Олена Паренюк: «Можна вийти з печери Платона, говорячи про Чорнобиль»

Олено, ви народилися в Житомирі на наступний рік після аварії на Чорнобильській АЕС. Ваші мама і дідусь працювали на забруднених територіях. Яким Чорнобиль був для вас у розмовах дитинства?

Мама завагітніла якраз у 1986 році, через три місяці після аварії. Колеги не допускали її до забруднених територій, і думаю, це її вберегло, бо вона була завзята. Мама працювала головою комсомольської організації в обласній лікарні, дбала про лікарів, які потім приймали евакуйованих людей.

Дід був долучений до ліквідації аварії, але про це я дізналася лише після його смерті. На другому чи третьому курсі університету я приїхала в Чорнобиль із делегацією, щоб провести екскурсію. Тоді якраз побудували пам’ятник героям-чорнобильцям: я глянула на нього й побачила власне прізвище. Так пазл і склався.

Дідусь був головою профспілок області. Він не носив графіт своїми руками, але координував процес разом з іншими, тобто їздив на забруднені території і спілкувався з ліквідаторами. Вдома часто можна було почути краєм вуха: «Він знов кудись поїхав». Для відряджень у дідуся був власний водій, який був майже членом нашої родини. У нас була патріархальна сім’я, і дід був її головою. У дідуся був рак дванадцятипалої кишки — він помер, коли я була у восьмому класі.

Немає наукових підтверджень, що Чорнобиль вплинув на частоту онкологічних захворювань. Виняток — рак щитоподібної залози в мого покоління, викликаний радіоактивним йодом. 

До того ж після аварії виник ефект упередженості спостерігача: лікарі здогадувалися, що радіація може підвищити ймовірність раку, тому частіше почали його діагностувати.

У родині мене оберігали від розмов про Чорнобиль і говорили скоріше про проблеми, пов’язані з аварією, ніж про саму аварію. 

Це мовчання — реакція на травму?

Україна досі не прожила Чорнобиль. Так, була аварія, була евакуація, але ніхто про це не говорив, зокрема держава. Водночас ця подія мала величезний вплив на людей, які живуть у північних областях, і вона була знайома їм не з підручника, а з історій близьких людей.

Після чорнобильської аварії людей висмикнули, вони їхали з домівок буквально на пару днів. Якби вони знали, що більше ніколи туди не повернуться, то підготувалися б до цього, взяли би щось на спомин. Коли їдеш на пару днів, не будеш брати вишиванку бабусі, яка лежить у скрині.

Якби ми психологічно пропрацювали чорнобильську травму, можливо, зараз би трошки легше сприймали евакуацію людей з окупованих територій. Раніше, коли хтось казав, що він із Копачів Чорнобильського району, його уникали. Зараз немає такої стигматизації переселенців. Звісно, є неприємні випадки, але люди не настільки сахаються. 

До Чорнобильської аварії ніхто не знав, що може бути така евакуація. Я не хочу демонізувати керівництво, зокрема і свого дідуся. Не хочу диктувати правила минулому. Але я за те, щоби зрозуміти, як можна було зробити краще, і врахувати це на майбутнє.

У вас як у представниці покоління, яке зазнало найбільшого впливу Чорнобиля, і у вашої родини, ймовірно, був страх перед радіацією. Як його долали, обравши таку професію?

Найстрашніше — не реальна небезпека від радіації, а нерозуміння. Містифікації виникають тоді, коли хтось не розуміє законів природи і намагається їх пояснити.

Мої батьки — альпіністи, і вони розуміють, що таке небезпека. Вони навряд чи боялися за мене, бо з 14 років відпускали в ліс жити в наметі разом із друзями. Батьки знали, що я адекватна людина і не буду їсти радіоактивну землю. Якщо ти знаєш, що тут небезпечно, то також розумієш, що є певні правила поведінки в цій небезпеці.

