Фелісіті Спектор: «Їжа є чудовим віконцем для розуміння культури»

«Заборона сперечатися у соцмережах — це благословення»

Фелісіті, ви маєте українське коріння. Ваші дідусь і бабуся виїхали з Дніпра (тодішнього Катеринослава) понад століття тому. Чи згадували у вашому домі про це коріння?

Я ніколи не бачила дідуся й бабусі; вони померли задовго до мого народження. Мій тато був у достатньо зрілому віці, коли я народилась, його батьки також були старші, коли народився він, тому я мало про них знаю. Та й він сам знав небагато; зберіг лише кілька їхніх фото. Дідусь із бабусею англізували свої імена, коли приїхали. Мого дідуся звали Морріс, хоча я припускаю, що початково він був Моше. Бабусю звали Енні, що, як я здогадуюся, було Анною, з дівочим прізвищем Кананович. Коли вони переїхали до Лондона, дідусь почав працювати на меблевій фабриці, виготовляючи шафи. В тій частині Іст-Енду цим займались багато єврейських чоловіків. Раніше там були великі фабрики; тепер це все вишукані ресторани й бутики. Жінки зазвичай вели хатні справи. Памʼятаю, тато казав, що бабуся Енні не розмовляла англійською; вдома вони говорили їдишем. Мій дідусь читав газету їдишем і був членом профспілки, яка комунікувала цією ж мовою. Він зазвичай читав уривки з газети вголос для всіх удома.

Я б хотіла колись дослідити цю тему глибше. Знаю, що в Дніпрі є єврейський архів. Було б дивовижно дізнатися, чим саме вони займалися до відʼїзду і де жили. Спектор — це єврейське прізвище з тих країв. Мій тато написав невеличку книжку про своє дитинство в межах проєкту єврейських письменників в Іст-Енді, і це єдине джерело, з якого я знаю все це. Про своє минуле тато майже не говорив. 

Ваша мама була політикинею, а ви обрали журналістику, зокрема політичну. Що впливало на ваш вибір професії?

В Англії робота депутата міської ради не є оплачуваною. Коли очолюєш комітет освіти, планування чи транспорту — як моя мама в мільйонному Бірмінгемі, де я росла, — це стає роботою повного дня, і вже тоді ти отримуєш заробітну плату і маєш секретаря. Але перед тим мама багато років була звичайною депутаткою і працювала, мабуть, по шістдесят годин на тиждень безкоштовно й без будь-якої секретарської допомоги. Їй доводилося самій писати листи й робити сотні телефонних дзвінків. Але вона цінувала можливість бути частиною громади й допомагати людям, певною мірою це можна назвати тогочасним волонтерством.

Щосуботи ми з татом ходили від дверей до дверей і розносили листівки. Під час виборчих кампаній розклеювали агітаційні плакати на стовпах. Тато збирав оці великі шматки ДВП, мазав плакати клеєм, який жахливо смердів, і простягував мотузку крізь дошки, щоб їх привʼязати. Наступного дня після виборів ми їздили з драбиною на задньому сидінні машини, щоб усе це зняти. Це була сімейна справа. 

У нашому домі постійно проходили якісь зустрічі, благодійні фуршети для збору коштів. Це було дуже політично активне середовище. Я теж допомагала, хоч тоді була геть мала, мабуть, років п’ять: пригощала людей крекерами (які до того обережно розкладала на таці) або забирала в усіх верхній одяг і складала на ліжку, бо в шафі все не вміщалося. Наприкінці вечора доводилося розкопувати цю купу, намагаючись підібрати пальта їхнім власникам. Згадую про це з усмішкою.

Мама постійно говорила про політику. Оскільки всі в домі були з нею згодні, їй не було з ким дискутувати. Коли я стала підліткою і в мене зʼявилось бажання суперечити батькам, я навмисно займала позиції, лівіші від моєї матері, щоб спровокувати суперечку. Сама не розуміла, куди веде моя логіка, але все одно це робила. 

Зрештою я втягнулася у студентську політику, думала про серйозну політичну кар’єру, про місце в парламенті. У школі брала участь у русі «Молоді соціалісти» і ми з другом організовували протести проти ядерної зброї. Їздили протестувати разом з антиядерним рухом до Ґрінхем-Коммон на американську авіабазу, де на початку вісімдесятих розміщували крилаті ракети. Це, можливо, було наївно, але в чотирнадцять років це здавалося чимось вагомим. Я виступала з промовою на демонстрації з сотень тисяч людей — досі не можу повірити, що це була я. 

В університеті я очолювала Лейбористський клуб, а пізніше стала президенткою студентської спілки. Це була оплачувана посада на повний робочий день протягом року. Сказати чесно, цей досвід повністю вилікував мене від будь-якого бажання працювати в політиці. Я зрозуміла, що в мене немає для цього відповідного темпераменту. Я не мала жодного інтересу планувати свій наступний крок за якимось макіавеллівським сценарієм, і не отримую задоволення від прямої конфронтації — я просто хочу, щоб усі були доброзичливими.

Я подумала: «О ні, я не збираюсь присвятити цьому своє життя».

І усвідомила, що журналістика пропонує спосіб працювати з тією ж самою тематикою — пояснювати політичні події громадськості, а не сперечатися заради самих суперечок.

