Просолені

— То давай в кнєґиню? — в один із днів спитає косівський кераміст Сергій Дутка у хаті в селі Бабин поміж українських гір.

— Та можем і в кнєґиню! — відповідатиме Богдан Петричук, що у себе вдома зібрав всю гуцульську старовітчину та годен перевтілювати людей у гуцулів. Люди — причаїлися.

Удома на «тіхаті» (тій хаті, великій хаті, святковій кімнаті, — авт.) він тримає скарби: сорочки, сардаки, хустки, намиста, дукачі, ікони, старі фотографії з людьми поміж горами у різних строях та в різні часи. Дістає зі скринь одяг столітньої давності — вбирати тих самих жінок, що несуть із собою багато пережитого смутку. Жінки розцвітатимуть у його намітках чи хустках, лишаючи смуток в гуцульських квітах на своєму одязі назавше. 

Їхні чоловіки гордо дивитимуться на кожну таку «кнєґиню» і думатимуть: «Моя!». 

Жінки, що сто літ тому шили цей одяг, як і їхні чоловіки, теж переживали війни. І може, так само після якоїсь із них вчилися чути одне одного посеред дуже промовистої тиші. 

«Уже більше нічого не вмію»

Ганна Романова у Косові — і чужа, і своя. Приїхала теж через війну.  Жила і працювала в громадському секторі у Запоріжжі.  З початком вторгнення допомагала людям, які виїжджали з цього міста, знайти помешкання. Ще в травні 2022 року з колегою Мариною Мошинською зареєстрували ГО «Фонд “Вільні”». Зосередилися на родинах, які були у складних життєвих обставинах, подоланні освітніх втрат та допомозі в працевлаштуванні. 

Працювали більше онлайн, та щодня ставало складніше. У серпні 2022-го Ганна з чоловіком поїхала до друзів у Косів на Івано-Франківщині: перевести подих. Тим часом у Запоріжжі почастішали обстріли. Друзі просили: залишайтеся поміж гір. Мимоволі зринула ідея відкрити тут громадський простір. 

Так у червні 2023 року Фонд «Вільні» став однією з історій старої солеварні, бо релоковану громадську організацію, яку Ганна очолює, розмістили у її стінах, точніше — у Центрі карпатської культури «Килимарка». Там чекали саме таких людей і саме таких ідей.

Найперше започаткували проєкт із підтримки ремісників. Багато з них передають свою справу з покоління в покоління, але разом із нею успадковують і модель: щось робити вдома — і продавати на Косівському базарі. Ганні з колегами хотілося ж навчити їх сучасного ведення бізнесу. Згодом допомагали жінкам із родин військовослужбовців, що залишилися наодинці з бізнесом, яким раніше управляв чоловік. З цієї ідеї і народився проєкт для ветеранів та їхніх дружин — «Тихий кемп». 

Тиша цих гір — те, що зцілює її саму.  

— Коли я писала цей проєкт, розуміла: не хочу, щоб це був черговий формат лекцій із психологом чи програма, спрямована на «адаптацію» ветеранів до цивільного життя. Думка, що ветеранів потрібно адаптовувати, вже створює певну стигму. Насамперед маємо говорити про готовність суспільства: як нам самим навчитися приймати, розуміти й бути поруч, — переконує Ганна.

Тому в основі проєкту — не лекції, а живе спілкування та спільний досвід. Учасники знайомляться з місцевими мешканцями, разом ходять у гори, збираються біля ватри, майструють, працюють із глиною, щось — створюють. 

Якось Ганна піймала себе на думці, що часто від тих, хто повернувся з фронту, чує слова: «Я знаю, що вмію воювати. І, здається, що вже більше нічого не вмію». У цей момент подумала: «Ні-і-і, ти можеш більше, ніж зараз здатний уявити».

І тепер із кожною новою групою косівчани, які працюють з учасниками кемпу (а це зазвичай ремісники, митці, колекціонери, майстри — особливі люди), доводять просте: ти — можеш. Так над спільною справою чоловіки та їхні дружини пробують одне одного чути, розуміти, домовитися. 

