Ева Пейк: «Фемінізм і національна боротьба можуть поєднуватися»

09:00

загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Ева Пейк: «В Україні я зрозуміла, що фемінізм і національна боротьба можуть поєднуватися»Ева Пейк: «В Україні я зрозуміла, що фемінізм і національна боротьба можуть поєднуватися»
Інтерв’ю

Ева Пейк: «В Україні я зрозуміла, що фемінізм і національна боротьба можуть поєднуватися»

Нідерландська журналістка — про жінок у час війни, хибну реакцію західних феміністок на російську агресію проти України та Лесю Українку, яка не є одновимірним символом
Олеся Яремчук, Галина Зварич
17.11.2026
Олеся Яремчук, Галина Зварич
17.11.2026
Loading the Elevenlabs Text to Speech AudioNative Player...

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Ева Пейк — журналістка й письменниця, яка мешкає в Нідерландах. Вона вивчала літературу, музикознавство та історію в Амстердамі, Парижі та Лейдені. Працювала в нідерландській щоденній газеті NRC Handelsblad спершу як книжкова та музична критикиня, а згодом як кореспондентка міжнародних новин. Поза тим, була редакторкою в Dutch Review of Books. У 2025 році Ева Пейк опублікувала книжку Death Smells Like Cotton Candy («Смерть пахне цукровою ватою») — історії про досвід п’ятьох жінок під час війни в Україні. Зараз авторка працює над літературно-документальним проєктом Looking for miss Ukraine, з якого має постати книжка.

Ева Пейк досліджує досвід українських жінок під час повномасштабного вторгнення, переплітаючи особисті історії, історичний контекст і феміністську рефлексію. Після місяців польової роботи й інтерв’ю з жінками по всій Україні — від солдаток і медичних працівниць до вчительок і мисткинь, — у своїй книжці вона намагається осмислити складні взаємини між національно-визвольною та феміністичною боротьбою. Чи можуть ці дві справи, що часто вважаються несумісними в західних феміністичних колах, насправді доповнювати одна одну? Ми поговорили з Евою про те, як українські жінки проживають війну, борються за свою країну та місце в ній, платячи за це високу ціну.

Замість листопада — Читень

Впродовж місяця разом робимо читання доброю звичкою. Один день — один лист від нас з корисними рекомендаціями, бо завжди є сенс читати більше. Залишайте свій e-mail.

Читень починається просто зараз

Новий лист — вже незабаром на вашій пошті. Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

Читень починається просто зараз

Неважливо, скільки часу до кінця місяця, головне, щоби у ньому було яке завгодно читання.

«Я була приголомшена, коли почала читати про Лесю Українку»

Ево, що привело тебе в Україну і чому ти вирішила документувати війну саме через жіночу перспективу?

Вперше я приїхала в Україну 2018 року. Зараз соромно зізнатися, але я вивчала в Києві російську мову. Протягом чотирьох тижнів. Мій університетський друг організував курс, і я подумала: «Чому б не спробувати?» Мені настільки сподобалися місто й країна, що я подумала: треба знайти привід залишитися. Тож я подалася на стажування до Посольства Нідерландів в Україні. З другої спроби мене взяли в політичний та економічний відділ.

Водночас у межах навчання на магістерській програмі з історії я працювала над проєктом з усної історії. Брала інтерв’ю в молодих людей, які були на Майдані. Це було через п’ять років після Революції гідності; я розпитувала їх про спогади й пережитий досвід. Це були ґрунтовні, розлогі інтерв’ю. По-перше, завдяки цьому я познайомилася з багатьма надзвичайно цікавими й чудовими людьми. По-друге, мій інтерес до України ще більше зріс. У 2024 році я повернулася сюди на три місяці. Почала досліджувати життя українських жінок, вплив війни на гендерні відносини, дивитися на війну крізь гендерну перспективу.

На семінарі в INDEX: Інституті документування і взаємодії, присвяченому твоєму документальному проєкту, з якого має постати книжка, ти розповіла про свій сум і гнів через те, що у Нідерландах у тебе не було жодного шансу довідатися про письменницю й поетку Лесю Українку: «Я маю подвійний бакалаврський ступінь із літератури та славістики, й буквально ніколи про неї не чула. Я розлютилася через те, що її від мене приховали». Що ти відкрила для себе в постаті Лесі Українки?

Я була приголомшена, коли почала читати про Лесю Українку. Те, що я ніколи раніше про неї не чула, здавалося мені абсурдним. Мене вразили її твори, її постать як своєрідної феміністки-авангардистки, надзвичайне розмаїття її літературної спадщини.

Справді відчувала гнів і сум. Як це взагалі можливо, що ти вивчаєш слов’янську літературу або літературознавство й так і не знайомишся з її творчістю? Мене також захопило те, наскільки актуальною вона залишається сьогодні. Я бачила її образи всюди: люди носили футболки з її зображенням, мої співрозмовниці цитували її твори, а якось я почула пісню, слова якої виявилися її текстом. Здавалося, вона присутня повсюди.

Мене також зацікавила її особиста історія. Вона була феміністкою й водночас підтримувала українське національне відродження. У Нідерландах зазвичай фемінізм і національну справу чи щось, що могло б бути сприйняте як «націоналістичне», чітко розділяють. Мені навіть здається, що саме через це сучасні нідерландські феміністки не надто цікавляться війною в Україні.

У найкращому разі вони залишаються байдужими, у найгіршому — кажуть, що виступають проти мілітаризації.

Нещодавно відбувся антивоєнний протест, де лунали виступи проти військової допомоги Україні. До цієї ініціативи долучилися й важливі феміністичні організації Нідерландів. Тож я виразно побачила цей конфлікт у нідерландському контексті.

А потім відкрила для себе Лесю Українку як символ того, що таке протиставлення хибне, що фемінізм і національно-визвольна боротьба можуть поєднуватися. Я подумала, що можу повернутися до України й через творчість та біографію Лесі Українки, пов’язавши їх із життям сучасних українок, досягти трьох цілей.

По-перше, познайомити нідерландську аудиторію з Лесею Українкою. По-друге, задокументувати досвід українських жінок. І, по-третє, показати, що феміністки в Нідерландах мають підтримувати українську справу.

Чи було достатньо матеріалів про Лесю Українку в Нідерландах? 

Познайомитися з її творчістю досить складно, якщо не вмієш вільно читати українською. Якось у пошуках інформації я натрапила на випуск London Ukrainian Review, присвячений Лесі Українці. Це було моє перше знайомство з нею — через англійський переклад і пояснення того, ким вона була. Потім я, звісно, продовжила шукати й читати все, що могла знайти. Але кількість перекладених творів обмежена. Тож я прочитала все доступне в перекладі, і трохи намагалася читати українською.

Що саме було перекладено?

Дейзі Ґіббонс переклала кілька її листів. «Кассандра», звісно, є в перекладі. Я придбала книжку Тамари Гундорової «Книги Сивілли» і зараз її читаю, як і книжку Оксани Забужко Notre Dame d’Ukraine, і, звісно, ознайомилася з деякими давнішими англомовними перекладами творів Лесі Українки.

Я зрозуміла, що не можу написати книжку безпосередньо про Лесю Українку, адже не маю до її творчості такого доступу, який мала б людина, що вільно володіє українською, або якби всі її твори були перекладені.

Саме тому я вирішила включити до книжки історії жінок, кожна з яких уособлює певний аспект її життя чи творчості, або має з нею безпосередній зв’язок. Так я намагалася наблизитися до самої Лесі Українки й дослідити її постать. Це своєрідний обхідний шлях.

Одним із найяскравіших моментів для мене стало відкриття, що Леся Українка їздила у фольклористичні експедиції, досліджуючи українську народну музику. Я також вирушила в таку експедицію разом зі студенткою консерваторії та молодою музиканткою, фактично пройшовши Лесиним шляхом.

Іноді все відбувалося випадково. Наприклад, я брала в когось інтерв’ю, бо мене цікавив досвід цієї людини, а співрозмовниця раптом починала цитувати Лесю Українку. Я сприймала це як свідчення того, наскільки її творчість досі живе й промовляє до людей.

