Люсі Фулфорд: війна, переміщення і пошуки дому в Україні

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Люсі Фулфорд — журналістка, письменниця й режисерка. Писала для The Guardian, The New York Times, The Sunday Times, CNN. 2023 року вийшла її книжка The Exiled: Empire, Immigration and the Ugandan Asian Exodus («Вигнанці: імперія, імміграція та вигнання угандійських азійців»), де авторка розповідає історію колонізації Африки Британською імперією. Подорожуючи крізь континенти й десятиліття, ця документальна книжка висвітлює постколоніальну історію і розкриває долю меншин у час занепаду імперії.

Дослідження тем міграції й переселення привели Люсі Фулфорд в Україну. Приїхавши сюди 2018 року, вона побувала в Харкові, а потім подорожувала вільними частинами Донецької та Луганської областей, де тривала Операція об’єднаних сил. Їздила з волонтерами, які доставляли допомогу, і спілкувалася з мешканцями містечок і сіл коло лінії фронту. Тоді це переважно були люди, які свідомо вирішили залишитися, тож журналістка спостерігала за глибоким зв’язком людей із землею. Люсі розмірковувала, як відбувається вибір: залишатися, виїжджати, повертатися?

Зараз Люсі Фулфорд працює над книжкою з робочою назвою Meet Me Halfway: Finding Home in Wartime Ukraine («Зустрінь мене на півдорозі: пошуки дому в Україні воєнного часу»). Через особисті історії людей з Маріуполя, Бучі, Харкова, Херсону, Бахмуту, Криму та інших місць авторка досліджує тему вимушеного переміщення, а також те, як війна змінює саме поняття «дім». Ми поговорили з Люсі про культурну гегемонію, документування війни та пазл історій, який створюють нові хвилі міграції.

Люсі, у своїй книжці ти пишеш про Уганду, де оселилися твої предки. 1896 року там розпочалося будівництво Східноафриканської залізниці, до якого залучили індійців. Також їх запрошували працювати в інших сферах, зокрема вчителювати, і саме так твої бабуся й дідусь опинилися в Уганді. Однак у серпні 1972 року генерал Іді Амін оголосив, що угандійські азійці мають залишити країну, давши їм на це 90 днів. Розкажи, будь ласка, як ця історія передавалася у твоїй родині? Чи говорили про неї відкрито, чи радше замовчували?

Моя родина не уникала розмов на цю тему, проте її обговорювали нечасто. Думаю, коли мої бабуся й дідусь перебралися з Індії до Східної Африки, а звідти — до Великої Британії та Австралії, вони вже хотіли прожити решту життя у своєму новому середовищі, не озираючись постійно в минуле. Якщо я запитувала, вони відповідали й ділилися спогадами зі свого життя в Уганді. Але я брала інтерв’ю в людей, чиї родини взагалі відмовлялися говорити про депортацію. Це поширене явище, адже те покоління пережило травму вимушеного переміщення.

Змалку я знала, що моя родина походить із різних країн. Батько з Великої Британії, мама народилася в Уганді, але її родина — з Індії. Сама ж я народилася в Австралії. Коли моя родина переїхала до Великої Британії, а я подорослішала — почала більше думати про расову ідентичність.

У передмові до книжки ти пишеш: «Можливо, коли ти походиш із багатьох місць, твоє минуле є такою ж мірою гобеленом земель твоїх предків, людей, що жили до тебе, — пазлом, на пошук фрагментів якого можна витратити все життя». Якщо ми говоримо про травму вимушеного переміщення, яку роль відіграла ця родинна історія у формуванні тебе і твоєї ідентичності?

Що більше часу минає, то більше я усвідомлюю, що це — осердя всього, чим я є. Ця історія сформувала мій інтерес до світу. Вона дала мені відчуття, що я трохи стороння спостерігачка, яка дивиться на більшість середовищ, у яких опиняється, ніби ззовні. Я впевнена, що це певною мірою вплинуло на моє рішення стати журналісткою. Коли я працюю над цією темою, у мені дедалі сильніше зростає прагнення мати відчуття приналежності. Це відповідає стереотипному уявленню про діаспору, але саме так я почуваюся: завжди перебуваю ніби як однією ногою в одному світі, а іншою — в іншому. І водночас є багато прекрасного в тому, що частинки тебе можуть належати різним місцям.

