Освітній експеримент

Як далекий хутір став центром для прогресивних освітян

22.08.2017 Надія Швадчак

Майже одинадцять тисяч дітей не пішли минулого року до державних шкіл. І це лише у Києві. Натомість вони вчаться у приватних, альтернативних школах чи просто у себе вдома. Аби якісно вплинути на систему шкільної освіти, не тільки ті, хто давно втік зі школи, а й інші небайдужі батьки, вчителі і діти зібралися посеред літа на мистецькому хуторі Обирок, що на Чернігівщині, для спільних освітніх експериментів.

Обирок

Десять років тому на занедбаному хуторі Обирок поселився режисер Леонід Кантер з дружиною Діаною. Так з вмираючого хутір став мистецьким. Все починалося з місця. З однієї розваленої хати, посеред якої просто у спальниках ночувало тридцятеро людей — волонтери приводили хутір до божого вигляду.

IMG_7950
IMG_7897

Облаштували хостел. Відремонтували клуб. Зробили кіносарай.

За десять років тематичні фестивалі на мистецькому хуторі відвідало понад 7 000 гостей із 36 країн світу.

А сьогодні тут зібралися три сотні людей, серед них сто сорок дітей. Малечі до шести років ніхто навіть не рахує.

В Обирку — «Освітній експеримент».

Дорога Марини: постійні «чому»

— Отже, павуки плетуть павутину — і всі комахи до неї прилипають. Тут все ясно. Але чому самі павуки не прилипають? — педагог інноваційної та альтернативної освіти Марина Лазаренко веде практичний майстер-клас для зацікавлених. Дає час подумати. Декілька мам зосереджено перебирають в голові і вголос різні варіанти.

На «Освітньому експерименті» і батьки, і вчителі шукають відповіді на запитання, як вчити, щоб дітям було цікаво.

IMG_7996

Коли чотири роки тому Марина вперше потрапила на Обирок, Льоня і Діана сиділи біля багаття. Казали, що хочуть зробити щось дуже незвичне для своїх дітей. У Марини був готовий курс фізики, який вона не мала де спробувати — тільки тишком у школі, щоб не помітили.

— У мене є така штука… — підняла тоді голову.

— Вперед!

Коли я почула, що якийсь вчитель заборонив ставити на уроках запитання, — жахнулась. Тоді ж дитині взагалі буде нецікаво!

Марина вже не працює у державних школах і університетах і, каже, навряд чи колись туди повернеться.

Зараз у неї переважно виїзні майстер-класи. Буває, що й у звичайних школах. Для сільських — безкоштовно. Бо «є речі, якими я заробляю, а є, які для мене життєво важливі», — пояснює.

— Може, у павука спеціальні лапки? — припускає одна з мам.

— Може, вони прилипають і відлипають? — підхоплює інша.

— Є речі, які всі постійно бачать, але ніхто не задумується, — каже Марина. — Настільки ми до цього всього звикли. У мене завжди було оце «Ну чому-у-у»? Я дуже радію, коли запитання ставлять діти. Це змушує їх розвиватися. Коли я почула, що якийсь вчитель заборонив ставити на уроках запитання, — жахнулась. Тоді ж дитині взагалі буде нецікаво! Коли починаю роботу з учнями, розумію, що це проблема не однієї школи, бо діти бояться запитувати, бояться відповідати. У мене неправильних відповідей взагалі не існує.

З павуками все виявилося просто — вони плетуть два типи ниток: одна липка, інша — ні. І бігають тільки по нелипких.

IMG_7983

Марина викладає на стіл дванадцять цвяхів і тринадцятий, вертикально забитий в дошку. Починається новий експеримент. Слухачки отримують завдання: не використовуючи жодних додаткових предметів, розмістити дванадцять цвяхів на тому тринадцятому.

Дорога баби Уляни: два класи

Дорогу через хутір топтало чимало ніг.

Вісімдесят років тому на науку в сусіднє село нею бігала одна з небагатьох теперішніх старожилів баба Уляна.