«Вважати збройний опір несумісним із феміністичною боротьбою — це надзвичайно обмежений погляд»

У своїй роботі ти досліджуєш взаємозв’язок національно-визвольної та феміністичної боротьби. Чи можуть вони доповнювати одна одну? Якщо так, то як? 

Мій висновок однозначний: так, можуть. Я помилялась, коли думала інакше. Це не означає, що у війни й мілітаризації немає складних аспектів. Звісно, ніхто не буде стверджувати, що війна — це феміністичний проєкт. Очевидно, що ні. Але я справді дійшла висновку, що вважати збройний опір несумісним із феміністичною боротьбою — це надзвичайно обмежений погляд.

Очевидно, що російська окупація — одна з найгірших речей, які можуть статися з жінками, зокрема з українками. Але я також думаю, що жінка може бути вільною та емансипованою лише тоді, коли живе у вільній країні. Насправді все дуже просто. І все ж для західної аудиторії це чомусь потребує додаткових пояснень. Мені здається, причина в тому, що нас привчили до думки: будь-яка форма націоналізму суперечить фемінізму.

Можна припустити, що в європейському суспільстві через досвід Другої світової війни й нацизму слово «націоналізм» сприймають інакше, ніж в Україні. Чи розуміють вони різницю між агресивним загарбницьким націоналізмом і українським контекстом, у якому націоналізм радше означає патріотизм і захист своєї країни? Як би ти пояснила цю різницю?

У Нідерландах, та й загалом на Заході, націоналізм сприймають як панівну патріархальну концепцію. Вважається, що він прагне домінувати над іншими країнами, пригнічувати меншини, виключати певні групи з суспільства. Тобто це щось протилежне визволенню.

В українському контексті націоналізм, очевидно, має емансипативний, визвольний характер. Звісно, я розумію, що в Україні, як і в інших країнах, є також шкідливі форми націоналізму, і я зовсім не хочу применшувати їхню небезпеку. Можна було б довго дискутувати, чи варто називати щось націоналізмом чи патріотизмом, а також розрізняти різні типи націоналізму — громадянський та інші.

Україна не була колоніальною державою, а Нідерланди — так. Головна проблема полягає в тому, що нідерландським феміністкам і лівим силам важко побачити в Україні державу, яка веде антиімперіалістичну війну.

На це є кілька причин. Наприклад, принаймні теоретично (а зараз це звучить просто сміховинно), Україну підтримують Сполучені Штати, а для багатьох лівих саме США є уособленням імперіалістичної сили. Тож постає питання: як можна бути антиімперіалістом, якщо тебе підтримують Сполучені Штати?

Або ж Росію сприймають як силу, що нібито протистоїть американському імперіалізму. Думаю, ви добре знаєте всі ці аргументи. На мою думку, вони недостатньо продумані й насправді свідчать про брак розуміння української історії та контексту. І це не дивно, якщо навіть класичних авторів, знакових постатей на кшталт Лесі Українки, не вивчають в університетах. Звідки тоді має взятися розуміння української ситуації?

Я думаю, сьогодні важливо також розуміти, що націоналістичні партії в Нідерландах — чи не найменш феміністичні з усіх. На їхню думку, жінки мають бути так званими tradwives — традиційними дружинами, які займають своє «природне» місце в сімейній ієрархії. Ця ієрархія потім віддзеркалюється в ієрархії національної держави.

Тоді зрозуміло, чому феміністки гостро реагують на націоналістів. Навіть використання прапорів викликає певні асоціації, хоча це, звісно, дещо абсурдно. Якщо в Нідерландах ви бачите групу людей із великою кількістю нідерландських прапорів, найімовірніше, ці люди виступають проти мігрантів і прав жінок. Коли хтось називає себе патріотом, це також часто означає, що він проти фемінізму. Всі ці асоціації виникають автоматично, але вони не працюють в українському контексті. Тож не варто змішувати ці речі.

Ти розповідаєш про жінок у війську, жінок у полоні та жінок, які чекають на своїх близьких-військових. Як ти знаходила цих жінок і як прийшла до дослідження таких різних перспектив на війну?