Як би ти означила свою ідентичність сьогодні?

Коли ти походиш із багатьох місць і виглядаєш інакше, ніж люди навколо, тебе постійно запитують, звідки ти. Іноді такі питання можна сприйняти як своєрідну провокацію. Я пишу про це у своїй книжці, але моя відповідь на це запитання змінилася. Молодшою я казала, що австралійка, і не хотіла продовжувати розмову, могла реагувати досить різко. Тепер я сприймаю це радше як прояв цікавості з боку інших людей. Тож зазвичай намагаюся якомога стисліше пояснити історію своєї родини.

Розмірковуючи про імперіалізм і постколоніальні процеси, ми можемо говорити про те, що Едвард Саїд називав «культурною гегемонією», яка існує й сьогодні. Йдеться не лише про спадщину Британської імперії, а передусім про форми імперіалізму, що знову постали у XXI столітті. Російська війна проти України є імперською війною. Як ти вважаєш, що спричинило це відродження імперіалізму?

Те, що ми живемо в нову епоху імперіалізму — від Путіна до Трампа, від Гази до Гренландії, — для мене є безперечним. Заяви про захоплення територій мене ошелешили. Українці добре знають, що це означає, на власному досвіді. Думаю, це частково стало наслідком небажання говорити про попередні імперії.

У Великій Британії існує велике мовчання довкола імперського минулого. А там, де мовчання немає, це минуле відкрито прославляють. До романтизації «великої епохи», образу старої, колишньої Британії дедалі більше звертаються, зокрема, ультраправі політичні сили. Я переконана, що нам потрібно обговорювати історію, критично й не спрощено її осмислювати, аби вона допомагала нам розуміти сучасність.

Багато хто вважав імперіалізм — хоч російський, хоч британський — чимось, що відбулось давно й не має продовження.

Я думаю, що він завжди існував, але був менш помітним — ніби пішов у підпілля на певний час.

Розкажи більше про свій шлях у журналістиці і про те, як він зрештою привів тебе до України.

До вступу в університет я подорожувала Африкою, зокрема побувала в Зімбабве у 2008 році, коли тривали вибори Муґабе. Пам’ятаю, як дивилася міжнародні новини, перебуваючи в країні, й бачила репортерів, які не могли потрапити до Зімбабве й працювали на південноафриканському кордоні, через що робили неточні висновки. Тоді я подумала: «О, можливо, я могла б робити це краще або якось інакше».

Я вивчала історію в університеті й працювала в студентській газеті, далі — в місцевому тижневику, а потім — в інформаційній агенції, яка багато працювала з кримінальною тематикою і оперативними новинами. Це був хороший вступ до журналістської професії, але я хотіла приділяти більше часу історіям. Уже понад десять років працюю як незалежна журналістка. Я висвітлювала найрізноманітніші теми, але найбільше тяжію до історій про міграцію.

Вперше в Україну я приїхала 2018 року. Це сталося за збігом обставин: мій друг і колега збирався в чергову репортажну поїздку й просто запитав, чи не хочу я поїхати з ним, і я згодилася. Через чотири роки після 2014-го цікавість світової преси до того, що відбувалося в Україні, починала згасати. І я гостро відчула відповідальність розповідати історії, які не є на першому плані новинного порядку денного. Я повернулася до цієї думки, коли приїхала до Львова на стипендію у 2026 році — через чотири роки після початку повномасштабного вторгнення. Думаю, це відчуття назавжди залишилося зі мною, і продовжує мене сюди повертати.

Частину свого дослідження про переміщення ти проводила в INDEX: Інституті документування і взаємодії. Ти описала цей проєкт як «літературний нонфікшн про пошук дому під час війни, що досліджує тему внутрішнього переміщення в Україні через ліричне осмислення любові та втрати крізь призму ландшафту». Розкажи, як твоє перебування в Україні у 2026 році змінило твоє розуміння цих процесів?

