Фіона Ґрінленд: «Документування — це спосіб засвідчити: ці твори й люди існували»

Цього року чекаємо на вихід вашої нової книжки — To Kill a Nation («Знищити націю»). Про що вона? 

У книжці я розглядаю опір України тривалим спробам Росії знищити українську націю. Я використовую термін «націоцид», введений українським правознавцем Володимиром Пилипенком. Він виокремив у працях Рафаеля Лемкіна ті елементи, якими той визначив процес знищення національної спільноти агресивною державою. Йдеться про інституції, що підтримують суспільне життя: школи та лікарні, культурні заклади, робочі місця, а також про неформальні практики, які дають людям відчуття єдності.

Пилипенко — юрист, я — соціологиня, тому мій підхід інший: замість права я думаю про соціальну згуртованість і культуру. Моя експертиза у сфері культури сягає 30 років: спочатку я була археологинею, потім соціологинею культури. Тому зосереджуюся на мові, релігії, символічних традиціях, естетичних практиках — на всьому, через що спільнота усвідомлює себе як спільноту.

Книжка спочатку документує російський напад на національну ідентичність України, а потім — як українці чинили йому опір і яким бачать майбутнє своєї країни. Я зосереджуюся переважно на мові й літературі: після повномасштабного вторгнення в Україні активізувалася мережа авторів, перекладачів, видавців і редакторів, які захищають і зміцнюють українську літературну продукцію. Разом з цим з’являється нова читацька аудиторія і реальні інвестиції у формування читачів українських книжок. 

До речі, шукаючи інформацію про вашу майбутню книжку, я бачив щонайменше дві версії її назви: «Вбити націю: література та опір в Україні часів війни» та «Вбити націю: війна Росії та культурне виживання України». Тож яка назва остаточна? 

Авжеж, задум дещо еволюціонував у процесі. У підзаголовку я хотіла б підкреслити українську творчість і непокору — не російський простір. Ця книжка має розповідати про українців, українські ідеї, українську творчість, українські рішення щодо демократичного та суверенного майбутнього.

Перша частина назви — «Вбити націю» — мені подобається: вона влучає в суть російського проєкту. Звісно, не лише з 2022 року. Російська імперія намагалася підкорити Україну, домінувати над нею, утримати її у своєму складі з багатьох причин: через її символічну вагу, стратегічне значення, багатство й ресурси. Я припускаю, що читачі цієї книжки матимуть різний рівень обізнаності з українською історією. Для тих, хто тільки починає, важливо побачити український опір у контексті тривалішої історії. Тому я спробувала зробити це через призму мови й літератури — і пояснити, наскільки важливо, що українська мова вижила попри повторювані спроби її знищити.

Як ви, американка, зацікавилися Україною, її історією та культурою? 

Я була класичною археологинею, фахівчинею із Середземномор’я — вивчала Римську імперію та грецьку археологію. Багато моїх колег працювали в Чорноморському регіоні, і ця частина світу мене захопила. Я знала про багаті культурні обміни між різними народами в античності, але як археологиня не мала нагоди відвідати Україну.

А в 2023 році Державний департамент США запросив мене долучитися до проєкту з документування воєнних злочинів — Conflict Observatory Ukraine. Мене обрали через досвід у документуванні знищення культурної спадщини в Сирії, а також через мої дослідження злочинів проти мистецтва та міжнародної торгівлі викраденими артефактами. Я працювала в команді разом з українськими експертами — і нарешті отримала нагоду приїхати.

Діана Клочко: «Нам стільки усього потрібно повернути в Україну, бодай віртуально»

Мистецтвознавиця — про наближення українських шедеврів і музеїв до глядача

Той перший візит відбувся на початку 2024 року, і відтоді я побувала тут уже 15 разів. Приїжджаю і з робочою метою, і приватно — побачитися з друзями. Харків, Миколаїв, Одеса, Київ — знайомство з Україною та українцями відкрило мені інший погляд не лише на цей регіон, а й на світову історію та на наше можливе спільне майбутнє.

Цей проєкт — Conflict Observatory Ukraine — працював протягом двох років: у 2023–2024-му. Якими були основні результати його роботи?

