Олена Луцька: «Пацієнти добре зчитують пихатість лікарів»
Педіатриня й засновниця мережі клінік «Лама Лу» знає, як не треба спілкуватися з пацієнтами, бо сама була на їхньому місці. Говоримо про її досвід і про те, як треба
Педіатриня, засновниця мережі клінік «Лама Лу» Олена Луцька — одна з тих медикинь, у кого молоді батьки вчаться бути батьками. У книжках, лекціях та інстаграм-дописах вона невтомно розвінчує міфи про «проганяння глистів», розповідає про користь грудного вигодовування, підказує, як дати раду зі шмарклями чи укусом кліща. Та коли вона сама щойно народила, материнство далося їй не так просто. Диплом зовсім не гарантує, що все складеться без перешкод. Олені довелося стикнутися з непрофесійністю та нечуйністю колег, до яких вона зверталась по допомогу. Тепер її місія — зробити батьківство легшим для інших. «У мене є власний поганий досвід лікування — я добре знаю, як не треба. І роблю таку медицину, якої хотіла б для себе і своєї дитини», — каже Олена. Водночас зауважує, що батьки, які приходять до неї на прийом, стають дедалі більш начитаними та прогресивними.
Олена Луцька не дратується на пацієнтів, які «начиталися» в інтернеті про можливі діагнози й висловлюють свою думку. «Часто пацієнт знає про свою хворобу, якщо вона хронічна, краще за лікаря. Я не можу сказати: “Робіть ось так”, бо не знаю, як цій родині буде краще. Вони експерти зі свого життя, а я експертка з медичних знань. Я можу запропонувати варіанти і розповісти про їхні переваги або недоліки. Але тільки разом ми можемо ухвалювати рішення», — пояснює вона. Втім, за її спостереженнями, у час війни батькам часто хочеться перекласти відповідальність за рішення на лікаря, бо самим просто бракує сил.
Олена Луцька також веде канал «Вміти говорити» і вчить інших лікарів правильно спілкуватися на прийомах — адже результат лікування часто залежить не лише від фаховості медика, а й від стосунків із пацієнтом.
Говоримо з Оленою Луцькою про медичну комунікацію, післяпологову депресію та про козівництво як один зі шляхів до просвітлення.
«Нам насаджували думку, що поліклініка — це сліпа гілка еволюції»
Олено, ви мріяли стати лікаркою ще з дитинства. Памʼятаєте, в який момент виникло це бажання?
Здається, років у шість я вже точно хотіла бути лікаркою. Десь зберігся дитячий малюнок, на якому я написала, що хочу лікувати всіх-всіх-всіх. Цікаво, що колись у дитинстві мій тато зробив нам з подругою печатки для гри. Одна — лікарня, друга — школа. Моя подруга — тепер учителька молодших класів і завучка, а я — лікарка.
Ви послідовно йшли до своєї мети. Перед вступом до університету навчалися в медичному ліцеї. Чи не зʼявлялось у процесі бажання змінити траєкторію?
У медичному ліцеї сталося моє перше розчарування. Я побачила: якщо ти не зі знаної медичної родини або не дав грошей, тобі закритий шлях далі. Я весь час гарно вчилася, але не вступила в університет через конкурс: випускні іспити в ліцеї були одночасно вступними до медичного університету, але треба було не отримати жодної трійки.
Я, одна з найграмотніших дівчат у класі, раптом на диктанті отримала трійку. Для мене це був удар.
Після цього я вперше переживала депресію. Не хотіла йти в медицину. Сказала батькам: не хочу бути в цій корумпованій системі.
Мій батько — художник, я багато часу проводила у його майстерні. Вирішила бути художницею. Та моя мама, мудра жінка, сказала: «Давай здаси іспити в медичний на загальних підставах. Якщо не вступиш — добре, ми це приймаємо. Наймемо репетитора, будеш рік готуватися в художню академію». Я написала іспити в медичний, навіть не ходила результати дивитися — мама пішла. І виявилося, що я вступила.
В університеті вчилася добре, у мене були високі середні бали. Але за червоний диплом знову треба було платити. Я сказала, що не хочу.
За останні десять років [у медичній освіті] все стало значно краще. Зараз, якщо показуєш хороші результати, це відображено в рейтингу, він прозорий. Я з цього дуже тішуся. Але трохи прикро за те, як це було в нас.
Існує стереотип, що навчання в медичному — це постійне зубріння. Чи лишався час на особисте життя й дозвілля?
Це правда, в медичному треба запамʼятовувати великі масиви інформації. Але мені це легко давалося, я не сиділа за підручниками цілодобово. Так, це займало час і це не можна було ігнорувати, а потім успішно скласти іспит. Але вистачало часу й на інші інтереси. Рух історичного фехтування, рольові ігри, велосипед, стрибки з парашутом, лижі. В нас була класна група, ми підтримували одне одного.
Під час навчання в університеті вас лякали поліклінікою. Нібито будете погано вчитися, то розподілять туди. Чому це вважалося покаранням?
Справді, все студентське життя нам це втокмачували. Здавалося, якщо отримав розподіл в поліклініку, треба брати мило й мотузку, бо це кінець. Нам насаджували думку, що поліклініка — це сліпа гілка еволюції, звідти вже ніколи і нікуди потім не візьмуть.
І вас таки розподілили у поліклініку…
Так, і це був другий удар у моєму житті. Я думала: це все. І здивувалась, коли мені сподобалося. Це ж має бути найжахливіше місце на землі, а мені там цікаво! Подобається амбулаторний прийом, подобаються діти. Власне, я зараз саме цим і займаюся.
Після року в поліклініці ви перейшли працювати в дитячу інфекційну лікарню. Я так розумію, що цей період був непростим у вашій карʼєрі…
Це була важка робота. Інтенсивні чергування і робота у відділенні нейроінфекцій. Там можна побачити такі хвороби, з якими інший лікар за всю свою практику не зіткнеться. Це було виснажливо, і я вигоріла. Тому добре, що цей досвід відбувся, але і добре, що він закінчився.
Там ви спробували себе і на управлінській посаді. Як це було?
Мені був 31 рік, коли мене призначили заступницею головного лікаря з медичної частини. Я була чи не наймолодшим начмедом у Києві. Коли приїхала підписувати документи в департамент охорони здоровʼя КМДА, там подумали, що я курʼєрка. Вони були здивовані, що це я маю обійняти цю посаду.
Тоді я вірила, що можу щось змінити в системі. Але коли ти одна, навіть на управлінській посаді, це неможливо. Це зараз усе по-іншому. Медреформа змінила, зокрема, спосіб мислення. Прогресивних молодих управлінців уже значно більше. А тоді неможливість щось змінити була для мене додатковою причиною вигоріти. Я розуміла, що не можу впровадити, наприклад, нові протоколи, бо лікарі, які працювали десятки років на одному місці, звикли лікувати ось так — ферментами-сорбентами. А в нас уже був доступ до інтернету. Ми бачили, як у світі лікують. Коли я показувала лікарям нові протоколи, на мене дивилися з виглядом: «Дівчинко, ми так працюємо вже 50 років, чого ти від нас хочеш?».
«Коли сталася повна зупинка серця, я усвідомила, що, крім утоми, більше нічого не відчуваю»
Як ви зрозуміли, що повністю вигоріли і маєте піти?
Думала, коли буду начмедом, матиму трохи менше лікарської роботи — і це мене врятує. Але, по-перше, у мене не стало менше лікарської роботи. По-друге, я була розчарована тим, що не можу досягати результатів через ригідність системи.
Уже на посаді я дізналася, що вагітна. Тоді міркувала: «О, як це вчасно». Думала, елегантно злиняю в декрет, а потім повернуся.
Але на той час я вже так виснажилась, що в мене не було емоцій. Пригадую один момент, який став для мене дзвіночком. У відділенні реанімації сталася клінічна смерть дитини. Ми разом з реаніматологом проводили серцево-легеневу реанімацію. Змінювали одне одного, бо одній людині це фізично важко робити. І коли сталася повна зупинка серця, я усвідомила, що, крім утоми, більше нічого не відчуваю. Тоді вперше замислилась, хто я: людина чи функція?
І декрет ви сприймали як порятунок від роботи?
Так, думала, що це мене розвантажить. Але декрет став випробуванням. У мене була важка післяпологова депресія з фіброміалгією (хронічним болем у всьому тілі, — ред.). Думаю, не в останню чергу через те, що в декрет я пішла з таким бекґраундом.
У дитини були проблеми зі здоровʼям, як тепер розумію, нескладні, але не дуже типові. І всі медичні інституції, куди я зверталася, мене знецінювали: «Мамочка, це у вас невроз». Я приходила до колег і бачила непрофесійні призначення.
