Зона повернення та завмирання

Понад лісом видніється арка саркофага — захисна споруда Чорнобиля накриває зруйнований четвертий реактор. Її збудували, щоб знизити шкідливий вплив на довкілля. Торік ворожий дрон тимчасово порушив герметичність арки, утім, роботи з демонтажу саркофага під нею тривають. 

Від моменту аварії на четвертому енергоблоці Чорнобильської АЕС, що стала найбільшою техногенною катастрофою ХХ століття, минуло 40 років. Напередодні цих роковин документальний фотограф Костянтин Чернічкін провів тиждень у зоні відчуження. 

Він знімав станцію та її працівників, які позмінно обслуговують зупинені реактори; лісничих і пожежників природоохоронних станцій; військових, які тримають кордон зони; священника відновленої церкви й старообрядців громади; а ще самоселів — тих кількох, хто повернувся у спустошені радіацією села. 

Публікуємо фотосерію Костянтина та його авторський текст.

«Другий тиждень після Великодніх свят в Україні називають Поминальним, або тижнем мертвих, — коли згадують близьких, яких уже немає з нами. Досі ця традиція жива: люди відвідують цвинтарі. Символічно, що цього року на Поминальний тиждень припадають 40-ві роковини аварії на Чорнобильській атомній електростанції, яка забрала так багато життів: персонал станції, пожежники, солдати — усі, хто героїчно долучився до ліквідації наслідків. Мешканці навколишніх міст і сіл, які не пережили опромінення і втрати власного дому. Діти, які захворіли на рак щитоподібної залози. І ті, хто не зʼявився на світ.

Згадуючи всіх, хто постраждав від найбільшої техногенної катастрофи у світі, я думаю про ще одну, невидиму втрату — памʼять. Людська памʼять крихка й мінлива, її майже неможливо втримати без живих носіїв, свідків. У зоні відчуження це відчутно особливо гостро, адже час тут надшвидко знищує будь-які ознаки минулого, і немає кому цьому опиратися.

Поминальний тиждень у нашій традиції став одним зі способів зберегти від забуття памʼять про рідних і близьких — коли через живі персональні історії досвід роду передавався наступним поколінням. Ця традиція не лише допомагала усвідомити фундаментальну цінність життя і прийняти його скінченність, а й долучала до колективної памʼяті, давала відчуття приналежності до певної історії й культури. Це дозволяло українцям зберігати власну побутову ідентичність в умовах колоніального виживання у складі великих імперій.

Комуністичний режим, який будував в Україні одну з найбільших атомних електростанцій у світі, водночас нищив історичну памʼять на цих територіях, заперечував ідентичність і принижував саму цінність людського життя. У цій системі людина була позбавлена права на власні рішення і волі брати на себе відповідальність. Аварія, яка оголила всю антигуманну суть режиму, призвела до тектонічних зсувів у суспільній свідомості й зрештою стала одним із тригерів колапсу СРСР.

Ці відомі факти звучать нереально — доки ти не торкаєшся колективної памʼяті й не складаєш, як пазл, спогади місцевих мешканців про ті часи: страх за дітей, евакуацію поспіхом назавжди, тугу за домом і спустошення населених пунктів, важкі долі близьких і колег, які були на ліквідації, добровольців, які йшли назустріч невідомому. Раптом розумієш, що маєш до цього пазла власний фрагмент: схвильований материн погляд, нічні збори, дідусів червоний «Жигуль», наш із братом виїзд якомога далі від Києва і мандри по родичах на ціле літо. Досвіди в кожного свої — але вони були. І разом вони складають спільну травматичну історію.

Цього тижня було забагато спогадів — я надто близько до них, аби структурувати цей калейдоскоп і скласти всі пазли. Чи є актуальний, зрозумілий досвід, який міг би пояснити, що сталося сорок років тому? І звучить лише одне слово — війна.

85-річна Марія Загорна, одна з останніх мешканок села Куповате у 30-кілометровій зоні відчуження, каже мені: це моя третя війна. Я завмираю й рахую війни з року її народження: яка третя? Потім пазл складається. Мій досвід останніх пʼяти років дозволяє уявити все, через що пройшла ця жінка — через що пройшли сотні тисяч моїх співвітчизників».