Розчарована Десна: навіщо перечитувати книжки під час війни

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Замість листопада — Читень

Впродовж місяця разом робимо читання доброю звичкою. Один день — один лист від нас з корисними рекомендаціями, бо завжди є сенс читати більше. Залишайте свій e-mail.

Читень починається просто зараз

Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

Читень починається просто зараз

Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

За останні два роки я прочитала зовсім небагато нових книжок і навіть у собі розчарувалася. Річ у тім, що я застрягла, я би навіть сказала — потонула. Потонула в перечитуванні.

Мені тридцять, і разом із перезбиранням власного життя (як ти взагалі могла довіритися дванадцятирічній дитині й двом публікаціям у підлітковій газеті, коли обирала журналістику?) я взялася за перегляд прочитаного.

В основу цієї ревізії я поклала принцип EMDR-терапії, за яким психотерапевт допомагає нам повернутись до болісних спогадів і переробити їх (перечитати їх!) так, щоб вони стали поруч із дорослим досвідом. Перечитування давніх книжок для мене влаштоване схоже: я ходжу між рядками давно прочитаного, впізнаючи себе тодішню і теперішню. Спогад після терапії нікуди не зникає, і книжка теж лишається слово в слово тією самою, але історія перескладається в тобі наново, а разом із нею десь перескладаєшся і ти. Тож перечитування тісно пов’язане в мені з усіма тими вістрями, якими мене проштрикано. І я добре знаю, яку книжку шукати, щоб вістря вийняти (хоч часом і напоротися на нього ще раз, але куди ж без цього).

*

Спершу була 500-кілограмова російська бомба.

Навіть не так!

Спершу була березнева ніч у Чернігові, а березнева ніч у Чернігові 2022 року — це літаки й бомбардування. Одна бомба пробила головний міст через Десну й відібрала в людей останню дорогу з міста. Втім, вона не вибухнула, а пішла на дно.

А я ж так люблю пісню:

Ой немає козаченька —

Поїхав за Десну.

Рости, рости, дівчинонько,

На другую весну!

Коли ми прощалися з чоловіком під сірим задимленим березневим небом, я здригалася з кожним далеким вибухом, як секундна стрілка годинника, що ніяк не може рушити далі: сіпається й повторює ту саму секунду. А «поїхав за Десну» стискало мене безумною тугою — і водночас розумінням, що не я перша, не я остання. За моєю спиною вже стоїть так багато людей.

Та тієї миті, коли все скидалося на кінець, на неминуче завершення, я стояла й хотіла розлитися, як Десна: зривати за собою хати й дороги, забрати всіх і з ревом нести туди, де все це можна захистити. Я хотіла бути Десною. А може, навіть і була.

А потім російське військо відбили від Чернігова, дихати на повні груди стало простіше, травень за квітнем, і настав теплий червень.

Десна текла своїм звичним шляхом (зайвий доказ, що світ не перевернувся), а водолази намагалися дістатися її дна й ретельно його обстежити — хоч течія швидка, вода каламутна, звідусіль стирчать корчі, а мулке дно просідає.

Водолази шукали — о, як би я хотіла сказати, що вони шукали скойки-перлівниці, як не раз шукала я! Але перлівниці живуть у неглибоких річках зі швидкою течією, як-от Рось, де місцями глибина буває по щиколотку. А тут водолази шукали бомбу. Ту саму, нічну, яка не розірвалася.

Подивіться зі мною на тодішню першолітню Десну. Прибережні зони закриті, купатися не можна, рибу ловити не можна, хоч річка не розлилася, не позносила переправ — вона тиха й спокійна. На вигляд зовсім не грізна, а все одно небезпечна. Бо її змусили проковтнути бомбу.

Десна, подумала я тоді, — розчарована. Але звідки я це взяла, цю Розчаровану Десну?

Я взяла її з перечитування.

Тож поки водолази шукали бомбу, безпорадна я шукала все, чого колись не вловила в Довженка. Я повернулася до «Зачарованої Десни», яку читала в школі. Тоді вона була для мене символом світлого дитинства — схожого на моє, коли я теж легко ховалася в моркві від усього на світі. Тільки тепер, щоб якось вистояти в розчарованій Десні, я мала знову ввійти до Зачарованої. Бо моя Десна — найближча, я ж із цього краю — для багатьох назавжди лишається зачарованою завдяки Довженкові: святою і чистою, часом небезпечною, коли з ревом затоплює все на своєму шляху, і попри це — чарівною та вічною.

У цьому перечитуванні я пізнала радість перечитувального подиву. Я зрозуміла, що Довженко писав цей світлий текст не в світлі часи. Спогади про дитинство він почав записувати 1942 року, у війну, коли його Сосниця й уся наша з ним спільна Чернігівщина були під окупацією. Згодом Сталін розгромив його кіноповість «Україна в огні», і Довженкові вже не було дороги до України: решту життя він прожив у Москві. «Зачаровану Десну» він переписував і доповнював зо ціле десятиліття, закінчив 1955-го, а наступного року помер дуже далеко від своєї Десни.

А от я, я тут, я стою над нашою Десною.

«Нема тепер уже таких річок, як ти була колись, Десно, нема. Нема ні таємниць на річках, ні спокою. Ясно скрізь», — писав Довженко. Писав і лукавив. Бо не в річках не лишилося спокою, а в ньому. І обоє ми в різні часи входили в річку пам’яті, в обжите русло, бо до справжньої Десни не було ходу ні йому під Москвою, ні мені з цією бомбою на дні.

*

Тут усе почалося з рибальських сітей.

Ми влітали в Херсон на величезній швидкості попід сітками якраз у ті дні, коли я дізналася — точніше, підтвердила те, про що й так здогадувалася: європейські рибалки справді передають в Україну, просто до Херсона, міцні морські сітки для захисту від російських дронів. До міста саме привезли партію тралів із Данії — вже дев’яту фуру, яку зібрав данський благодійник. Волонтер Віктор розповідав журналістам, що ці сітки долають до нас три тисячі кілометрів: два дні їдуть через усю Європу, а ще два — через усю Україну. Тоді ними накривали південне загрожене місто, але я, звісно, не могла не уявляти, як такі самі сіті колись натягнуть і над моїм домом. Щось у мені тоді йокнуло, але до перечитування ще не достукалося.

Через понад рік, після довгої відсутності, я поїхала додому, на Чернігівщину, до російського й білоруського кордону. І якоїсь миті в мене застукотіло, заборсалося в своєму тісному мішечку, моє серце, бо сталося те, що рано чи пізно мало статися: я багато кілометрів їхала під сітками і в’їжджала додому крізь ці тенета.

Я почувалася так, наче я сама — упіймана риба, що борсається в сітці.

Ось-ось стане гірше, мене викинуть на палубу, і я, добре пам’ятаючи, як дихати, дихати більше не зможу.

Авторка книжок у мені (вибачте, я все ще не можу назвати себе письменницею вповні), звісно, бунтувала й хапалась за уявну ручку, щоб сказати щось про це, описати, зафіксувати, пережити у свій спосіб, — і не знаходила слів. А дорогою назад я почула, що сітки вже натягатимуть і над мостами через Дніпро в Києві. І тоді зрозуміла: мені не треба нічого казати, бо я однаково нічого не скажу. Але я знаю людину, яка змогла б. І мені треба терміново до неї звернутися.

Юрій Яновський! Юрію, ви мені нині небачено потрібні.

Адже саме Яновський чи не найкраще в українській літературі відчував море — і справжнє, і як метафору. Я певна, що він не зміг би оминути ці сіті, які вже так довго закидають над нашою країною, і точно знайшов би слова для цього пережиття. Найімовірніше, описав би їх легко і водночас напружено — але не минув би. Поки я шукала слова, їх наче хтось випив і проковтнув. Той, хто міг би сказати, на жаль, уже не скаже. Але саме в його текстах — перечитуючи того ж «Майстра корабля» і малюючи на полях чайку навпроти кожного речення, де є вода (і справжня, і метафорична), де є морське слово, штиль і бриз, свіжість подиху з товщі води, — я знаходжу рятівні метафори для теперішніх сіток і для того, навіщо ми натягуємо їх над собою.