Досвід тихих кемпів, каже Ганна Романова, змінює не тільки його учасників, він змінює Косів — маленьке містечко, що наче й далеко від війни і якому теж часто треба навчитися інших розуміти. Щойно починали зустрічі, було відчуття, що тамтешнім людям легше триматися осторонь, що в них є страх у якийсь момент не знайти потрібних слів. Коли всі гуртом схиляються над столом і роблять якусь одну справу, страх зникає. Війна не стає поміж ними. 

У вересневому кемпі в Косові — 12 людей, 6 подружніх пар. Усі учасники тут зазвичай починають свою психоемоційну реабілітацію зі знайомства з Косовом та його «Килимаркою», а відтак — з однієї історії про відновлення. 

Над Рибницею 

Для чужого у цьому місті все, що навколо «Килимарки», здасться дивним, непричесаним, чимось непережитим. Місцем, де дихають різні епохи, але жодна з них на повну. 

Утім, якщо вдихнути на всі груди, ти чуєш м’який, ледь солоний присмак теплого гірського повітря: так ти чуєш історію Косова. Це місто виросло на покладах солі, яку тут досі називають «білим золотом». Її сліди проступають на старих стінах «Килимарки».

Віддавна над річкою Рибниця у Косові вирувало життя майстрів, що споконвіку займалися килимарством, ткацтвом, вишивкою, різьбярством чи художньою керамікою. Тут же із сировиці, чи то ропи, яку видобували в копальнях, у величезних чанах виварювали сіль. Сіль давала місту силу та економічну стійкість. Виварювали, фасували у «топки», далі вона — розбігалася світом. Уявляєте собі герб міста 1930-х, у центрі якого — солеварня, що її звели ще у 1853-му?

Видобуток занепав десь поміж двома війнами. Подейкують, що польській владі (а на ту пору тут панувала саме така) не подобалися настрої на копальні: більшість її працівників були українцями, схильними до непокори. Щоби трохи «вгамувати косівську сіль», на місці жупи постав курорт. Санаторій. Цілюща ропа. Басейн. Ресторація. Тенісний корт для гостей…

Косів чекали зміни: з приходом совєтів спілку, в яку об’єдналися майстри й уже успішно торгували виробами далеко поза містом, націоналізували. Її засновника арештували, а майстрів спорядили в державні артілі — виконувати плани. У 1960-ті роки на їхній базі виросло виробничо-художнє об’єднання «Гуцульщина». Радянський гігант, одним із цехів якого і став килимарний цех у будівлі старої солеварні, за яким назавше закріпилася назва «Килимарка». Навколо ж виросли з часом інші будівлі: спорткомплекс, стадіон, басейн… 

«Гуцульщина» давала роботу сотням людей, однак не пережила 1990-х. Частину комплексу приватизували, кілька споруд лишилися комунальними. Спорожнілі стіни стояли пустками. Басейн за «Килимаркою» поріс деревами. Косів довго не мав сили вдихнути сюди життя. 

Але солоні стіни, які пам’ятали війни, не готові були здатися. 

Коли «Килимарка» отримала шанс, уже почалася третя її війна. У 2018-му Косів ревіталізував будівлю солеварні на території колишньої «Гуцульщини». Зробити це громаді вдалося завдяки участі у транскордонному проєкті «Польща — Білорусь — Україна». Просолені стіни стали Центром карпатської культури «Килимарка». Іншої назви й не шукали. Тепер це простір, що гуртує громаду, бізнес та громадські об’єднання. Резидентами центру є  керамічна майстерня «Горно», ткацьке ательє Vandra Rugs (релоковане сюди килимове виробництво із Нової Каховки) та Фонд «Вільні» (теж релокована громадська організація із Запоріжжя). 

Якщо учасникам «Тихого кемпу», які цього вересня уже увосьме збираються на «Килимарці», розповідають її історію, обов’язково кажуть і про сіль. Показують її на старих стінах, на колодах, що колись слугували перекриттям, а нині стали частинкою інтер’єру і дизайну. Згадують про жупу і ропу, про Першу і Другу світові, про вибухи, радянську націоналізацію і спробу відновлення. 