Коли мені було три роки, батьки взяли мене з собою на Кавказ. Єдине, що зробила моя бабуся у цій ситуації, — просто підняла брову. В нашій родині не було заведено казати іншим, що вони зробили щось не так. Тому коли рідні дізналися, що я хочу займатися радіобіологією, то підтримали мене, оплатили репетиторів. Я до них ходила не тому, що погано вчилася, а тому, що мені не вистачало шкільного курсу, а дорослі підручники я тоді ще не розуміла.

До 21 року я навіть не робила спроб потрапити в Чорнобиль; поїхала туди, вже коли вчилася в аспірантурі. Також перестала підходити до лабораторії, коли завагітніла, бо там були радіоактивні зразки. Хоч я і розуміла, що в лабораторії чисто, хотіла мати здорову дитину.

Які були відчуття під час першого візиту до Чорнобиля?

Було відчуття, що я заїжджаю у священне місце, до якого ставлюся з величезною повагою. Мені казали, що не можна ходити містом одній. Я і не ходила. Здавалося, що це територія, де немає правил і де небезпека чекає на кожному кроці.

Крім того, був когнітивний дисонанс: ти дивишся на прекрасні ліс чи поле, але всередині може бути радіоактивна пляма. Якщо ти на неї ступиш, то потім не зможеш у своїх кросівках виїхати із зони відчуження.

Після 2022 року в Чорнобильській зоні з’явилась інша небезпека — замінування. І тепер я стережуся ходити в ліс, бо боюсь наступити на міну. 

Із часом я зрозуміла, куди варто ходити, а куди ні, що можна чіпати, а що ні. Майже десять років Чорнобиль для мене — це місце роботи.

Як науковиця ви досліджуєте вплив радіації на мікроорганізми. Чого ми можемо повчитися в бактерій?

У мікробіології є поняття біоплівки. Наприклад, є камінь, і на нього спершу лягають лишайники, які можуть дістати якісь поживні речовини; потім зверху лягають бактерії, які в свою чергу харчуються відходами лишайника. Далі інші бактерії. Це перетворює неорганіку на поживне середовище, де можуть рости рослини. Так само в будь-яких екосистемах, у саркофазі також. 

Біоплівка — це величезна кооперація мікроорганізмів, які годують одне одного. Причому за складом біоплівки можна визначити, які процеси відбуваються. Наприклад, якщо домінують бактерії циклу заліза, ми розуміємо, що відбувається іржавіння. 

Життя знайде шлях будь-де, навіть у саркофазі. Ми маємо досліджувати біокорозію всередині саркофага, бо бактерії можуть пришвидшити процес його руйнування, і тоді треба буде коригувати безпекові розрахунки. Біологічна корозія може розвиватися експоненційно, тобто процес руйнування матеріалів під впливом живих організмів чи продуктів їхньої життєдіяльності може прискорюватися з кожним наступним етапом. 

Тому, певно, ми можемо повчитися в бактерій добре виконувати свою роботу і дружити одне з одним. У сучасній науці працюють не особистості, а команди. 

Разом із Катериною Шавановою ви написали книжку «Страшне, прекрасне і потворне в Чорнобилі. Від катастрофи до лабораторії». Катерина вступила до лав «Хартії», щоби там займатися науковою роботою?

Так, вона служить на посаді хіміка-дозиметриста у взводі радіаційно-хімічно-біологічного забруднення (РХБЗ). Це складно, бо доктрина РХБЗ у нас ще не ухвалена, а доктрина НАТО потребує доопрацювання з урахуванням українських умов. Катерина якраз адвокатує ці зміни.

Ми дружимо 20 років, ще з університету, і добре доповнюємо одна одну в плані експертизи й у плані мотивації. Така підтримка важлива, особливо в жіночому світі. А ще в нас однакове почуття гумору.

В науковців узагалі специфічний фольклор. Як би ви його описали?

Ми з моїм другом Стефаном зі Швеції разом працювали у Фукусімі. Ввечері після роботи стояли на заході сонця, їли морозиво. Кажу йому: «Так гарно». А він мені: «Радіаційні інциденти трапляються раз на 25 років, згідно зі статистикою. Так що зустрінемося за 25 років десь у гарному місці». Я відповідаю: «На Французькій Рив’єрі». Бо у Франції багато атомних станцій. До того ж коли територія зазнає радіоактивного забруднення, людей там меншає. Тож це нагода на самоті попити вина.