Зрештою, ми ж тут усі з вами з глибин давніх океанів і морів, вода покривала наші території мільйони років тому. Тож тепер і закидаємо сіті в їхні фантомні глибини.

Шкодую, що я не Яновський. Тішуся, що він у нас був: не написавши про ці сітки, він усе ж дав мені, за що зачепитися, щоб розтлумачити їх для себе.

Що б написав Яновський? Можливо, що ці херсонські сіті ще пахнуть Північним морем. Море приїхало до нас фурою й повисло над степом і над поліським лісом, над дном давно висохлого моря.

Він би, мабуть, зауважив, що рибалки, повернувшись із моря, сідають латати сіті. Перечитування, мабуть, теж латання, латання своїми, але щоразу іншими руками.

*

Що ж до казок, то спочатку була дорога, і була та дорога настрашеною. Ні, не так! Спершу була провідниця, яка простягнула мені шоколадку.

У травні 2022 року я вперше їхала до чоловіка на фронт. Тоді ця поїздка здавалася вельми тривожною (якби ж я знала, якою легкою вона була порівняно з часами, коли на нас почнуть полювати FPV-дрони). Я тремтіла — не від страху, звісно, а від того, що можу не встигнути, розминутися з чоловіком, якого не бачила від самого прощання в Чернігові над Десною.

Нічним потягом я їхала спершу до Дніпра. Я вже багато годин нічого не їла, тіло напружилося так, що потяг, здавалося, віз не живу людину, а камінь. І тут стурбована провідниця, в якої й самої всі чоловіки на фронті, простягнула мені шоколадку.

У ці дні на моєму шляху весь час траплялися люди. Одні допомагали мені дістатись до чоловіка, інші затримували чи й відмовляли. У Дніпрі на мене чекала машина: її разом із водієм знайшла моя колега Оля. Водій Костя, мій ровесник, який воював на Сході з сімнадцяти років, усю дорогу розповідав воєнні історії. На в’їзді до Покровська мене пересадили до старшого військового, якого я подумки назвала Батьком: ми курили й жартували, ніби їхали не на фронт, а до моря. Але моє завдання очевидне: дістатися до чоловіка хоча б на хвилину.

Я знайшла свого чоловіка засмаглим, худим, неголеним і брудним. Слів у мене не було, я тільки плакала. Замість хвилини нам випали день і ніч. Ніч ми провели в зеленому совєтському «Запорожці», який нам виділили в підрозділі: замість подушок — військові мішки й рюкзак, у багажнику — його зброя, десь далеко — вибухи. «Мені тривожно. Розкажи мені казку», — попросила я.

Тоді ж під час перечитування переді мною постала «Снігова королева». Я розтлумачила її для себе так: я — Герда, мій чоловік — Кай, а Снігова королева, яка його викрала, — війна. І ще є скалка, якої так просто вже не позбутись. Утім, відкладімо скалку на потім.

Колись один уже літній татів друг сказав мені, що війна — то жінка (ох, люблять же катастрофи робити жінками!) Він пояснював, чому мені інколи здається, що тато, який уперше повернувся з війни у 2016 році, думками досі там. «Якщо в тебе є дружина й доньки, то хто тобі ця “жінка”, ще треба розібратися», — казав він.

Герда теж ішла, спираючись на чужих людей (із волі власної чи з волі випадку): одні її годували й обігрівали, інші затримували, ще інші давали карету чи оленя, щоб вона могла їхати далі. І я так само їхала рятувати свого Кая — тільки не назовсім, а трохи. Бо в Андерсена Герда забирає Кая додому, а мені наступного ранку треба було довго його обіймати і їхати назад самій.