У мене залишилися друзі й знайомі ще з часів дослідження Майдану. Я розповідала знайомим, що мене цікавить, і запитувала, чи знають вони когось, із ким варто було б поговорити. Так я й знаходила жінок у 2024 році — завдяки своїм контактам в Україні, зокрема Олені Лисенко, яка зараз працює у Der Spiegel. 

Зокрема це історї п’яти жінок, чиї історії я поклала в основу п’яти розділів: військовослужбовиця з позивним Бембі розповіла про досвід жінок в армії, Інна Совсун — про свою роботу як народної депутатки та досвід «жінок, які чекають», Олена Дідик — про значення вишивки, моди та образів жіночності, а також про власний досвід війни, Ольга Рагімова, вихователька дитячого садка в Ірпені, — про материнство під час війни, виховання дітей і досвід матері, чия дитина служить у війську, а Тетяна (вона не хотіла оприлюднювати своє прізвище), — переховувалася від свого колишнього чоловіка в притулку для потерпілих від домашнього насильства.

А коли я приїхала сюди у 2025 році, вже ти мені дуже допомогла. Коли ти можеш залишатися в країні трохи довше, то відкриваєшся до речей, про які не думала до приїзду. Інакше ризикуєш заздалегідь відвести людям певні ролі, не виявляючи справжньої цікавості до їхнього досвіду, бо ти вже вирішила, що саме хочеш від них почути.

«Загалом я намагаюся просто не бути мудачкою»

Ти вже згадала кілька тем, які хочеш розкрити для майбутніх читачів. Чи могла б ти розповісти більше про своє дослідження й інші історії, яких ми ще не торкнулися? Що саме ти хочеш показати через досвід жінок у війську, жінок у полоні та тих, хто чекає на своїх близьких?

Я також цікавилася тим, як жінки осмислюють національну ідентичність і жіночність. Можливо, це моя дещо дивна одержимість, але мене захопило відродження інтересу до традиційних прикрас і одягу. Леся Українка сама постійно носила такі прикраси. Мені було цікаво, що це говорить про гендерні уявлення.

У Нідерландах людина, яка носить традиційний одяг, імовірно, мала б надзвичайно консервативні погляди на гендерні ролі. Натомість в Україні це зовсім не так.

Тут традиційний одяг може бути знаком емансипації, сили й усвідомлення власної ідентичності. Військовослужбовиця, колишня журналістка та редакторка видань «Тиждень» і «Читомо» Алла Пушкарчук із позивним «Рута», яка загинула 25 квітня 2024 року, теж любила традиційні прикраси, і протягом усього мого перебування я бачила її чудові намиста, що висіли на стінах INDEX. 

Мене цікавили й інші досвіди. Наприклад, я згадую інтерв’ю з матір’ю Алли Рути Пушкарчук. Воно справило на мене надзвичайне враження. Досвід утрати дитини важкий. Я хотіла включити такий досвід у текст, щоб донести до нідерландської аудиторії, яку неймовірно високу ціну люди платять у цій боротьбі за суверенітет.

Я також не раз поверталась до теми сексуального насильства, але зрештою не надто глибоко її розкрила. Якщо бути відвертою, я не була впевнена, що саме я — та людина, яка має розпитувати жінок про такий досвід. Це надзвичайно делікатна й непроста тема, яку важко висвітлити належним чином.

Яким є твій підхід як журналістки у цьому?

Це величезна відповідальність — насамперед не ретравматизувати людину, у якої береш інтерв’ю. Я завжди відчувала цю відповідальність. Це непросто, адже, з одного боку, ти не хочеш змушувати людей знову переживати травматичний досвід. З іншого боку, я переконана, що надзвичайно важливо, аби ці історії почули в Нідерландах. Тому я старалася знайти баланс.

У журналістиці є щось, по суті, трохи вампіричне, правда? Ти приходиш, отримуєш матеріал — і йдеш. Я постійно над цим замислююся. Загалом я намагаюся, як каже медіадослідниця Йоганна Котішова, просто не бути мудачкою. Бути чутливою, не поводитись як журналістка, яка приходить, отримує влучну цитату про те, наскільки все жахливо і травматично, а потім іде й на цьому все закінчується.