Але політична журналістика не завжди доброзичлива… 

Тут важить, що я працюю на британському телебаченні. 

Спочатку я думала, що мені потрібна вища кваліфікація, тому планувала отримати PhD у Сент-Ентоні або Гарварді. Але потім мені запропонували роботу в ефірі, тож я відклала магістратуру. Озираючись назад, я рада, що зробила саме так, адже на той момент я збиралася зосередитись на Russian Studies. Дякувати Богові, я не змарнувала чотири роки життя, занурюючись у російську історію. 

Телебачення привабило мене командною роботою. Газетна журналістика здавалася досить самотньою, а я не хотіла весь час бути на самоті. Телебачення пропонувало чудову команду: оператор, кореспондент, продюсер. Ви всюди їздите разом, разом подорожуєте. Стандарти тележурналістики в Обʼєднаному Королівстві суворі. Теленовини мають бути неупередженими; нам заборонено висловлювати особисту політичну позицію. Скажімо, я не можу опублікувати власну думку в соціальних мережах щодо конфлікту в Газі, Brexit чи суперечливих тем внутрішньої політики. На підтримку України висловлюватись можна, бо це не предмет політичних дискусій, але в іншому ми мусимо уникати висловлювання власних поглядів.

Журналісти друкованих видань працюють за іншими правилами. Вони можуть писати про політику в мережі за умови, що їхній роботодавець не проти. Звісно, як новинар, а не колумніст, журналіст і сам розуміє, що не варто відверто ставати на чийсь бік. Адже його роль не в тому, щоб казати людям, що саме вони мають думати, а в тому, щоб викласти факти так, аби читачі могли зробити власні висновки. Ми хочемо, щоб наші матеріали викликали довіру. В нас є спеціальні команди фактчекерів, які ретельно перевіряють кожне повідомлення й кожну фотографію перед публікацією. Ми не просто репостимо те, на що випадково натрапили в мережі. За цим стоїть колосальна праця, спрямована на те, щоб ми не випускали в ефір дезінформацію. 

Насправді заборона брати участь у суперечках у соціальних мережах — це благословення для нашого ментального здоровʼя. Було б легко змарнувати день, сперечаючись із коментарями в мережі, але це не варте того, щоб руйнувати свою карʼєру. 

«Редактори в Лондоні пропонували інтерв’ю з Горбачовим і Єльциним, які стоять разом у черзі до булочної»

Ви були юною випускницею Оксфорду, коли вирушили висвітлювати розпад соцтабору. Що відчували тоді? 

Я бувала в Берліні, коли мур іще стояв, — під час літнього підробітку в 1987 році працювала на будівництві та фарбувала стіни разом з іншими студентами (хтозна, навіщо я це робила). Була у Празі в 1988 році, до падіння комунізму, і в Москві на початку вісімдесятих, тож бачила, наскільки важким було життя за тих режимів. Там панувала повсюдна бідність, а звичайні люди стояли в чергах на тріскучому морозі за хлібом. Через єврейських студентів, які зазнавали політичних репресій лише за те, що хотіли сповідувати свою релігію чи емігрувати до Ізраїлю, цілковита відсутність свободи стала мені очевидною. Ми зустрічали людей, чиї рідні зникли через репресії, і це відбувалось у вісімдесятих, а не обмежувалось часами Сталіна. 

Багато людей лівих політичних поглядів — як тоді, так і зараз — плекають романтичні ілюзії щодо комунізму, тому що ніколи за нього не жили. Вони бачать у ньому утопічну систему з повною зайнятістю та відсутністю бідності й експлуатації. Та щойно ти відвідуєш ці місця, то усвідомлюєш, яким кошмаром це було для пересічних громадян, і всі романтичні ілюзії зникають. Мені завжди було цікаво дізнаватись більше про історію Східної Європи та Радянського Союзу. Я слухала кілька курсів про це в університеті: читала Вацлава Гавела й була глибоко натхненна його текстами, зокрема його розповіддю про ненасильницьке повстання 1968 року. Тому, коли у 1989 році у Празі почалась Оксамитова революція, побачити її на власні очі було чимось надзвичайним.

Я була недосвідченою стажеркою, тому спитала колег: «Чи можу я поїхати з вами?» І поїхала.

Ночувала в готельному номері, де оператори складали обладнання для зйомок, і всюди ходила хвостиком.

Памʼятаю ключовий момент, коли партія Гавела проводила зустріч у підвалі в центрі Праги відразу після того, як керівництво Комуністичної партії офіційно пішло у відставку. Пам’ятаю, кореспондент, із яким я працювала, застрибнув на стілець, щоб зробити стендап на камеру, оголошуючи: «Ми щойно дізналися, що керівництво Комуністичної партії пішло у відставку». Камера повернулася, чехи махали руками й раділи. Я відчувала, що цей момент важливий для людей навколо — досвід, із яким ніщо з мого пізнішого життя так і не змогло зрівнятися. Після цього ми їхали вулицями о другій ночі, щоб узяти інтервʼю у Вацлава Гавела, слідуючи за його машиною вузькими провулками. Оператор, кореспондент, ще один продюсер і я — всі ми набилися в крихітну «шкоду». Коли прибули до квартири, його дружина зачиняла перед нами двері, кажучи, що він надто виснажений, щоб розмовляти. Але Гавел був люб’язним; він вийшов із квартири і дав нам коротке інтервʼю серед ночі. Це був справжній світовий ексклюзив. 

Що привело вас до Росії? 

Я хотіла працювати в московському бюро. Боже (зітхає). Це прагнення тривало недовго. Одне з перших відряджень туди було в 1990 році, перед самим кінцем радянської епохи. Відбувалися масштабні історичні зміни, й кожен новинар прагнув висвітлювати їх. Тому ми відкрили повноцінне постійне бюро в Москві, спільне для ITN News та Channel 4. Ми всі тулилися в крихітній квартирі, яка виконувала роль офісу. Сиділи навколо одного маленького столу; стільців не вистачало. Дзвінок до Англії був справжнім викликом, хоча ITN встановила стаціонарну лінію, яка дозволяла нам уникати астрономічних тарифів супутникових телефонів — близько двадцяти пʼяти доларів за хвилину. Звісно, всі хотіли використовувати цю єдину стаціонарну лінію одночасно, щоб не висіти в очікуванні на дорогій супутниковій лінії. 

Крига потроху скресала, закордонним журналістам давали більше свободи, однак ми все ще мали отримувати дозвіл на будь-яку поїздку за межі Москви. Наприклад, ми хотіли поїхати до міста, де виготовляли ракети, щоб зробити репортаж про завод, який перепрофільовував свої потужності на виробництво велосипедів після договору про скорочення озброєнь. Спочатку влада дала дозвіл, але пізно ввечері (ми часто працювали до півночі через різницю в часі) в офісі пролунав телефонний дзвінок. Офіцер КДБ з того міста повідомив, що ми не можемо приїхати. Я рідко втрачаю самовладання, але тоді була глибоко розчарована. Памʼятаю, як кричала йому: «Це безглуздо. Це висвітлює вашу промисловість у позитивному світлі — навіщо, чорт забирай, ви це робите? Ми вже все організували для завтрашньої поїздки!» Але нам довелося змінити плани й шукати іншу тему. 

Що саме в Росії на початку 1990-х робило її таким цікавим місцем для британських журналістів?

Британська публіка мало знала Росію, і було легко робити матеріали, які сприймались як свіжі й оригінальні. Існували величезні території, куди ще не ступала нога іноземного журналіста, тож ми мали можливість бути першими. Драматичних подій не бракувало: барикади в Москві, спроба путчу, падіння й повернення Бориса Єльцина. Під час Холодної війни країна була повністю закрита. А потім настало коротке вікно в кілька місяців, коли ви могли отримати доступ практично до всього.

Мій колега був одержимий ідеєю зняти матеріал усередині штабквартири КДБ на Лубʼянці. Він попросив мене зателефонувати до їхньої пресслужби. На той час у Британії МІ-6 усе ще офіційно стверджувала, що її не існує, тож сама думка, що КДБ має пресслужбу, здавалася нам кумедною. Я зателефонувала й запитала, чи вийде в нас зняти сюжет. На мій подив, вони запитали: «Куди саме ви хочете потрапити?» Мій колега був у захваті від перспективи зйомок усередині навчального центру КДБ. Ймовірно, вони розіграли для нас показовий виступ, але колега був щасливий. 

Я провела три місяці, телефонуючи команді Горбачова щоранку з проханням про інтервʼю; вони раз у раз відмовляли, поки одного дня раптом не сказали «так».

Редактори в Лондоні пропонували інтервʼю з Горбачовим і Єльциним, які стоять разом у черзі до булочної, і нам доводилося стримувати їхні очікування та зводити запит до чогось реалістичного. 

Росія не була комфортним місцем для життя. Колеги наймали хатніх робітниць з-поміж місцевих жінок, щоб ті купували харчі, бо наш робочий графік був виснажливим. Пізніше, коли я ненадовго залишила Channel 4 News, щоб приєднатися до News at Ten на ITV, стало ще важче. Ми закінчували прямий ефір, повертались до офісу о першій ночі й діставались додому о другій, і все одно потрібно було бути на роботі о 9:30 ранку. Часу на купівлю їжі чи прибирання квартири не залишалося. 

Я сумувала за домом. Мені 21 — зовсім юна, — і це було важко. У ті часи, до появи інтернету, підтримувати звʼязок із родиною було справжнім випробуванням. Дзвонити за кордон із домашнього номера можна було лише між північчю та другою годиною ночі. В інший час доводилось замовляти дзвінок заздалегідь через оператора. Я сиділа допізна, намагаючись додзвонитися, але лінії були постійно зайняті, оскільки всі намагалися зробити міжнародні дзвінки в один і той самий час.

Я пробувала знов і знов лише для того, щоб почути голос батьків чи друзів.

Авіакомпанії щодня привозили британські газети, доправляючи вчорашню пресу до нашого офісу курʼєром. Якщо в нас був новинний сюжет, який мав вийти в ефір того ж вечора, ми мали забронювати супутниковий канал через одне з двох великих агентств — Reuters або AP. Водій віз касету до їхньої студії, поки я організовувала супутниковий канал передачі та прийому, резервуючи пʼятнадцятихвилинне вікно безпосередньо перед ефіром. Якщо інша мережа перехоплювала цей слот, нам доводилось домовлятися з ними або погоджуватись на раніший час трансляції.

Це була божевільна гонка: якщо ти пропускаєш своє вікно, сюжет не виходить в ефір і робота команди в той день сходить нанівець.

Для прямих включень доводилось їхати до студії й не забути попросити «зворотний звук», щоб чути ведучого в Лондоні. Я не дуже організована людина, тож часто забувала про це й панікувала, благаючи колег: «Будь ласка, чи може хтось швидко це владнати?» Мабуть, мені не варто було бути продюсеркою (сміється). Якщо ми працювали над довшим матеріалом, призначеним для виходу пізніше на тижні, ми просто відправляли касету курʼєром на рейсі British Airways.

У ті часи — на початку девʼяностих — в Росії практично нічого не було. Заклади західного типу тільки-но починали відкриватися. Перші Pizza Hut чи McDonald’s збирали величезні черги. Москва взимку була постійно темною — проблиски світла зʼявлялись десь об одинадцятій ранку, а о третій дня знов темніло — і все було вкрите багнюкою. Зростала політична напруга. Ультраправий націоналіст Володимир Жириновський та комуністи влаштовували агресивні демонстрації. Коли ми приїжджали їх знімати, протестувальники сипали на нашу адресу образами, викрикуючи про «сіоністських американців» і наказуючи нам забиратися геть. Мене це обурювало й ображало. Ми прийшли задокументувати їхній мітинг, ми робимо свою роботу, а вони поводяться так вороже.

Люди ходили вулицями, важко ступаючи й дивлячись у землю. Ніхто не підводив очей, не всміхався й не дивився в очі.

В нас були місцеві співробітники, які вирізнялись на цьому тлі; вони були інтелігентними, володіли англійською й мали досвід роботи з західними організаціями. Але за межами роботи познайомитися з людьми було складно. 

В мене було кілька місцевих друзів, зокрема молода пара, Олег і Таня, в яких був маленький син. На його день народження я купила свіжий ананас у валютному магазині, думаючи, що це буде особливим частуванням. Хлопчик ніколи не куштував ананас, та якось поділився зі мною, що бачив його у книжках. Він був у захваті, Таня щиро дякувала: «Ой, це так мило з твого боку, не варто було…» Олег подивився на ананас і зітхнув: «Ех, але це ж трагедія, бо він ніколи в житті цього більше не скуштує». Я подумала: «Це так по-російськи — вичавити всю радість із такого щирого моменту».

«Мене шокували американські теленовини, де ведучі на підвищених тонах висловлювали упереджені думки»

Після десяти років у медіа ви пішли до Школи Кеннеді в Гарварді вивчати американську політичну систему. Чому на початку двотисячних ви відчули потребу поїхати вчитись у Штати? 

Я планувала вступати одразу після університету, але мені запропонували роботу на ITN. І все ж я думала, що було б чудово поїхати. Багато моїх друзів провели рік у Гарварді за стипендією Кеннеді, тож я знала, яке це чудове місце, і трималась за цю амбіцію. Крім того, після останнього відрядження до Росії я більше ніколи не хотіла туди повертатися. Я переорієнтувалась на американську політику, думаючи: «Це виглядає значно оптимістичніше».

Ви приїхали туди на зламі епох, але багато журналістів описують той період, як ще «старий» чи то пак «старіший» світ. Америка ще почувалась переможцем холодної війни, теракти 11 вересня ще не сталися, економіка росла, інтернет здавався новим горизонтом… Яким був цей час для вас? 

Школа Кеннеді виявилась ліберальним, наснажливим середовищем. Багато викладачів працювали в уряді — в адміністрації Клінтона або раніше, за Буша чи Ніксона, — приносили практичний досвід у навчальні аудиторії. Я слухала курс з написання промов для президентів, який викладав колишній спічрайтер Клінтона. Він ділився неймовірними закулісними історіями з Білого дому — як-от про випадок, коли хтось забув натиснути «зберегти» на диску перед зверненням «Про стан країни» (State of Union address), втративши весь текст, і гарячково намагався відновити його за кілька хвилин до виступу президента. 

Світові лідери приїжджали з виступами, і студенти могли ставити їм запитання напряму. Це разючий контраст із британськими університетами. Оксфорд також був привілейованим середовищем із дивовижними викладачами, але навчання зосереджувалось на тьюторіалах. Ви щотижня зустрічалися в кімнаті з одним або двома студентами та викладачем, читали вголос своє есе й захищали власну аргументацію. Було лячно усвідомлювати, що я щойно написала роботу на основі пʼяти книжок, авторкою чи автором яких є саме та людина, яка сидить навпроти, — але це змушувало переконатися, що я можу підкріпити свої твердження фактами. У Гарварді була інша динаміка: ми навчались у людей, які ухвалювали ці рішення у реальності. 

Працюючи журналісткою і у Великій Британії, і в США, ви зсередини познайомилися з двома медіакультурами. Які відмінності між ними вас найбільше вразили?

Мене шокували американські теленовини, де ведучі на підвищених тонах висловлювали упереджені думки. Це здається неправильним, що вони можуть транслювати особисті погляди й одночасно повідомляти новини. З іншого боку, я відчуваю величезну повагу до великих друкованих видань, таких як The New York Times чи The Washington Post. Вони ретельно перевіряють факти. Писавши для американських видань, я знаю, скільки зусиль вони вкладають у фактчекінг. Ви можете довіряти тому, що вони публікують, саме завдяки цим зусиллям.

Здивувало мене і ставлення американських журналістів до політиків. Британські журналісти за своєю природою критичні до політиків; їхня мета — кинути виклик владі, а не бути ввічливими. Британський інтервʼюер буде тиснути на політика, якщо той ухиляється від відповіді, й повторювати запитання знову і знову. Це іноді може здаватися награним для камери, але це не дозволяє публічним людям уникати відповідальності, змушує їх пояснювати свої дії. В Америці, якщо респондент дає відповідь, репортери зазвичай приймають її й рухаються далі, не тиснучи. Це фундаментально інший підхід до інтервʼю.

Як би ви описали теперішній медіаконтекст Британії?

Якби я мала зробити короткий огляд британської політики для української аудиторії, я б почала з того, що єдиним найбільшим зрушенням у новітній історії був наш вихід із Європейського Союзу. Це радикально змінило політичний ландшафт держави. Він переформатовується популістським рухом, онлайн-дезінформацією та ультраправими партіями, такими як Reform UK, які спираються на антиіммігрантську риторику. Широкі верстви білого британського населення з робітничого класу почуваються забутими сучасним суспільством і залишеними поза увагою політичних інституцій. Системні партії відчайдушно намагаються зрозуміти, як відновити звʼязок із ширшим колом виборців.

Цей виклик пояснює, чому Енді Бернем зараз є премʼєр-міністром. Кір Стармер здобув величезну парламентську більшість, але попри те, що він надзвичайно розумний і принциповий, а юридична освіта дала йому глибоку повагу до справедливості, йому було важко встановити емоційний звʼязок із виборцями. У сучасній політиці самої лише фаховості в політичних питаннях недостатньо; лідерам потрібна харизма, щоб випромінювати щирість. Енді Бернем володіє цією якістю. Він природний, розкутий і вміє спілкуватися в соцмережах без награності. 

За попередньої консервативної адміністрації можна було легко помітити, як політики відчайдушно намагалися завоювати голоси молоді в соцмережах, але навіть не могли природно пройтися коридором на камеру.

Мене глибоко непокоїть у цьому зрушенні, наскільки фрагментованим стало споживання новин.

Мої власні стрічки в соціальних мережах сповнені проукраїнського, конструктивного, збалансованого контенту, а це означає, що я рідко бачу потік згенерованих нісенітниць, які циркулюють деінде. Величезна кількість фейкових відеороликів, створених штучним інтелектом, — часто з Росії чи Китаю, — ще й тиражується такими фігурами, як Ілон Маск. Люди дивляться цей контент, не перевіряючи його достовірність, і сприймають його як правду.

Коли я починала свою карʼєру в мовленні, ми використовували друкарські машинки. Минуло десятиліття, перш ніж у нас зʼявився єдиний компʼютер, підключений до інтернету. Коли я кажу молодшим продюсерам, що ми працювали без інтернету, вони дивляться на мене так, ніби я прибула з девʼятнадцятого століття, і запитують: «Як ви взагалі щось дізнавалися?» Ми піднімали слухавку. Ми йшли до бібліотеки. Це було важче й вимагало набагато більшої підготовки, але принаймні ми могли бути впевнені, що виявлені факти були реальними.

«Людські історії допомагають аудиторії співпереживати значно більше, ніж сухі кадри бойових дій чи політична риторика»

На одній з панельних дискусій у Лондоні ви згадували про прірву знань, що існує серед середньостатистичних британців щодо подій в Україні. Ми бачимо таку тенденцію серед мешканців багатьох країн. Люди менше цікавляться політикою, а тим паче геополітикою; соцмережі й інтернет поляризують суспільства і схиляють людей до все більшого спрощення. Що буде далі?

Часом я щиро вірю, що люди зрештою матимуть бажання повернутись до чогось обґрунтованого і надійного. Життя без базового рівня правди зрештою дезорієнтує. Традиційні медіа намагаються вижити, доводячи свою автентичність — показуючи кропітку роботу, яка йде на перевірку фактів, гарантуючи, що те, що ви бачите, не є сфабрикованим ШІ матеріалом чи давнім відеороликом, запущеним по колу, щоб ввести вас в оману. Сподіваюсь, так само, як люди зрештою збунтувалися проти ультраобробленої їжі й фастфуду, аудиторія втомиться від цифрового сміття й шукатиме надійну, верифіковану інформацію. 

У гіршому випадку ми ризикуємо дійти до того, що суспільство більше не матиме спільного уявлення про реальність. Пересічні люди не мають часу та інструментів для власноручного фактчекінгу: це занадто виснажливо. Я сподіваюся, що школи почнуть викладати медіаграмотність як базову навичку, щоб наступне покоління вчилось помічати маніпуляції та оцінювати різні точки зору.

У заможних районах Лондона всі мають більш-менш однаковий світогляд. Але зробіть крок за межі такого кварталу, і ви усвідомите, наскільки фрагментованим стає суспільний дискурс. Видання The Guardian опублікувало матеріал, розслідуючи насильницькі протести біля готелю, де розмістили шукачів притулку. Репортери хотіли зрозуміти, чому люди відчували загрозу з боку невеликої групи тихих мешканців містечка, яких раніше взагалі не помічали. Причина не лише в ксенофобії: це було глибоко вкорінене відчуття маргіналізації, безвиході, відсутність економічних можливостей і відчайдушне бажання знайти когось, кого можна в цьому звинуватити. Іммігранти стають легкою мішенню. 

Як достукатись до людей у такому випадку?

Ви мусите продемонструвати, що слухаєте, що вам не байдуже, — що медіа існують не лише для того, щоб представляти погляди людей, які вже з ними згодні. Природно, ми всі воліємо жити у світі, де наші цінності поділяють, де такі базові концепції, як людська рівність, здаються беззаперечними. Тому зіткнення з фундаментально іншими, застарілими поглядами викликає шок.

Мені особливо важко сприймати антиукраїнські настрої людей, які ніколи не ступали на територію України, не знають жодного українця й ніколи не читали нічого, крім маргінальних дописів в інтернеті.

Коли я кажу їм: «Я була там, я бачила це на власні очі, і ось що відбувається», а вони відповідають «ну, я з вами не згоден», це спантеличує.

Це не питання згоди чи незгоди — це питання факту. Ви не можете сперечатися з тим, хто стверджує, що небо червоне, коли воно блакитне.

Як сьогодні переконати західного глядача, що війна триває? Як пітчити українські історії так, щоб вони мали шанс пробити завісу байдужості?

Це справді важко. Бувають моменти, коли я пропоную теми матеріалів про Україну й зустрічаю глуху тишу. Для традиційних телевізійних мереж висвітлення подій в Україні є надзвичайно дорогим. Лише страхування персоналу коштує тисячі фунтів на одну людину щотижня, не кажучи вже про витрати на команди безпеки та броньовані автомобілі. Мережі рідко можуть виправдати постійне відрядження знімальних груп; натомість вони планують одну інтенсивну двотижневу поїздку кожні кілька місяців. Хоча такі інституції, як BBC, або газети, як-от The Telegraph із їхнім чудовим щоденним подкастом про Україну, мають для цього ресурси.

Щоб протидіяти цій утомі, я намагаюсь зосереджуватись на звичайних людях і їхньому повсякденному житті: на тому, як хтось утримує кафе посеред війни, як люди їздять на роботу в прифронтовому Херсоні або як діти навчаються в підземних укриттях. Такі людські історії допомагають аудиторії співпереживати значно більше, ніж сухі кадри бойових дій чи політична риторика. Сучасний стиль висвітлення часто зводить людські страждання до цифр: шестеро людей поранені під час атаки. Коли люди читають це, вмикається відстороненість; вони порівнюють цифри з іншими глобальними конфліктами й ставляться до людської трагедії як до змагання.

Але співчуття — це аж ніяк не вичерпний ресурс. Турбота про одну кризу не означає, що ви не можете турбуватися про іншу.

Коли я виступаю з презентаціями своєї книжки на літературних фестивалях, мене вражає різноманітність людей, які приходять, і запитання, які вони ставлять. На моєму останньому заході чоловік у задньому ряду підняв руку й вимагав відповісти: «А як щодо корупції в Україні?» Я відповіла йому: «Якщо ви хочете побачити системну корупцію, подивіться на Росію». Корупція існує в Україні, як і в Британії чи будь-якій іншій країні, але в Україні люди розуміють, що це проблема, викривають її та борються за її викорінення. У Росії корупція — це не дефект системи, це і є сама система. 

«На жаль, у підлітковому віці я була одержима Росією»

Мені подобається, як ви вплітаєте актуальні новини як фон, на якому відбуваються події, — бо українці не існують у вакуумі, і читач має мати перед очима вичерпну картину. 

У цьому суть хорошого сторітелінгу, чи не так? Ви закріплюєте наратив у прожитому досвіді окремої людини, а потім розбудовуєте контекст. Сценарії телесюжетів короткі, ви пишете тексти десь від пʼятдесяти до ста слів, тому мусите втілити історію стисло, передати суть і водночас зробити її свіжою та захопливою. Беручись за писання книжки, я хвилювалася, чи не втратила здатність писати розлогіше, детальніше. На щастя, мені вдалося розгорнути наратив.

Ви обережно підштовхуєте читача до заглиблення в українське минуле, даючи історичний контекст багатьох реалій сучасної України. Коли ви здобували свою освіту, було обмаль ресурсів, які розповідали про минувшину України, а її правдиву історію і поготів. Звідки ви черпали свої знання?

Я усвідомлюю, що дивлюсь на цю історію ззовні: я не пережила цього досвіду й не претендую на те, щоб бути остаточним авторитетом в історії чи політиці України. Моєю головною метою було дати голос українцям, а не висувати на перший план себе. Щоб розібратися в історії, я зверталась до різних джерел. Читала історичні праці Тімоті Снайдера, український нонфікшн, зокрема книжки Олександра Михеда, а також художню прозу й поезію — Сергія Жадана, Андрія Куркова та інших авторів. Крім того, я читала якомога більше статей у перекладі й багато чого дізналася з розмов із друзями, які добре знаються на українському контексті.

Особливо цінними були розмови з друзями з Одеси та Києва, які допомагали мені вловити місцеві нюанси. Вони пояснювали популярні меми й жарти, а також чому певні слова чи формулювання відгукуються людям саме так, а не інакше, які культурні та історичні контексти за цим стоять. 

Що ви радите прочитати британським друзям, які прагнуть зрозуміти Україну поза зведеннями новин? 

Я часто рекомендую Сергія Жадана та Андрія Куркова. Українська література навіть у свої найтемніші моменти підкріплена чудовим чорним гумором, це додає певної легкості у читанні. Я також рекомендую книжки Вікторії Амеліної і «Бароко апокаліпсису» Саші Довжик. Вона пропонує захопливу, майже казкову оптику, крізь яку британські читачі можуть краще зрозуміти українське культурне світосприйняття. «Смерть солдата, яку розповіла його сестра» Олесі Хромейчук — ще одне важливе читання, зокрема тому, що воно нагадує людям: ця війна почалася задовго до 2022 року. Книжки на зразок «Сірих бджіл» Куркова так само відстежують глибокі корені конфлікту. Нещодавно я прочитала мемуари Артема Чапая «Звичайні люди не носять кулеметів». Він — журналіст, який зараз служить у війську, і його спостережливий погляд на повсякденні деталі — дрібні, рутинні речі на кшталт зупинки на каву чи чай посеред війни, — надзвичайний. Ці книжки не надто довгі й не перевантажені, але вони будують життєво важливий людський міст.

Фултайм українка

Як історикиня й директорка Українського інституту в Лондоні будує місток від видимості до правдивого розуміння України

Цього людського звʼязку так часто бракує. Вчора на роботі колега запитала мене: «Ти можеш звʼязати мене з організацією, яка евакуює людей з Києва?» Я відповіла їй: «Не думаю, що така існує, — вони евакуюють людей з окупованих територій, а не з Києва». Потім я поділилася жартом, який мені розповів друг із Києва: «Є два типи людей, які біжать до станції метро, коли лунає повітряна тривога: ті, хто шукає укриття, і ті, хто користається безкоштовним входом, щоб не платити тридцять гривень». Коли я пояснила контекст, вона розсміялася. Саме такі дрібні, людські моменти дозволяють людям по-справжньому порозумітися.

Що ви любили читати в дитинстві й підлітковому віці? Що було вашим комфортним читанням?

О, комфортне читання! На жаль, у підлітковому віці я була одержима Росією й зачитувалася творами Троцького та брошурами Леніна. Уявляєте?! Я була у групі «Молоді соціалісти», і всі мої друзі належали до троцькістської фракції. Вони бачили себе молодими революціонерами, без кінця сварились через найдрібніші деталі зовнішньої політики щодо Куби чи Нікарагуа, намагаючись побудувати солідарність із «товаришами» за кордоном. На щастя, я переросла це, перш ніж вступила в університет.

Вже в університеті я захопилася чеською літературою. Читала багато поезії Вацлава Гавела та романів Йозефа Шкворецького, який писав про антикомуністичний опір і Другу світову війну. Мені подобалася зухвалість чеських письменників: «Так, життя трагічне, але ходімо пограємо джаз — і чорт із ним». Це було контркультурно і жваво. У них не було цієї темної безпросвітності, повсюдної серед російських класиків, яка стверджує, що життя — це суцільна трагедія й ніхто нічого не може з цим вдіяти. 

Здається, цей фаталізм і є суттю таємниці «російської душі»…

Безперервний фаталізм понівеченої душі, який наполягає на пошуку темряви в усьому… Життя просто надто коротке для цього. Всім, хто шукає багату європейську літературу, я завжди рекомендую звернути увагу на чеську. Шкворецький написав чудову книжку «Бас-саксофон». Потім, звісно, є «Нестерпна легкість буття» Мілана Кундери, є Богуміл Грабал. Вони сформували блискучий літературний рух разом із Гавелом після подій 1968 року. Я також читала багато робіт американських воєнних кореспондентів — таких, як Тім ОʼБраєн, який писав про війну у Вʼєтнамі без прикрас, — і політичних, таких як Джо Клейн. У романі «Основні кольори» він дещо завуальовано розповідає про президентську кампанію Клінтона зсередини, створюючи образ політичної журналістики як напрочуд гламурного світу.

«Я маю місію зробити сирники базовою стравою у Британії»

Хочу поговорити з вами про культурні мости, зокрема й кулінарні, адже мені здається, що кухня безпосередньо відображає дух нації.

Як британська, так і українська кухні значно еволюціонували за останні десятиліття. Зʼявився рух за переосмислення традиційних страв для сучасного смаку. Як те, про що йдеться в матеріалі The New York Times Everything Old is New Again, але з піднесенням до кращих, вишуканіших версій.

