історії молодих українців, що повертаються з війни

  • Спецпроект
    Історії українців, які своєю діяльністю, проектами та ідеями змінюють Україну на краще

Краудфандинг

Малі міста

1671
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

34
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

838
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати