Анастасія Пустовіт: «Навіщо ми робимо сто поганих серіалів замість того, щоб зробити три хороших?»

Анастасія Пустовіт визначає себе передусім як акторку. Виконує ролі і в кіно, і в театрі, і в телесеріалах. Побачити наживо Анастасію можна на сцені Київського академічного театру драми і комедії на лівому березі.

Після кількарічного періоду волонтерства, яке Пустовіт поєднувала з професійною діяльністю, взяла паузу. Зізнається, що постійно відчуває провину, бо нібито робить недостатньо для спільної боротьби.

Говоримо з Анастасією про специфіку сучасної акторської освіти, роботу в театрі, ролі, які вона виконує та мріє виконати, а також про справедливість і відповідальність кожної та кожного.

§§§

[Це інтерв’ю створено завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]

§§§

Анастасіє, ви народилися у Скадовську на Херсонщині, а вже за два роки ваша сім’я оселилася у Немішаєвому на Київщині. Велику частину життя ви прожили у столиці. Чи відчуваєте, як у вас поєднуються херсонська та київська ідентичності?

Ніколи не задумувалася, чи я більше киянка, чи скадовчанка. Народилася я у Скадовську, часто там бувала, досить довго жила під Києвом, а потім у Києві. У мене не було самоідентифікації, пов’язаної з місцем. Я просто українка. Єдине, що знаю точно, — це те, що не змогла б жити у якійсь іншій країні. Це не моя історія. Навіть попри те, що триває війна і ми не знаємо, як вона закінчиться. Для мене поки що найважливіше — лишатися в Україні.

Могла б жити у будь-якому українському місті. Зараз я в Чернівцях на зйомках, і вже сумую за Києвом. У мене там хлопець на військовій службі, у місті неподалік. Дуже сумую за Скадовськом, страшенно сумую. Як за місцем, куди я їздила, де я була і яке в мене забрали, бо немає можливості туди потрапити знову. Сумую за Херсонщиною, за Чорним морем, за Джарилгачем. Коли чуєш, що знищили фактично всю флору і фауну острова, стає боляче, адже це частина твого життя. Вони вчиняють із твоєю землею все, що вважають за потрібне, не маючи на це жодного права.

Вступити в університет Карпенка-Карого на спеціальність «Акторське мистецтво драматичного театру і кіно» вам вдалося у 2014-му з третьої спроби й на контракт — у чому була складність?

У тому, що я не є типовою «героїнею». Я маленького зросту, маю маленькі очі й риси обличчя, а це — театральний університет! Мені казали, що мене не буде видно зі сцени. А кіно як такого взагалі, здається, в Україні на той час не було. Тобто воно починало потихеньку зароджуватися, але переважно знімали російські серіали, тут росіяни паслися. На українське кіно коштів не виділяли. Власне й наш університет — це винятково театральна школа. У нас досі не навчають на кіноакторів, це величезна прогалина. Можна було б вводити роботу з камерою, зі звуком і таке інше. 

Проблема була ще в тому, що той матеріал, який я готувала, чи те, яким я бачила акторство, не підходило майстрам, які мене тоді обирали. Дмитрові Михайловичу Богомазову у принципі було все одно: красивий ти чи некрасивий, високий чи низький, помітний чи непомітний. Йому важливо було побачити харизматичність і темперамент. Це те, чого в мені не бачили чи не хотіли бачити інші.

Вже зараз я думаю, що не вступити двічі й вступити на третій раз — це найкраще, що зі мною сталося. Я навряд чи змогла би побудувати кар’єру, навчаючись в інших майстрів.

Що не так із сучасною театральною освітою?

Мій університет потребує реформ в усіх сенсах. У ньому завжди панувала якась одна система. Дмитро Михайлович зі своєю командою викладачів намагався принести щось нове. Ми завжди були як білі ворони — те, що ми робили, не сприймали за правильну акторську роботу чи навчання.

По-перше, довкола університету Карпенка-Карого є багато хайпу, всі хочуть туди вступити, але чого саме він може навчити? Багато залежить від того, куди і до кого потрапиш. По-друге, в нас не було ніякого спілкування між кафедрами чи обміну знаннями, не можна було піти на заняття до інших майстрів і подивитися, як вони працюють.

Зараз театральний університет — це закостеніла велика структура, яка потребує реформ, зміни способу навчання й матеріалу: того, як навчати і чого навчати. Особливо це видно з того, як викладають сценічну мову. Ви часто чули у серіалах використання літературних форм — а це ж не жива українська! Навіть у театрі літературна мова не працює.

Якби ви не стали акторкою, то ким були б? Яку сферу обрали б?

Психологію або силові структури, адвокатуру, щось таке. Психологія людини завжди мене цікавила. Я жила у невеличкому селищі, де всі одне одного знають, і там дуже близько стикалася з різною людською природою. Це ж не великий Київ, де в тебе купа знайомих і немає друзів, — місто величезне і тому ти комунікуєш із багатьма.

З дитинства мені було цікаво, чому люди поводяться так, а не інакше, тобто яка причина чи природа їхніх вчинків. Що саме вони собі про себе пояснюють, коли раптом змінюють свою поведінку?

Я хотіла зрозуміти, чому я така, як є. Зацікавлення психологією зараз дуже допомагає у моїй професії.

У мене завжди було загострене почуття справедливості. Тому цікаво було б служити в силових структурах. Хоча з тим рівнем корупції і справедливості, який був тоді, та й в дечому досі зберігається, не знаю, чи змогла б побудувати кар’єру й не розчаруватися в людях. Хочу, щоб життя стало набагато кращим, ніж воно є. Щоб не ображали тих, хто на це не заслуговує, щоб хтось міг боротися за їхні права.

Я навіть подавала документи на психологію, і навіть вступила в Київський університет Грінченка. Це тоді, коли пробувалася на акторство втретє.

Ви якось розповідали, що любите пізнавати своїх персонажок, приділяти час їх дослідженню. Це воно?

Так, але тут залежить, чи є що досліджувати, чи персонаж справді цікавий. Якщо раніше я досліджувала психопатології і підв’язувала їх із персонажа, експериментувала з відхиленнями у психіці людини, то зараз я хочу працювати по-іншому, намагаюся все спростити. А як це? У ролі хочу бути більш схожою на звичайну людину, бо в людині без психопатологій чи особливої тяги до чогось теж можна знайти багато цікавого. Тобто не обов’язково грати антагоніста чи людину зі складною долею, аби передати цілісний образ. Це все прийшло з досвідом, внутрішнім аналізом і саморозвитком. 

Власне, я помітила, що ви часто граєте травмованих героїнь, як-от Сашу з фільму «Між нами» режисерки Соломії Томащук. Хто ще в цьому переліку?

Карина з «Перших ластівок». Там соціопатія і багато різних травм. Кіра з «Тихої Нави». Непроста персонажка, бо нетипово реагує на те, що з нею відбувається. Вона ніколи не була в сексуальних стосунках за згодою, це завжди певна форма зґвалтування. Ми не бачимо, як саме вона дає раду з цим навантаженням і травматичним досвідом, який вона отримує від інших. Це теж певна специфіка людини. Ми думаємо: «Як так? Точно потрібна рефлексія, щоб пережити це!». А ми її не бачимо.

Є така порода собак — малінуа. Це бійцівський пес, якого спеціально тренують для спецзагонів чи армії, створюючи страшний стрес для тварини — нападають на неї під час їжі, кидають предмети, зачіпають, створюють перешкоди — щоб вона робила те, що має робити. Вона здатна витримувати шалене навантаження і, попри різні фактори, виконує завдання. Для мене Кіра — це собака малінуа. Такий тип людей, які вміють вичікувати. Це цікаво, бо кожен з нас, напевно, по-різному відреагував би на події, які з нею трапляються. А вона реагує отак.

Важливий напрям вашої діяльності останніх років — це волонтерство, яким ви офіційно займалися паралельно з роботою в театрі й над різними проєктами, доки не взяли паузу. Що дав цей досвід? Чи плануєте повертатися до нього? 

Так, планую. Я хотіла б бути дотичною до армії більше, ніж зараз, бо у мене є перманентне почуття провини, що я роблю недостатньо.

Жити своє життя в умовах, коли твоя країна бореться за виживання, — це не те, що я хочу робити.

Волонтерство дало мені людиноцентричність. До війни ти бачиш своє життя і все, що відбувається у ньому, як складний, непересічний шлях, яким ти йдеш і страшенно за все переживаєш. З війною з’являються інші люди, які борються на лінії бойового зіткнення за своє життя, за твоє життя, за цілісність країни, і ти перестаєш сприймати свої проблеми як єдині і остаточні. Тебе стає більше, ти перестаєш жити собою, виходиш з егоцентризму і починаєш бачити інших людей.

Єдине що: я не розрахувала сили, а відтак зрозуміла, що перш ніж комусь допомогти, треба одягти маску на себе. Коли починаєш роздавати себе, це може призвести до прикрих наслідків.

Волонтерство дає відчуття, що ти не просто живеш, а життя набуває сенсу. У мене була сенсова криза, яка почалася ще до повномасштабки. Я багато запитувала себе: про що і навіщо моя професія? Що я роблю корисного для суспільства? Чи хочу я, щоб суспільство змінювалось? Чи хочу брати участь у цій зміні? Чи важливо це для мене?

Коли прийшла війна, акторство перестало бути для мене сенсотворчим. Бо ти не рятуєш людей своєю професією, нікому не допомагаєш, не захищаєш землю. Волонтерство давало мені сенс існувати, жити далі. Плюс це спосіб впоратися з навколишнім світом, який взагалі не надається до жодного контролю. Під час війни ти у постійній небезпеці, ніяк не контролюєш реальності, її взагалі ніхто не контролює, але тепер відчуваєш це набагато сильніше. І от волонтерство допомагало мені впоратися з цим безсиллям і відсутністю контролю. Допомагаючи комусь, я бодай щось контролюю.

Де ви знаходите сенси тепер, після того, як призупинили волонтерську діяльність?

Для мене сенсотворчим залишається театр. Зокрема вистава «Робота з тінню» Тамари Трунової. Після прем’єри ми спілкувалися й обговорювали, як ми відбулися. Це був складний шлях, тривалий, вистава виснажлива: і емоційно, і фізично. Тоді я сказала, що це єдина вистава, граючи яку, відчуваю, що я на тому місці, де маю бути, тобто роблю все правильно. «Погані дороги», «Король Лір», «Отелло» — теж частково такі вистави.

Іноді мені щастить на подібні проєкти не в Україні. «Тиха Нава» — це класний проєкт, хороший сценарій, у ньому була моя акторська амбіція — показати себе з іншого боку, взяти іншого персонажа. Там є сенсотворчість у плані захисту жіночих прав. Я мала показати страшний драматичний досвід і те, як тебе не чують у маленькому селищі. Тут і корупція є. Розмови про це рідко виринають у серіалах.

У вас є досвід роботи у різних жанрах: театрі, кіно й телесеріалах. Що кожен із них вам дає — по що ви йдете працювати у театр, кіно та серіал? Чи однаково вкладаєтесь у ці напрями роботи?

Я всюди однаково вкладаюся, просто не вмію робити на трохи. Хотіла б навчитися робити інакше, бо необов’язково на одну роботу витрачати стільки ж сил, як на іншу. Треба розставляти пріоритети. А є ще звичайне життя, яке потребує уваги, здоров’я, психічний стан, багато всякого. Я хочу не розчинятися у своїх роботах, а бачити те, що діється навколо.

У кіно та серіали я часто приходжу по гроші. Попри це, я завжди намагаюся зробити свою роботу якісно. Хоча театр виплачує хорошу зарплатню, у Києві на неї прожити не виходить. Тим паче, треба оплачувати підготовку до проєктів, забезпечити собі відповідний вигляд, саморозвиток, послуги психолога. Моє обличчя — це моя відповідальність, авторитет і репутація.

Мрію про кращі продукти в Україні — з більшими бюджетами, з кращими сценаріями, зі складними сенсами. І щоб це були мистецькі вислови. У театрі це є, у кіно — значно рідше.

В одному з інтерв’ю ви розповіли, що Стас Жирков навчив вас: театр має активно реагувати на події, що відбуваються у світі. Так, скажімо, у ролі Блазня у виставі «Король Лір» ви відверто коментуєте сучасні події, зокрема висміюєте Трампа. Чи є ще ролі, в яких ви висловлюєтесь як Анастасія Пустовіт?

Так, у «Роботі з тінню». Не хочу спойлерити глядачам, та й це неможливо розповісти у двох словах. Хочу, щоб люди прийшли і подивилися самі. Це складна багатошарова вистава. На сцені відбувається відверта розмова з людьми, із собою, до неї ми залучаємо глядачів. Це той досвід, який я хотіла б пережити як глядачка, як людина мисляча, яка хоче щось зрозуміти, відрефлексувати нашу реальність, подумати про минуле і недосяжне майбутнє. Це інтелектуальний, душевно-емоційний, складний мистецький вислів.

Це вистава, завдяки якій розумію, що недаремно я у своїй професії. Відчуваю, що з нею, навіть нікого не захищаючи, нікого не лікуючи, я здатна щось змінити. Хай до нас на малу сцену прийде 80 людей, ці люди вийдуть після вистави і почнуть думати, щось робити, змінювати.

Які професійні виклики ставите перед собою на цьому етапі?

Яке завдання в актора? Окрім амбіції зіграти якось цікаво, щоб глядачі полюбили, а спільнота визнала, треба наблизитися до того, щоб зробити персонажа реальним. Щоб було не тільки цікаво, як воно зроблено, а щоб зацікавлювало, про що зроблено. У кінопроцесі, де знімаємось не в хронологічному порядку, не завжди можна це простежити, можна здогадуватися, інтуїтивно відчувати, чи правильно рухаєшся.

Коли я розбираю персонажа, ставлю перед ним питання: до чого він прямує?

Раніше мені було цікаво ставити власні питання, але тепер необов’язково вирішувати мої проблеми через ролі. Мені цікаво з моєї плоті, крові та психофізики створити повнокровного персонажа, у якого є власні болі.

Талановита режисерка, сценаристка і дуже розумна жінка Марися Нікітюк каже: «світло згаслої зірки». Тобто необов’язково все, що є у твоєму персонажі, намагатися поєднати з твоїм власним минулим досвідом, не треба психологізувати свою роль. Я перестала в це гратися. Світ ширший, ніж я сама. Цікавіше досліджувати життя навколишнє, а не тільки себе.

Серіал «Тиха Нава» уже здобув натовп прихильників і прихильниць. Головними темами серіалу є насильство та непокараність кривдників. Його активно обговорюють у соцмережах. Як гадаєте, такий резонанс свідчить про те, що ми як суспільство готові до відвертої розмови про насильство?

Ми постійно починаємо ці розмови. Набула розголосу справа Білоуса, до того — справа Талашка. Ми говоримо про те, як уберегти жінку від насильства, — з’являються жіночі вагони, наприклад.

Жінки перестають мовчати. Вони перестають концентрувати своє життя винятково на сім’ї та дітях, а знаходять власний розвиток. Для свідомої української жінки важлива самореалізація. Перед нею постає питання служіння у війську як нормальне питання, не виняток. Ми не просто готові до розмови, попри війну, — ми готові до змін.

Водночас ми маємо говорити не тільки про права, а й про відповідальність жінки. Про те, щоб брати на себе відповідальність, забезпечувати себе, ухвалювати власні рішення, не чекати, що чоловік має закрити всі твої потреби, а вчитися їх закривати самостійно, будувати своє життя, робити його цікавим без чоловіка, бо чоловік — це лише частина твого життя.

Жінка має право не виходити заміж, не народжувати дітей. Ми маємо тривалий досвід пострадянщини, власних культурних традицій, де на жінку тисне суспільство, щоб вона ставала дружиною і матір’ю. Однак поступово жінки ставлять питання: Чи готова я до цього? Чи хочу? Чи готова я народити дитину, коли сама ще не окей? Від кого народити дитину? Чи буде мій чоловік гідним партнером і батьком дитини? Десять років тому жінки не ставили собі цих питань у такому обсязі.

Ми нарешті говоримо про те, що жінка може займати керівні посади. Це не означає, що вона мегера чи не має сім’ї. Так само як бути конвенційно привабливою чи ні, ходити на б’юті-процедури або ні. Ми привласнюємо право на своє тіло.