Цей консорціум використовував супутникові знімки та відкриті джерела, так звані OSINT (open-source intelligence), для документування ймовірних воєнних злочинів, скоєних Збройними силами Російської Федерації. Моя команда зосередилася на культурній спадщині, але ми були частиною більшого дослідницького консорціуму. Результатом роботи стала серія звітів і розслідувань щодо звинувачень у воєнних злочинах, а також спільна база даних, яка згодом прислужилася українським правоохоронним органам, зокрема Офісу Генерального прокурора.

Серед звітів Conflict Observatory Ukraine я бачив присвячені не лише культурній спадщині, а й довкіллю. Здивувався.

Гадаю, ви маєте на увазі звіт про руйнування дамби Оскільського водосховища у вересні 2022 року. Я над ним також працювала. Ми розуміємо культурну спадщину в широкому сенсі, оскільки культура існує в ландшафтах, які мають значення для людей; ми вважаємо природне середовище — ліси, річки, водно-болотні угіддя — частиною культури громади. Тому хотіли нагадати про тісний зв’язок між довкіллям і національною ідентичністю.

Насправді українське законодавство визнає екоцид злочином — Україна була однією з перших країн у Європі, яка ухвалила такий закон як правовий інструмент для захисту довкілля.

Зруйнована пізніше Каховська гребля отримала набагато більше уваги, але руйнування Оскільської греблі вплинуло на деякі природоохоронні об’єкти нижче за течією — ліси та водно-болотні угіддя, — і ми хотіли це задокументувати.

Екологічні питання під час розслідування воєнних злочинів часто відходять на другий план порівняно із загибеллю цивільних чи руйнуванням населених пунктів. Наш звіт мав нагадати: екологічна шкода — також наслідок російської війни, і за неї має бути відповідальність.

Ви сказали, що Conflict Observatory Ukraine спиралася на дані з відкритих джерел. Які саме інструменти OSINT допомагали в роботі з фіксації збитків? 

Під OSINT часто мають на увазі дописи в соціальних мережах і фотографії. Але можна використовувати й екологічні дані та супутникові знімки. Нам вдалося знайти фотографії зі смартфонів, що фіксують пошкодження, спричинені водою, отримати наукові звіти з аналізами, зроблені безпосередньо на місці, а також супутникові знімки, на яких можна виділити пікселі, що вказують на рівень вологості, — і таким чином отримати дані про стан ґрунтів і рослинності. Це про те, як методології OSINT можна застосовувати для оцінки впливу на довкілля.

Між іншим, у моїй команді був еколог із науковим ступенем і відповідною методологічною підготовкою. Тож із фаховою експертизою проблем не було. 

Conflict Observatory, зокрема, задокументувала ймовірне викрадення творів мистецтва з Херсонського обласного художнього музею в листопаді 2022 року. Якщо вам відомо про цю справу більше — розкажіть, як відбувалася крадіжка і як її розслідували.

Зі звіту випливає, що окупаційні органи призначили своїх людей на керівні посади в музеї, усунули попереднього директора і встановили повний контроль над установою. У листопаді 2022 року, коли українські війська наступали, окупанти вивезли близько 11 000 творів мистецтва — наскільки нам відомо, до Криму. Однак деякі музейники чинили опір: ховали цінні речі, приховували документи про походження творів, ризикуючи власним життям.

Наскільки помічні в цьому і подібних випадках, зокрема, супутникові знімки та спостереження? 

Супутники — ідеальний інструмент для геолокації, тобто для точного визначення місця події чи об’єкта. За послідовністю знімків можна також відстежити переміщення й динаміку подій. Але зазирнути всередину установи неможливо: не побачиш, як змінилися внутрішні правила, як це впливає на персонал, що реально коїться за стінами. Для цього потрібні вже інші джерела.

У нас були супутникові знімки, які допомогли ідентифікувати транспортні засоби біля херсонського музею — ті, що, як ми вважаємо, використовували для вивезення творів мистецтва. Але знімки не дають відповіді на головне: про що велися розмови, хто були ці люди, хто відбирав предмети і переносив їх.

Ваше запитання якраз і вказує на ключове обмеження OSINT у роботі з культурною спадщиною: щоб зрозуміти, чому щось захистили або знищили, треба розуміти контекст — умови, в яких люди ухвалювали рішення, стосунки між ними, соціальну динаміку. А тут OSINT уже не допоможе — потрібні інші інструменти.

