Уперше про Павла Дерев’янка я почула від перекладачки Ярослави Стріхи, яка порадила мені його дебютний роман «Аркан вовків», першу частину трилогії «Літопис Сірого Ордену». Дарк-фентезі, незалежна держава Український Гетьманат — це звучало не як книжки, що їх зазвичай читаю. Та я довірилася пораді подруги — й опинилася у світі характерників, козацьких орденів, людей і вовків. У 2026-му ми випадково зустрілися з Павлом на фестивалі «Книжкова країна» у Києві. Дерев’янко вже кілька років служить в «Азові», і застати його в Києві — успіх. Я скористалася шансом поговорити з Павлом про те, як він дописав останній том трилогії у ніч на 24 лютого 2022 року, вивчав арабську в Дамаску, заслужив шеврон «Азову», перейшов із великої форми на малу і з російської мови на українську, відкрив для себе Толкіна й мотоцикли — і на безліч інших тем.
Павло Дерев’янко: «Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація»
Це аудіо створене за допомогою ШІ
Ця розмова створена завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.
Ти народився у Білій Церкві — місті-фортеці, збудованому для захисту від кочівників. Уперше його згадано в літописах ще в ІХ столітті, а вже у XVІ столітті Біла Церква здобула магдебурзьке право. Та я хочу поговорити не про історію, а про дуже особисті асоціації. Якою пам’ятаєш Білу Церкву свого дитинства?
Славетні історії міста Юр’єва, заснованого Ярославом Мудрим на честь сина, яке пізніше сплюндрували, але потім відродили вже під назвою Біла Церква, — це частина мого дитинства. Місто запам’яталося мені тихим, спокійним, дещо провінційним. Там не потрібен був транспорт: всюди можна дістатися на своїх двох. У Білій Церкві ти знаєш усіх, хоча вона й чимала. Якщо виходиш на вулицю, зустрічаєш когось зі знайомих. У 16 я переїхав до Києва, і живу тут вже довше, ніж у рідному місті. Туди тепер приїжджаю як гість. Вайби змінилися: через переселенців стало більше людей, відкрилося чимало бізнесів, постало багато будівель. У моєму дитинстві не було проблем із паркуванням і такого поняття, як затори, а тепер усе це є.
У Білій Церкві лишаються мої місця сили, з якими пов’язані теплі історії. Центр, де зависав підлітком, урочище «Палієва гора» в дендропарку «Олександрія», де збиралися білоцерківські толкіністи. До них я доєднався, прочитавши «Володаря перснів» і відкривши для себе світ полігонних рольових ігор. Із цим містом у мене безліч приємних спогадів, воно мені рідне. Я радо туди повертаюсь, але тепер уже як чужинець. Мене тішать зміни, бо це і є життя.
Я знаю, що в дитинстві ти чимало читав. В одній з розмов ти якось сказав: «Письменник має усвідомлювати, якою потужною зброєю є культура, зокрема література, особливо в наш час і в історичній перспективі загалом». У юному віці усвідомлював силу літератури?
Ні, для мене це були просто цікаві історії, які радила мама. Мама була і залишається найбільш відповідальною, найбільш зацікавленою читачкою в нашій родині. У Києві вона завжди заїжджала на книжковий ринок, скуплялася, а потім підсовувала мені ту чи ту книжку. Завдяки мамі я полюбив читання, а з часом усвідомив, що теж хочу створювати історії. Дитиною ти не задумуєшся про силу культури, тобі просто подобаються пригоди. Тепер, з історичної перспективи, звісно, дивишся на це з іншої вежі. Тоді, в дитинстві, книжки розфарбовували сіру буденність. А ще у нас не було інтернету чи комп’ютерів, тож тексти лишалися єдиним порталом в інші світи. Зараз за це борються багато медіумів. Гадаю, мені пощастило застати безґаджетну епоху.
Що ти читав у юному віці і як змінювалися твої смаки з часом?
Читав багато, але майже нічого з цього не входило до шкільної програми. Від Джека Лондона до Фенімора Купера, від детективів до пригодницьких романів. Потім відкрив для себе «Володаря перснів», де описано вигаданий світ так, що хочеться вірити в його існування. Після цього взявся за фентезі: «Чарівника Земномор’я» Урсули ле Гуїн, «Хроніки Амбера» Роджера Желязни, «Відьмака» Анджея Сапковського. Потім був Джордж Мартін — у нього саме вийшли перші три книжки циклу «Пісня льоду й полум’я». Що більше читав, то глибше поринав у фентезі, але не оминав і інших жанрів, наприклад, детективів Агати Крісті, нонфікшну на історичну тематику.
Якщо книжка хороша, мені байдуже до жанру. Цієї філософії тримаюся і щодо власної творчості.
Зазвичай беру фантастичну метафору і розкриваю її, а який це буде жанр, хай вирішують філологи чи маркетологи, яким треба поставити книжку на певну полицю. Я не препарую свої тексти з хірургічною методичністю, адже міркую про них в інших категоріях. Так, є автори, які знають канони жанру і в яких рамках вони пишуть, та я до них не належу.