Тоді я все думала: «Ось зараз з дитиною розберуся — тоді відпочину». Бо я вже не могла спати, їсти, схудла більш ніж на двадцять кілограмів. Хто мене давно не бачив, лякався мого вигляду.
Коли ж нарешті зʼясували, що з дитиною, і підібрали лікувальну суміш, мій стан не покращився. Я просто перестала спати, у мене тисло голову, почалися напади дереалізації, коли все наче здається нереальним, і сильні болі в тілі.
Це лякало. Рік ходила по лікарях — ніхто не знав, що зі мною. Це виглядало як вигадана хвороба. Всі аналізи виявилися в нормі.
Ще тоді я замислювалась, навіщо мені цей досвід. Але за цей час я побачила багато прикладів, як не має бути. Ніхто з лікарів не знав, що зі мною. Але дехто мене підтримував і намагався допомогти — і цих людей я згадую з вдячністю. А дехто знецінював і казав: «Та що це ви таке придумали? Ви просто не хочете нічого робити».
Тоді я почала багато думати про медичне спілкування. Те, як лікар спілкується, залишає глибокий відбиток на самопочутті пацієнта. Навіть медичне рішення не завжди настільки визначальне, як відчуття пацієнта.
Депресія — підступна хвороба, яка може маскуватися під щось інше. Як молодим мамам чи їхньому оточенню не пропустити цей діагноз?
Так, вона може бути дуже підступною. Маючи лікарські знання, я заздалегідь усіх удома попередила, що можу мати післяпологову депресію. Але ніхто не помітив, коли вона почалась.
Насамперед маємо дбати про поширення інформації про цей стан. Коли людина та її родина взагалі знають, що таке може бути і як діяти, це вже перший крок.
Друге — дестигматизація. Я багато розповідаю про свою післяпологову депресію в соцмережах. Можливо, хтось сприймає мене як успішну людину і, дивлячись на мене, подумає: «Ось, у неї теж таке було і вона про це говорить, тож це не соромно».
По-третє, важливо навчати медиків. У цьому напрямі багато робиться. Були навчання для державного сектору в межах mhGAP (Mental Health Gap Action Programme, програма Всесвітньої організації охорони здоров’я, яка передбачає залучення медпрацівників первинної ланки до надання послуг пацієнтам із психічними розладами, — ред.). Лікарі первинної ланки мають про це не тільки знати, а й уміти запідозрити і правильно про це повідомити, щоб людина відчула підтримку, а не засудження. Чому так? Коли народжується дитина, часто єдиним лікарем, який побачить родину, є або педіатр, або сімейний лікар. Жінки рідко звертаються до психолога чи психіатра, для цього потрібен високий рівень самоусвідомлення й неабиякі зусилля. Частіше думають: от дитина підросте, тоді я нарешті висплюсь і все буде добре. Але це не працює. Кисневу маску спершу надягаємо собі, а тоді вже іншим.
І все-таки, що може бути сигналом, що в жінки саме післяпологова депресія?
Коли дитина народжується, відбувається гормональна перебудова, зʼявляються інстинкти: мама починає тривожитися за дитинку. Від цього може емоційно хитати — то сльози, то радість. Перші два тижні це є варіантом норми, називається бебі-блюз.
Мене свого часу розривало на частини від відчуттів всередині. Я ж так хотіла цю дитину, я маю бути щаслива, натомість постійно була втомленою і роздратованою. І через це зростало почуття провини. Я занурювалась дедалі глибше: зʼявлялися думки, що я погана мама і навіщо я взагалі народила цю дитину. Пізніше для мене стало відкриттям, що нормально відчувати радість і втому одночасно.
Якщо стан емоційних гойдалок затягується або є постійна втома, відсутність радості, відчуття пригнічення, дратівливість, у голову лізуть погані думки, а особливо коли порушуються фізіологічні стани, ви перестаєте їсти чи спати, то краще пройти тестування або поговорити з кимось із лікарів чи психологів. Є інструменти діагностики, найпростіший скринінг депресії PHQ-2 або більш розширений PHQ-9, Единбурзька шкала післяпологової депресії (EPDS). Ми просто на прийомах можемо давати матусям її заповнювати. Я кажу «матусям», але насправді татусі теж можуть мати післяпологову депресію, і про це ще менше говорять.
Які наступні кроки, коли людині діагностували післяпологову депресію?
Залежить від ступеня. Якщо це не важка депресія, то психотерапевтичне втручання може бути ефективним. А може бути призначене і медикаментозне лікування, якщо ступінь важкості вже потребує препаратів. Важливо розуміти, що грудне вигодовування сумісне з багатьма антидепресантами. Часто жінки не поспішають звертатися по допомогу, бо бояться призначень препаратів.