Оцінити збитки, завдані об’єктам культури, мистецтва, релігії та історичної пам’яті, непросто: їхня цінність вимірюється не лише грошима. Але багато хто може запитати: який сенс документувати усі ці втрати, якщо на відшкодування годі сподіватися? Що б ви відповіли? 

По-перше, не варто виключати компенсацій та інших форм притягнення до відповідальності. По-друге, документування — це спосіб засвідчити: ці твори та люди існували. Одна з трагедій української історії полягає в тому, що російські та радянські чиновники час від часу «викреслювали» українських мислителів, письменників, митців — і привласнювали їхній культурний доробок без визнання авторства. Тож документування дає нам змогу створити архів, який свідчить про багатство, різноманітність і глибину української творчості й української думки.

Згадую свій візит до Літературного музею в Харкові: директорка розповіла, що студенткою літературного факультету дуже пізно дізналася про будинок «Слово» і про письменників, репресованих радянською таємною поліцією, не лише не знала їхніх імен, а й не мала доступу до їхніх текстів. Працюючи над книжкою, я раз у раз чула подібне від молодих українських письменників: «Ми не знали цих творів, нас вчили, що українська мова обмежена у своїй виразності — аж раптом виявляється, що українські поети робили неймовірні речі».

Це не випадковість історії — це була свідома політика Радянського Союзу. Тому моя відповідь: навіть без гарантії компенсації — документувати треба.

Заради історичного запису, заради живого архіву національної пам’яті і, сподіваємось, заради того, щоб світ нарешті по-справжньому зрозумів внесок України у світову культуру.

З ким ви співпрацювали, документуючи руйнування та експропріацію об’єктів української культурної спадщини, скоєні Росією? Чи були серед ваших помічників люди з окупованих територій? 

Перша організація — HeMo (Heritage Monitoring for Recovery), яка займається документуванням пошкоджень об’єктів культурної спадщини. Ми спиралися на їхню роботу з документації, картографування й аналізу — і я рада, що спілкуюся з її співробітниками вже багато років.

Також ми співпрацювали — і продовжуємо — з Міністерством культури, зокрема з його музейним агентством: обговорювали питання музейної документації та реєстрів походження творів, що було особливо важливо для окупованих територій. Регіональний центр із прав людини ділився набутками документування археологічних крадіжок у Криму та їхньої юридичної кваліфікації. Консультативна місія ЄС надавала нам юридичні рекомендації у роботі з порушеннями українського законодавства в галузі культурної спадщини. Паралельно ми співпрацювали з українськими археологами.

Жанна Кадирова: «Олень з Покровська — символ того життя, якого вже нема»

Мисткиня — про Оленя з Покровська, невиконані гарантії й те, чому тривога їде з нею скрізь

Окремо хочу відзначити Аліну Доценко, директорку Херсонського музею. Ми познайомилися на конференції в Києві 2024 року — і відтоді провели багато розмов, зокрема розгорнуте інтерв’ю про окупацію Херсона, насильство в музеї, вимушений виїзд з міста і пошук музейної колекції. Це лише частина людей та організацій, з якими ми працювали. Хочу підкреслити: робота самих українців — з документування, адвокації та збору даних — є надзвичайно важливою.

Чи співпрацювали ви також із Генеральною прокуратурою України і Міністерством внутрішніх справ? 

Через Conflict Observatory ми співпрацювали з Офісом Генерального прокурора — зокрема я пояснювала наші висновки різним партнерам, серед інших і його співробітникам.

Чесно кажучи, з огляду на кількість воєнних злочинів, які стосуються убивства людей, я сумніваюся, чи злочини проти культурної спадщини є пріоритетом. 

Я не є співробітницею Офісу Генерального прокурора, тож не можу говорити про їхні пріоритети. Але в кожній розмові — приватній чи публічній — вони давали зрозуміти, що серйозно ставляться до питань культурної спадщини. Під час публічних дискусій співробітники ОГП демонструють щирий інтерес до розуміння ширшої картини агресії проти України, а вона обов’язково включає культурний вимір.

Знаєте, мене вчили, що народ формують насамперед спільна мова, територія й історія. Як ви вважаєте, чи має матеріальна культура таке саме вагоме значення для формування народу? 