Жартуючи так, ми залишаємось адекватними людьми. Це як гумор українців: коли ми виїжджаємо за кордон і починаємо казати: «А, це лише шахед», на нас дивляться, як на диваків.

Ви два роки жили і працювали у Фукусімі. Який суспільний наратив про аварію сформувався там? 

Японці звикли евакуюватися: то цунамі, то тайфун з океану, то землетрус, то сель зійде з гір. Постійно відбуваються надзвичайні ситуації у природі. Там навіть немає назви «зона відчуження», натомість є «зона евакуації». І ця зона не унікальна для Фукусіми. Така сама зона була після того, як тайфун зруйнував аеропорт в Осаці, або після землетрусу у Фукуоці. В усіх випадках людей спершу евакуювали, а потім повернули. Після аварії на Фукусімській АЕС заселили вже 95% територій, що зазнали впливу аварії.

Після вибуху на АЕС японці не могли собі дозволити зробити зону відчуження, бо в них велика щільність населення. Префектура Фукусіма простягається від центру острова до узбережжя: з одного боку гори, з іншого — океан, рівнини. Вони не могли не повернути цю територію, бо вона генерувала багато доходу.

Треба враховувати, що японці навчалися на нашій Чорнобильській аварії. А Чорнобиль навчився у Три-Майл-Айленда, атомної станції у США, де аварія сталася в 1979 році. Після кожної аварії МАГАТЕ оновлює протоколи безпеки. Фукусіма, наприклад, певним чином навчила Запорізьку АЕС: ми збільшили запас дизелю в генераторах, і вони стали надійнішими.

У Японії із суспільством працюють через пояснення. Майже в усій префектурі стоять дозиметри на сонячних батареях. Виходиш з вокзалу — й одразу бачиш дозу радіації. Це пояснюють ще у школі. Також є багато суспільних центрів, де можна почитати книжки про радіацію.

Думаю, нам важливо вивчати, як суспільство дає собі раду із травмою і що буде правильним саме для цього суспільства. Найважливіший вимір усіх аварій — соціальний. Питання мінімізації наслідків аварії — це на 60% питання наслідків для суспільства. А ці наслідки можна зменшити правильною комунікацією. 

Як правильно комунікувати, ніхто не знає, бо всі суспільства різні. У Японії, щоб повністю локалізувати катастрофу, зняли п’ять сантиметрів ґрунту на величезній території. Іншого люди просто не прийняли б — у них або чисто, або брудно, немає чогось посередині. Важко уявити, щоб ми щось подібне робили в Україні, бо антимонопольні органи відразу почали би досліджувати, скільки це коштує і чи це не перевитрата.

Уже кілька поколінь науковців вивчають Чорнобиль, і кожне має свою концепцію. На якій, на вашу думку, варто зупинитися?

Кожна аварія складається з гострої фази, помірної і фази ліквідації. Гостра фаза тривала до 1990 року. Далі почалась помірна, коли ми розбиралися, а що ж, власне, сталось на самій станції та навколо неї. За 10 років після аварії МАГАТЕ випустило звіт із покроковим описом цих подій. А далі вже почали думати, що з цим робити.

Ще з 1990-х років стало зрозуміло, що в Чорнобилі буде багато дослідників, тож треба робити науковий хаб, де працювали б біологи, фізики, екологи і соціологи. Можна було досліджувати все комплексно. На практиці ж єдиної концепції немає, і кожен науковець вкладає свою частину.

Спершу в Чорнобиль зайшли фізики, які, умовно, хотіли ставити циклотрон і проводити дослідження. Далі біологи — моє покоління, яким могло бути цікаво, наприклад, досліджувати тварин. Тепер з’являється третє покоління — соціологів і культурологів, як Оксана Семенік (історикиня мистецтва, співкураторка виставки «Чорнобиль. Об’єкт укриття» — ред.). Вони можуть ходити по хатах, шукати вишиванки, рушники і листівки. 