І це лише моє прочитання, саме тоді і саме таке, яке мало врятувати мене в ту мить. І до якого я повертаюся, коли не знаю, як врятувати найближчу мені людину. Хоча б на мить.

А потім знову Десна і — за трошки — пошуки бомби.

Герда віддавала річці свої червоні черевички, щоб та повернула Кая, я ж над Десною не мала чого віддати, хіба себе. А себе ще рано. Ще рано ж?

*

Спочатку була смерть. І навіть не перша.

Але коли мою близьку товаришку винесли з краматорського кафе після російського удару, в мені щось не витримало і тріснуло. Ми ж пів години тому говорили, вона ж так сміялася, вона ж казала, що сьогодні в неї особливий день.

«Грала свій вальс, але так, як ніколи».

Цей тріск мені щось нагадав. Я не мала сил намацувати, що саме, але в ньому вже було щось музичне. Тільки не знала чому.

« — Добре, що ти прийшла, музико, — обізвалася Ганнуся, — ми вже так ждемо на тебе!»

Хто це говорить до мене? Хто така Ганнуся? Вона Віка, вона Вікторія!

Моя дорога товаришка не була музикою. Вона була словом, вона була письменницею. І, звісно, в гострому горі я кинулася перечитувати її книжки. Плакала, захлиналася, продиралася крізь її тексти, шукаючи відповіді. А всі довкола цитували й цитували й цитували її вірш, у якому «сьогодні не ти. Відбій». А тут, кричала я сама на себе, тут же ти, ти, ти — сьогодні саме ти. То було мазохістське перечитування: я шукала розради, а там тільки ти, ти, ти, ти.

Тож щось тріснуло. Тільки що ж тріснуло? Що — тріс?

«Коли саме в тій хвилі розлігся з кімнати, в котрій стояв інструмент, страшенний лоскіт, а відтак слабий жалісний зойк струн….»

Але то була струна! І то була вона — саме та книжка, якої я потребувала, щоб угамувати вістря, на яке вже стояла напорота. То був «Меланхолійний вальс» Ольги Кобилянської.

У Кобилянської три молоді жінки винаймають одне помешкання: учителька Марта, художниця Ганнуся і піаністка Софія Дорошенко — людина, зіткана з музики. Софія приходить до них третьою, і разом із нею в дім приходить музика. Спершу вона ховає матір, а одного вечора грає свій меланхолійний вальс так, як ніколи, — і в інструменті щось тріскає. Ось воно! «Резонатор тріс!» — кидає Ганнуся без думки. Але Софія чує в цих словах вирок, бо вона і її інструмент — одне ціле, вибачте, одне тіло. Невдовзі Софії не стає. Але то була струна, Софіє!

Тоді я зрозуміла, що ж тріснуло в мені. Не струна, бо струну можна й замінити. Цього разу таки тріснув резонатор — дерев’яне тіло, яке підхоплює звук і повертає його гучнішим. Тепер я перечитувала подружчині книжки і її голос, її живий голос, а мені не було чим його підхопити. Утім, із цим треба жити. Сьогодні не я, але ти. І тепер щоразу, коли ця рана відкривається, а вона відкривається, я заліковую її текстом Ольги Кобилянської, який дає мені шанс пройти ще раз нашу коротку дружню дорогу товаришок і відпустити її — хоча б на трошки.

*

У невідомості завтра я ступаю в ріку відомого, обираючи перечитування. Кажуть, двічі в ту саму річку не ввійдеш: текст лишається слово в слово тим самим, а от я щоразу інша. Їй-богу, перечитування не рятує від завтра. Воно не знімає сіток над дорогами, не повертає Кая додому назавжди, не ремонтує тріснутий резонатор. Але воно дає мені слова, коли власні випиті й проковтнуті.

Тож я знову й знову заходжу в ріку відомого: із зачарованої в розчаровану і назад. Бо, може, саме так і вчишся жити в невідомому: повертаючись до того, що вже знаєш, і щоразу впізнаючи в ньому себе. Тодішню і теперішню.

Читайте до теми