Так, вважаю. Матеріальна культура набуває найрізноманітніших форм: твори мистецтва, одяг, простори, ландшафти, навіть дрібні предмети. Можливо, намисто, яке зараз на мені, є одним із прикладів: традиційне багаторядне намисто з червоних намистин, яке носять українські жінки.

Як археологиня, я багато думаю про стійкість матеріальних свідчень — про те, що артефакти можуть розповісти нам про людей, які жили до нас. Іноді це тлумачать як безперервність традиції, але часто йдеться про значні зміни з плином часу. Важливо інше: ми є частиною довгої низки людей — з різними світоглядами і звичаями, але спільною традицією.

Україна надзвичайно багата на археологічні пам’ятки — і на це є причина: історично вона була перехрестям шляхів завдяки довгій береговій лінії вздовж Чорного моря і сухопутним кордонам з різними європейськими країнами. Справжній перетин мов, культур і традицій. Мене особливо захоплює археологічна робота з відстеження походження давніх мов: існують моделі, які вказують на те, що деякі з найдавніших версій сучасних мовних груп походять саме з України. Розмірковуючи про відповідальність за звірства під час війни, я думаю про ці матеріальні свідчення — і про те, як російські війська цілеспрямовано нищать українські книги, культові споруди, твори мистецтва і самих українців, яких вважають загрозою своєму світогляду.

У книжці я хочу глибше осмислити матеріальну культуру сучасної, космополітичної і надзвичайно різноманітної країни. Україна — не монолітна спільнота з однією мовою, однією релігією чи однаковим одягом. Це країна величезної різноманітності — і саме тому вона є цінним прикладом для розуміння сучасних національних моделей: що може становити для них загрозу і як вони можуть стати джерелом розвитку в майбутньому. 

Коли нещодавно, 24 березня, російська ракета влучила в центрі Львова, ЮНЕСКО навіть не спромоглося назвати винуватців. Гадаю, ви читали ту заяву про «глибоку стурбованість ударами» та із закликом до «всіх сторін» утримуватися від будь-яких дій, що шкодять культурним цінностям. На що вказує така заява? 

Я пам’ятаю цю заяву. Здається, ЮНЕСКО прибрала її із сайту після того, як вона викликала бурхливий протест. Речники ЮНЕСКО можуть самі пояснити, що мали на увазі. Але мене здивував заклик до всіх сторін поважати культурну спадщину, бо я вважаю це односторонньою проблемою. Росія не поважає культурну спадщину, Росія навмисно цілить в об’єкти, простори та людей. Згадайте списки на знищення українських інтелектуалів та активістів. Це навмисна стратегія.

Каралін Монтей: «В Україні матеріальна та нематеріальна культурна спадщина є постійно загроженою»

Представниця ЮНЕСКО — про захист спадщини під час війни, безсилля і культуру як основу всього

Хочу дещо прояснити про навмисність. Існують наукові галузі, які займаються цим питанням, юристи мають свій підхід, фахівці зі зброї — свій. Росія має досить точне озброєння і могла б уникати об’єктів культурної спадщини, якби захотіла. Але я соціологиня, і для мене навмисність — це сукупність індикаторів, які разом показують закономірність: риторика російських лідерів про те, що Україна не є легітимною державою, примусове впровадження російської мови на окупованих територіях, масове вивезення дітей до Росії. Цей перелік можна продовжувати. Саме в цьому контексті треба розглядати удар по центру Львова. Якщо аналізувати лише його окремо, виникає безліч технічних питань, це не моя сфера. Моя сфера — ширший зв’язок між різними діями, який допомагає зрозуміти, який проєкт Росія реалізує щодо України і української нації.

Я хотів би повернутися до терміна «націоцид», на якому базується назва вашої майбутньої книги — «Вбити націю». Ви вже пояснили, хто є автором цього терміна. Але навіщо він потрібен, якщо вже існує термін «геноцид»?