Мій Чорнобиль

Не могла зрозуміти, куди ж поділася хата, вона ж стояла на початку села

Можна було би послухати всіх науковців, які досліджують Чорнобиль із різних боків, а вже далі ухвалювати рішення, як саме його розвивати. Звісно, для цього потрібні гроші. Ми свідомі того, що в України зараз є щось важливіше, ніж досліджувати територію, яка 40 років стояла і може постояти ще. Але якщо ми зможемо створити науковий хаб, то, звісно, будемо це робити.

Також для Чорнобиля потрібні законодавчі зміни, інституційна рамка. Бо інакше все це буде самодіяльністю, яка ніяк не регулюється. Якщо немає регламентів, то з’являються сталкери. Це справді містична територія, але не варто робити її незрозумілою. Вона зрозуміла, просто треба захотіти її зрозуміти.

Яка нова екосистема формується зараз у Чорнобилі?

Ми закрили зону відчуження й обрали стратегію ревайлдингу. 2016 року 2600 квадратних кілометрів стали заповідником. До повномасштабної війни це був найбільший заповідник у Європі разом із білоруською частиною.

Україна могла собі дозволити зробити заповідник. Якби ми обрали таку стратегію, як Японія, то повернули б інвестиції лише через десятки років. Це цинічно казати, але варто дивитися на потенціал території. На Поліссі живе мало людей. Повертати ці землі до сільськогосподарського призначення має менше економічного сенсу, ніж зробити заповідник. Там неродючі дерново-підзолисті ґрунти, де росли переважно картопля і ліс. Натомість болота у заповіднику допомагають регулювати стік води: що більше боліт на Півночі, то менше посухи на Півдні.

Після аварії минуло вже сорок років. Перший період напіврозпаду в основних забруднювачів, радіонуклідів цезію-137 і стронцію-90, вже минув (він становить 28–30 років). Щоб територія повністю очистилася, потрібно десять періодів напіврозпаду. 

Якщо загуглити «Чорнобильський біосферний заповідник» (повна назва — Чорнобильський радіаційно-екологічний біосферний заповідник — ред.), то всередині можна побачити «дірку». Це десятикілометрова зона навколо реактора, яка буде забрудненою ще дуже довго, бо періоди напіврозпаду речовин, які там містяться, — тисячоліття. Ця зона оточена буфером заповідника, тобто територією без мешканців.

У книзі ви пишете, що Чорнобиль зараз у визначальній точці свого розвитку. Чому?

У природі не буває порожнього місця. Жодна територія не може бути зоною відчуження дуже довго. Ми створили заповідник десять років тому й зависли на цьому етапі. Це перший крок для використання цих територій, але вони мають більший потенціал. Зараз варто концентруватися не на тому, як нам дісталася ця територія, а побачити, як ми можемо її використовувати.

У десятикілометровій зоні навколо реактора електричні мережі, гарні дороги. Усередині саркофага можна побудувати лабораторію, досліджувати там витривалість металів в екстремальних умовах. Створити навчальний центр для міжнародної спільноти і вчитися там, як запобігати катастрофам.

Або, наприклад, проводити космічні дослідження. У саркофазі, як і в космосі, сильне нейтронне випромінювання. Загалом на Землі кількість нейтронів дуже мала, бо нас захищає атмосфера. А в саркофазі ми можемо моделювати, як важкі нейтрони будуть впливати на біологічні об’єкти, а також на міцність матеріалів, які використовуються в космічній галузі, як-от на обшивку кораблів. Звісно, це дорого, але дешевше, ніж ті самі зразки запускати на орбіту. Це не скасовує досліджень на орбіті, але може працювати як проміжний етап.

Досвід Чорнобиля може допомогти нам зберегти ресурси й час. Коли до нас приїхали виробники наземних роботизованих комплексів (НРК), вони побачили роботів, які прибирали графіт біля реактора. Цих роботів екранують, тобто захищають від дії зовнішнього опромінення. Це можна перенести і на воєнні реалії, екрануючи НРК від дії засобів радіоелектронної боротьби.