Ти також розповідаєш про жінок, які тікають від домашнього насильства під час війни. Виходячи з історій, які ти почула, війна полегшила чи ускладнила для жінок можливість вирватися з насильницьких стосунків?

Я говорила з кількома експертками, і вони змалювали неоднозначну картину. Як я розумію, одночасно відбувається кілька процесів. З одного боку, деякі жінки вперше отримують можливість віддалитися від кривдника, адже можуть виїхати за кордон і втекти від насильства. Для них це перша нагода вирватися з таких стосунків. З іншого боку, є жінки, які вимушено переїхали й опинилися в ізоляції, далеко від родини та друзів. У таких ситуаціях насильство може посилюватися, особливо на тлі загального стресу, травматичного досвіду та насильства, яке переживає суспільство. Є також дражлива тема насильства з боку ветеранів і того, що жінки можуть соромитися повідомляти про це. Коли люди вертаються з війни з важким травматичним досвідом, іноді вони можуть поводитись агресивно.

Тобто йдеться про посттравматичні наслідки в родинах, де є ветеран?

Так. Я говорила про це з експертками. Звісно, це складне питання, адже жінки не хочуть скаржитися на таких чоловіків. Принаймні так мені пояснювали фахівчині. Жінки іноді думають, що їхні проблеми недостатньо важливі порівняно з насильством, яке переживає вся країна. З іншого боку, якщо в суспільстві більшає травми, зростає й рівень насильства.

Ще одна річ, про яку я дізналася, а потім перевірила під час розмови з жінкою в одному з притулків, стосувалася того, як війна впливає на усвідомлення домашнього насильства.

Я взяла інтерв’ю в експертки громадської організації «Ла Страда-Україна», Тетяни Зотової з Київського міського Центру гендерної рівності, запобігання та протидії насильству, а також у психологині, яка працює в цьому ж центрі. Після цього я поспілкувалася з жінкою (її теж звати Тетяна), яка жила в безпечному притулку, рятуючись від насильства з боку чоловіка. На цю жінку я вийшла через міський центр.

Психологиня одного з таких центрів розповіла мені, що, на її думку, жінки тепер почуваються більш упевнено, коли говорять про домашнє насильство. Вони можуть побачити власну ситуацію через те, що відбувається з Україною.

Вони бачать Україну як колишню дружину Росії, яка намагається вирватися з-під контролю колишнього партнера, а той через утрату контролю вдається до насильства.

За словами психологині, жінки починають думати: «Тепер я розумію, що жертва не винна. Я бачу, що Україна має право сама обирати свій шлях. То чому я не можу зробити те саме?»

Наприкінці свого проєкту ти ставиш питання: «Чи знайшла я міс Україну?» Чого тебе навчила творчість Лесі Українки про ту Україну, яку ти шукала?

Не знайшла. Але, думаю, це добре. Одне з останніх інтерв’ю я записала із Сашею Довжик, головою INDEX. Вона сказала таке: їй не подобається, що Лесю Українку сьогодні перетворюють на символ, який можна використовувати для досягнення сучасних цілей.

Ці слова дуже відгукнулися мені. Адже саме цим я весь час і займалася — перетворювала Лесю Українку на символ, плаский, позбавлений глибини символ. У такий спосіб я зводила її до образу українського опору, хоча вона була повноцінною людиною зі складною, багатогранною творчою спадщиною.

Думаю, саме на цій думці я й хочу завершити книжку Looking for miss Ukraine. Під час війни жінки часто стають символами. Це може бути образ Богоматері або жінки-воїтельки, валькірії. Але всі жінки, з якими я зустрічалася, були, що цілком очікувано, складними людськими особистостями. Їх не можна зводити до одновимірних символів.

Так само важливо не сприймати Україну спрощено, лише як символ. Такий погляд не відображає всієї складності й повноти ситуації, яка тут склалася, і не віддає належного людям, які тут живуть. Тож ні, я не знайшла так звану міс Україну. На щастя, не знайшла. Бо якби знайшла, то, мабуть, написала б погану, спрощену книжку.