Для цього є кілька підстав. По-перше, це поняття має потенціал для юридичної точності та зміцнення механізмів відповідальності за напади на інституції та практики, які не супроводжуються масовими вбивствами. Застосування поняття «геноцид» у міжнародному праві стало дуже вузьким — воно зосереджується передусім на кількості загиблих. Натомість «націоцид» здатен охопити ширшу схему нападів, які не призводять до масових звірств, але передбачають навмисне та систематичне знищення спільноти: її мови, культури, історії, колективної пам’яті, території та державності. Наразі ці явища або розглядають ізольовано, або кваліфікують інакше: як атаки на спільноти, маргіналізація, переміщення. Але поняття націоциду допомагає побачити закономірність: держава-агресор послідовно ослаблює сусідню державу, щоби зрештою підкорити її.

Типова схема Росії — русифікувати територію, а потім стверджувати, що вона завжди була російською.

Це відбувається зараз у Маріуполі: українці через нові бюрократичні процедури фактично не можуть зберегти власність і бізнес, переслідуються релігійні громади, натомість зростає кількість церков Московського патріархату, до міста прибувають переселенці з Росії, російська мова домінує в публічному просторі. Місто виглядає «російським» — і Росія досягла цього доволі швидко.

Якщо розглянути тривалу історію поведінки Росії щодо сусідніх держав — Білорусі, Грузії, — видно схожі тактики: твердження про те, що територія завжди належала Росії, що російський народ зазнає нападу і потребує захисту, а потім штучно створене обурення як привід для військового втручання. Тому нам потрібен термін «націоцид» — не лише для точнішого опису того, що сталося, а й для розуміння того, що Росія планує надалі: як вона підриває національні спільноти, щоб розширити простір для підкорення інших. Зауважу: це не обов’язково означає фізичне знищення людей. Їм потрібні люди — русифіковане населення, лояльне до Кремля. Ось чому «націоцид» є важливим терміном: він допомагає зрозуміти, яке майбутнє Росія намагається побудувати. І саме тому український опір має значення — він протистоїть цьому баченню майбутнього.

Хочу звернутися до конкретного прикладу. Ви сама археологиня і знаєте, що в незаконно анексованому Криму росіяни проводять археологічні розкопки. Російські вчені стверджують, що займаються наукою на благо людства, але з української точки зору вони привласнюють українську спадщину і намагаються легітимізувати окупацію через науку. Справа археолога Бутягіна, затриманого в Польщі, могла стати прикладом невідворотності покарання. Але замість екстрадиції до України його нещодавно передали Білорусі — а далі Росії — в рамках обміну. Він уник справедливого покарання. Як із цим жити?

Обмін полоненими — складний процес, і за лаштунками завжди відбувається багато чого, про що ми не знаємо. Я була розчарована: цей археолог не поніс відповідальності за розкрадання пам’яток. Але є й позитивний момент: його арешт привернув увагу до проблеми незаконного вивезення археологічних матеріалів з України та їх використання у фальшивих історичних наративах. Справедливості в цьому випадку досягти не вдалося, але з’явилася готовність країн ЄС діяти. У нещодавньому пакеті санкцій згадано принаймні одного російського археолога. Це означає, що в полі зору опиняються й інші — і я вважаю це обнадійливим розвитком подій.

На самому початку інтерв’ю ви сказали, що досліджували насильство та знищення культурної спадщини в Сирії. Які подібності та відмінності між Сирією, загалом Близьким Сходом та Україною? 

І в Сирії, і в Україні культурна спадщина зазнала значних збитків. Але ключова відмінність сирійського випадку — багатостороннє протистояння: кілька урядів, численні збройні угруповання, різні види зброї — від бочкових бомб до замінованих автомобілів. Відповідно, різним був і характер пошкоджень. До цього додається величезна кількість загиблих і масовий відтік населення з тривалими наслідками для громад. Спільне для обох країн — щільна міська забудова, де поруч із житловими кварталами розташовані об’єкти культурної спадщини: ракета чи дрон може влучити в будівлю, якої немає в жодному реєстрі.

І Сирія, і Україна можуть навчити нас чогось про символічний характер культурної спадщини та про те, що цікавить різні держави. Група «Вагнер» була активною в Сирії, зокрема в Пальмірі. Російський уряд взяв на себе провідну роль у відновленні міста, організував там концерт, перевіз культурні цінності до Ермітажу і влаштував виставку «Дві Пальміри» — так творили наратив про глибоку переплетеність російської історії з сирійською античністю. Це було близько десяти років тому. Але подивіться, як зараз Росія привласнює українські археологічні матеріали, щоб розповідати історію про російську античність і цивілізаційне панування. Уважно вивчаючи діяльність Росії в Сирії, я зрозуміла: це масштабна операція в багатьох країнах — спроба відбудувати «велику російську цивілізацію» за рахунок історій та артефактів інших народів.