«Я вирішила, що сама не буду ухвалювати жодних рішень щодо здоровʼя своєї дитини»
Медичні знання допомогли вам у материнстві чи навпаки — були тягарем?
Для тривожної людини це тягар. Коли знаєш багато варіантів розвитку подій, твій тривожний мозок завжди обирає найгірший. Тому я вирішила, що сама не буду ухвалювати жодних рішень щодо здоровʼя своєї дитини. Воджу її до колег.
Ви розповідали, що у вашої доньки розлад аутичного спектру. Цей діагноз був несподіванкою для вас?
Офіційно діагнозу не ставили, але я й не ходила по діагноз. Моя донька не розмовляла в три роки, у неї не було вказівного жесту. Ми зверталися до неврологів і психіатрів, але не отримували чіткої відповіді, що з нею. Потім одна хороша лікарка сказала, що це схоже на РАС. Я почала більше про це читати і впевнилася, що це схоже: у неї були порушення комунікації, стереотипна поведінка, бідна гра.
Зараз моя донька має, я би сказала, високофункціональний розвиток. Якщо не знати, що в неї аутизм, можна подумати, що дитина просто не вміє чемно поводитись. Просто на уроці може встати і сказати: «Мені треба побігати навколо школи». Побігла, повернулася, вчиться добре.
Але коли ми починали з нею працювати, то не знали, куди це приведе. Вона відвідувала центр для дітей з аутизмом. Найстрашнішою була невідомість. Я дивилася статистику, скільки дітей з розладом спектру аутизму не заговорять ніколи. І мені було страшно, що це станеться з моєю дитиною. Ми використовували PECS (Picture Exchange Communication System, — ред.) — картки із зображеннями, які допомагають дитині з аутизмом спілкуватися. Це допомогло: вона доволі швидко заговорила.
Раннє втручання важливе, щоб допомогти дитині краще адаптуватися?
Так, я адептка раннього втручання. Я бачила, як це допомагає. Але слід розуміти, що гарантії немає. Той центр одночасно з моєю донькою відвідувало кілька дітей. Вони всі були схожі: такі самі трирічні діти, які мають порушення в комунікації. Зараз цим дітям по 11 років — і вони вже абсолютно різні. Хтось із них так і не почав говорити. Хтось почав говорити, але має виражені особливості в поведінці та спілкуванні. А хтось має високофункціональні прояви (раніше це називали синдромом Аспергера). Це такі трохи дивні люди, як моя дочка. Вона говорить і успішно вчиться, але все-таки має багато особливостей — поведінкових, сенсорних і щодо харчування. Приміром, ніколи не забуду, як стояла перед полицею із сирками «Яготинські» в супермаркеті. Вони змінили форму коробочки з квадратної на круглу. І я усвідомлювала, що це катастрофа, бо моя донька цього їсти не буде.
Так і було?
Так. Ми знаходили старі коробочки, мили, перекладали сирки з нової упаковки. Поступово її підготували, що форма може змінитися. Або переодягнутися із зимового одягу на весняний чи вийти з під’їзду і піти не ліворуч, а праворуч — просто неможливо. Мені це важко давалося, бо в мене самої в той час була депресія з фіброміалгією. І тільки завдяки моєму чоловікові ми впоралися. У них із донькою міцний звʼязок, він добре її розуміє і знає, де її варто зупинити, де мотивувати, як взаємодіяти.
«Моя мета — зробити батьківство легшим»
Як вам було повертатись до роботи після декрету та власної хвороби?
Я розуміла, що вже не зможу витримувати навантаження нічних чергувань і не готова повертатися в інфекційну лікарню. Мені взагалі було страшно повертатися до роботи. Я не знала, чи в мене вийде. Коли доньці був рік і вісім місяців, я знайшла роботу на два робочі дні в поліклініці через дорогу від дому. Вела прийом як інфекціоністка. В адміністрації були трохи в шоці, бо в мене в трудовій написано, що я заступниця головного лікаря з медичної частини, а тут прийшла на посаду простого лікаря.
Але я швидко побудувала там свою спільноту. В нас був клуб доказового лікаря, по пʼятницях до мене приходили сімейні лікарі й педіатри, ми розбирали цікаві кейси. До мене скеровували пацієнтів із незрозумілими діагнозами. Медсестра казала мені: «Перед вами в інфекціоністки за день максимум було пʼять пацієнтів, а у вас по 20 сидить під кабінетом». Мене це не виснажувало, бо я працювала лише два дні на тиждень. Водночас я зрозуміла, що можу працювати. На той час мені вже підібрали схему лікування для фіброміалгії. І я поступово почала переписувати жахливий досвід «я вмираю» на досвід «я щось можу».
Що вас врешті підштовхнуло до відкриття власної справи?
Після поліклініки я пішла працювати в приватну клініку «Особливі», яка тоді щойно відкрилася. Це був революційний погляд на педіатрію. Там розглядали здоровʼя дитини комплексно — не лише хвороби, а й розвиток. То були часи перших доказових протоколів, коли це ще не було мейнстримом. Це вже зараз, якщо сказати, що ти доказовий, це викликає подив: а який ще? А тоді це було щось новаторське. Цей досвід мене дуже посилив як педіатриню.
Потім я встигла попрацювати в іншій приватній клініці. Але зрештою розуміла, що працювати на когось більше не можу, бо в мене є чітке бачення, як має бути. Мені було страшно [відкривати власну справу], тому перша моя клініка була на франшизі «Педіатрія з любовʼю». Я хотіла спокійненько приймати пацієнтів, щоб ніхто мені не розповідав, що робити. Позичила грошей і відкрила клініку на два кабінети. Думала, що розростатися вона не буде.
Згодом зрозуміла, що франшиза не дає мені того, що б я хотіла від неї отримати. Через рік я з неї вийшла і відкрила вже власну клініку. Ми з моєю подругою думали, як назватися. Вирішили, що мій особистий бренд уже більш-менш відомий, тому «Лу» треба в назві лишити: це моє студентське прізвисько. Я згадала, що на форумі «Молочних рік» (громадської організації, яка допомагає жінкам вирішувати питання грудного вигодовування, — ред.) писали, що до Луцької — як до мами на прийом.
Я подумала: «О, лагідна мама — скорочено лама. Разом — “Лама Лу”».
І це звучить як белькіт дитини. Смішно, що тверде «л» я не вимовляю, але воно мене переслідує і в моєму прізвищі, і тепер в назві клініки.
Як ви почувалися в ролі підприємиці?
Було страшно. Здавалося, що сьогодні я засну, а завтра прокинуся — і пацієнтів більше немає. Але вони нікуди не ділися. А потім ми просто перестали вміщатися в два кабінети. Взяли друге приміщення, вклали купу грошей у ремонт і відкрилися десь за місяць до великої війни.
У період повномасштабної війни я зайшла з боргами у 250 тисяч гривень і з нулем на балансі, бо все, що ми заробили до цього, я вклала в нове приміщення. Я думала, що це кінець. Але нас підтримав постачальник, якому ми й були винні гроші. Він сказав: «Починайте працювати, потроху віддасте». Так і вийшло.
Яким виявилось ведення власного бізнесу? Ви ж цього не навчалися. Що було складно, що виявилось зовсім не так, як ви очікували?
Коли була клініка на два кабінети, я робила все сама. Мій чоловік мив підлогу в клініці, а я займалася всім іншим: закупівлями, управлінням, графіками й маркетингом. Жартувала, що коли приходжу додому, нарешті можу відпочити і насолодитися, ведучи сторінку в інстаграмі. Але коли функцій ставало дедалі більше, я зрозуміла, що вже все не вміщаю сама. Ми б не змогли масштабуватися, якби я не віддала частину функцій іншим фахівцям. Так почала рости управлінська команда.
Ця сторона вам цікава чи це просто метод досягти мети — побудувати клініку, де все працює за вашими цінностями?
На першому місці для мене — створити таку клініку, куди б я хотіла звертатися сама і водити свою дитину. А мірилом того, що ми рухаємося у правильному напрямку, якраз і є успішність, зокрема фінансова. Звичайно, хочеться, щоб бізнес заробляв. Утім, я бачу свою місію не просто в тому, щоб полікувати. Моя мета — зробити батьківство легшим. Я памʼятаю, як мені було важко. Саме для цього наша клініка, для цього наші книжки, для цього ми багато пишемо в медіа. Мені би хотілося впливати на медицину, щоб вона була більш людяною.
«За статистикою, лікар перебиває пацієнта приблизно на вісімнадцятій секунді»
Ви вже згадували про вагу медичної комунікації. Розкажіть про це більше.
Часто лікарі думають, що їхнього природного вміння спілкуватися з людьми достатньо. І я так раніше думала. Потім виявилося, що все не так просто. Є багато неочевидних нюансів. Особливо це стосується прийомів, під час яких треба ухвалювати рішення щодо здоровʼя людини. Деякі рішення можуть докорінно змінювати життя родини. І якщо ти думаєш, що треба емоційно відсторонитися і просто все сказати, то це не працює. В університеті нас цього не вчили, але я була натхненна, коли дізналася, що існує такий напрям медичної освіти, як медична комунікація. Я мала досвід негативної комунікації. І бачила, як можна знецінити людину і тільки погіршити її переживання. І я розуміла, що може бути по-іншому.
Є багато підходів до медичної комунікації, але найпопулярніший — Калгарі-Кембриджська модель. Вона передбачає певний алгоритм проведення консультації: початок, збір інформації, огляд пацієнта і так далі. На кожному етапі — свої інструменти. Наприклад, на початку ми маємо привітатися, відрекомендуватися, назвати свою роль. Особливо це актуально у стаціонарі, коли десять різних лікарів бігають до ліжка. До речі, дослідження говорять, що пацієнт по-різному сприймає лікарів, які стоять і які сидять біля ліжка. Навіть якщо вони витратили однаковий час, пацієнту здаватиметься, що той, який сидів, приділив більше уваги. Потім треба повідомити пацієнту, як буде проходити консультація. Коли ми даємо пацієнтові розуміння, що за чим ітиме, це знижує тривожність. Приміром, мама немовляти може думати, чи зважать її дитину, поки лікар проситиме розказати, як вона народжувала. А вона не хоче розказувати, хоче дізнатися нещасну вагу, за яку вони билися місяць.
Значення має і те, як ми ставимо запитання, збираючи інформацію. Треба рухатися воронкою від відкритих до закритих запитань. Часто ми не даємо пацієнтам виговоритися. За статистикою, лікар перебиває пацієнта приблизно на вісімнадцятій секунді. Бо він боїться втратити контроль над часом. Насправді ж, якщо дати пацієнтові говорити і правильно його скерувати в медичному інтервʼю, можна отримати значно більше інформації. І ризик, що найважливіший запит пацієнт озвучить наприкінці прийому в дверях, мінімізується.
Важливо працювати не тільки з хворобою, а також із так званим досвідом хвороби. В англомовній літературі є поняття disease, тобто медичний аспект хвороби. Наша медицина заточена на те, щоб працювати саме з цим аспектом. Лікар збирає анамнез, оглядає, ставить діагноз, дає призначення — все, па-па. Але є ще таке поняття, як досвід хвороби — illness, а також соціальний аспект хвороби — sickness. Це про те, як родині жити з цією хворобою або як жити з цією хворобою в соціумі.
Наприклад, педіатрів часто цікавить тільки, хто збудник хвороби і що призначити. А пацієнта цікавить, де він це підхопив і як це вплине на подальше життя. Батьки запитують: «Де дитина цим заразилася? А скільки вона ще заразна? Коли можна йти в садочок?». Це важливі речі, які лікарі часто ігнорують.
Чи правильна медична комунікація може впливати на процес одужання?
Так, від медичної комунікації залежить, наскільки лікар і пацієнт домовилися про подальші дії. Відповідно, це впливає і на результат лікування. Дослідження показують, що пацієнт часто не памʼятає медичних рішень, але памʼятає, як із ним спілкувалися. А жінка памʼятає, як із нею спілкувалися і як вона почувалася в перинатальному періоді, тобто до і після пологів, навіть через 20 років після того.
Якщо медична комунікація так важлива, то як її перенести в державну медицину?
Поки що немає широкого розуміння серед лікарів, навіщо це потрібно. Часто лікарі думають, що медична комунікація — це догоджання пацієнту. Або що на це потрібен додатковий час, і так обмежений у державних клініках. Але це частина клінічної компетенції, і врешті від цього виграє і пацієнт, і лікар.
Якщо лікар із державної клініки розуміє переваги медичної комунікації, він мотивований навчитися. Лікар із приватної клініки, приміром, може бути мотивований кількістю пацієнтів, бо від неї може залежати його зарплата. Тоді він буде прагнути навчитися комунікації, щоб більше пацієнтів обирали звернутись саме до нього. У державних закладах із цим складніше.