По лінії бойового зіткнення протяжністю близько 1200 кілометрів у нас також буде зона відчуження, причому набагато більша, ніж 2600 квадратних кілометрів. Ми маємо вирішити, чи хочемо всю територію зробити такою зоною, чи хочемо витратити гроші на її аналіз і зробити так, щоби ця зона була не суцільною, а осередками відчуження. Зараз ми можемо змоделювати забруднення на прифронтовій зоні, бо наша війна — це найбільш документована війна у світі.

Завжди є спокуса повернути все до того, як було. Чому це неможливо і ми маємо вийти з печери Платона?

Думаю, нам просто треба сісти і поговорити про всі підводні камені. Намагання повернутися деструктивні як мінімум тому, що ми витрачаємо купу ресурсів. Тому вийти з печери Платона — це зрозуміти, що саме ми втратили, і не боятися дивитись в обличчя наслідкам. 

Можна вийти з печери Платона, говорячи про Чорнобиль і про лінію бойового зіткнення.

Правда в тому, що ми не зможемо відбудувати Бахмут таким, яким він був, але ми зможемо відбудувати його інакше.

Щоб про це говорити, треба мати політичну сміливість.

Коли ви відчули, що ваша робота — це перетворення наслідків катастрофи на суперсилу?

На жаль, я відчула це не один раз. 

Ще в листопаді 2021 року, доєднавшись до Інституту Аспена, я казала, що треба фінансувати дослідження з радіаційної безпеки: якщо щось станеться із будь-якою АЕС, в Україні забракне спеціалістів. Чорнобильська аварія була давно, тож фахівців, які вміють реагувати на такі аварії, залишилося мало. Тоді колеги мене назвали «неприємною Кассандрою». До того ж такі дослідження дуже дорогі. Втім, уже за три місяці чат гудів і в мене запитували, що робити.

Вдруге я відчула свою суперсилу в 2023 році, коли cтала аналітикинею з пріоритезації у гуманітарному розмінуванні. До команди я доєдналася на запрошення заступника міністра економіки з питань гуманітарного розмінування Ігоря Безкаравайного.

Моєю задачею було визначити, яку територію треба розміновувати першою. Тут знадобилися всі мої знання, які я здобувала в Чорнобилі й Фукусімі. І ми з командою вирішили, що передусім потрібно розміновувати ті території, які потребують найменше уваги й зусиль, інакше є ризик надовго застрягнути на складних ділянках. А ми маємо пришвидшити розмінування.

Систему пріоритезації ми розробляємо на основі даних, із використанням штучного інтелекту для їхнього аналізу. Наша мета — зробити аналіз зисків і витрат, враховуючи соціальний, економічний, екологічний потенціал території, яку ми будемо розміновувати, тобто проаналізувати і можливості, і втрати.

Я саме та неприємна людина, яка каже, що не треба в першу чергу розміновувати дачу цієї бабусі, бо ця територія має низьку економічну цінність. Уявіть собі, який рівень цинізму треба мати для того, щоб сказати «ні».

Кризовий стиль мислення також є суперсилою?

Кризовий стиль мислення не допомагає в житті, але допомагає у масштабних кризах, бо це і є моя спеціалізація. Моя подруга ейчарка казала, що мій основний скіл — це архітектура кризи. Тобто я навчилася будувати правильну архітектуру посткризового реагування та відновлення.

Я б дуже хотіла, щоби моя спеціальність стала непотрібною. Коли ми з Катериною Шавановою весь 2022 рік читали лекції про те, що робити в разі ядерної небезпеки, я переживала по три апокаліпсиси на день. Бо для того, щоби розповісти про наслідки, треба їх уявити. Така робота змінює мозок. Ти уявляєш найгірші сценарії і проживаєш їх всередині себе.

Ми з командою з гуманітарного розмінування жартуємо, що нам платять за аутсорс тривожності. Тобто люди запитують, які можуть бути наслідки; ми рахуємо цифри і ніби тривожимося за них. Ми робимо тривогу конструктивною.

Ти в постійному стресі, і в тебе є інструменти, за допомогою яких можна впоратися з цим стресом. Це вміння подивитися на ситуацію у стерео: ніби бачиш одночасно і дерева, і ліс, тобто розкладаєш на частини, але й дивишся глобально. 