Леонід і Діана Кантери кличуть її Головихою. Бо найстарша і наймудріша.

IMG_8075

В Обирку школи ніколи не було.

— Пішки ходили. І траси не було. То прийдеш — і голова в грязі, і все в грязі. Часів не було раньше, було, шо встанеш чуть не в час ночі — і пішли гуртом до школи. Писати навчили та читать, гроші посчитать теж. Училась я ловко. На відмінно вчилась. Почерк ловкий був. А тоді война почалася. А послє войни треба в третій клас йти, а я вже дівка ого яка. На роботу пошла…

Хутір живе — ним бігають діти, розмальовані хною. Хутір говорить: «Ми бажаємо всім щастя», — вітається хтось з дорослих.

— Не було стільки людей в Льоньки. Були палатки… Але тут на одну сторону… на другу! ‒ дивується баба Уляна, кидає рукою на сосновий ліс з наметовим містечком.

Дорога Магди: школа на хуторі

— Бути слухняними. Бути в системі. В освіті досі лишається радянська суть. Тому зараз бум альтернативних шкіл. Батьки бачать, що не можна сказати дитині: сиди і зубри. Бо це не підготує її до життя, — Діана, господиня на хуторі, розповідає про першопричини втечі дітей і батьків з державних шкіл. Обирок гуде голосами.

IMG_8053
IMG_8055

Найстарша донька Діани і Леоніда Магда народилася на хуторі. Діана вирішила, що їй потрібна буде компанія. Так з’явився сімейний табір «Діти природи». Вперше на нього приїхали всього дві мами: одна знайома і одна, яка знайшла запрошення в інтернеті. Мами вимкнули комп’ютери й мобільні і на час табору присвятили увесь свій час дітям. Кожна вчила тому, що вміла сама, — в’язати, плести, малювати. Наступного року приїхало трохи більше людей.

Бути слухняними. Бути в системі. В освіті досі лишається радянська суть. Тому зараз бум альтернативних шкіл. Батьки бачать, що не можна сказати дитині: сиди і зубри. Бо це не підготує її до життя

Магда росла — проект розширювався.

Згодом в Обирку з’явилося щось на зразок альтернативної школи. Для початку — тільки на літо. Програму першого класу Магда і ще троє дітей пройшли за три місяці. Крім того, тут відбувалися різнотематичні школи: з літератури, фізики, циркового мистецтва чи стрільби з лука.

Державну програму трансформували в ігри.

— У нас було декілька занять кожного дня. Кожна з мам щось готувала. Коли ми починали школу, я думала, що точно знаю, як треба. А тепер розумію: що більше я знаю — то менше я знаю.

Так Діана пояснює, що досі вчиться.

На «Освітньому експерименті» — кожен вчить і вчиться. Вибирає з суміші різних освітніх досвідів потрібне.

IMG_7937
IMG_7960
IMG_7961

Тут говорять про спроби, помилки, успіхи люди з усієї країни: від «як вижити у звичайній школі» до «як створити власну».

А після минулорічного вікенду на Обирку в Україні з’явився новий сімейний центр. Познайомились — зробили.

Десь між рядків розмов зрозуміло, що вийти з системи — страшно. Суспільство часто сприймає будь-який крок убік за дивацтво. Але тут — всі свої. Формується спільнота, яка хоче будувати баланс між цікавим і корисним.

Але в центрі мусить бути дитина.

— У нас тут навіть хімія була в ігровій формі з Алевтиною, — раптом пригадує Діана. — Діти досі питають: «Коли знову будемо робити льодяники?».

Дорога Алевтини: все на світі хімія

Алевтина Сторожевська виходить з паркої кухні перепочити перед обідом. Вона допомагає готувати їжу на три сотні людей у велетенських каструлях. Легким рухом стирає піт з чола.

У порожній прибудові будинку Леоніда і Діани на три стіни смужка дерев’яних вікон. Під четвертою спальник і каремат. Алевтина вмощується. Видихає.