«Проблема полягає у глибокому переконанні, що війна та всі пов’язані з нею жахливі речі зрештою їх не торкнуться»

Як перебування в Україні змінило твоє сприйняття війни?

Про це важко говорити, адже я не хочу надто зосереджуватись на собі та власних почуттях. Але, звісно, я стала набагато більш емоційно залученою. Те, що відбувається, викликає в мене надзвичайний гнів і сум. Шарлотта Гіґґінс написала текст про гнів і сказала, що ви, українці, всі вже давно пережили цю стадію — вийшли за межі гніву. Але я ще ні, звісно, адже не живу тут так довго. Я пережила лише крихітну, мізерну частку того, що переживають самі українці. Це неможливо порівняти.

Раніше, можливо, я думала, що ми маємо бути вищими за гнів і ненависть. Мовляв, так, усе це зрозуміло, але якщо хочеш раціонально оцінювати ситуацію, не варто надто емоційно на неї реагувати.

Тепер я бачу, наскільки це сексистська (саме так часто знецінюють жінок, коли вони виявляють гнів) й водночас абсурдна позиція. Я зрозуміла, що зовсім не стою над усіма цими емоціями. І не повинна стояти. Будь-хто, хто думає, що може здалеку подивитися на ситуацію й запропонувати раціональне пояснення того, що українці мають робити, поводиться зверхньо, абсурдно й шкідливо. Так змінилося моє сприйняття війни. Тепер я маю значно менше терпіння до людей у Нідерландах, які дивляться на неї саме так.

Ми говорили про мовчання в західних феміністичних колах і відсутність належної реакції на те, що відбувається в Україні. Масштаби насильства, яке окупанти чинять щодо жінок, годі осягнути. Чому, на твою думку, у західних феміністичних колах так мало говорять про це?

Я думаю, це наслідок повного нерозуміння ситуації. У Нідерландах зараз є рух під назвою Against War Fever («Проти воєнної гарячки»), до якого долучилися феміністичні організації. Вони використовують гасла на кшталт «Я обираю мир». Мені здається, за цим стоїть переконання, що можна просто обрати мир, якщо цього хочеш, і тоді не доведеться мати справу з такими нефеміністичними речами, як армія чи війна. Це, звісно, дуже наївне й обмежене розуміння світу.

Я б сказала, що іноді ти не обираєш війну — війна обирає тебе. І тоді доводиться мати справу з реальністю такою, якою вона є.

Саме звідси й походить ця позиція. Вона ґрунтується на схематичному мисленні: військові структури ієрархічні або патріархальні, отже, підтримувати будь-що, пов’язане з ними, означає діяти проти фемінізму. А тому ми не підтримуємо військову допомогу Україні. Ми хочемо знайти більш феміністичне рішення — наприклад, переговори чи щось подібне. Але це звучить так, ніби ніхто тут не додумався, що можна спробувати домовитися.

Мені важко це пояснити, адже такий підхід ґрунтується на теоретичних схемах, які не мають нічого спільного з українською реальністю. І все це походить від простого нерозуміння того, що тут відбувається.

Думаю, що саме українці найбільше у світі не хочуть війни. Ми всі мріємо про те, щоб вона закінчилася. Це проблема не лише Нідерландів, а й Німеччини та інших західних країн. З одного боку, звісно, чудово, що люди не хочуть війни. Але що б ви робили, якби ракети й снаряди летіли просто на вас, а окупанти вбивали ваших людей? Що тоді робити? Виходити з плакатом «Я за мир»? Це треба було сказати людям у Бучі, Ірпені та Маріуполі? Мені здається, головна проблема у тому, що європейці не розуміють рівня загрози. Як ти сказала, війна — це не наш вибір. То як зробити так, щоб європейці краще зрозуміли нашу реальність?

Навіть коли ти зараз це пояснюєш, усе здається настільки очевидним. Я навіть не знаю, що додати. Я багато читала про це, але коли в Нідерландах бачу гасла на кшталт «Я обираю мир», вони здаються мені просто абсурдними. Уявіть, що я прийду до людей в Україні і скажу: «А ви теж можете обрати мир». Це ж навіть обговорювати смішно.

