Жанна Кадирова: «Олень з Покровська — символ того життя, якого вже нема»

Жанно, ми з вами познайомилися під час бієнале у Венеції, куди після довгого турне примандрував ваш «Оригамі Олень». У японській традиції олень — це священний посланець з потойбіччя: той, хто приходить не випадково, а з певною звісткою. Уявімо на мить, що ваш Олень вміє розмовляти. Яке послання він приніс би сьогодні світу?

Ми з вами поїхали, а він іще на роботі на наступні пів року в Джардіні (Giardini della Biennale — одна з ключових локацій у Венеції, де відбувається бієнале, — ред.). Думаю, наш Олень вже багато чого розповів про свою історію переселенця й про свою подорож. Він — насамперед покровський Олень, ми заклали ідею, щоб він розповідав саме історію невиконаних гарантій безпеки і свого досвіду переміщення: як був створений у Покровську і чому потім помандрував світом далі.

Поговорімо тоді про цю подорож. Перед тим як прибути до Венеції, «Оригамі Олень» здолав дуже довгу дистанцію (понад 6 тисяч км) крізь різні країни, культурні контексти та тисячі людських поглядів. Що з почутого або побаченого біля Оленя вас найбільше зачепило?

Зустрічі з покровцями! Коли ми поїхали Європою і в кожному місті почали зустрічати покровців — це було дуже несподівано. Це ж для мене скульптура, яку ми завдяки Льоніному ГО (мова про Леоніда Марущака та ГО «Музей відкрито на ремонт», що допомогли евакуювати скульптуру, — ред.) вивезли з покровського парку. А для людей — це символ того життя, якого вже нема.

І це дуже тригерний символ, люди плакали, і ми плакали разом з ними.

У Брюсселі була неймовірна зустріч. Мені написала одна дівчина, Лейла, бо її подруга, яка теж з Покровська, вже бачила Оленя в Празі. Ми з нею домовилися, вона прийшла. Ми довго спілкувались, фоткались. Лейла навіть придумала, що якщо торкнутися оленя, можна загадувати бажання. А потім підійшла ще одна сімʼя з Покровська. І під час розмови з’ясувалося, що батько Лейли 18 років тому придбав у цієї родини будинок, в якому та виросла. І ми разом подзвонили її батьку, який живе зараз у Дніпрі, по відеозв’язку з-під Оленя. І ці родини впізнали одне одного, уявіть собі. Звичайно, ці зустрічі — найсильніші емоційно, і це реальність, яку дуже важко пояснити. Це розуміють люди, які прожили подібне. На бієнале на нас чекала інша реальність. На жаль, нам дуже складно донести меседж, бо люди не мають досвіду життя у війні. Але для нас усіх визначний момент, що ми нарешті відкрили національний павільйон і він тепер працює. Я сподіваюсь, що його дивляться уважно. 

Чому Олень підвішений?

Під час евакуації з Покровська ми відірвали, відрізали його від постаменту й підвісили на стропи. Символізм у тому, що Олень більше не має своєї бази, він відірваний від постаменту, на якому був створений. Такий підвішений стан, як у багатьох людей, які вимушені були покинути свій дім, які не знають, наскільки довго і де вони залишаються і куди далі поїдуть шукати кращої долі, нового дому. Це про невизначеність. Олень був замислений нами як постійна скульптура, відливався просто на місці. Якби ми привезли цю скульптуру з Києва і встановили там, це була б одна річ. Але він був створений у Покровську. Денис (Денис Рубан, партнер Жанни Кадирової, співавтор скульптури — ред.) працював над ним понад два місяці, ми жили цей час у Покровську.

Коли я дивилась на Оленя, як українка, добре відчувала, чому він підвішений. Цікаво, чи вловлять це іноземні відвідувачі? 

У нас є багато матеріалів у павільйоні (частина виставки «Гарантії безпеки» демонструється на іншій локації бієнале, Arsenale di Venezia, — ред.). Якщо прочитають, думаю, зрозуміють. На жаль, дві локації рознесені в просторі. Було б, звичайно, класно, якби вони були поруч. До речі, те, що ми отримали таку «центрову» позицію, як вхід в сади Джардіні, я розглядаю виключно як спробу бієнале всидіти на двох стільцях. Спершу ми просили показати Оленя на території Арсеналу, нам відмовили. А потім, коли розгорівся скандал з російським павільйоном, нам відразу дали ще краще місце. Тобто ми інструменталізуємо присутність Росії на бієнале руками бієнале. 

Читайте до теми

Джонатан Крауз: «Люди цього не усвідомлюють, але вони впливають на війну — мільйоном дрібних способів»

Історик війни — про психологію імперії, минуле і майбутнє

Куди Олень повернеться після того, як зробить свою роботу?

Олень належить Покровську. У нього річна віза, скажімо так. Тобто він стовідсотково повернеться. Якщо ми отримаємо якісь гарні пропозиції показати його ще десь, продовжимо візу, бо важливо цю історію транслювати якомога ширше. Але потім ми мусимо привезти його в Україну. Я думаю, його завдання — розповідати цю історію.