Ветерани, зокрема й ті, хто пережили полон, дивляться на ці стіни, ходять порепаним асфальтом поміж ниток, які заплуталися у траві, — і здається, розуміють цей простір більше за інших. 

Гори з вікна фури

Він сидить під стінами солеварні й відточеним рухом вже тисячний раз знаходить у телефоні відео з полону, за яким у листопаді 2022 року Люда (дружина) його впізнала і з якого дізналася його долю. Росіяни знімають «постановочне кіно». «Лажись! Ліцом вніз! Пєрвий! Втарой!…» — із підвалу на передовій виводять двох худих і виснажених українських бійців, дають пити, цигарку. Вперше за тривалий час розв’язують руки й обіцяють колись відправити «обратно». В підвалі сиділи ще до кінця грудня. А далі — Горлівка, Кіровське, Ростов, Волгоград. Тільки в травні 2024-го Росія підтвердила, що Артем у полоні. Він провів там три роки. 

— Правда? — спитає дружину, що тихо слухатиме історію поруч. 

— Ти йдеш глечика ліпити? — відповість на це Люда. 

— Ні. 

— А я піду поліплю. 

Згодом вони таки ліпитимуть по черзі, знімаючи одне одного на відео. Але вона завше дає Артему розповісти про свій біль. 

Артем народився у Луганську, втім із цього міста виїхав ще у 2002-му. Пішов у прикордонники, підписав контракт і втрапив до Києва. Ще в Луганську Артем закінчив військовий ліцей. Не те щоби прагнув до війська: йому було 14, коли втратив маму, батько не мав змоги приділяти синові вдосталь часу. Разом вирішили, що найкращим рішенням буде вишкіл.

На початку війни служив у 28-й окремій механізованій бригаді імені Лицарів Зимового Походу. Із березня 2015 року воював на Донбасі. Від Станиці Луганської, біля якої стояли, — 21 кілометр до рідного дому. В січні того ж року в Луганську помер батько, на могилі якого Артем так і не зміг побувати, але вірить, що — буде. У 2016-му Артем повернувся до Києва, почав працювати далекобійником. 

У 2022-му вони з дружиною наважилися відкрити свій перший магазин — м’ясної продукції — у Яготині на Київщині. Півтора місяця Артем вмовляв Люду взятися за це, ризикнути: 21 лютого магазин запрацював, 24-го — почалася повномасштабна війна. 

Знову у війську він із 18 березня. Спершу у теробороні на Київщині, тоді — 72-га окрема механізована бригада імені Чорних Запорожців. На початку літа — знову Донеччина: Бахмут, Вугледар, а в серпні — полон. 

— За ці три роки ти думаєш, що завгодно. Тільки коли повернувся, зрозумів, яким великим викликом є повернення. Побачив Люду вперше — почав заїкатися. Було очевидно: робота з психологами нам обом необхідна. Іноді я думаю, що навіть якщо люди не хочуть, їх треба занурювати в цю атмосферу. Часто вони просто ховаються і не наважуються на, здавалося б, просте рішення — поїхати в гори чи попрацювати з психологом, пройти якісь майстерки, — ділиться він. 

Тут Артем і Люда  вчаться розуміти, через яке пекло проходить кожен із них. Люда таки змогла втримати магазин у Яготині, хоча він досі не уявляє, як їй це вдалося. Цього року розширили асортимент. Артем же зміг повернутися до своєї справи: перевозити вантажі на великі відстані. Два тижні він у дорозі, два — допомагає в магазині. Його зворотний маршрут зазвичай пролягає через Закарпаття. До 20-ї річниці весілля вирішив запропонувати Люді побачити гори разом. 

Нині вдома часто «гепає», тому в Косові для них цілюща ще й просто тиша. 

Гори — до і після

— Тут ні про що не думаю, — так Олександр пояснює, як на нього впливає «Тихий кемп» у Косові. Саме заради такого ефекту він їде в гори щоразу, коли треба або набратися сили, або відволіктися від жахів навколо. 