Я все ще чекаю, щоб чоловіки нас у цьому підтримали. Щоб це була активна співпраця, не боротьба за привілейоване становище у сім’ї чи суспільстві, а розділення відповідальності, що дозволить чоловікам отримати право бути слабкими, право на сльози, ніжність, любов. Чоловік може лишитися вдома і дбати про дитину, а жінці віддати право досягати.

Тема гендерно зумовленого насильства глибоко стигматизована. У серіалі героїні, які потерпіли від дій тихонавського маніяка (чи маніяків), але вціліли, бояться говорити про пережите, а коли намагаються, їх повторно травмують слідчі пристрасними допитами. Ваша героїня Кіра нібито погоджується грати за «чоловічими» правилами, але глибоко страждає від харасменту і насильства. Чи працювали ви з реальними історіями, співпрацювали з організаціями, які допомагають у подібних ситуаціях, аби передати Кірин світ, стан і вибір?

Ні, не працювала. Мені було абсолютно зрозуміло, чому Кіра робить той чи інший вибір. Коли кажуть, що вона жертва системи, я не погоджуюсь — це був її свідомий вибір. Вона зрозуміла: куди б не поїхала, це буде повторюватися. Кіра вирішила, що їй потрібна влада, яка дасть свободу. Вона досягла свого, стала керівницею поліцейського відділку, але не через боротьбу за права жінки, а в інший спосіб. Вона отримала свою свободу, змогла контролювати реальність, яку не могла контролювати до того. Думаю, що в якийсь момент Кіра усіх зненавиділа, перестала чекати від суспільства змін і вирішила стати головною, щоб забезпечити собі безпеку і свободу. Тому тут немає місця рефлексії, яка могла б бути після першого чи другого випадку насильства. Кіра перетворилася на людину, якою керує гнів, а не біль.

Коли я дивилася «Тиху Наву», то мимоволі міркувала про те, як усі ще не досліджені злочини росіян у цій війні будуть викриті, вони зазнають відповідальності за скоєне, а ми отримаємо відновлення справедливості й сатисфакцію. Що ви вкладаєте у поняття справедливості?

Я пережила кризу справедливості після того, як Трамп прийшов до влади. Не бачу справедливості в цьому світі зараз. Якщо раніше я мислила: настане момент, коли вони отримають покарання за свої злочини, відплату і ми будемо задоволені, то тепер я думаю, що це більше ілюзія, ніж правда. Із тим, як світ зараз сприймає нашу війну, наскільки він імпотентно ставиться до, наприклад, обстрілів нашої енергетичної інфраструктури під час двадцятиградусних морозів. З тим, як нас схиляють до капітуляції. З тим, як досі не вирішено питання з дітьми, яких викрала Росія. З тим, що ніхто не може вплинути на обміни бійців «Азову», яких ми чекаємо вже чотири роки.

Росія не має жодних правил у цій війні. Це за межею добра і зла. А світ байдужий до нас. Ми переживаємо величезну колективну травму, а світ нічого не робить для того, щоб це припинити. Байдужість, на мою думку, — навіть страшніша, ніж сам злочин.

Для мене справедливість — це власний Моссад і озброєння країни до зубів, купа реформ і готовність до нового нападу на всю територію України. Нам потрібна тривала робота на території ворога, щоб їх розділити, підірвати єдність, спричинити внутрішні війни за владу. Я не маю до них жодного співчуття, я не знаю, хто такі хороші росіяни, — вони можуть розповідати про те, що в них диктатура, тоталітаризм, і що ніхто з них Путіна не обирав, але за їхні помилки розплачуємось ми. Не знаю, чи я колись зможу їм пробачити, для мене ця опція недоступна.

Взагалі, мрію, щоб усі українці розділяли відповідальність між собою. І щоб ми були трохи терпиміші, добріші, чуйніші одне до одного. Нас стає менше, ми маємо бути разом. Хочу, щоб ми зрозуміли, що таке бути українцем. Ми все ще рухаємося до цього. Ми пройшли період «дякую, Боже, що я не москаль», і досліджуємо, що таке бути українцем. Хочу, щоб на цьому етапі ми не повбивали одне одного, а йшли на взаємні компроміси.

«Тиха Нава» — добре зроблений серіал для широкого кола глядачів. Чому таких речей обмаль?