Вам буває страшно, що світ звик до «нашої» війни? Що ви тоді собі кажете?

Постійно з цим зіштовхуюсь. На бієнале було багато тригерних моментів. Люди хочуть жити своє життя, і вони не уявляють, що відбувається. Працюю з італійською галереєю вже понад 13 років. Моя подруга Бетта, яка мені асистує, каже: «Жанно, я читаю новини в наших італійських медіа, і там “ракета впала в Києві”, але ніхто не підписує, що це російська ракета, і ми не розуміємо: там все ще війна? Чия це була ракета?». Тобто хтось же платить за те, щоб слово «російська» забрали з новин. Це пропаганда, і вона дуже дратує.

Цьогорічна бієнале була чи не найбільш турбулентною за останні десятиліття. Зокрема й через флер скандального повернення Росії. Але є історичний факт, який додає цій ситуації особливої гіркоти: будівлю павільйону, яку зараз використовує Росія, понад сто років тому фактично профінансував і подарував імперії український меценат Богдан Ханенко. Виходить, що імперія десятиліттями користується павільйоном, збудованим за українські гроші. Що ви як мисткиня, яка представляє Україну, почуваєте поруч із цією спорудою?

Я відчувала страшенну огиду, бо на цьому павільйоні великими літерами написано «Рашка». Щодо самої будівлі: сподіватись, що вона повернеться Україні, поки не варто, на мою думку. Зараз мені набагато важливіше думати про те, щоб у Росії закінчилась змога виробляти ракети, які вбивають українців. А павільйон якось згодом. Бо скільки Росія знищила інших наших павільйонів? Ми зараз говоримо про один умовно окупований павільйон. А тисячі об’єктів культурної спадщини за ці чотири з половиною роки було зруйновано. Скільки художників вбито.

Мистецтво під час війни, як ми бачимо, часто є інструментом боротьби. А якщо перекрутити це питання: чи можна сьогодні називатись українським художником і створювати щось абсолютно відсторонене, герметичне, не впускаючи війну у свою майстерню?

Можна, але важливо, де ти це мистецтво показуєш. На бієнале — не можна. У національному павільйоні, я вважаю, мистецтво має бути рупором правди, її мистецьким віддзеркаленням. Венеційська бієнале — це взагалі єдиний форум, найстаріша інституція, що має формат національних презентацій. Тому художник тут говорить від імені країни. 

Але художники можуть створювати будь-що. Важливо, щоб нова сучасна українська культура розвивалася в різні боки, бо це здорова культурна ситуація: мають бути розвинуті якомога більше напрямів, пошуків, експериментів.

Чому тоді ви встановили мораторій і не продаєте й не виставляєте свої роботи, створені до 2022 року?

Для того, щоб не відбирати увагу від більш важливих тем. Але у мене і до 2022 року були деякі роботи, присвячені анексії Криму, війні на сході України. Це були реакції, передчуття, що війна може дійти і сюди. І ось вона дійшла. 

В одному інтерв’ю ви зізналися, що на початку вторгнення гостро розчарувалися у своїй професії — мовляв, у такий час краще бути медиком, ніж художником, бо мистецтво здавалося безсилим. Ваша «Паляниця» довела протилежне: роботи з річкового каменю у вигляді хлібин стали потужним благодійним проєктом, що збирає гроші на підтримку війська. Скільки вже вдалося зібрати і хто переважно купує «Паляниці»?

Ми підбиваємо підсумки в кінці року, і станом на 31 грудня 2025 року було понад пів мільйона євро. Це проєкт, який дуже добре зчитується у всьому світі. Зараз будуть дві виставки з «Паляницею» в Нью-Йорку, у Лос-Анджелесі одну-от купили нещодавно. Здається, вже десь 13 музеїв по світу придбали «Паляницю», я їх всі не перерахую. Але серед покупців є й інституції, і люди. Географія дуже широка. Була смішна історія, коли в Індії на бієнале в мене вкрали декілька слайсів. За камерами ми навіть відстежили: одна пані приходила двічі, розглядала, потім вичекала момент, коли був натовп, і пару слайсів поцупила. Тобто «Паляниця» точно є і в Індії.

Якщо серйозно, то відбулося вже близько 75 виставок із проєктом по всьому світу, і групових, і персональних. Активно продає й моя галерея, а в неї дуже багато філіалів. Знаю, «Паляниця» і в Дубай літала, і в Бразилії є. І слава Богу, що зацікавленість не зникає. 

Повернімося зараз в «точку нуль» вашого вибору професії: у ваше броварське дитинство. Якось ви згадували, що ваш батько, теж художник, коли ви з сестрою були ще малими, казав: «Мої доньки будуть художницями». Ви тоді йому повірили? Чому?