За такого стилю мислення потрібне знання, що будь-яка криза потребує часу, щоб встоятися. Хай що стається, я завжди даю цьому час. Наприклад, коли російський безпілотник влучив у захисний купол над четвертим енергоблоком ЧАЕС у лютому 2025 року, всі почали запитувати, що робити. Але щоб це визначити, мені треба спершу зрозуміти, які будуть наслідки різних сценаріїв, зробити дослідження (зараз радіоактивний фон у нормі — ред.).

P. S. Фотоапарат узяв

Спогади та фотоархів ліквідатора Чорнобильської аварії

Або, наприклад, аварія на Каховській ГЕС. Я прочитала новину о шостій ранку, а потім закрила месенджер і нічого не читала два дні. Бо мені треба було подумати. В мене немає навички швидко реагувати в кризовій ситуацій, як ДСНС, але є навичка розуміти, що з цим робити далі.

Ви розповідаєте про прикладні дослідження. Але науковці часто займаються фундаментальними. Як це — знати, що результат зможуть побачити лише наступні покоління? Ще й проводити дослідження в умовах тотальної невизначеності й, мабуть, самотності.

Кілька місяців тому мене несподівано покликали читати лекції про те, для чого суспільству потрібна наука. Уявімо, що в XV столітті був мануфактурник, який побудував водяний млин і почав отримувати дохід. Це практичне застосування. Але для того, щоби створити цей млин і змусити природу працювати на себе, йому було потрібне розуміння сил природи, а це вже фундаментальна наука. Щоразу буде потрібне нове дослідження сил природи, бо в певний момент всі просто зроблять водяні млини й доходи зрівняються.

Спершу фундаментальну науку фінансували багаті підприємці. Приблизно в ХХ столітті стало зрозуміло, що вона дає класні результати, тому нею зацікавились уряди імперій.

Зараз Україна не має великої ідеї. Ми не можемо створити ядерну бомбу чи штучний інтелект — нам би вижити. Тому зрозуміло, що ми не маємо в пріоритеті фінансування фундаменталки. Немає запиту в суспільстві. Можливо, колись ми вирішимо, що нам треба побудувати на кордоні з Росією велику стіну, аж до космосу, із якогось нановолокна, і тоді в нас з’явиться фундаментальна наука.

Чи самотньо фундаментальним науковцям, які фактично є нащадками радянської імперії? Звісно. Це можна зрозуміти. А також це можна змінювати. Не нарікати, що, мовляв, Європа фінансує фундаментальну науку, а ми ні, а комунікувати із суспільством.

Мене дратує, коли науковці кажуть, що займаються лише фундаментальною наукою. Спершу треба створити зручні умови у своєму під’їзді, а потім думати про майбутнє. Тому я і пішла координувати розмінування. Можливо, колись я переконаю благодійника побудувати мені лабораторію і буду робити те, що цікаво мені й що буде потрібне через десятиліття. Але поки що в мене є знання, які мають працювати на Україну тут і зараз.

Одним із факторів, які вплинули на те, що ви прийшли в науку, став ефект Скаллі — соціальний феномен, коли жінки приходять у науку, побачивши персонажку в серіалі «Секретні матеріали». Чи побільшало жінок у STEM-спеціальностях зараз?

У мене помилка спостерігача: мені здається, що жінок у науці багато. Втім, набагато менше тих, хто доростає до високих позицій. І варто робити так, щоби їх було більше. Важливо, щоби вони займали ці посади не тому, що вони жінки, а тому, що вони розумні й професійні. Якщо є чоловік, кращий за цю жінку як фахівець, то цю посаду має обійняти він. Дуже довго маятник був на боці чоловіків, тепер він має бути на боці жінок, а потім ми знайдемо рівновагу.

Ви народили сина на роковини аварії, 26 квітня. Як ви з ним говорите про Чорнобиль і свою роботу?

Дмитро закінчив перший клас і зараз на канікулах. Зараз я фактично соло-мама, бо мій чоловік служить і приїздить час від часу. Ми з сином зазвичай удвох, хоч нам і допомагають бабусі та дідусі. Я працюю з дому, а син чує всі мої лекції, тому приходить у школу й починає розповідати про структуру атома.