Але я думаю, ти маєш рацію: проблема полягає в глибокому переконанні, що війна та всі пов’язані з нею жахливі речі зрештою їх не торкнуться. Що це відбувається з іншими людьми й ніколи не станеться з ними. Це хибне відчуття безпеки. І ми побачимо, що з ним станеться. Що ж до того, як це пояснити, — саме це я й намагаюся робити своїми текстами. І книжкою, і матеріалами, які написала після повернення.

Найкраща стратегія — допомогти людям відчути нагальність ситуації і зрозуміти, що зрештою вона торкнеться і їх. На жаль, люди співчувають Україні, але більше переймаються власними проблемами. Думаю, така вже людська природа.

На початку нашої розмови ти згадала, що у твоєму професійному житті дещо змінилося. Що саме сталося, коли ти повернулася до Нідерландів?

Повернувшись, я відчула сильне відчуження від роботи, якою займалася. Я працювала у міжнародному відділі, у щоденному потоці новин. У мене виникло дивне відчуття. Я дивилася на людей навколо, які жили звичайним життям, і думала: як це можливо? Як можна просто жити собі далі й опрацьовувати всі ці новини з такою бадьорістю?

Мені здавалося, що там я більше не відчуваю тієї нагальності, яку відчувала в Україні. Через кілька місяців я ухвалила непросте рішення звільнитися. Це була хороша робота зі стабільним доходом, і відмовитись від неї було нелегко.

Але в Україні я побачила, що ніхто не може бути впевненим у майбутньому. Тож потрібно робити те, що вважаєш за необхідне саме зараз.

Не можна заколисувати себе думкою, ніби попереду необмежений час. Я вирішила, що маю зосередитися на написанні книжки Looking for miss Ukraine, а загалом — на письмі. І насамперед саме на цій книжці.

Читайте до теми

Уям Блекер: «Що таке постколоніалізм, я зрозумів через українську літературу»

Уям Блекер: «Що таке постколоніалізм, я зрозумів через українську літературу»

Перекладач і дослідник — про сильні сюжети української літератури, роль культурної дипломатії й те, як працювати з мовами

Шарлотта Гіґґінс: «А що, якби горів дах Вестмінстерського абатства?»

Шарлотта Гіґґінс: «А що, якби горів дах Вестмінстерського абатства?»

Культурна оглядачка The Guardian, авторка книжки Ukrainian Lessons — про переклад досвідів і мистецтво, яке формуватиме памʼять про війну

Мирослав Шкандрій: «Український внесок у деколонізацію буде надзвичайно вагомим у майбутньому»

Мирослав Шкандрій: «Український внесок у деколонізацію буде надзвичайно вагомим у майбутньому»

Дослідник — про ідентичність, ностальгію й те, як говорити про Україну за кордоном

Спадкоємці

Шістнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters — про тяглість поколінь, яку в нас відібрали, і спадок, який ми знову набуваємо і прагнемо передати нащадкам.

Меншовартість, яка доймає багатьох українців, тягнеться звідти — від пограбованих і вбитих людей, наших предків, які в кожному поколінні мусили вибудовувати все з нічого, а не множити традицію. Сьогодні ми — чи не перше за довгий час покоління, яке знову має що передати, ба більше, навіть зачерпнути трохи спадку з минулого. Покоління, якому дістанеться цей спадок, частково вже тут — і от-от прийме на себе країну. Ми ще не знаємо, якою вона стане для них: країною війни чи країною після війни. Що опиниться в руках і на плечах цих людей — матеріально й морально, — значною мірою залежить від нас.

Придбати
Ми скасували листопад. Що це означає?

Запросіть друга до Спільноти

Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити

Придбайте для друга подарунок від TUM

Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку

Майже готово

Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.

Дякуємо і до зв’язку незабаром!

Вхід в кабінет

Відновлення пароля

Оберіть рівень підтримки

Вітаємо у спільноті!

Ваша підтримка буде активована впродовж 10 хвилин. До зв’язку незабаром. Повернутися до читання