У художню школу готували мою сестру, батько з нею дуже багато займався. Вона була більш творча, писала вірші, грала на сопілці. А я страшенно хотіла, як Олена, як сестра, і дуже маму цим діставала. Мама не вірила, що я поступлю, бо зі мною ж ніхто не займався. І просто щоб я від неї відчепилась, дала оцей шанс спробувати. Я склала іспити й також поступила на відділення скульптури автоматом, як сестра Олена. І почалось напівсамостійне життя з шостого класу. Мені було 13 років. Ми з сестрою жили в гуртожитку, їздили додому на вихідні.

Гуртожиток — це такий цікавий період: всі ці нічні прогулянки, залізання через вікна, було весело. Але хочу сказати, що в той момент мене дуже цікавило саме навчання.

База, яку давала наша державна художня середня школа, мені не подобалась, рівень викладання не влаштовував, і я тричі на тиждень по три години після школи ходила на курси до скульптора Хусіда (Григорій Хусід — український скульптор, автор монументальних робіт — ред.).

Вважаю, що всі знання, розуміння форми мені дала ця людина. Це був геніальний педагог. Але часто на його уроках я сиділа сама. Бо люди приходили після школи й думали, що вже багато знають. А коли ти починав робити завдання і спілкуватися з цим скульптором — це було дуже некомфортно для твого его: він тобі показував, що ти взагалі нічого не знаєш. У мене не було з цим проблем, я затрималася. А були ті, що приходили, два тижні — місяць позаймаються і вже не витримували. Так само моя сестра не витримала.

Ви згадуєте, що коли ваша родина нарешті отримала трикімнатну квартиру, то одну з цих кімнат батько одразу забрав собі під майстерню. Є відома цитата з феміністичного есею Вірджинії Вульф: «У кожної жінки, якщо вона збирається писати книжку, мають бути кошти і своя кімната». Чи стикалися ви з тим, що право на «власну кімнату» вам доводилося виборювати? Особливо в професії, де від жінки часто все ще очікують чогось «декоративного» чи «академічного», а ви натомість працюєте з бетоном, металом і «чоловічими» інструментами.

У мене в команді постійно багато чоловіків. Бували команди і по 20 людей, де 99% чоловіки. Стосунки завжди будуємо горизонтально. Звичайно, якщо я розподіляю задачі, то мені не можуть сказати: «Ой, це не твоя справа». Бо це я набрала команду, ми разом робимо щось. Якщо люди погоджуються працювати, це не просто фінансовий інтерес, а й ідейний: ми робимо цікаве, нове, важливе. Єдиний раз, коли я відчувала дещо подібне, був на Закарпатті. На початку вторгнення ми з Денисом виїхали туди. І хоч я звикла керувати процесами, мене чоловіки на Закарпатті просто не слухали. Вони йшли і перепитували у Дениса, а він відказував: «У Жанни питайте». Це було кумедно. А в Києві, на мою думку, емансипація давно відбулась. Принаймні в нашій культурній бульбашці.

Коли ви місяцями подорожуєте світом на виставки, бієнале, проєкти, що обов’язково берете з собою на згадку про дім?

Я з собою вожу «повітряну тривогу». У мене є серія, яка називається «Щоденник», і там такі лінійні малюнки, пейзажики різних міст, і різними мовами я писала «Повітряна тривога». Це про те, що тривога, хай куди б я їхала, все одно зі мною, бо тут лишається моя мама, Денис, друзі, майстерня.

Тут мій дім, і я за нього хвилююсь.

Звичайно, легко звикаєш до хорошого, коли не гуде сирена, не вибухає нічого. А коли повертаєшся, перше, що відчуваєш, — це несправедливість: чому ми? Чому це падає на нас? Чому нас вбивають? Але потім, коли зустрічаєшся з людьми, які є носіями такого самого досвіду, тобі одразу стає легше, бо неможливо розповісти про це все людям, які подібне не пережили. І тому я постійно хочу бути в Україні якомога більше. Бо тут ми в одному човні. І це дає сили жити далі, щось робити на цю тему. 

Я їжджу виключно по роботі. Перед Венеційською бієнале була виставка в Лос-Анджелесі. Наступна буде в Нью-Йорку, відтак — бієнале в Південній Кореї, а потім — в Іспанії. Тобто роботи багато, але мій дім — тут.

У дитинстві ви мали мрію, яка тоді здавалася неможливою: познайомитися з усіма людьми на планеті. Сьогодні, коли ваші роботи стали вашими амбасадорами по всьому світу, можна сказати, що ця мрія здійснилася. А якби ви могли зараз на мить зустрітися з тією маленькою Жанною, яка тільки починала малювати в броварській квартирі: що б ви їй сказали?

Ой, я не дуже хочу зустрічати ту маленьку Жанну, тим більше, мені сказали, що вона кусалася. Я була дуже цілеспрямованою. Я, в принципі, роблю тільки те, що мені подобається. Іноді це важко. Але це мій вибір. І думаю, всі Жанни на своєму етапі зробили все, що треба.