Олександр родом із Вінниччини. Чотири роки до війни жив у Варшаві, там займався бізнесом. 

— У той самий день прокинувся в 11-й: зробив собі тоді вихідний, бо до того мав багато справ. Одягаюся, збираюся, іду на парковку, сідаю в авто, дивлюся на телефон, а в мене 92 пропущених від мами. Розумію: щось не те, — згадує.

Поки дзвонив мамі, побачив новини про вторгнення: одразу поїхав вирішувати, як швидше з усім справитися, закрити бізнес і повертатися. Вийшло не одразу, приїхав в Україну 13 жовтня. У його батька, який з 2015 року воював, саме тоді — день народження. 

Уранці пішов до центру комплектування. Зібрав документи й місяців три ходив туди через день — зрештою посварився: он, мовляв, людей в автобус запихають силою, а він пороги оббиває. Тоді й спрямували проходити відбір до Сил спеціальних операцій.

Демобілізувався Олександр через три з половиною роки. І, поки воював, одружився з Альоною. Тепер разом живуть у Хмельницькому, разом їздять у гори. 

— Коли ми познайомилися, я її запитав: «Ти ж розумієш, що я військовий, що зі мною може щось статися, що мене може не бути поруч, і ти маєш бути до цього готова?». А вона: «Розумію, в мене брат служить». «Це — інше», — кажу. Згодом поїхав на ротацію, відбув два місяці, повернувся, тоді знову і знову. Кілька разів ми переносили весілля, бо мені не виходило приїхати. Пройшов якийсь час, одного разу вона телефонує мені й каже: «Знаєш, а то таки різне — чекати брата і чекати чоловіка», — усміхається Олександр.

Альона ж тим часом із майстрами з косівської мосяжної майстерні рихтує намисто-оберіг. І нас не чує. 

— Ненав’язливий, невимушений тут табір, — каже її чоловік, розглядаючи стіни солеварні. — Бачу, що дуже багато сімей розпадається у війну. Це стається через те, що люди не змогли навчитися жити окремо. Весь час від одруження були разом, а коли їх розділили, не здолали той виклик. У нас усе трохи інакше: ми одружувалися, розуміючи, що розлука — неминуча.

Щонайменше двічі на рік він утікає від війни в гори. Коли був у війську, їхав у Карпати на тиждень перед ротацією і на тиждень після, коли повертався. Завше — з дружиною. У «Тихому кемпі» цього вересня вони відзначили свою третю річницю. 

Набутися

Як говорити про відновлення уже майже на п’ятому році нищівної війни? Які слова знайти, щоб пояснити людям, що з ними відбувається? 

Часто слова — зайві. Тому хтось тут просто дає у руки шматок латуні й каже: ось тобі, роби собі оберіг. Хтось обережно кладе у чиїсь долоні кавалок сирої глини на гончарному крузі, вмикає музику — круг крутиться, пальці ледве тримаються за тонку стінку з живої глини, гончар поруч прицмокує: «Не той гуцул, шо родивсі, а шо згуцуливсі…». Хтось готує кулешу, сипле на неї бринзу і пригощає.

Хтось веде тебе високо в гори показати Ісуса (триметрову статую Ісуса Христа на горі Буковець-Річківський, що за 1060 метрів од рівня моря). А ти пройшов пекло, тому просто йдеш, мовчиш, думаєш: «Я вже бачив…». І уявляєш, як цими стежками на полонинах теж ішли такі, як ти, й несли в собі власну війну. 

На «Тихих кемпах» рідко розповідають свої військові історії, каже психологиня проєкту Вікторія Зігерт. Із кожною новою групою вона проводить тренінги на початку та в кінці таборування, а в усі інші дні завше поруч з учасниками. Ця невимушена присутність дає змогу поговорити з нею за потреби. У своєму некосівському житті Вікторія займається профілактикою родинних та подружніх стосунків, тому тут почувається на своєму місці. 