От ви згадали Пальміру, а її ж зруйнувала «Ісламська держава» (ІДІЛ). Спостерігаючи, як стираються з лиця Землі українські міста і селища (чи то Бахмут, чи Маріуполь, чи Попасна), я собі думаю, що росіяни поводяться так само, як ІДІЛ. Гадаєте, я перебільшую? 

Я про них у таких термінах не думала. Росія має апарат великої державної військової потуги і є підписантом конвенцій — а отже, має зобов’язання захищати цивільне населення. ІДІЛ не була державою в цьому сенсі й підписантом не була. Але з точки зору цілеспрямованого руйнування, символічної цінності, перформативного насильства — так, подібності є.

Ми говорили про знищення культурних об’єктів як складник націоциду. Але є й інший бік: ворожа культура сама може бути інструментом націоциду. У випадку України я маю на увазі російську культуру. І мене дивує, чому так мало досліджень присвячено колоніальному дискурсу російської культури.

Це прогалина насамперед у західній думці, зокрема в колоніальній та постколоніальній теорії. Потрібно більше досліджень. Водночас українські науковці вже виконують надзвичайно важливу роботу. В Україні сформовано ґрунтовну базу досліджень і концептуальних підходів, які привертають увагу до українського досвіду колонізації та до ролі Росії як колоніальної потуги. Однак знадобиться час, щоб академічні кола за межами України — і навіть поза сферою постколоніальних студій — осмислили ці зміни, переглянули усталені уявлення про колонію та замислилися над тим, якими можуть бути її форми й прояви.

Варто також пам’ятати, що російський уряд вклав колосальні ресурси у проєкти «м’якої сили», покликані зробити російську культуру привабливою для світової аудиторії, надати їй престижності й романтизованого образу.

Я не маю нічого проти того, щоб люди читали російську літературу. Але вони мають знати й про культури народів, які постраждали від панування Російської імперії.

Наразі американський студент-бакалавр навряд чи зможе зосередитися винятково на українських студіях — здебільшого доводиться обирати російські та східноєвропейські, де Росія завжди в центрі.

Це частина російської стратегії — вкладення ресурсів у «м’яку силу» та проникнення в культурні організації. І не лише на Заході. Подивіться на експорт в Азію та Африку: безкоштовна література російською, мовні курси, поїздки до Росії для молоді. Росія була кмітливим пропагандистом своєї культури — і це спрацювало: критичні питання витіснялися на маргінес. На це вказували й раніше — зокрема, варто відзначити роботу Ольги Бертельсен про проникнення російських інтересів у західні культурні організації. Але визнавали ми це повільно — і саме це, на мою думку, стримувало готовність ставити питання про те, чи продовжує Росія поводитися як колоніальна держава і чи можна застосувати до цієї частини світу інструменти постколоніального мислення.

Зараз багато хто каже, що Путін зробив найбільше для консолідації української нації. Але чи не є це тимчасовим ефектом — поки триває війна та існує зовнішня загроза? Після війни все може повернутися назад, і українці почнуть битися одне з одним.

Це цілком можливо. Україна не перша країна, яка відчуває згуртованість під час захисту від агресії. Але те, що я чула в інтерв’ю і читала у відповідях самих українців, — розбіжності в поглядах і дискусії про те, ким є цей народ і яке його майбутнє, — є здоровим. Це ознака живої демократії. Україна має право вести ці дискусії на своїх умовах — як суверенна держава з правом на самовизначення і свободу від агресії. Суперечки між собою можливі й необхідні. Головне, щоб вони відбувалися в просторі політичної участі, де гарантовані права людини та можливість вільно висловлювати свої погляди.

На початку розмови ви сказали, що в книжці багато уваги присвячено літературі: авторам, перекладачам, редакторам, видавцям. Як їхня робота допомагає зберегти й розвинути українську культуру та спадщину?