Але я вам точно кажу, що річ не в зарплатні лікаря. Інколи я чую, мовляв, треба лікарям гарно платити — і тоді вони будуть гарно спілкуватися з пацієнтами. Ні. Я стикалася з класними спеціалістами з приватних клінік, які закопували себе манерою спілкування. Ти виходиш від них у шоці від того, як із тобою поговорили. Причому ніхто тобі не хамив, лікар хотів усе зробити максимально добре, при цьому мав достатньо медичних знань, але він просто не володів цими інструментами. І більше ти до нього повертатися не хочеш.
А як за кордоном? Чи там медична комунікація є частиною медичної освіти?
Так. У нас часто сприймають уміння спілкуватись як вроджену характеристику. Але дослідження показують, що лікарі, які думали, що вони гарно комунікують, насправді комунікують погано. І з часом ця навичка може гіршати.
Медична комунікація передбачає перелік конкретних інструментів, які можна опанувати. За кордоном цього навчаються нарівні з клінічними дисциплінами і складають іспити з цього предмета. У нас хіба що можуть згадати про Калгарі-Кембриджську модель у межах курсу психології. Але це не та навичка, яку опануєш, прослухавши лекцію. Потрібні практичні заняття з удаваним пацієнтом.
З іншого боку, навіть якщо дотримуватися схеми, це може штучно звучати, а невербальні жести можуть демонструвати зовсім не те, що ти говориш. Пацієнт легко зчитує наші цінності. Пихатість лікарів, оцих намісників Бога на землі, добре помітна. Навіть якщо ти вивчив Калгарі-Кембриджську модель, але зневажаєш пацієнта, то навряд чи зможеш мати з ним тривалі й довірливі стосунки.
«Кози — це моя дзен-практика, обнулення досвіду»
Ви купили хату в селі й тримаєте кіз. Як це з вами сталося?
Я народилася і виросла в Києві. У мене ніколи не було бабусь у селі. І коли всі мої друзі їздили влітку за місто, я сиділа на асфальті у Києві. Історія з козами почалася з того, що наші близькі друзі купили собі будиночок у селі Пії біля Ржищева. Це мальовничі місця, кручі над Дніпром. Якось вони запросили нас туди. Ми приїхали і побачили, як там класно. І тут вони кажуть: «Он та хата продається». Ми й купили її.
А кози?
Я завжди любила тварин. Якби не стала педіатринею, то стала б ветеринаркою. Можливо, хтось неправильно це сприйме, але педіатрія не дуже відрізняється від ветеринарії, якщо чесно. Бо маленька дитина в більшості випадків не може розповісти, що їй болить. Так само як тварина.
Моя сусідка в тому селі, де ми купили будиночок, тримала кіз. Я приходила на них дивитися. Якось вона продала козу, і в неї зʼявилося місце у стійлі. Ми домовилися, що я куплю вухату козу, а сусідка буде за нею дивитися, поки мене немає. Виявилося, що коза була вагітна. Вона народила трьох козенят — таких милих, що ми всіх лишили. Вони виросли й перестали поміщатися у сусідчин сарай. Тоді ми побудували собі великий сарай. Цим козенятам не вистачало молока, і я їздила купувати його у Ржищів. Там познайомилася з жінкою, яка теж розводить кіз. Від неї дізналася про Асоціацію племінних кіз України і вступила туди.
Що це за асоціація?
О, це окремий світ. Більшість членів асоціації — з таким самим досвідом, як у мене: жили в Києві, переїхали в село і зрозуміли, що більше не можуть без кіз. Я часто не знаю, що з тими козами робити, то знаходжу в них підтримку й допомогу. Вони проводять лекції, зустрічаються раз на тиждень онлайн.
У цій асоціації займаються породою тюринзька лісова. Це вид кіз, який вивели в Німеччині, але зараз вони майже вимерли. Я теж загорілася бажанням мати тюринзьку козу. Мені її привезли з Камʼянця-Подільського. Вона має родовід до пʼятого коліна: я знаю, як яку її бабу звуть і скільки вона давала молока.
Я взяла ще одну козу, наполовину тюринзьку. А треба ж цих кіз парувати. Ми почали возити їх аж у Бориспіль, бо поблизу таких козлів немає. І це виявилось не так просто, бо вони не завжди хочуть. Тож зрештою ми купили козла. Тепер у мене ще й козел.
А потім один фермер пішов воювати, і в нього залишалась вагітна коза. Попросили її взяти на перетримку, бо в мене великий сарай. Я забрала. Сама приймала в неї пологи. Все пройшло добре, вона народила козлика, який теж поки що залишився в мене.
Для вас це хобі чи бізнес?