— Є на війні одна річ. Буквально кілька годин потрібно людині, яка потрапляє в бій, щоби всі її установки, що будуються від дитинства, рухнули в один момент. Щоби вижити, людина набудовує собі нові. Тому так сильно змінюються ті, хто був у бойових діях. З іншого боку, якщо чоловік служить, а дружина — вдома, вона теж мусить виконувати те, чого раніше ніколи не робила, і тому теж змінюється. Це важливо зараз пояснювати, щоб люди не клеймили тих, хто пройшов війну, і одне одного, — каже вона.

Косівський кераміст Сергій Дутка і засновник майстерні «Горно» є одним з організаторів таборів. Це часто його слова заряджають, підтримують чи надихають в усі дні поміж горами. За час проєкту він зрозумів: людям потрібні люди, тому Карпати відкриває учасникам через знайомства із різними людьми, мандрами гірськими селами навколо Косова та можливістю зануритися у чиєсь життя тут. 

— Ось перед вами село Снідавка. Але якщо місцевим діалектом, то це — Шнідавка, бо — шнідати, — пояснює, доки білий «Мерседес-Спринтер» підіймає групу якомога ближче до полонини. 

Це четвертий день таборування. Усе частіше можна помітити, як, слухаючи розповіді та жарти, хтось із пари тихо бере іншого за руку і не відпускає. 

— …Саме сюди, за легендами, заходив шнідати Олекса Довбуш. Думав: «Ай, йду я пошнідаю в Шнідавку». А вечеряти не вечеряв, бо нема такого села, — сипле далі Сергій. — Зі Шнідавки є вихід на вершину Ігрец. Там опришки влаштовували свої ігрища, тренування, танцували аркан і набувалиси. 

Набутися — сенс усього, каже він. Так гуцули називають необхідність провести час разом. І Сергієві дуже хочеться, щоби саме ці набутки були сенсом «Тихих кемпів», пояснює, споглядаючи, як у долинах між полонинами поховалися села. Річка. Снідавка. Яворів. Соколівка… 

— Скоро стане червоніти бук, гори будуть іншими. Пощастить групі, яка прийде сюди в жовтні. Бачили їх у жовтні? Хочеться крикнути: егеге-ге-е-ей..! — Сергій завмирає і слухає Карпати.

— Ні, не так, — раптом озивається хтось із ветеранів, котрі стоять поруч, і теж гукає щосили: — «Україно свята, мати Героїв, прийди до серця мого..!».

Немов у відповідь на цей відчайдушний заклик, у горах внизу подекуди здіймаються цівочки диму. 

*

У жовтні 2026 року проєкт «Тихий кемп» відзначатиме першу річницю. Із червня табори у Карпатах для ветеранів та ветеранок та членів їхніх родин відбуваються за підтримки Фонду Східна Європа у рамках програми «Спроможні та сильні», що фінансується Швейцарією. Учасниками партнерської мережі програми з 2022 року стало уже 68 громадських організацій, в тому числі й ГО «Фонд «Вільні».

Проєкт «Шлях відновлення» від Фонду «Вільні» — це пʼять відновлювальних кемпів у Карпатах, 24 зустрічі групи підтримки «Між нами» та 12 просвітницьких лекцій у громадах Івано-Франківщини. 

— Програма «Спроможні та сильні» була започаткована Фондом Східна Європа за підтримки Швейцарії в 2022 році у відповідь на виклики, з якими після початку повномасштабної війни зіткнулися українські громадські організації та люди, які постраждали від її наслідків. Сьогодні програма спрямована на психосоціальну підтримку людей, що постраждали від війни. Її третя хвиля зосереджена на допомозі організаціям не з прифронтових регіонів, часто саме тим, які працюють з ветеранами, дружинами ветеранів, людьми, котрі повернулися з полону, тому що є великий запит на це. Серед наших переможців — чимало організацій, які роблять кемпи психологічного розвантаження, ретрити та інше. Багато з них пов’язано саме із Карпатами, — зауважує Світлана Остряніна, програмна координаторка Фонду Східна Європа, котра разом із колегами цього вересня теж побувала у Косові. — Наші захисники борються за тіло країни, а тут відновлюють їхні душі. Вони там викладаються на повну, а тут — ми боремося за них.