Британська їжа історично мала жахливу репутацію; люди вважають, що вона прісна й не надто винахідлива. У 1970-х роках, коли я росла, британська їжа точно не була приводом для гордості. Моя мама готувала вдома до того, як її обрали до міської ради. Готувала добре, але стиль був підкреслено простим. Свіжі трави та яскраві спеції були чимось зі сфери фантастики; у найкращому разі в шафці стояла баночка із сушеними травами. Наші традиційні страви дуже затишні. Повноцінний недільний обід складався із запеченого мʼяса з картоплею й овочами, акуратно розкладеними на одній тарілці, далі був теплий десерт — яблучний пиріг чи фруктовий крамбл із заварним кремом (custard). Упродовж решти тижня ми доїдали м’ясо з відвареною картоплею та щедро поливали все підливою (gravy). Gravy — це геніальний винахід; гадки не маю, чому вона не поширена у світі. Два найвеличніші кулінарні внески Британії у світову культуру — gravy й custard, які покращують майже все. 

На тлі доволі простої традиційної британської кухні індійська імміграція відкрила нову сторінку в кулінарній історії країни. Вони адаптували класичне карі під британські смаки, зробивши його менш гострим. Тож такі страви, як курка тікка масала, стали одними з найпопулярніших у країні. Цей вплив додав вишуканості й азарту британській культурі харчування, відкривши нові смакові горизонти.

Їжа є чудовим віконцем для розуміння культури; спільна трапеза дає пряме уявлення про те, як живуть люди. У Британії українська кулінарна письменниця Оля Геркулес за останні десять років познайомила людей з українською кухнею. До виходу її дебютної кулінарної книги Mamushka більшість британців мало знала про Україну, не кажучи вже про її кухню. Панувало припущення, що східні європейці харчуються капустою, картоплею і тугим чорним хлібом. Оля показала, наскільки яскравою, різноманітною та вишуканою є українська їжа, підсвітивши такі традиції, як квашення, консервація та ферментація. Сьогодні ферментація стала модною на Заході — ресторани беруть утричі дорожче за баночку ферментованих томатів! В Україні ж заготівля їжі не була кулінарним трендом; це була практична необхідність, щоб пережити суворі зими. Кожна бабуся має погріб чи комору, заповнену домашньою консервацією. Ця традиція виявилася безцінною під час кризи й загрози дефіциту харчів. Знання, що вдома є запас поживної, здорової їжі, дає спокій. 

Мені пощастило знати людей, які пишуть кулінарні книги, і бути запрошеною до їхнього творчого процесу. Моя подруга Марія Каленська нещодавно видала в Одесі чудову кулінарну книгу. У ній стільки цікавих історій! Марія добре знає місцевих виробників, а кулінарне розмаїття Одещини вражає. Я зупинялася в тамтешніх родинах і спостерігала, як вони готують ці складні страви вручну. Для них це друга натура: вони нічого не вимірюють. Вони будуть невимушено теревенити з вами, при цьому розділяти курку, збивати мʼясо в мус, заповнювати ним шкіру назад, зашивати її. Я б усе ще мучилася, намагаючись дістати курку з упаковки! Їхня майстерність дивовижна, і кожна страва повʼязана із землею: місцевою молочною культурою чи специфічними зерновими, що ростуть у різних регіонах.

Кулінарні традиції будують мости швидше, ніж будь-що інше. Кулінарний письменник Найджел Слейтер колись вів серіал на BBC, досліджуючи, як різні спільноти іммігрантів принесли свої кулінарні традиції до Британії. Кожен епізод зосереджувався на спільній концепції, наприклад, варениках. Найджел показував польські, китайські та італійські родини, перш ніж зібрати всіх разом, щоб поділитися своїми варіаціями. Це засвідчило: хоча страви мають унікальні назви й смаки, наші базові кулінарні прагнення дивовижно схожі. 

У Британії побільшало українських кафе й ресторанів, заснованих людьми, які переїхали туди й сумували за домом або хотіли побудувати бізнес. Вони знайомлять місцеві громади з культурою. Особисто я маю місію зробити сирники мейнстримною базовою стравою у Великій Британії. Я просто обожнюю їх.

Я чула, що на презентації вашої книжки у Києві від вас було особливе побажання, щоб серед частувань були сирники. У вашому інстаграмі можна знайти сотню десертів. Що для вас так сильно промовляє у цій страві, яку можна знайти в кожному українському домі? 

У мене був спеціальний сирниковий бар на презентації в Лондоні, тому що я відчайдушно хотіла, щоб люди їх скуштували! Для українців це звична річ, а для британців — справжнє відкриття. Вони прості, невибагливі й смачні. Що може не подобатися в теплому млинці з кисломолочного сиру? Вони універсальні — їх можна їсти солодкими чи солоними — і корисніші за безліч стандартних варіантів для сніданку, якщо не заливати їх сиропом, звісно. Чому сирники не мають бути такими ж повсюдними в британських меню, як тост з авокадо?

Читайте до теми

Шарлотта Гіґґінс: «А що, якби горів дах Вестмінстерського абатства?»

Культурна оглядачка The Guardian, авторка книжки Ukrainian Lessons — про переклад досвідів і мистецтво, яке формуватиме памʼять про війну

Уям Блекер: «Що таке постколоніалізм, я зрозумів через українську літературу»

Перекладач і дослідник — про сильні сюжети української літератури, роль культурної дипломатії й те, як працювати з мовами

Люсі Фулфорд: «Я розповідаю про війну через особисті історії переміщення людей»

Австралійсько-британська журналістка — про повернення імперіалізму, пошуки дому й документальне письмо як форму справедливості