Поки що хобі, але я навчилась доїти кіз, наприклад. І з цього хобі ми вже їмо смачний сир. Кайфую, коли в нас на столі фермерська козина рікота, яйця наших курей і шпинат із нашого городу.
Взагалі, кози — це моя дзен-практика, обнулення досвіду. Я абсолютно нічого не знала про них, та й зараз мало знаю. Я проводжу аналогії з практикою служіння в буддійських монастирях, коли люди приїжджають туди, виконують брудну роботу, щоб «зняти з себе корону». У мене таке саме з козами. Я приїжджаю почистити козник або погодувати кіз. І повністю залежу від людини, яка на них знається. Ця людина, наприклад, не має вищої освіти — ну то й що, коли вона є експертом у цьому напрямі? Я це приймаю.
Цього року ми орендували поле і посіяли люцерну. А потім я купила ще одну хату в тому ж селі. Мій глобальний план — зробити там центр навчання з медичної комунікації для лікарів. Цей проєкт розтягнеться на багато років, бо в мене немає грошей втілити його швидко. Але задум такий: привозити лікарів на ретрит, щоб вони пожили там пару днів, попасли кіз, поспілкувалися з ними. Можливо, почистили козник, якщо треба корону зняти. Це моя велика мрія. Думаю, колись до цього дійду.
Сотні людей виїхали з Олешок: міста без світла, води й їжі. Як минула їхня перша зустріч з рідними та з вільною Україною
Ярослава Тимощук, Данило Павлов
Просолені
Поїхати у Косів за тишею і вчитися чути одне одного, навіть якщо між вами — гори горя
Олена Лівіцька, Валентина Поліщук
R Так і знала, що ви щось забудете
Україна здобувала незалежність протягом століття у важких боях і ціною велетенських втрат — не завжди очевидних. Одна жінка втратила не лише батька, а й мову
Олег Криштопа, Дарія Ковтун
Думки
Про історію нашої історії
Час, як виявилось, не надто щільний фільтр для правди
Артем Чех, Вадим Блонський
Перейти Розчаровану Десну
Про гостру потребу перечитування книжок і пошук рятівних метафор
Віра Курико, Вадим Блонський
Перегорни цю сторінку — і ти вже пливеш
Коли я читаю чужі оповіді про війну усвідомлюю, що свідкам вдалося пережити трагедію і написати про неї. Отже, і в нас є надія.
Богдана Романцова, Вадим Блонський
Інтерв’ю
Олена Луцька: «Пацієнти добре зчитують пихатість лікарів»
Педіатриня й засновниця мережі клінік «Лама Лу» знає, як не треба спілкуватися з пацієнтами, бо сама була на їхньому місці. Говоримо про її досвід і про те, як треба
Олена Панченко, Данило Павлов
Ева Пейк: «В Україні я зрозуміла, що фемінізм і національна боротьба можуть поєднуватися»
Нідерландська журналістка — про жінок у час війни, хибну реакцію західних феміністок на російську агресію проти України та Лесю Українку, яка не є одновимірним символом
Олеся Яремчук, Галина Зварич
Богдана Лаюк: «Історія української літератури дає тобі відчуття суверенітету, випростаної спини»
Заступниця міністерки культури — про дитинство серед книжок, мовну політику і перетворення нечитачів на читачів
Ірина Славінська, Данило Павлов
Спадкоємці
Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.
Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію.
Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.
В The Ukrainians Media замість листопада тепер Читень. Це місяць якого завгодно читання: громадськотранспортного, обідньоперервного, підковдрового, собакогуляльного і будь-якого ще — обираєте ви. А разом ми перетворюємо це на щоденне заняття, яке допомагає витримати і зрозуміти сучасний світ.
Щодня з 1 по 30 читня надсилаємо листа, де розповідаємо, як вперше або знову зробити читання своєю звичкою, а ще рекомендуємо книжки і не тільки. Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.
В The Ukrainians Media замість листопада тепер Читень. Це місяць якого завгодно читання: громадськотранспортного, обідньоперервного, підковдрового, собакогуляльного і будь-якого ще — обираєте ви. А разом ми перетворюємо це на щоденне заняття, яке допомагає витримати і зрозуміти сучасний світ.
Щодня з 1 по 30 читня надсилаємо листа, де розповідаємо, як вперше або знову зробити читання своєю звичкою, а ще рекомендуємо книжки і не тільки.
Читень починається просто зараз
Один день — один лист на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.
Дякуємо, що читаєте нас і разом з нами
Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.