Майже одинадцять тисяч дітей не пішли минулого року до державних шкіл. І це лише у Києві. Натомість вони вчаться у приватних, альтернативних школах чи просто у себе вдома. Аби якісно вплинути на систему шкільної освіти, не тільки ті, хто давно втік зі школи, а й інші небайдужі батьки, вчителі і діти зібралися посеред літа на мистецькому хуторі Обирок, що на Чернігівщині, для спільних освітніх експериментів.
Обирок
Десять років тому на занедбаному хуторі Обирок поселився режисер Леонід Кантер з дружиною Діаною. Так з вмираючого хутір став мистецьким. Все починалося з місця. З однієї розваленої хати, посеред якої просто у спальниках ночувало тридцятеро людей — волонтери приводили хутір до божого вигляду.
Облаштували хостел. Відремонтували клуб. Зробили кіносарай.
За десять років тематичні фестивалі на мистецькому хуторі відвідало понад 7 000 гостей із 36 країн світу.
А сьогодні тут зібралися три сотні людей, серед них сто сорок дітей. Малечі до шести років ніхто навіть не рахує.
В Обирку — «Освітній експеримент».
Дорога Марини: постійні «чому»
— Отже, павуки плетуть павутину — і всі комахи до неї прилипають. Тут все ясно. Але чому самі павуки не прилипають? — педагог інноваційної та альтернативної освіти Марина Лазаренко веде практичний майстер-клас для зацікавлених. Дає час подумати. Декілька мам зосереджено перебирають в голові і вголос різні варіанти.
На «Освітньому експерименті» і батьки, і вчителі шукають відповіді на запитання, як вчити, щоб дітям було цікаво.
Коли чотири роки тому Марина вперше потрапила на Обирок, Льоня і Діана сиділи біля багаття. Казали, що хочуть зробити щось дуже незвичне для своїх дітей. У Марини був готовий курс фізики, який вона не мала де спробувати — тільки тишком у школі, щоб не помітили.
— У мене є така штука… — підняла тоді голову.
— Вперед!
Коли я почула, що якийсь вчитель заборонив ставити на уроках запитання, — жахнулась. Тоді ж дитині взагалі буде нецікаво!
Марина вже не працює у державних школах і університетах і, каже, навряд чи колись туди повернеться.
Зараз у неї переважно виїзні майстер-класи. Буває, що й у звичайних школах. Для сільських — безкоштовно. Бо «є речі, якими я заробляю, а є, які для мене життєво важливі», — пояснює.
— Може, у павука спеціальні лапки? — припускає одна з мам.
— Може, вони прилипають і відлипають? — підхоплює інша.
— Є речі, які всі постійно бачать, але ніхто не задумується, — каже Марина. — Настільки ми до цього всього звикли. У мене завжди було оце «Ну чому-у-у»? Я дуже радію, коли запитання ставлять діти. Це змушує їх розвиватися. Коли я почула, що якийсь вчитель заборонив ставити на уроках запитання, — жахнулась. Тоді ж дитині взагалі буде нецікаво! Коли починаю роботу з учнями, розумію, що це проблема не однієї школи, бо діти бояться запитувати, бояться відповідати. У мене неправильних відповідей взагалі не існує.
З павуками все виявилося просто — вони плетуть два типи ниток: одна липка, інша — ні. І бігають тільки по нелипких.
Марина викладає на стіл дванадцять цвяхів і тринадцятий, вертикально забитий в дошку. Починається новий експеримент. Слухачки отримують завдання: не використовуючи жодних додаткових предметів, розмістити дванадцять цвяхів на тому тринадцятому.
Дорога баби Уляни: два класи
Дорогу через хутір топтало чимало ніг.
Вісімдесят років тому на науку в сусіднє село нею бігала одна з небагатьох теперішніх старожилів баба Уляна.
Леонід і Діана Кантери кличуть її Головихою. Бо найстарша і наймудріша.
В Обирку школи ніколи не було.
— Пішки ходили. І траси не було. То прийдеш — і голова в грязі, і все в грязі. Часів не було раньше, було, шо встанеш чуть не в час ночі — і пішли гуртом до школи. Писати навчили та читать, гроші посчитать теж. Училась я ловко. На відмінно вчилась. Почерк ловкий був. А тоді война почалася. А послє войни треба в третій клас йти, а я вже дівка ого яка. На роботу пошла…
Хутір живе — ним бігають діти, розмальовані хною. Хутір говорить: «Ми бажаємо всім щастя», — вітається хтось з дорослих.
