Зона повернення та завмирання

«Другий тиждень після Великодніх свят в Україні називають Поминальним, або тижнем мертвих, — коли згадують близьких, яких уже немає з нами. Досі ця традиція жива: люди відвідують цвинтарі. Символічно, що цього року на Поминальний тиждень припадають 40-ві роковини аварії на Чорнобильській атомній електростанції, яка забрала так багато життів: персонал станції, пожежники, солдати — усі, хто героїчно долучився до ліквідації наслідків. Мешканці навколишніх міст і сіл, які не пережили опромінення і втрати власного дому. Діти, які захворіли на рак щитоподібної залози. І ті, хто не зʼявився на світ.

Згадуючи всіх, хто постраждав від найбільшої техногенної катастрофи у світі, я думаю про ще одну, невидиму втрату — памʼять. Людська памʼять крихка й мінлива, її майже неможливо втримати без живих носіїв, свідків. У зоні відчуження це відчутно особливо гостро, адже час тут надшвидко знищує будь-які ознаки минулого, і немає кому цьому опиратися.

Поминальний тиждень у нашій традиції став одним зі способів зберегти від забуття памʼять про рідних і близьких — коли через живі персональні історії досвід роду передавався наступним поколінням. Ця традиція не лише допомагала усвідомити фундаментальну цінність життя і прийняти його скінченність, а й долучала до колективної памʼяті, давала відчуття приналежності до певної історії й культури. Це дозволяло українцям зберігати власну побутову ідентичність в умовах колоніального виживання у складі великих імперій.

Комуністичний режим, який будував в Україні одну з найбільших атомних електростанцій у світі, водночас нищив історичну памʼять на цих територіях, заперечував ідентичність і принижував саму цінність людського життя. У цій системі людина була позбавлена права на власні рішення і волі брати на себе відповідальність. Аварія, яка оголила всю антигуманну суть режиму, призвела до тектонічних зсувів у суспільній свідомості й зрештою стала одним із тригерів колапсу СРСР.

Ці відомі факти звучать нереально — доки ти не торкаєшся колективної памʼяті й не складаєш, як пазл, спогади місцевих мешканців про ті часи: страх за дітей, евакуацію поспіхом назавжди, тугу за домом і спустошення населених пунктів, важкі долі близьких і колег, які були на ліквідації, добровольців, які йшли назустріч невідомому. Раптом розумієш, що маєш до цього пазла власний фрагмент: схвильований материн погляд, нічні збори, дідусів червоний «Жигуль», наш із братом виїзд якомога далі від Києва і мандри по родичах на ціле літо. Досвіди в кожного свої — але вони були. І разом вони складають спільну травматичну історію.

Цього тижня було забагато спогадів — я надто близько до них, аби структурувати цей калейдоскоп і скласти всі пазли. Чи є актуальний, зрозумілий досвід, який міг би пояснити, що сталося сорок років тому? І звучить лише одне слово — війна.

85-річна Марія Загорна, одна з останніх мешканок села Куповате у 30-кілометровій зоні відчуження, каже мені: це моя третя війна. Я завмираю й рахую війни з року її народження: яка третя? Потім пазл складається. Мій досвід останніх пʼяти років дозволяє уявити все, через що пройшла ця жінка — через що пройшли сотні тисяч моїх співвітчизників».