Перекладачі — це посли. Вони роблять українську мову доступною для читачів, які нею не володіють, передають українську думку, досвід, усі ті алюзії, які відчуваєш, коли натрапляєш у романі на жарт або згадку про історичну постать. Перекладачі — одні з найцікавіших культурних новаторів, але їх рідко вшановують належно: ім’я автора — на обкладинці, ім’я перекладача — десь усередині. Вони працюють і у зворотному напрямку — перекладають твори на українську, і це не менш важливо. Адже в радянській Україні не було літературної свободи: існували суворі обмеження на видання українських книжок, а права на переклад довгий час контролювала Москва або російські видавництва.

Коли ми говоримо про літературну продукцію, то говоримо про свободу — вираження і творчості, — яку будували всі ці люди: автори, видавці, редактори, ілюстратори, перекладачі. І не лише вони. Ті, хто виготовляє папір, набирає текст, пакує книги й розвозить їх по країні. Шкільні бібліотекарі. Читачі. Я бачу це як єдину екосистему.

Можливо, ви пам’ятаєте друкарню «Фактор-Друк» у Харкові: російський удар убив кількох працівників, поранив інших, за одну ніч знищив близько 30% шкільних підручників країни. Але друкарню відбудували. І це непоодинокий випадок. Українці знаходять креативні рішення, відбудовують друкарні, наполягають на тому, щоб книжки — підручники, романи, карти, кулінарні книги — й далі виходили й розповсюджувалися.

На тлі геополітики, трагічного пейзажу смерті та вимушеного переселення книжки можуть здаватися не найнагальнішим питанням.

Але літературна творчість — це спосіб зрозуміти, як працює опір і як нація, що зазнає атак, будує своє майбутнє просто зараз.

Ви писали про те, що держави схильні дедалі більше вдаватися до насильства, вирішуючи соціальні проблеми. Чи змінили ви свою думку зараз?

Я думала про ту працю п’ятирічної давнини. Тоді я зосереджувалася на розграбуваннях, зокрема на незаконних розкопках на археологічних пам’ятках. Поштовхом стала заява групи активістів, стурбованих долею культурної спадщини під час війни в Сирії: серед рекомендацій була така, що археологічних мародерів можна розстрілювати задля захисту пам’яток. Мене це вразило — і змусило замислитися про те, чому взагалі виникла така різка реакція? Я вивчала риторику державних органів, дивилася на факти про реальне насильство і зрештою дійшла висновку: мародерство стало надмірно драматизованою проблемою, відірваною від реальності. Але це була Сирія 2010-х років. Досвід роботи в Україні змусив мене переосмислити насильство — те, наскільки воно може бути відчутним, безпосереднім і смертоносним у руках представників російської держави.

Варто відзначити, як часто російські війська документують і святкують своє насильство: у блогах, телеграм-каналах, на знімках з дронів — де вони пишаються загибеллю людей, знищенням будівель і цивільної інфраструктури. Це насильство застосовується в перформативному ключі, що виходить за межі військової необхідності й порушує міжнародне гуманітарне право. Воно покликане залякати українців безладністю і непередбачуваністю: людина чекає на автобус або йде на ринок — і може потрапити під удар дрона заради перформативного ефекту, для зміцнення згуртованості російських військ.

Я не можу пояснити російську логіку у виборі цілей. Але робота в Україні зміцнила мою відданість науковому підходу, що ґрунтується на ретельному документуванні наміру російської держави знищити Україну, а також відповідальності конкретних осіб, які віддають накази про ці злочини.

Читайте до теми

Що залишається після нас

Українці рятують культурну спадщину — і заново відкривають її значення для себе. Фотосерія Саші Маслова

Вишиванка у спадок

Яку вишиванку носили в кожному регіоні України — і як традиції передаються наступним поколінням

Врятовані з прифронту

Як БФ «Схід SOS» допомагає адаптуватися людям, яких війна змусила залишити дім

Роздуми про Європу з України

Чи усвідомлюють вони до кінця, що саме стоїть на кону?

Джонатан Крауз: «Люди цього не усвідомлюють, але вони впливають на війну — мільйоном дрібних способів»

Історик війни — про психологію імперії, минуле і майбутнє

Живі. Садимо город

Спогади про рай і нотатки з пекла — розповідь про окуповані Олешки