— Не було стільки людей в Льоньки. Були палатки… Але тут на одну сторону… на другу! ‒ дивується баба Уляна, кидає рукою на сосновий ліс з наметовим містечком.
Дорога Магди: школа на хуторі
— Бути слухняними. Бути в системі. В освіті досі лишається радянська суть. Тому зараз бум альтернативних шкіл. Батьки бачать, що не можна сказати дитині: сиди і зубри. Бо це не підготує її до життя, — Діана, господиня на хуторі, розповідає про першопричини втечі дітей і батьків з державних шкіл. Обирок гуде голосами.
Найстарша донька Діани і Леоніда Магда народилася на хуторі. Діана вирішила, що їй потрібна буде компанія. Так з’явився сімейний табір «Діти природи». Вперше на нього приїхали всього дві мами: одна знайома і одна, яка знайшла запрошення в інтернеті. Мами вимкнули комп’ютери й мобільні і на час табору присвятили увесь свій час дітям. Кожна вчила тому, що вміла сама, — в’язати, плести, малювати. Наступного року приїхало трохи більше людей.
Бути слухняними. Бути в системі. В освіті досі лишається радянська суть. Тому зараз бум альтернативних шкіл. Батьки бачать, що не можна сказати дитині: сиди і зубри. Бо це не підготує її до життя
Магда росла — проект розширювався.
Згодом в Обирку з’явилося щось на зразок альтернативної школи. Для початку — тільки на літо. Програму першого класу Магда і ще троє дітей пройшли за три місяці. Крім того, тут відбувалися різнотематичні школи: з літератури, фізики, циркового мистецтва чи стрільби з лука.
Державну програму трансформували в ігри.
— У нас було декілька занять кожного дня. Кожна з мам щось готувала. Коли ми починали школу, я думала, що точно знаю, як треба. А тепер розумію: що більше я знаю — то менше я знаю.
Так Діана пояснює, що досі вчиться.
На «Освітньому експерименті» — кожен вчить і вчиться. Вибирає з суміші різних освітніх досвідів потрібне.
Тут говорять про спроби, помилки, успіхи люди з усієї країни: від «як вижити у звичайній школі» до «як створити власну».
А після минулорічного вікенду на Обирку в Україні з’явився новий сімейний центр. Познайомились — зробили.
Десь між рядків розмов зрозуміло, що вийти з системи — страшно. Суспільство часто сприймає будь-який крок убік за дивацтво. Але тут — всі свої. Формується спільнота, яка хоче будувати баланс між цікавим і корисним.
Але в центрі мусить бути дитина.
— У нас тут навіть хімія була в ігровій формі з Алевтиною, — раптом пригадує Діана. — Діти досі питають: «Коли знову будемо робити льодяники?».
Дорога Алевтини: все на світі хімія
Алевтина Сторожевська виходить з паркої кухні перепочити перед обідом. Вона допомагає готувати їжу на три сотні людей у велетенських каструлях. Легким рухом стирає піт з чола.
У порожній прибудові будинку Леоніда і Діани на три стіни смужка дерев’яних вікон. Під четвертою спальник і каремат. Алевтина вмощується. Видихає.
— Я не збиралась бути вчителем. Хотіла музикантом, але батьки сказали, що то не професія.
Алевтина вступила у педагогічний університет у рідному Кропивницькому і мучилась запитаннями.
— Я завжди допитувалась: «Як я можу застосувати цю формулу в житті? Як вона працює? Де можу це побачити?».
Найчастіше у відповідь чула: «Це не по темі», «Пізніше», «Після пари». Пройшла практику в школі під запитання «Де ваш конспект уроку?».
— Я робила схематичні нотатки, а мене змушували прописати навіть «Доброго дня, діти». Тобто для того, щоб бути вчителем, я повинна мати купу папірців!
Влітку 2016-го Алевтина поїхала на Обирок навчати дітей хімії.
Брала три прозорі рідини, вчила визначати, де спирт, де вода, а де оцет. Що буде, якщо олію змішати з водою? А що буде горіти?
Діти були віком від п’яти до дванадцяти. Менші спостерігали, а старші робили. Цукерки варили гуртом.
Найбільш вражаючим моментом для Алевтини було розказати, що все на світі — хімія, будь-що можна розкласти на елементи.
— Діти ходили після уроку. Мовчали. А потім: «І навіть дерево хімія? А чай? І навіть я?». Десь тиждень було так. Це навіть у дорослому віці дуже важко усвідомити, що абсолютно все навколо — хімія. Що борщ можна розкласти на список елементів. Мені хотілося побачити це усвідомлення у дітях. І вдалося.