Поговорімо про вплив батьків на тебе. Твій батько закінчив факультет романо-германської філології університету Шевченка. Відчував, що мусиш повторити філологічний шлях?
У дечому я таки повторив шлях батька: ми обидва закінчили філологію і обидва жодного дня не пропрацювали за фахом. Та головним драйвером читання у нашому домі, як я вже казав, була мама — колишня вчителька молодших класів. Ще в моїй родині багато хто намагався писати. Дід по татові писав, але нічого не публікував. Так само і дядько, і дід по мамі. Гадаю, ця тенденція стосувалася багатьох моїх родичів: писати без претензій на видання. Не те щоб я хотів наслідувати цей взірець, радше він закарбувався на рівні підсвідомості. У діда був секретер, де можна було взяти кулькові ручки й папір. Я бачив, що там лежать і списані ним аркуші. Звісно, така атмосфера сприяла творчості. Та я усвідомлюю це лише зараз, відповідаючи на твоє питання і намагаючись розібратися, звідки воно пішло.
У твоєму дитинстві був період написання поезії?
Так, але все закінчилося у початкових класах. Це були якісь стандартні вірші про птахів, що полетіли у вирій. Поезія мене торкає вибірково і нечасто. До початку повномасштабки цікавився хіба Стусом, зараз мені відгукується творчість поетів-військових — вона про своє, зрозуміле. Я не рефлексую над формою, мені радше резонує зміст. Сам я страшенно далекий від будь-яких рим. А от проза завжди була моїм на всіх рівнях.
В одній з розмов ти згадував «острівці дитячої української літератури» у своїй загалом російськомовній бібліотеці. Йшлося про Наталю Забілу і Всеволода Нестайка. Хочу дізнатися більше про твій шлях до української культури і україномовності.
Цей шлях я обрав самостійно. Значна більшість книжок у нашій хатній бібліотеці була російськомовна, і лише дрібка українських мережили цей ландшафт. Вдома спілкувалися російською. Приходячи з кінотеатру чи подивившись телепередачу, я часто не міг потім згадати, якою мовою дивився. У двадцять з чимось, уже закінчивши університет, ухвалив рішення писати українською.
Я українець, в Україні, якого дідька мені писати російською?
Звісно, натоді я володів російською краще, та перший великий твір усвідомлено писав українською, хай це й було непросто. Коли думаєш російською, важко перейти на рейки української мови в межах художньої прози. Але якщо є бажання, мало-помалу виписуєшся. Звісно, на мене впливали історичні події. Я закінчив перший україномовний роман саме перед початком Революції гідності, і вона мене тільки утвердила в думці, що я все зробив правильно. А ще я тоді зрозумів, що недостатньо лише писати українською, треба перекладати все життя на українську мову. Я перейшов на україномовний контент, інтерфейс ґаджетів, почав збирати власну бібліотеку українською мовою і цілком відкинув російську. Найважче було перейти у спілкуванні з батьками, але і до цього дійшло. Зараз, коли умови сприятливіші, це зробити простіше, ніж 10–12 років тому. Сьогодні принаймні не доводиться полювати на україномовні книжки.
Ти читаєш своїм дітям тексти, які сам любив у дитинстві?
Зараз якраз збираюся почати читати Нестайка. А ще читаю те, чого в мене не було, як-от «Чудове Чудовисько» Сашка Дерманського, «Різдвозавр» Тома Флетчера. Я цілком свідомий, що їм можуть не зайти «Тореадори з Васюківки» чи «Гаррі Поттер» так, як зайшли мені, — через різні історичні реалії, в яких ми зростали. Книжки, які сформували мене у дитинстві, навряд чи формуватимуть моїх дітей.
Хочу продовжити тему зростання. За освітою ти — перекладач з арабської. У 2008 році, на третьому курсі університету, ти кілька місяців жив у Дамаску, де вивчав мову. Чому обрав цей напрям і чому, зрештою, вирішив не працювати за фахом?
Коли я завершував середню школу, ми з батьком сіли поміркувати над моїм майбутнім. У мене була непогана англійська, тобто я міг опановувати мови. Вирішили: якщо йти цим шляхом, треба взяти не те, що всі, а щось екзотичне й водночас практичне. Не умовну греку, а арабську, якою розмовляють у більш як двадцяти країнах, пов’язаних із нафтовим бізнесом і туризмом. Тоді я не знав, що є літературна арабська, фусха, а є діалект у кожній країні: араб з Магриба необов’язково зрозуміє араба із Сирії. Тож, аби працювати у певній країні, слід вивчити її діалект.
У Дамаску я навчався в університеті для іноземців. Ми планували поїхати групою, але, як це часто буває, всі позрізалися на різних етапах — і я поїхав сам. Орендував квартиру разом зі студентом з Південної Кореї, а пізніше познайомився з нашими, з універу Шевченка, і далі тусив з ними. На вихідних ми мандрували. Сирія тоді скидалася на Україну: дешева, з давньою історією і абсолютно невідома світу. Я ходив Дамаском та Алеппо і думав: за кілька років приїду сюди з друзями і покажу їм ці дива — Крак де Шевальє, один з найбільших замків хрестоносців, Бусру з її залишками римської архітектури. Та за кілька років там уже тривала війна: пам’ятки римської архітектури розбивали молотами іділівці, а Алеппо перетворилося на поле бою. Тепер те саме повторюється і з нашою країною, тому доля Сирії мені відгукується. Щиро бажаю, аби в них усе вийшло, адже їхнім ворогом був не лише правитель Башар аль-Асад, проти якого повстали, а й русня, постійно присутня у тому регіоні. Сирійці, до речі, за нас дуже вболівають. Ті пілоти, які бомбили їхні мирні міста, потім двохсотилися над нашими землями — така кармічна кара. Араби — класні люди, але я зрозумів, що не хочу робити з ними бізнес, а головне — жити у спекотному кліматі.
Повернувшись в Україну, усвідомив, що не працюватиму перекладачем. У гуртожитку знайомий покликав мене в ІТ-компанію тестувальником. Я пояснив, що не вмію програмувати, а він відповів, що цього й не треба. Пройшов співбесіду і наступні п’ятнадцять років провів у цій сфері на різних посадах. Праця приносила заробіток, дала змогу накопичити на мотоцикл і квартиру. Це була не так професійна реалізація, як робота, що добре оплачується, особливо як порівняти з гонорарами за переклад, — принаймні у ті часи.
Бачиш себе в майбутньому у сфері ІТ?
Тестування — вже завершений розділ мого життя. Якщо повернуся, то наративним дизайнером — це творча діяльність, пов’язана зі створенням ігор. І це співзвучне тому, що робить автор фентезійних текстів: тут продумуєш світ, прописуєш образи персонажів, навіть описуєш предмети. Так, відеоігри — це інший медіум зі своєю специфікою, але в основі — так само процес творення. І це те ІТ, в якому мені хотілося б попрацювати.
Розкажи трохи більше про свої взаємини зі столицею. Ти сприймаєш Київ як рідне місто? Маєш тут улюблені місця?
У Києві я прожив уже довше, ніж у Білій Церкві. Втім, я не в захваті від змін, що сталися тут за останні десять років. Здається, у пріоритеті міської ради — збільшити власні профіти, а не покращити життя у столиці. ЖК ростуть, природних зон дедалі менше, загострилися проблеми з комунальним транспортом і мостами. Якби я перебрався до Києва зараз, а не у 2005-му, у мене було б зовсім інше враження. Місто стало негостинним і незручним для життя. Та я встиг його полюбити ще тоді і люблю зараз. Щодо місць, то першими на думку спадають історичний центр, Поділ, Андріївський узвіз, Пейзажка, Пирогів, ВДНГ. З кожною локацією у мене пов’язана якась історія.
Уявляєш своє життя за межами Києва? Наприклад, у Львові чи Івано-Франківську?
Не загадую. Коли ти військовослужбовець, будувати плани на майбутнє — марнота. Не варто надто рефлексувати, втім, я не зарікаюся. Під час свого презентаційного туру з трилогією «Літопис Сірого Ордену» я багато де побував, і кожне місто мало свій кльовий вайб. Наприклад, у тому ж Івано-Франківську суперпотужне літературне ком’юніті — постійні зустрічі, обговорення книжок, читклуби. Це стало для мене відкриттям. Я втомлююся від великих міст, мене приваблює затишок власного будинку зі своїм подвір’ям десь біля зеленої зони. Ти можеш узяти автівку чи мотоцикл і поїхати у гамірне місто, але жити там постійно уже не хочеться.
Це тому, що ми — втомлені тридцяти-з-чимось-літні?
Напевне. А ще це поклик предків. Навіть якщо виріс у великому місті, відчуваєш, що може бути інакше. Особливо якщо є друзі, які вже переїхали.
Ти згадав поїздки на мотоциклі. Як почалося це твоє захоплення?
Мотоцикли я любив з підліткового віку, втім, здається, їх тоді всі люблять. У рішенні придбати байк звинувачую «Синів анархії» — потужний серіал із неймовірним кастом і музикою. Саме через нього у мене з’явився чопер Suzuki Intruder. На «сузукі» я прокатав перший сезон і усвідомив, що потребую чогось іншого. Наступного року мені з Італії пригнали Yamaha Fazer 600, і з 2013 року я його не змінював. Мотоцикл дає зовсім інше відчуття від дороги, не таке, як машина. А ще в межах Києва це практичний транспорт: ти проїжджаєш крізь усі затори, паркуєшся будь-де й заощаджуєш пальне. На своїй «ямасі» я об’їздив Україну, а також разом з мотоклубом дістався фестивалю Rock in Vienna в Австрії і трохи поганяв Європою. Коли за день намотуєш кількасот кілометрів, це стає медитативною практикою. Мотоцикли — це щось або цілком твоє, або зовсім не твоє. До речі, мені досі страшно їздити пасажиром, а от за кермом — інша річ.
Поговорімо про твій «Літопис Сірого Ордену», одну з найпопулярніших трилогій у сучасній українській літературі. Я завжди раджу її тим, хто переконаний, що фентезі — не їхня ніша. Для мене твоя книжка — це м’яке входження у жанр, що може бути незнайомим або просто неулюбленим. Розкажи про задум. Ти одразу розумів, що пишеш трилогію?
Так. Я вже мав письменницький досвід роботи з великою формою, тож знав, що можу замахнутися на трилогію. Втім, завдання виявилося непростим. Кожен, хто замислюється про написання циклу, має подумати двічі, бо це купа часу й зусиль. Я згоден з тобою щодо думки про м’який вхід у жанр. Дійсно, якщо ви не фанат фентезі, можна спокійно розгорнути «Літопис Сірого Ордену» і не вчитуватись у незнайомі назви, не в’їжджати в правила нового світу, чужу політику і магію. Адже іноді хочеться просто відпочити з книгою, а не напружуватися. У «Літописі…» все знайоме: коні, шаблі, козаки — тільки сетинг трохи відрізняється від реальної історії.
Загалом від задуму до початку писання минуло пів року. Мені треба було продумати сюжет на всі три книжки. Знаючи, що буде в третій, я міг розвісити відповідні гачки у першій, аби уважні читачі помітили, як вони спрацювали. Не знаю, як це робити без планування. Звісно, є фактор генія, але я до таких не належу. У мене був окремий документ про персонажів: їхні імена, біографії, характери, хобі, мрії, родичі. Все це допомагає побачити і зрозуміти, як вони розмовляють і діють у різних ситуаціях. Ще був великий документ про світ. Навіть якщо я не буду вивалювати в романі всі деталі, у документі буде все прописано, бо це формує картину реальності, яку потім можна описати в діалогах чи кількох реченнях між ними. Аби створити такий світ, треба прочитати чимало етнографічних та історичних праць. Так, якщо герой користується кремнієвим пістолем, ти маєш розуміти, як він стріляє, інакше читач тобі не повірить. Втім, підготовча робота втомлює, неможливо продумати всього, тож у якийсь момент просто сідаєш писати. А далі вже текст вносить свої корективи: персонажі, яких ти наділив голосом і особистістю, відмовляються поводитись так, як ти задумав, тож мусиш адаптуватися до змін. Процес створення світу допомагає у написанні тексту, та не усуває всіх перепон. Поки не почнеш рухатись, ти їх і не побачиш.
Підступність циклів — ще й у тому, що коли закінчуєш першу книжку і відпускаєш її у світ, твій письменницький гештальт не закритий. Наприкінці відгуків буде фраза: «Що ж, перша книжка непогана, а коли продовження?». Ти пишеш другу книжку, вкладаєш час та зусилля, рік-другий працюєш над нею. Читачі ковтають її за вечір-два і кажуть: «Класно, а де продовження?». Тож доводиться писати третю. І тільки після цього можеш видихнути — історія, яку ти хотів розповісти, нарешті завершена.
Я писав трилогію п’ять років, а люди читають її за тиждень. Це круто, але витрати часу різні.
Тож тепер мені імпонує думка про завершені одиночні романи — історія закінчена і не треба писати продовження.
Ти казав в одній з розмов, що у підлітковому віці у тебе виникло бажання писати фентезі, коли ти прочитав «Володаря перснів» Толкіна. Однією з можливих інтенцій Толкіна, на думку коментаторів, було створити епос, на взір «Калевали». Чи була в тебе амбітна мета такого масштабу, коли ти почав писати «Літопис…»?
Авжеж, ні, де я, а де Толкін. Я почав писати у 2017-му, коли українське фентезі було непопулярним серед читачів і здавалося фінансово невигідним видавцям. Краще було купити відому франшизу, ще й екранізовану, і точно знати, що відіб’єш кошти, ніж брати українського автора з туманними перспективами вийти в нуль.
Та у мене був пунктик: створити власну фентезійну трилогію на українському матеріалі з козацькими легендами та слов’янською мітологією.
Я не думав, що вона набуде бодай якогось розголосу, не замислював нічого претензійного. Мені просто хотілося написати те, що самому було б цікаво прочитати, чого мені особисто бракувало. У трилогії є казкові істоти, мавки, лісовики, але вони не канонічні, це авторське трактування, я їх так бачу. Та й потойбіччя — це не щось ефемерне, а конкретний паралельний вимір, з яким трапилася колізія, через що долі світів перетнулися. Було б самовпевнено одразу мріяти створити канон. Я просто хотів написати трилогію, яка б мені сподобалася. І те, що вона побачила світ, вже було досягненням. Я ні на що не претендував. Наприклад, не дуже вірю в переклади «Літопису Сірого Ордену». Це суто українська історія, не певен, що вона відгукуватиметься іноземцям так, як нашим читачам, — радше сприйматиметься як щось екзотичне.
Але ж ми нормально сприймаємо романи на основі скандинавського чи романо-германського епосу. Думаю, це просто справа звички.
Звісно, мене би потішило, якби «Літопис…» допоміг просувати нашу культуру й мітологію у світі. Скажімо, аніме «Наруто» зробило поширеним образ японських ніндзь і стало культурним феноменом, привернуло увагу до історії Японії, хоча це абсолютно авторське трактування ніндзі. Хочеться мріяти, що так станеться і з трилогією. Якщо її колись перекладатимуть, сподіваюся, це буде український перекладач, який помітить дрібниці, які я заклав, а редагуватиме вже носій мови. Втім, якщо не буде перекладів, не біда, це твір для своїх, а не продукт на експорт.
Ти пишеш про братерство козаків-характерників — власне, Сірий орден, — завдяки яким Хмельницький не програв визвольну боротьбу і на наших землях утворився Український Гетьманат. Чому тобі було важливо запропонувати власну версію цього періоду історії? Чому ти не обрав псевдосередньовічний світ і антураж, із яким у нас часто асоціюється фентезі?
На те є кілька причин. По-перше, середина ХІХ століття — це «Весна народів», коли народжується концепція національних держав. Епоха, коли розвивається наука і формується база для досліджень ХХ століття. Це період змін, коли люди — і це парадоксально — живуть столітніми традиціями.
Одна з тем трилогії — зміна епох, коли старе має відійти і на його місце приходить нове.
Це часто кривавий процес: якщо не змінюєшся, зникаєш. А ще мені імпонувала думка описати Український Гетьманат, який існує майже двісті років як незалежна держава, — така приємна якбитологія, яка усім нам відгукується. Крім того, це добре поле для еклектики, яку я люблю. Характерники й відьми, потяги й цепеліни — мені подобається така дивна суміш. Я пишу про козака на цепеліні не тому, що такі правила стімпанку, а тому, що мені самому це здається цікавим. Завжди заперечую твердження, що написав історичне фентезі. У трилогії багато анахронізмів, я цього свідомий. Це текст, який створювався для сучасного українського читача, тому там наша айдентика, сучасні кордони. Перепрошую у професійних істориків, в яких сіпалося око, поки вони читали. Я не претендую на історичність, не варто ставитися до еклектики серйозно.
Фентезі як жанр дає авторові багато свободи, про яку ти говориш. І водночас накладає чимало обмежень: світ має бути продуманим, але не перенасиченим зайвими деталями, герої архетиповими, але не банальними. Чого ти боявся, коли писав?
Насправді найбільший страх був не завершити історію. Тому коли я її закінчив у ніч проти 24 лютого 2022 року, це було величезне полегшення. Наприкінці 2022-го вона потрапила до читачів. Ще було передчуття, що я не витягну, що трилогія — це надто амбітно. І водночас здавалося, що це надто банально і нікому не цікаво. У такі моменти треба просто сідати й писати. Якщо вже сів за стіл, отже, колись ця ідея тебе драйвила. І хай тепер вона вже сто разів тобі не цікава, роботу слід довести до кінця. Передчуття поганого часто гірше за саму реальність. Страхи перед писанням відступають, коли сідаєш за стіл. Коли ловиш стан потоку, в тебе немає часу рефлексувати над фобіями.
Фентезі — жанр, який дає змогу опосередковано пропрацювати болючі теми, через метафору говорити про реальні виклики та історичні травми. Які теми тобі було важливо підсвітити у трилогії?
Фентезі справді дозволяє тримати відстань завдяки фантастичній метафорі. У 2017-му я задумав присвятити трилогію захисникам і захисницям України. Це були часи так званої АТО, здавалося, що війна відбувається десь далеко і зачіпає небагатьох. Мої герої — добровольці, які підписують криваву угоду, щоб бути проклятими до кінця життя і боронити державу, яка часто їм невдячна, — і це перша наскрізна тема в тексті. Кожна книжка має і свої окремі акценти. Перший том — історія про дорослішання, батьків і дітей, про гідність і відповідальність за вибір. Друга — про ветеранів та їхні проблеми: ПТСР та адаптацію. Третя — про героїзм і самопожертву, зміну епох і криваву ціну, яку доводиться платити, а ще про надію на нове життя. Якщо описати всю трилогію, вийде історія захисників і захисниць, які зробили все можливе, не відступили від присяги і були гідні аж до фіналу, попри всі помилки. Мої персонажі — не ідеальні супергерої, а прості люди, які намагалися чинити якнайкраще у тих найгірших умовах, у яких опинилися.
Розповідаючи про джерела натхнення для трилогії, ти згадував альбом «Істина» харківського гурту «Nokturnal Mortum», зокрема пісню «Дика вира», де є рядки про воїнів-вовків. Розкажи про місце музики у твоєму житті. Хто зараз у твоїх навушниках?
Я й далі люблю важку музику. Що в машині, що на мотоциклі катаюся під музику. Коли сідаю працювати, теж собі щось вмикаю. Зараз слухаю багато українських гуртів: «Burshtyn», «Drudkh», «Khors» «АННА» і «Labyrinthus Stellarum». Сьогодні багато гідних виконавців, наприклад, «1914» — український блек-дез-метал-гурт світового масштабу, що дає тури Америкою і Європою. Інколи ставлю собі музику з відеоігор, щось медитативне. Часом тягне на синтвейв чи ретро 1980-х. Та після стану потоку часто не можу пригадати, що грало.
Ти — один з небагатьох авторів, що майже одразу працював з літературними агентами. У тебе це була Любов Кривуца з агенції «Акріс». Агенція, на жаль, закрилася. Розкажи про цей досвід.
На початку в «Акрісі» працював іще Марк Оплачко. Саме завдяки їхній підтримці я зрозумів, що спробую написати трилогію. Пізніше Марк відколовся, і я далі працював з Любою на стадії «Аркану», «Тенет» та «Пісні». З часом і вона відійшла від літературних справ, бо вигоріла і не отримувала особливих прибутків. Тепер я вже сам по собі. Радий, що інституція агентства поступово набирає у нас обертів. На західних ринках це заведена практика: видавництво звертається до агентів, шукаючи нових авторів. У нас поки що видавці спілкуються з авторами напряму. Багато хто проти третьої сторони, якій ще й треба платити. Парадоксально: я почав зі співпраці з літагентами, а тепер працюю сам.
Для того, аби лишатися на слуху, бути затребуваним серед видавців, авторові доводиться регулярно публікувати нові тексти. Ти пишеш швидко чи повільно?
Зараз майже не пишу. Коли працював над трилогією, сам ухвалював рішення щодо дедлайнів. Сідав близько одинадцятої вечора і ставив собі за мету написати тисячу слів, аби встигнути до свого дедлайну. Якби не було таких меж, досі писав би другий том. Зараз через специфіку служби нічого не планую. Сподіваюся, це зміниться у майбутньому.
Після лютого 2022 року вийшло кілька твоїх оповідань, зокрема «Дрібка блаженства» (2022), «Допоки морок не поглинув його» (2021), «Чорні пацюки Білої Церкви» (2023). Тобі не бракує в короткій прозі місця?
Я полюбив коротку прозу, бо на її створення треба значно менше часу. А ще коли у тебе є конкретна ідея, коротка проза якнайкраще пасує для її розкриття. Оповідання дає змогу підсвітити будь-яку думку. Крім того, мала форма — чудове поле для експериментів, яких уникаєш у великих романах через ризики. Коротка проза дає змогу погратися: написати твір у майбутньому часі, від другої особи. У великій формі таке може не зайти. Я оцінив переваги короткої прози і як читач: сів, прочитав за два вечори — і маєш завершене враження від твору. З часом майже напевне захочеться чогось більшого, але нині коротка форма мене цілком влаштовує.
Як ти вже згадував, третій том трилогії «Літопис Сірого Ордену» ти дописав у ніч проти 24 лютого 2022 року. Пам’ятаєш свої перші думки на ранок? Я от дуже добре свої пам’ятаю: тоді здавалося, що література нікому не потрібна, культура зазнала поразки і я згаяла життя на казна-що.
По-перше, у мене було відчуття дурного пророцтва. У третій книжці я описую вторгнення на землі Українського Гетьманату: вороги захоплюють частину наших земель. І от ти прокидаєшся від вибухів, бо у твоїй справжній Україні почалася повномасштабна війна, ворог пре і захоплює землі. Думаєш: оце понаписував. Тверезим розумом усвідомлюєш, що твоєї провини у тому немає, але підсвідомість, яка шукає магічного пояснення ситуації, звинувачує тебе в тому, що ти цю хтонь прикликав. Зараз це звучить кумедно, але тоді кумедно не було. І я поділяв твої відчуття щодо безпорадності й непотрібності художньої літератури. Скільки було написано текстів про Голокост і геноциди загалом, про комеморацію і гуманізм. І от наживо відбувається геноцид. Агресор прямо заявляє: «Ми прийшли знищити вашу мову, націю та державу». І всі навколо: «Ну, так, це недобре, але ж не все так однозначно». Це заявляли люди, які виростали на текстах, що нібито засуджували зло, однак книжки не вплинули на їхню емпатію. Що ж ми тоді робили все життя? Із часом це відчуття притлумилося, але не зникло остаточно. Схоже, ми переоцінили роль літератури у вихованні людства.