Я розповідаю історію війни через особисті історії переміщення людей. Повертаючись до 2014 і 2022 років: схоже, на міжнародному рівні, зокрема в Європі, багато людей розуміли масштаб потрясіння в перші дні вторгнення, коли величезна кількість біженців виїхала до інших країн. Але бракує розуміння, що переміщення тут відбувається щодня, постійно.

В Україні відбулися величезні зміни. Я бачила наслідки переміщення на сході України у 2018 і 2019 роках, і ця тема постійно залишалася у мені. Перебування тут у 2026 році дало мені зрозуміти, наскільки масштабною є ця тема. Тепер я маю вже більше героїв та історій, ніж знаю, що з ними робити. Адже історія переміщення стосується майже кожного. Я відчуваю велику відповідальність за те, щоб розповісти її як слід.

Наприклад, я досліджую окуповані території й те, як люди зберігають пам’ять про них. Скажімо, про Маріуполь. Водночас дивлюся на території, які вже були звільнені, наприклад, північ Київщини, і на те, як люди відбудовують своє життя, часто й далі під обстрілами. Я досліджую переміщення внаслідок підриву Каховської дамби і те, яку роль відіграє відновлення у формуванні нових спільнот. Окремо мене цікавить покоління дітей, які ростуть під час цієї війни. Мої історії поки що в процесі формування, і я впевнена, що в міру роботи все змінюватиметься. Але я сподіваюсь охопити якомога більш репрезентативну частину й оживити для читачів різні регіони України — особливо для тих, хто сам тут ніколи не був.

Географія твоєї роботи широка: Попасна, Буча, Ірпінь, Славутич, Маріуполь, Львів, Харків, Вінниця, Суми, Одеса, Івано-Франківськ, Крим, Донецьк, Київ, Херсон, Запоріжжя й Бахмут. Під час твоїх поїздок до прифронтових міст Донбасу ти побачила різних людей — літніх і молодих, які за надзвичайно складних обставин вирішили залишатися. Ти зустрічала бабусь, які жили в будинках, посічених кулями, і не збирались нікуди їхати. Чому, на твою думку, деякі люди вирішують залишатись навіть за таких обставин? І що ти довідалася про сенс дому від тих, хто залишився?

Мені здається, що моя робота формально присвячена переміщенню, але насправді більше — дому. Його відчуття може бути причиною, чому люди залишаються в обставинах, яких інші не могли б навіть уявити.

Думаю, ідея дому багатьом є ближчою за поняття «внутрішнє переміщення», яке може відштовхувати. Воно звучить знеособлено. Я зрозуміла, наскільки численними є інтерпретації поняття дому. Очевидно, є перехід від відчуття, що певна ситуація тимчасова, до моменту, коли розумієш, що вона, можливо, стала постійною.

Ти також писала про людей, які емігрували, а потім повернулися й вирішили, що за складних обставин їхнє місце саме тут. І про вагу відчуття приналежності.

Багато людей за межами України не можуть зрозуміти, навіщо залишатися в Україні, якщо можеш жити деінде. Втім, якщо поговорити з кимось, хто пережив переміщення, відразу стає зрозуміло, чому люди вертаються. Бо саме тут людина почувається вкоріненою. Це залежить від досвіду. Думаю, що люди, яким ніколи не доводилось нікуди переїжджати, сприймають це відчуття приналежності як щось само собою зрозуміле. Вони завжди його мали й тому не знають, як це — не мати його. А коли тебе змушують переїхати і ти не сам ухвалюєш це рішення, — це інша історія. Тому мені зрозуміло, чому люди вирішують повертатися в Україну.

Є й ширший вимір: твоя країна під загрозою, і ти хочеш бути поруч із нею, а не спостерігати як глядач.

Окрім того, так багато речей в Україні залишаються прекрасними. Люди намагаються жити якнайкраще, і це важко пояснити людям за межами країни. Це своєрідна суперечність: з одного боку, я не хочу, щоб вони думали, ніби тут усе гаразд, бо це не так. Тут щодня обстріли. Але водночас мені потрібно, щоб вони розуміли: тут є кав’ярні й ресторани, люди щодня ходять на роботу, намагаються проводити дні зі своїми дітьми. Ці виміри суперечать один одному, але співіснують.

Приїзд до Львова на три місяці в межах стипендійної програми імені Вікторії Амеліної в INDEX, щоб досліджувати пошук дому під час війни та документувати внутрішнє переміщення, дав тобі час далі міркувати над темою дому, але і створити тимчасовий дім у незнайомому місті. Знайомий ритуал освоєння нового місця тут переривався менш знайомими ритуалами життя під час війни: вимкненнями електрики, повітряними тривогами та необхідністю зупинятися перед похоронними процесіями загиблих військових. Як життя у Львові вплинуло на твоє власне розуміння того, що означає почуватися вдома?

Ми говоримо про це зараз, коли я вже повернулась після тих трьох місяців. Щойно я знову опинилась у Львові, одразу відчула: «О, я вдома». Це не мій дім у буквальному сенсі, але це місце, де я почуваюсь як вдома. І так, можливість провести тут три місяці надзвичайно цінна. Такий тривалий час дозволив мені просто перебувати в Україні, а не постійно квапитися з одного місця в інше заради роботи, дозволив пережити те, через що проходять люди, про яких я пишу. Це впливає на мою роботу. Було приємно поступово знаходити свої улюблені магазини, створювати для себе маленький шматочок дому.

В одному з текстів ти пишеш про результати місцевих виборів у Великій Британії та антиімміграційні заворушення в Белфасті. Про те, як минулого літа прапори Англії з’явилися по всій країні в межах так званої кампанії Raise the Colours, яка закликала демонструвати патріотизм. Ти згадуєш, що за тонкою завісою там ховається расистська, антиімміграційна та біло-супрематистська риторика, яка передає повідомлення: «Вам тут не раді». Що зараз відбувається у Великій Британії і що ця дедалі більша ворожість до мігрантів і меншин говорить про британське суспільство сьогодні?

Коли я писала The Exiled, одним із джерел натхнення для мене було відчуття, що важливо говорити про імперську та постколоніальну історію, зіставляти її з подіями, які відбулися після виходу Великої Британії з Євросоюзу, на тлі руху Black Lives Matter, а також уваги до Британської національної партії та інших маргінальних ультраправих партій. Відтоді ситуація сильно змінилася — щоправда, не в тому напрямі, якого мені хотілося б, адже тепер у нас є такі політики, як Найджел Фарадж, які змагаються за підтримку на національному рівні. Поки я цього року була в Україні, Reform UK здобула 677 місць у місцевих радах — 41% усіх місць, за які змагалися на цих виборах.

Жодне медіа немає сенсу без читачів. The Ukrainians Media немає сенсу без вас

Ви можете читати цю історію, бо її створення профінансували небайдужі читачі та читачки. Підтримуйте якісну журналістику, яка варта вашого часу.

Доєднатися зараз

Є реальні шанси, що ультраправа партія може прийти до влади у Великій Британії на наступних загальних виборах. Хто знає, що станеться до того часу? Але Reform UK нещодавно отримала десятки мільйонів фунтів пожертв, що дозволить їй вкладати багато грошей у білборди, маркетинг і — якщо хочете вжити це слово — пропаганду.

Водночас антиімміграційний наратив просувають не лише ультраправі партії. Навіть панівна Лейбористська партія запроваджує досить жорстку політику щодо мігрантів. Лякає те, що це перетворюється на легітимацію ультраправими політиками расистської ненависті, а можливо, вже й не лише ультраправими.

Ми бачимо на вулицях марші людей, які вимагають, щоб «кольорові» залишили країну. Термін «реміграція» почав використовуватися по всій Європі так, ніби це прийнятне поняття. Але фактично йдеться про депортацію громадян. Як не біла людина, я почуваюся через це вкрай некомфортно. Недавно чоловіки в масках і балаклавах ходили узбережжям Великої Британії, вимагаючи, щоб мігранти залишили країну. В одному з матеріалів, який я читала, їх назвали «чорносорочечниками». Це мені запам’яталося, адже йдеться про щось на кшталт збройних загонів фашистської партії Муссоліні.