Мені завжди було цікаво, що би про це сказали продюсери, бо це питання важливо адресувати їм. Припускаю, що це неготовність до ризиків. Нові платформи в інтернеті — це можливість робити складніше кіно, ніж те, що ми бачимо на телеканалах. Уже й змінюються телеканальні серіали.

Кіно, зняте до вторгнення, — це добре, але опісля — в мене до нього питання. Чому саме цим фільмам надають фінансування? Чому ми не вибудовуємо власної стратегії контрпропаганди Росії, не робимо якісного продукту, який може поїхати за кордон, представити Україну, пояснити про нашу війну, розповісти і привернути увагу? У цьому напрямі активно працює Мстислав Чернов, це документалістика. До художнього кіно ми або не готові, або в нас немає запиту всередині галузі. Міністерство культури мало б окреслити певний напрям, запропонувати стратегію. Все працює у зв’язці чи мало б так працювати.

Я часто думаю про кіно і наші можливості. Чому ми не намагаємося зараз, маючи вікно виходу в західний світ, підсилити нашу комунікацію якісним продуктом і контентом? Це гарна нагода для якісної, хорошої пропаганди. Ми могли б показати погляд українців на цю війну, навіть у тих умовах, у яких ми перебуваємо. Навіщо ми робимо сто поганих серіалів замість того, щоби зробити три хороших? Я не розумію цього як творча особистість і як громадянка держави.

Тобто нам бракує добрих українських сценаріїв та проєктів. А хто за це відповідальний?

Чи варто шукати когось одного? Розділімо цю відповідальність на всіх учасників процесу. Є ті, хто пишуть сценарії, і ті, хто їх затверджують, є телеканали, які мають заповнити сітку, є продюсери, які беруться за певний проєкт, є режисери, які це знімають, і є художники з гриму та костюмів, які готують персонажів і одягають їх саме так, а не інакше. Актори так само ухвалюють рішення брати в цьому участь. Усі ми одночасно припускаємося цієї великої помилки, тож мусимо всі разом це виправляти. Звісно, завжди є ті, хто ухвалює рішення. Легко сказати: вони винні, але відповідальні за кінцевий продукт усі учасники. І є питання пріоритету: заробити гроші чи створити якісний продукт. Ви ж у будь-якому разі заробите гроші, то робіть якісний продукт.

У публічному просторі ви зізнавалися, що бракує поваги до вашої суб’єктності як акторки. Є режисери, які мислять шаблонно й пропонують акторкам обов’язково заплакати в кіно, коментують зовнішність та змушують щось змінювати у ній. Як ви даєте цьому раду? Хто для вас є рольовою моделлю в українському і світовому контекстах? Акторка Кейт Вінслет має міцну позицію, чітко і послідовно її артикулює на знімальних майданчиках, зокрема під час зйомки байопіку «Лі».

Нам треба виставляти кордони. Якщо всі українські акторки почнуть виставляти кордони, то такі речі складніше буде до нас говорити.

Жінку взагалі часто об’єктивізуть у нашому суспільстві, сприймають за певними шаблонами і правилами. Так, конвенційно приваблива жінка може отримати більше за конвенційно непривабливу, такий закон життя. Але є Памела Андерсон, яка все життя була красивою, а тепер вирішила дбати про свій сад, а не зовнішність. Типу вона має право на це, бо відстраждала. Але я б так не хотіла. Бути об’єктом чоловічого бажання, а потім садити сад у 50 із чимось років, тобто жити своє життя лише після блискучої кар’єри. Але це все — моє життя! Я розумію, коли для ролей треба іноді щось змінювати у собі, а це — ні.

Я не соромлюсь того, що у мене є набряки на лиці, що я не ходжу щотижня на б’юті-процедури, не вищипую брови, не роблю нігті. Бо мені це не потрібно. Я не можу зробити татуювання, бо в мене така професія. Іноді я фарбуюсь, роблю манікюр, хочу вколоти губи чи одягнути коротку сукню. Але я лишаю за собою право вирішувати, що мені робити з моїм тілом. Моя професія така, що я маю стежити за собою.

Але є інший момент: чи не здається нам усім, що, перебуваючи чотири роки у війні й показуючи у серіалах ідеальних персонажок, ми створюємо розрив із суспільством, у якого немає сил на ідеальність? Ми нібито граємо не туди, не на тому полі. Ми, українці, живемо і справляємося у жорстких умовах війни, тому навпаки мали б задати тренд на неідеальність, на неідеальне тіло і справжній зовнішній вигляд. Усі мої подруги кажуть, що за час повномасштабного набрали вагу. Ми продовжуємо працювати, робити свою роботу класно, розвиваємось, навчаємось, читаємо книжки, досягаємо чогось. Але мені хочеться, щоб ми трошки відчепилися від себе. Сподіваюся, що колись ми будемо робити кіно про це. Коли ми не закриваємо потребу глядача в хорошому, якісному контенті про нас самих, а не про якихось вигаданих людей, він дивиться російський контент.

Яких персонажів і персонажок нам бракує у кіно?

Нам бракує справжніх жінок, які справляються з материнством і відсутністю чоловіка, бо той служить на фронті, неідеальних зовнішньо і за характером. Якщо це головна героїня, протагоністка, це не означає, що вона не може вчиняти часом як погана людина чи робити якісь неприйнятні, незвичні вибори. Хочу бачити жіночих героїнь не з кола допомоги герою-чоловікові, де вона відповідає за лінію його кохання і трансформації. Не хочу бачити в кіно жінку як функцію, так само — чоловіка-переможця, який з усім справляється.

Я хочу побачити людину, яка не справляється. І складніші, неоднозначні життєві історії, про які ми будемо сперечатися. Справжність у неідеальності, покажіть її у кіно. Бо життя таке: абсурдне і дивне. Чому Тарантіно — клас? Тому що він створює життя в нежиттєвих обставинах, у його фільмах багато життєвого парадоксу. А в нашому кіно його нема.

Яку персонажку хочете зіграти ви?

Мені завжди подобалась головна роль у фільмі «Піаністка» Міхаеля Ганеке. А ще — роль жінки у «Сценах із подружнього життя» Інґмара Берґмана. Там розгортається історія чоловіка і жінки, які проходять кризу стосунків, розлучаються, але потім повертаються одне до одного.

Я би хотіла складних воєнних історій. Не про перемогу, а про абсурд війни. Це, напевно, будуть антивоєнні фільми, бо у війні немає нічого красивого. І водночас є красиве — це люди. І там величезний перелік сюжетів, які відбуваються з нами тут і зараз. Ми про це не говоримо, не знімаємо, а шукаємо щось нереальне.

Більш того, мені болить, як ми знеособлюємо, об’єктивуємо наших військових. Наше суспільство успішно навішує ярлики на військового, а хочеться побачити сюжет, де військовий — людина з нормальним набором характеристик.

19 лютого разом із виставою «Робота з тінню» режисерки Тамари Трунової ви з командою отримали кінотеатральну премію «Чорний лотос» у номінації «Акторки другого плану (театр)». Чи працюють наявні премії у театрі й кіно як визнання колег і підтримка?

Звісно, працюють. Приємно, коли визнають тебе і твою роботу, коли її оцінюють високо. Я могла б сказати: «Та ні, нам це все не потрібно, ми працюємо заради мистецтва», але важливо, щоб мій внесок оцінили інші. І з’являється мотивація працювати краще, більше, цікавіше.

А яка роль у цьому театральної та кінокритики? Чи створює вона простір для зростання для сучасного театру та кіно?

Я не бачу комунікації театралів із критикою. У нас є вкрай мало критики, театральної геть немає, трохи більше кінокритики. Рецензії на серіал «Тиха Нава», наприклад, дуже різняться. Я прочитала оцінки від двох визнаних критиків, ці оцінки виявилися максимально протилежними, це мене здивувало. Я хочу бачити хорошу, якісну критику в Україні — не поливання брудом і не восхваляння, а чітке розуміння, про що ми, чого ми, куди ми рухаємося, що варто змінити, де покращитися. Цього немає.

Що є вашою персональною винагородою в акторській діяльності?

Отримую величезне задоволення, коли нам довго аплодують глядачі, коли є реакції, їх багато, чи коли ми обговорюємо після вистави і сходимося на тому, що вистава вдалася. У нашому театрі є оцей живий робочий процес.