Донедавна ти був хорунжим 12-ї бригади «Азов». Тепер працюєш у стратегічних комунікаціях 1-го корпусу «Азов». Розкажи про свій шлях.
Як не дивно, в «Азов» мене привів «Літопис Сірого Ордену». Побачив відгук військового на трилогію. Найбільше ціную відгуки саме від військових, адже їм присвячено твір. Ми почали спілкуватися, виявилося, що він азовець, друг Мілан. Потім намагалися зустрітися, та все не вдавалося. Пізніше він покликав мене на полігон у Київській області розповісти артилеристам про сучасну українську літературу загалом і мої книжки зокрема. Заїхав, познайомився, поспілкувався. Мені розповіли про хорунжу службу і запропонували доєднатися.
У 2023-му в мене було відчуття, що донатів уже не досить. До того ж коли кличуть в «Азов», то відмовлятися негоже.
Я завершив цивільні справи і прийшов у 12-ту бригаду підписувати контракт. Маю невеликий досвід у піхоті, дещо більший в артилерії. Завдяки цьому досвіду народилися оповідання, які можна назвати мілітарною прозою, адже вони безпосередньо описують бойовий досвід. Втім, навряд чи я повертатимуся до цієї теми на рівні роману. Існує стереотип, що коли ти військовий, обов’язково писатимеш про війну. Безперечно, ця тема матиме на мене вплив, як, гадаю, і на всю українську літературу ХХІ століття. Але це не означає, що я буду створювати лише комбатантські тексти. Певен, вистачить людей, які це зроблять краще за мене.
В січні цього року мене перевели на рівень корпусу. Шлях цікавий, нерівний, тернистий, та завдяки йому я познайомився з безліччю надзвичайних людей, з якими не мав шансів перетнутися за інших обставин.
Принагідно переказую вітання третьому взводу першої роти другого батальйону, зустрів там гідних воїнів. На жаль, коли я там був, п’ятеро з них загинули на бойових виходах. Моє перше оповідання, створене після підписання контракту, присвячене їхній пам’яті. В артилерії — переказую вітання четвертій батареї бригадно-артилерійської групи — також були чудові побратими. Коли я презентував трилогію в Чернігові, дружина друга Зубра подарувала мені чашку із зображенням нашої САУ. А в Черкасах підійшла пані з книжкою, підписаною для друга Барбера, — так я зрозумів, що це його мама. У цивільному житті й тилових містах часто виринають несподівані знайомства.
Як ти заслужив шеврон «Азову»?
Шеврон заслужив в артилерії у 2025-му, коли працював в екіпажах САУ М109L під Констахою, де «Азов» тримав позиції. Це був цікавий досвід, який відрізнявся від піхотинського. Дуже пишаюся шевроном, жодна державна нагорода не важила б для мене стільки.
Знаю, що під час твого першого бойового виходу ви взяли полонених.
Так, це було в піхоті. На нас вийшло двоє, один з них ескімос — цей здався одразу. В другого трохи постріляли, поранили в ногу. Потім довелося її заклеювати і надавати першу домедичну допомогу. Пощастило, що не було масивної кровотечі. Ми тоді їх вивели на точку екстракції і потім передали фахівцям. Сподіваюся, їх обміняли на наших полонених азовців.
Який твій типовий день у корпусі сьогодні?
Щодня по-різному, важко спрогнозувати, та це нормально для військової служби. У нинішньому моєму підрозділі робота небойова, багато зав’язано на комунікації та зустрічах. Літературна діяльність теж впливає: мене часто кличуть на книжкові події як спікера. Не всюди вдається потрапити, як це було можливо на цивілці.
Чи змінилося твоє ставлення до літератури після початку служби?
Зараз мені подобається коротка проза і лякають талмуди, особливо цикли на тисячі сторінок. Це інвестиція часу, яку я не потягну. Тож такі книжки стоять на полиці, а я обираю щось поменше. Цікавлять релізи сучасних авторів. Дуже тішуся за дебют Оксани Ковальчук «Залишена», за «Скотомогильник» Дімки Ужасного, «Куб» Євгена Товстонога, що скоро має вийти.
Нарешті з’являється безліч жанрових текстів, їх не бояться публікувати. Понад те, видавництва самі шукають талановитих авторів. Якщо говорити про фентезі, радію вибуху жанру на нашому ринку. Переклади, спільноти, книжкові клуби — важко було уявити таку ситуацію десять років тому. Величезне полегшення, що в цій ніші працюють чудові автори. Якщо я більше не писатиму фентезі, то жанр від цього не постраждає.
Тобто ти не бачиш себе у майбутньому автором фентезі?
Не обмежую себе фентезі.
А як змінилася читацька аудиторія? Що помічаєш як автор?
У нас нарешті живе внутрішній ринок. Люди активно читають, пишуть відгуки, приходять на події. Я в шоці, що вони готові стояти по дві години по автограф. У нас розквіт літератури — але якою ціною.