— Я не збиралась бути вчителем. Хотіла музикантом, але батьки сказали, що то не професія.

Алевтина вступила у педагогічний університет у рідному Кропивницькому і мучилась запитаннями.

— Я завжди допитувалась: «Як я можу застосувати цю формулу в житті? Як вона працює? Де можу це побачити?».

IMG_7911

Найчастіше у відповідь чула: «Це не по темі», «Пізніше», «Після пари». Пройшла практику в школі під запитання «Де ваш конспект уроку?».

— Я робила схематичні нотатки, а мене змушували прописати навіть «Доброго дня, діти». Тобто для того, щоб бути вчителем, я повинна мати купу папірців! 

Влітку 2016-го Алевтина поїхала на Обирок навчати дітей хімії.

Брала три прозорі рідини, вчила визначати, де спирт, де вода, а де оцет. Що буде, якщо олію змішати з водою? А що буде горіти?

Діти були віком від п’яти до дванадцяти. Менші спостерігали, а старші робили. Цукерки варили гуртом.

IMG_8048

Найбільш вражаючим моментом для Алевтини було розказати, що все на світі — хімія, будь-що можна розкласти на елементи.

— Діти ходили після уроку. Мовчали. А потім: «І навіть дерево хімія? А чай? І навіть я?». Десь тиждень було так. Це навіть у дорослому віці дуже важко усвідомити, що абсолютно все навколо — хімія. Що борщ можна розкласти на список елементів. Мені хотілося побачити це усвідомлення у дітях. І вдалося.

У новому навчальному році Алевтина викладатиме хімію у першій альтернативній школі у Кропивницькому.

Невідомо, як воно буде. Єдине, що Алевтину заспокоює, — люди з усієї країни, які зібрались на Обирку. Це означає, що альтернативні школи є і працюють. А їхні учні не схожі на несоціалізованих мауглі. Алевтина тут задля того, аби слухати, вихопити щось, що можна привнести в свою школу.

— Наші майбутні учні — переважно діти вчителів. І ці вчителі не хочуть віддавати дітей у власні школи, бо бачать, що більшість вивченого не використовується в житті. Це так, для ЗНО і вступу в університет. Я б дуже хотіла, щоб звичайні школи змінились, щоб вони співпрацювали з альтернативними.

Дорога історії: книжка

Через Обирок — дорога.

Баба Уляна виглядає з-за воріт, пригадує, як тут колись їхали німецькі солдати:

— На чорних мотоциклах приїхали. Летять. В касках. Ми по городах побігли подивитись, попадали. В лісі наші окопи копали. Раньше ж нічого не було: мішечок на плечі — і пішли ми з Іваном, братом, на день. Сидимо. А на ніч — у погреб здоровий. Дітвора там вся спала.

IMG_8006

Помовчить, спершись на палицю, і далі розмотує кінохроніку Обирку:

— Тут у кожній хаті люди жили. І там. І он там, — показує. — Так багато було. І весело.

Баба Уляна у тридцять три роки поховала чоловіка і залишилась з двома дітьми. Сорок років пропрацювала дояркою.

— А тепер руки он які покручені… Так ловко управлялися і дома робили все. Все вручну! Зразу у корита доїли руками. Не було апарату. Триста було голов корів і чотирнадцять доярок. Всі обирські.

За всіма роботами у баби Уляни і книжки своєї не було.

IMG_7917

— Береш сокиру в руки і біжиш в ліс по дрова. Коли там читать? Роботи багато… То з хверми якусь палочку вкрадеш, принесеш, — сміється. — Города було стільки, що… пахати треба. Коли там книжку? Їсти ніколи. На ходу. Шмат хліба, сала — і побіг. Трудно було жить. Прожила як прожила, но прожила багато. Дуже багато…

Цвях на дорозі

Марина продовжує експеримент з цвяхами. Мами непевно перебирають різні комбінації. Але цвяхи ніяк не тримаються купи.

— Найважче для вчителя у цій ситуації — не підказувати, — сміється Марина. — До речі, що довше діти вчились в школі — то важче розв’язують такі задачі. Бо навчились мислити стандартно. О, я бачу, ви почали між собою спілкуватися і ставити правильні питання! Так-так, треба їх якось зібрати, щоб поставити на шапку 13-го.

Поки мами експериментують, Марина зауважує: підготовка одного цікавого заняття на 45 хвилин займає у неї два місяці.

Мамам так і не вдалося збудувати конструкцію з цвяхів. Марина підказала.

IMG_7984

Тижневий «Освітній експеримент» на Обирку підходить до кінця.

Дорога освіти

Намети поволі перетворюються на гори рюкзаків і сумок. Освітні експериментатори готуються до від’їзду з Обирку.

— Тут зібралися ті, хто переймається освітою, — підсумовує Діана. — На початку мені здавалося, що люди, яким це все цікаво, це тільки я і, може, з ще 5-10 людей. А їх вже триста. Нещодавно мені спало на думку, що спільноту в Обирку триматиме школа. Жодна інша структура цього не зробить.

Все, що тут відбувається, — маленькі, точкові зміни в масштабі країни: ключова не критика, а формулювання, якою повинна бути альтернатива

Реєстрація на «Освітній експеримент» тривала шість тижнів і закінчилась за два місяці до початку, бо Обирок не був готовим до такої кількості людей.

Організатори ставлять собі мету — створити спільноту, яка була б готовою брати ініціативу і досягати результату, яка зрештою зможе спілкуватися з МОН.

Все, що тут відбувається, — маленькі, точкові зміни в масштабі країни: ключова не критика, а формулювання, якою повинна бути альтернатива.

У кіносараї закінчується документальний фільм про вибори старости класу у китайській школі. Батьки і діти поволі підіймаються, стрясають з себе сіно і виходять на денне світло. Проектор крізь здійняту пилюку кидає останні титри на біле полотно.

IMG_8018
IMG_8093
IMG_8087

Під кінець «Освітнього експерименту» на тутешній паркан повісили великий аркуш паперу з кольоровими літерами: «Я вдячний Обирку…»

«…за те, що його вигадали», — закінчує фразу дитяча рука.

Усі фото — авторки.

Надія Швадчак

Текст Надія Швадчак

Журналістка у The Ukrainians.

Пишіть Надії у Facebook!

Схожі публікації

_DSC0812n
12555 12

Сергій Шарапов

Фізик-теоретик, якого цитують нобелівські лауреати

28.02.2017 Олег Фея
IMG_9295
5023 15

Сам на сам

Про страхи і мрії дітей-сиріт за крок до випуску з інтернату

08.06.2016 Марія Педоренко
faustin-tuyambaze-135473
3424 12

Університет vs ринок праці: як побудувати діалог?

Проактивні викладачі та представники бізнесу про навички, які потрібні на ринку праці в Україні, та те, де їх шукати

27.06.2017 Ілона Громлюк

Популярні публікації

photo-1419976267187-4ad6b3c60cca
35807 2

Чи зобов’язаний пасажир «Укрзалізниці» збирати за собою постіль?

Як спілкуватися із провідником
22.12.2015 Роман Рак
0D0A2266
28174 15

Відчути світ

Ігор Шаверський та Олена Петросюк залишили престижні роботи і за два роки відвідали майже 40 країн
22.08.2016 Софія Пилипюк
OLYMPUS DIGITAL CAMERA
35082 7

Марина В’язовська

Українська дослідниця, яка розв’язала математичну задачу століть
03.11.2016 Олег Фея

Краудфандинг

Малі міста

2608
зібрали
36000
потрібно

Нові медіа нової країни

36
зібрали
5000
потрібно

Найрозумніші діти країни

2538
зібрали
4500
потрібно

підтримайте проект

Donate

Введіть слово, щоб почати