Уявляю, як здивовані вчителі.

Дмитро [виринає перед камерою в костюмі супермена]: Іноді на уроках математики просять помовчати.

Ти хочеш бути радіобіологом, як мама? 

Не дуже.

А чому?

[соромиться]

Олена [продовжує]: Ми разом читаємо книжки, здебільшого дитячий наукпоп. Казки менше: цим займається бабуся. А ми можемо читати енциклопедію про квантову механіку.

Для мене важливо не сюсюкати, а називати все своїми іменами. Якщо дитина здатна запам’ятати, хто така Баба Яга, то вона на певному рівні може зрозуміти, що таке протони й нейтрони. Тобто я за розмову на рівні розуміння дитини, але не нижче цього рівня.

Над якими дитячими книжками зараз працюєте?

Зі співавторкою Катериною Шавановою й ілюстраторкою Юлією Рубан ми працюємо над книжкою про радіацію, де герої подорожують радіоактивними місцями планети. Також є книжка про Фотончика, де в ігровій формі ми намагаємося пояснити, що таке принцип Паулі чи фотонна телепортація. Фотончик подорожує із другом Електрончиком, але вони ферміони різних порядків, тому не можуть жити в одній кімнаті, коли приїздять у готель. Ніхто не очікує, що дитина зрозуміє принцип Паулі, але почати можна з таких приземлених речей. Зараз ми ведемо перемовини з видавцями щодо цих книжок.

Яким би ви хотіли бачити Чорнобиль для покоління свого сина?

Я б дуже хотіла, щоби там був технопарк, схожий на Кремнієву долину. Це могла би бути країна в країні, куди можна було би приїздити, щоби проводити наукові дослідження. 

Туди не можна буде з дітьми: до 18 років активно формується тіло, діляться клітини, тому підвищена доза опромінення може спричинити негативні наслідки.

Чим класне Пало-Альто в Каліфорнії? Ти просто можеш піти в барчик і зустріти всіх, кого треба, для дослідження чи випробування. Тому мені хотілося б, щоби в Чорнобиль приїздило більше науковців. Хай це буде на тиждень, але вони побачать, що життя після катастрофи існує. 

Ми щодня переживаємо купу апокаліпсисів, але зранку прокидаємося і йдемо на роботу. Варто робити все, щоб апокаліпсис попередити, але навіть якщо він станеться, ми будемо жити далі.

Також у мене є мрія — cтворити Ukraine Aid. Це як USAID, щоб допомогу надавала Україна. Якщо США платять гроші, то ми можемо платити вмінням знаходити вихід із будь-якої ситуації. Врешті, ми зробили армію дронів. Нам треба позбутися комплексу меншовартості. Не треба думати, що ми чогось не знаємо, треба робити, навіть якщо дуже важко.

Вам пропонували роботу за кордоном. Чому для вас важливо залишатися в Україні?

Я пожила в багатьох країнах і вірю, що для мене немає кращої за Україну. Звісно, за кордоном вища зарплата. Але науковцям не треба багато грошей. Якщо науковцям забезпечуватимуть базовий комфорт, вони будуть щасливі.

Лише в Україні я маю право голосу і можу впливати на політику й на те, як рухається суспільство. Для мене важливо змінювати середовище, де я живу, і я відчуваю, що можу це робити.

В Україні живуть мої рідні й друзі. І ростуть яблуні, які садив мій дідусь.

Читайте до теми

Бачимо, вас цікавить радіація

Чому навіть під час війни нам потрібні відкриті дані про стан довкілля

Зона повернення та завмирання

Сорок років після катастрофи — у фотосерії Костянтина Чернічкіна про тих, хто лишився, повернувся або прийшов знову

Шарлотта Гіґґінс: «А що, якби горів дах Вестмінстерського абатства?»

Культурна оглядачка The Guardian, авторка книжки Ukrainian Lessons — про переклад досвідів і мистецтво, яке формуватиме памʼять про війну