Хочу поговорити про твоє дозвілля. Ти часто в розмовах згадував ігри, зокрема Fallout 2, Warcraft III, Rome: Total War і чимало інших. У що граєш зараз? І чи допомагала тобі на службі реакція геймера?
Вона найбільше допомагає дронарям. Якщо ти грав на приставці, ідеш у дронарі і працюєш там на схожому джойстику. А я олдскул, грав на комп’ютері з клавіатурою і мишкою. Навички проходження «Call of Duty» в піхоті не дуже допомагають. У цьому житті немає прицілу, а уламкове поранення не лікується знайденою аптечкою. Я дуже люблю відеоігри як медіум, вони дають змогу розповідати історії, яких не розповісти у книжці — суто через формат. Зараз майже не граю, однак дуже хочу спробувати «Clair Obscur: Expedition 33» — кажуть, у цій грі крутий наратив. В іграх насамперед ціную історію. Якщо історія драйвить, це перекриває можливі недоліки гри.
Ми всі змінилися за останні чотири роки. Самоаналіз — штука невдячна, бо для себе ми — кораблі Тесея, що змінюються дошка за дошкою. Але я все ж хочу запитати тебе про зміни, які ти в собі помічаєш.
Безперечно, військо змінює, бойовий досвід змінює. Починаєш виваженіше ставитися до власних слів. Більше цінуєш кожен день. Намагаєшся не відкладати нічого на потім, якщо є шанс зробити це тут і зараз, бо невідомо, чи «потім» настане. Гадаю, це відгукується багатьом українцям, адже в нас немає безпечного тилу. Звісно, хочеться жити в умовно мирному світі, але, сподіваюся, всі знайшли сили прийняти те, що так уже ніколи не буде. Нові реалії з нами назавжди.
Що дає тобі сили примиритися з думкою, що війна у тій чи тій формі з нами назавжди?
Ідея, що варто вміти адаптовуватись, а не побиватися за минулим. Ми творимо нашу історію зараз, треба просто знайти для цього сили. Довгий період миру був радше аномалією, а ми прийняли її як норму. Та людство завжди воювало, ми жили й розвивалися в умовах війни.
Деякі західні країни, розбещені довгим миром, бояться побачити слона у кімнаті. У нас він не просто в кімнаті, він частину її вже розніс.
Навіщо обманювати себе й намагатися повернутися до старих декорацій? Дорослі люди повинні знаходити в собі сили поглянути правді в очі. Скільки існуватиме поруч із нами Російська Федерація у своєму теперішньому імперському форматі, стільки триватиме війна. Ми билися проти росіян ще за часів УНР, за часів Української повстанської армії — і це якщо згадати лише ХХ століття. Мусимо збагнути цю тяглість і відкинути нав’язані совком стереотипи про покірних гречкосіїв, що живуть на своїх хуторах. Ми завжди були воїнами — і тільки тому існуємо як нація. Мене тримає усвідомлення того, що ми продовжуємо справу людей, які йшли у бій, лише мріючи про українську державу. А в нас вона є, тут і зараз, тож не можемо опускати рук.
Ви читаєте цю історію не випадково
Вона з’явилася тут, бо ми — команда професійних журналістів, редакторів, фотографів і дизайнерів — зібралися разом, щоб її розповісти. Але є ще одна команда, без якої ця сторінка залишилася б порожньою, — це Спільнота The Ukrainians Media.
Люди з різних міст і професій, різного віку і досвіду об’єднані тим, що вірять у важливість якісної, змістовної, глибокої журналістики. Кожен із них своєю системною підтримкою робить можливим публікацію кожного нового інтерв’ю, нового репортажу, нової історії, яка має значення.
Єдність з’являється, коли роблять крок назустріч. Якщо ви читаєте цей текст, значить, між нами уже є чимало спільного — бажання знати більше, розуміти глибше, споживати якісне. Наступний крок — зробити цю єдність постійною
Читайте до теми
Ірина Цілик: столика героїня
Режисерка й письменниця — про те, як не розгубити крихке: творити спільний літопис емоцій сьогодення
Артем Албул: «Я не той, хто розповість, як усе влаштовано, а той, хто хоче розібратися разом з вами»
Автор каналу «Клятий раціоналіст», популяризатор науки — про те, як спростовує міфи й пояснює складне просто
Володар шолома пам’яті
Владислав Гераскевич — про дитинство на Русанівці в Києві, відмову від контенту російською, а також політику у спорті і спорт поза політикою
Наталка Білоцерківець: «Вірші нині пишуть в окопах — а потім на небі, серед ангелів, перед Богом»
Поетка — про «високу поезію», страхи й «померти в Парижі»
Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»
Актор і військовий — про внутрішній космос Андрія Мельника, одвічні цінності й армійські сухпаї
Максим Буткевич: «Свободу треба плекати, виборювати і заради неї треба чимось жертвувати»
Правозахисник — про опір у полоні, історію українських революцій та боротьбу з несправедливістю