У новому навчальному році Алевтина викладатиме хімію у першій альтернативній школі у Кропивницькому.
Невідомо, як воно буде. Єдине, що Алевтину заспокоює, — люди з усієї країни, які зібрались на Обирку. Це означає, що альтернативні школи є і працюють. А їхні учні не схожі на несоціалізованих мауглі. Алевтина тут задля того, аби слухати, вихопити щось, що можна привнести в свою школу.
— Наші майбутні учні — переважно діти вчителів. І ці вчителі не хочуть віддавати дітей у власні школи, бо бачать, що більшість вивченого не використовується в житті. Це так, для ЗНО і вступу в університет. Я б дуже хотіла, щоб звичайні школи змінились, щоб вони співпрацювали з альтернативними.
Дорога історії: книжка
Через Обирок — дорога.
Баба Уляна виглядає з-за воріт, пригадує, як тут колись їхали німецькі солдати:
— На чорних мотоциклах приїхали. Летять. В касках. Ми по городах побігли подивитись, попадали. В лісі наші окопи копали. Раньше ж нічого не було: мішечок на плечі — і пішли ми з Іваном, братом, на день. Сидимо. А на ніч — у погреб здоровий. Дітвора там вся спала.
Помовчить, спершись на палицю, і далі розмотує кінохроніку Обирку:
— Тут у кожній хаті люди жили. І там. І он там, — показує. — Так багато було. І весело.
Баба Уляна у тридцять три роки поховала чоловіка і залишилась з двома дітьми. Сорок років пропрацювала дояркою.
— А тепер руки он які покручені… Так ловко управлялися і дома робили все. Все вручну! Зразу у корита доїли руками. Не було апарату. Триста було голов корів і чотирнадцять доярок. Всі обирські.
За всіма роботами у баби Уляни і книжки своєї не було.
— Береш сокиру в руки і біжиш в ліс по дрова. Коли там читать? Роботи багато… То з хверми якусь палочку вкрадеш, принесеш, — сміється. — Города було стільки, що… пахати треба. Коли там книжку? Їсти ніколи. На ходу. Шмат хліба, сала — і побіг. Трудно було жить. Прожила як прожила, но прожила багато. Дуже багато…
Цвях на дорозі
Марина продовжує експеримент з цвяхами. Мами непевно перебирають різні комбінації. Але цвяхи ніяк не тримаються купи.
— Найважче для вчителя у цій ситуації — не підказувати, — сміється Марина. — До речі, що довше діти вчились в школі — то важче розв’язують такі задачі. Бо навчились мислити стандартно. О, я бачу, ви почали між собою спілкуватися і ставити правильні питання! Так-так, треба їх якось зібрати, щоб поставити на шапку 13-го.
Поки мами експериментують, Марина зауважує: підготовка одного цікавого заняття на 45 хвилин займає у неї два місяці.
Мамам так і не вдалося збудувати конструкцію з цвяхів. Марина підказала.
Тижневий «Освітній експеримент» на Обирку підходить до кінця.
Дорога освіти
Намети поволі перетворюються на гори рюкзаків і сумок. Освітні експериментатори готуються до від’їзду з Обирку.
— Тут зібралися ті, хто переймається освітою, — підсумовує Діана. — На початку мені здавалося, що люди, яким це все цікаво, це тільки я і, може, з ще 5-10 людей. А їх вже триста. Нещодавно мені спало на думку, що спільноту в Обирку триматиме школа. Жодна інша структура цього не зробить.
Реєстрація на «Освітній експеримент» тривала шість тижнів і закінчилась за два місяці до початку, бо Обирок не був готовим до такої кількості людей.
Організатори ставлять собі мету — створити спільноту, яка була б готовою брати ініціативу і досягати результату, яка зрештою зможе спілкуватися з МОН.
Все, що тут відбувається, — маленькі, точкові зміни в масштабі країни: ключова не критика, а формулювання, якою повинна бути альтернатива.
У кіносараї закінчується документальний фільм про вибори старости класу у китайській школі. Батьки і діти поволі підіймаються, стрясають з себе сіно і виходять на денне світло. Проектор крізь здійняту пилюку кидає останні титри на біле полотно.
Під кінець «Освітнього експерименту» на тутешній паркан повісили великий аркуш паперу з кольоровими літерами: «Я вдячний Обирку…»
«…за те, що його вигадали», — закінчує фразу дитяча рука.
Усі фото — авторки.