І, звичайно, це також впливає на Україну, адже такі політичні рухи не хочуть підтримувати Україну. Значна частина їхньої політики спрямована всередину країни, тому вони не хочуть підтримувати зовнішню політику.

Як ти почуваєшся через це? Важко не замислюватися над тим, хто може стати «Іншим» або «Чужинцем» у різних суспільствах — не лише у Великій Британії. А якщо врахувати досвід твоєї родини, пов’язаний з депортацією з Уганди, то чи не здається тобі, що це новий цикл історії або повторення історичних моделей?

Це відчувається як циклічний процес. Не знаю, чи він неодмінно мав би таким бути.

Думаю, багато людей, які пережили 1970-ті та 1980-ті у Великій Британії — період посилення расизму, — також говорять, що нинішня ситуація нагадує їм минуле, що в повітрі знову відчувається страх. Роками ультраправі партії говорять, що хочуть повернутися до кращого суспільства і що становище таких людей, як вони, погіршилося.

Іноземців або будь-кого, хто виглядає інакше, звинувачують в економічній нерівності та відсутності соціальної мобільності — проблемах, на які вони ніяк не можуть впливати. Протягом усієї світової історії певна група «Інших» слугувала цапом-відбувайлом для пояснення проблем, і сьогодні такою групою стали іммігранти. Це роблять політики, які просто неспроможні донести до громадськості справжній стан речей. Здається, цьому можна було запобігти. І це гнітить.

У своєму тексті для «Нарисів» ти цитуєш вірш Вікторії Амеліної:

Коли Віра виходила з дому,

то не взяла нічого

cкоро я повернусь, сказала

і нічогісінько не взяла.

Слова з цього вірша «дім помалу ростиме» стали темою цьогорічного Victoria Day, заходу, присвяченого Вікторії Амеліній. Ти є стипендіаткою її програми, яка створена для тих, хто через документальне письмо продовжує справи Вікторії. Як твоє перебування у Львові змінило твоє відчуття зв’язку з нею?

Цей рядок сильно мене зачепив, бо кілька людей, з якими я тут спілкувалася і які виїхали з таких місць, як Маріуполь або Слов’янськ, були схожими на людину з цього вірша. Вони думали, що повернуться наступного дня, наступного тижня чи, можливо, наступного місяця — але не ніколи. Усвідомлення приходить пізніше, коли озираєшся назад. Це надзвичайно — перебувати тут на стипендії, присвяченій пам’яті такої людини, як Вікторія. Я відчуваю величезну відповідальність, коли мені довіряють продовжувати чиюсь роботу — особливо роботу Вікторії. Я не знала її особисто, але дізналася про неї більше завдяки спогадам її друзів, тісно пов’язаних із цією програмою. Багато розповідаю про неї, заохочую інших читати її роботи. Мені здається, це не менш важлива частина мети цієї стипендії: далі давати творчості Вікторії голос і намагатися долучати її спадщину до власної практики.

Вікторія Амеліна документувала воєнні злочини, ти засвідчуєш реалії життя в Україні. Як ти вважаєш, чи може документальне письмо сприяти відновленню епістемічної справедливості?

Думаю, питання справедливості для України є центральним. Мені близька модель, яку пропонує INDEX, — розглядати документальне письмо як форму справедливості. Мені здається, люди, з якими я розмовляю, вдячні за те, що їм дали час розповісти свої історії. Я не сприймаю це як щось само собою зрозуміле, адже прошу людей поділитися найважчими моментами свого життя. Насправді я маю бути вдячною, адже вони роблять це для мене. Багато людей пережили щось надзвичайне, але далеко не кожен мав можливість це задокументувати. Вся наша робота — лише маленька частина документального історичного запису. Саме до нього звертатимуться пізніше, і саме так ми пам’ятатимемо цю війну.

Шарлотта Гіґґінс говорила, що ми пам’ятаємо світові війни через поетів. І думаю, тексти кожного з нас, весь той обсяг мистецтва про війну, який я побачила в цьому місті, — це надзвичайно важливо. Я сподіваюся, це не єдина форма справедливості, а лише один з багатьох її елементів.