Свої, чужі, прекрасні – The Ukrainians

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Свої, чужі, прекрасніСвої, чужі, прекрасні
Думки

Свої, чужі, прекрасні

Книжкам, як і людям, варто давати шанс
Ніка Чулаєвська, Вадим Блонський
19.11.2026
Ніка Чулаєвська, Вадим Блонський
19.11.2026
Loading the Elevenlabs Text to Speech AudioNative Player...

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Замість листопада — Читень

Впродовж місяця разом робимо читання доброю звичкою. Один день — один лист від нас з корисними рекомендаціями, бо завжди є сенс читати більше. Залишайте свій e-mail.

Читень починається просто зараз

Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

Читень починається просто зараз

Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

— А ви знаєте, якого кольору судини? — запитує мене анестезіологиня.

Операція легка, є змога побалакати, і лікарка, певно, хоче розважити мене цікавинкою на медичну тему. А я знаю відповідь, бо саме напередодні завершила редагувати українське видання «Бігунів» Ольги Токарчук (у перекладі Остапа Сливинського), де герої роздивляються людське тіло в анатомічних театрах, на виставках і в музеях. Тож відповідаю:

— Майже прозорі. Я недавно редагувала книжку, де йшлося про те, що, позбавлене крові, тіло майже прозоре.

— Скоріше білі, не зовсім прозорі, — виправляє анестезіологиня. І, дізнавшись, що я працюю з книжками, ділиться: — Я підліткою любила читати ввечері, загорнувшись у ковдру, а потім зацікавилася медициною і художні книжки змінилися науковими статтями. Тепер майже не читаю для задоволення, майже все по роботі.

— Я теж, — відповідаю. — Майже все по роботі.

Вона уcміхається. А я думаю: моє «по роботі» таки часто приносить задоволення.

— А тепер багато ходіть. Не сидіть на місці більш як пів години, — інструктують мене лікарі після операції. 

Моя перша прогулянка розпочинається тут-таки за дверима клініки. Я ходжу містом без жодної іншої цілі, окрім рухати кров тілом, не дати їй застоятися в ногах. Ходжу, як могла б ходити героїня Ольги Токарчук. Забрідаю на вулиці і двори, де не бувала раніше, і вертаюся в рідні місця, які давно не відвідувала. Ще близько двох тижнів я відчуватиму шкоду кожної тривалої зупинки буквально, тілесно. Тож стараюся не зупинятись. Ходжу, торкаюся тіла міста і водночас осмислюю своє тіло як ландшафт (недарма в медичній виписці є слово «притоки»). І з кожним кроком у мене в голові відлунюють слова однієї з героїнь «Бігунів»: «Рухайся, рухайся. Благословенний, хто йде».

Цей епізод — один з прикладів, як книжки можуть виходити зі сторінок у простір реальності. Я чула подібні історії, вони завжди захоплюють. В одному з есеїв Ольга Токарчук описує моменти, коли текст починає жити поза літературою, як найвищу письменницьку нагороду. Але й найвища читацька винагорода така сама — відчути, що прочитана книжка виходить за свої рамки, майже втілюється.

Це особливий досвід. Є ще один, звичніший, але від того не менш цінний: коли книжки входять у життя у свій нематеріальний спосіб. Часто бувало так, що читаний текст резонував з чимось, що мене давно хвилювало, з’являвся у потрібний момент, втрапляв у мої больові точки і водночас втішав. Бували тексти, в які я закохувалася з першого речення, й такі, про які думала: «Я б хотіла написати саме такий текст, якби могла». Усі їх можна назвати «своїми».

Бувало, звісно, й по-іншому. Бували книжки — і часом хороші ж! — з якими мені не вдавалося знайти спільної мови. З якими ми від початку до кінця рухалися в різних ритмах, які вислизали з пам’яті одразу після читання і лишали по собі думку: «Зовсім не моє».

Але є й третя категорія: книжки, які спершу не відгукувались, однак зрештою, через певний час після читання або й десь у процесі, входили у моє життя так само, як ті, котрі я одразу розпізнавала як «свої». Так бувало з деякими текстами Джозефа Конрада. «Лорд Джим», український переклад якого у виконанні Андрія Бондаря я редагувала якраз напередодні повномасштабного вторгнення, був зі мною 24 лютого. Я думала про молодого старпома, який не збирається тікати із судна, що, на його думку, от-от потоне, та про докори його сумління, коли мимоволі таки тікає. Я збирала валізу, цілком свідомо готуючись стрибнути в запропоновану шлюпку і втекти з Києва. Цей момент життя для мене тепер назавжди пов’язаний з «Лордом Джимом», хоча свого часу він захопив мене не одразу, а лише після кількох розділів.

На щастя, робота не дозволяє мені покидати деякі книжки, що їх як проста читачка я мала би спокусу покинути після перших кількох сторінок. Обов’язок інколи приносить надзвичайно цінні нагороди. Проте це не заклик дочитувати будь-яку книжку, що її випало розгорнути. Відкладати книжки на певний час або й назавжди, бо вам не по дорозі, — беззаперечне право читача. А тим паче, якщо йдеться просто про слабку книжку.

Проте книжкам, як і людям, варто давати шанс. Інколи той, хто спершу нас дратує чи насторожує, згодом стає близькою людиною.

Відчути цей захований потенціал у книжці, яка не захопила з перших сторінок; не мучити себе даремно, але й не відступати за найменшого дискомфорту — навичка, що приходить з читацьким досвідом. Повертатися до того, що колись відклали, у потрібну хвилину — теж. Але навряд можна бути на сто відсотків впевненим у результаті. Та й чи треба?

Не кожна книжка мусить подобатись, не кожна має ставати «своєю». Ризикувати, експериментувати, виходити за межі улюблених жанрів — навіть цінніше. Якщо дивитися на читання так, то час на нього ніколи не відчуватиметься згаяним. Неулюблені книжки відкривають нам досвід інших, дають пережити різноманіття мистецтва, а з ним і світу. Зрештою, завдяки їм іще радісніше знаходити нові улюблені книжки і ще тепліше повертатися в коло своїх.

Читайте до теми

Що таке Читень

Що таке Читень

Замість листопада триває Місяць якого завгодно читання

Перегорни цю сторінку — і ти вже пливеш

Перегорни цю сторінку — і ти вже пливеш

Коли я читаю чужі оповіді про війну усвідомлюю, що свідкам вдалося пережити трагедію і написати про неї. Отже, і в нас є надія.

Перейти Розчаровану Десну

Перейти Розчаровану Десну

Про гостру потребу перечитування книжок і пошук рятівних метафор

Спадкоємці

Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.

Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію. Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.

Придбати
Ми скасували листопад. Що це означає?

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання