До повномасштабного вторгнення у Дружківці жили близько 55 тисяч людей, працювали підприємства, магазини, школи й лікарні. Зараз у місті приблизно дві з половиною тисячі цивільних.
Я познайомився з Дружківкою в липні 2023 року, коли перейшов до іншого підрозділу й переїхав сюди з Костянтинівки. Різниця між двома містами була разючою. На той час у Костянтинівці, здавалося, переважали військові, а присутність цивільних майже не відчувалася. Натомість у Дружківці вирувало життя: доглянуті дитячі майданчики, батьки з дітьми, багато молоді. Попри близькість до фронту, місто зберігало відчуття звичайного життя. Атмосфера тут була спокійнішою, теплішою.
Так тривало до весни 2025 року, коли російські FPV-дрони почали регулярно залітати в місто, а удари керованими авіабомбами почастішали. Люди стали виїжджати.
Я їздив документувати Дружківку в липні і серпні 2026 року. Місто нищили щоразу більше, а загроза з неба ставала сильнішою. Заїжджати сюди небезпечно, хоча, звісно, у багатьох підрозділів на це є обʼєктивні причини. Більшість ходить до міста пішки. Бували випадки, коли військові їхали на наземному роботизованому комплексі.
У серпні ситуація значно погіршилась. Військові кажуть, що на напрямку почали працювати двадцять розрахунків російського підрозділу безпілотних систем «Рубікон». Тепер, коли йдеш містом, кожні сто метрів доводиться ховатись від дронів під деревами.
Найгірша ситуація в районі мостів через річку Кривий Торець і через трасу Костянтинівка-Краматорськ. Там ворожі дрони стараються підловити наші автівки на поворотах, коли водій сповільнюється. Міст через річку Кривий Торець наполовину знищений. Його остаточне руйнування дуже ускладнить логістику наших військових.
Мобільні вогневі групи працюють добре: врятували не одне життя. Варто віддати належне і групам, які натягують сітки. Це безперервна робота у надважких умовах.
Зараз ти натягуєш сітки, троси, на яких вони тримаються, а вже за кілька хвилин ти зі зброєю вишукуєш у небі дрон, який чути здалеку.
Сітки дуже важливі. Одного разу вони врятували нас між Краматорськом і Дружківкою. Ворожий FPV заплутався і не долетів: розірвався трішки далі.
Того ж дня, повертаючись, ми йшли до побратимів, які мали приїхати по нас. Зв’язку не було. Вони проїхали кількасот метрів далі від запланованої точки зустрічі. В той час ми відстрілювались від дронів, їх було два-три в небі неподалік. Один із дронів помітив нашу автівку і попрямував до неї. Але пощастило. Не долетів буквально метрів пʼять-сім і впав за шістдесят метрів від нас, лише вибило вікна в автівці. Можливо, ми підбили його. Головне, що з хлопцями все гаразд: встигли вибігти з машини і сховатись за бетонний паркан.
Цивільних у Дружківці все ще багато. Основний транспорт — велосипеди. Не потрібно пального, можна їздити по воду і їжу. Ще працюють деякі невеликі магазини і пункти незламності. Можна підзарядити телефон, роздобути їжу, поговорити з кимось. Люди готують на вулиці. Майже біля кожного будинку є вуличні кухні на цеглинках із каструлями та іншим приладдям. Почали з’являтися поховання місцевих. Ми натрапили на два таких. Одну людину знайшли мертвою в квартирі.
Ці люди вже звикли до питання «Чому не виїжджаєте?». Основна відповідь: «А куди!?» Намагаюсь пояснити людям, яка на них і місто чекає доля, якщо нічого не зміниться. А не видно, щоб щось мало змінитися на краще. Розказую про Бахмут, Часів Яр, Торецьк, Костянтинівку. Міста, які неподалік Дружківки. Кажу, що, мовляв, не перезимуєте без світла, опалення, з вибитими вікнами.
Ті, хто вижив, зазвичай їдуть в останній момент, коли дорога стає в десятки разів небезпечнішою. Це створює додаткові ризики для військових, які погоджуються допомогти. У відповідь — зводять плечима. Важко покидати свою домівку. Кому це легше далося, хто мав куди — вже давно виїхали.
Микола Олійник, документальний фотограф і пресофіцер 93 бригади «Холодний Яр»
