Так і знала, що ви щось забудете

Київ-Прага

2018–2025

1.

— Ми з чоловіком у Польщі. Так, таки виїхали, — Вікторія по той бік слухавки ніби виправдовується, говорить то з викликом, то з проханням зрозуміти. — Ми поруч із Лук’янівкою жили — постійно прилітало.

Добре розумію її, бо сам живу неподалік. Кожна російська атака — наче кінець світу. Коли ракета пролітає поруч, будинок дрижить і, здається, от-от завалиться. Ніколи не знаєш, куди впадуть уламки, — якось я саме сідав у таксі біля свого дому і бачив, як вони знесли під’їзд сусіднього, — загинули люди. На моїх очах. Коли розібрали завали, я дізнався, що одна дівчина з того будинку саме йшла в укриття. Вона зібрала рюкзак і поклала туди кота. Кіт теж загинув. У повітрі ще пів дня витав запах гару.

— Ми б, може, й не їхали, але діти наполягли, — веде далі Вікторія. У неї, думаю, є діти, отже, це вже четверте покоління, що потерпіло від війни.

— А що донька Епіфанія? — запитую. — Ви щось знаєте?

— Онучка? Ярослава? — перепитує. — Хочу з нею зустрітися. Але ж вона зовсім не знає української. І англійської — жодного слова. Навіть польською — ні.

— Ні, — перебиваю, — донька Наталія. Вона ще жива?

— А, ви про Наталію Камінську, про доньку… це ж ви з нею бачилися? — чую, як десь далеко Вікторія ніяковіє.

— Так, у Празі.

— Вона… я подзвонила до них, слухавку взяв її чоловік, а він теж говорить лише чеською. Він сказав, що вона не може підійти, а я наполягала, можливо, пізніше? Можливо, вона зможе перетелефонувати? А потім я переказала цю розмову знайомому, який знає чеську, і він сказав, що чоловік сказав, що Наталії вже нема… Померла.

— Співчуваю.

— Тож тепер, — знову пожвавішала Вікторія, — я сподіваюся зустрітися з її донькою. З онукою Епіфанія. Ми майже ровесниці — 50-х років народження.

Вікторія далі жваво розповідає про плани, а я ніби враз перестаю розрізняти слова, наче померла близька мені людина, а я — не знав.

— Ви певні, що Наталія…

— Так. На жаль…

2.

Уперше з Вікторією ми зустрілися на фудкорті під майданом Незалежності. Дивне місце для зустрічі — сотні голосів підіймаються вгору і змішуються під стелею в одноманітний гул, який відволікає від головного. А головне: майже на кожне українське покоління припадає російсько-українська війна.

То був, здається, 2018-й, черговий рік чергової війни у її черговій гібридній фазі. Я щойно завершив роботу над фільмом про те, що сталося з воїнами армії УНР після поразки в так само черговій російсько-українській війні за омріяну незалежність: табори, еміграція, смерть на чужині.

І саме тоді мені зателефонувала Вікторія.

Вона сказала, що її дідусь Епіфаній Камінський теж був в армії УНР і вона хоче, аби і про нього зробили кіно.

То їй не рідний дід, а двоюрідний брат її бабусі Домініки. Вікторія одразу ж уточнила, що Епіфаній був міністром оборони Карпатської України — мабуть, щоби додати постаті ваги і щоби я не втік. Вона перескакувала з одного на інше: Епіфаній мав гарний почерк і був писарем головного отамана Петлюри, після поразки УНР емігрував до Чехії, звідки у 1945 році його викрала російська розвідка й совєтська влада заслала його в табір ГУЛАГу. Буцім написав покаяльного листа, зрештою оселився в Олешках на Херсонщині, де у 1966 році помер і де похований.

— І тут на початку 90-х мама нагадала: ти ж пам’ятаєш, бабуся просила, що треба все ж знайти цю доньку, — каже Вікторія.

— Яку доньку? — не зрозумів тоді.

— Доньку Епіфанія. Я кажу мамі: «Піду в СБУ». А мама: «Може, зразу не потрібно?». А потім каже: «Я напишу листа, що ти від мене йдеш». Це був, мабуть, 1995 рік, архіви ще не відкрили. Завели мене в якусь кімнату, мені стало страшно, було двоє людей, вони мене почали так питати, що я злякалася…

Зрештою справу Вікторія отримала. І навіть дещо відфотографувала. Сьогодні про Епіфанія Камінського є велика стаття у Вікіпедії, а тоді у відкритих джерелах я не міг знайти нічогісінько. Гугл пропонував єдину згадку в Літописі української революції за 1923 рік.

Свято Покрови в Кам’янці-Подільському 14 жовтня 1919-го. Щоб підняти бойовий дух армії, головний отаман УНР Симон Петлюра влаштував урочисту присягу на вірність українській республіці.

«Під час обходу та привітання музи́ка грає національний гімн. Головний Отаман звернув увагу на раненого старшину з повстанського загону отамана Юрія Тютюнника — Епіфанія Камінського з села Кошаро-Олександрівки Балтського повіту, який перед повстанням повернувся з полону.

На запитання Головного Отамана — де поранено Камінського — він відповів, що під Сквирою обидві ноги, а прийшов сюди за допомогою сестри-жалібниці, щоб дати присягу, після якої надіється ще вірно послужити Україні, як тільки вилікує рани.

По розмові з цим повстанцем Головний Отаман цілує його в чоло і відходить».

Нині, крім тексту, є і фото. Дві його ноги забинтовані. Ліва рука спирається на милицю, права — на сестру-жалібницю. Погляд опущений додолу, лице зморщене від болю, втім мужнє. Він іде у протихід війську, фотограф, мабуть, зловив мить після урочистості, справжній бекстейдж.

— Він був дуже гарний. І казала бабуся, що мав гарний почерк, і того Петлюра взяв його до себе писарем.

Епіфаній Камінський народився на півдні України, десь між Уманню й Балтою. У 1918 році пішов добровольцем в українську армію, щоб оборонити Україну від Росії. Командував сотнею, а якось навіть цілим корпусом. Дістав важке поранення, ледь не втратив ноги. Після поразки емігрував до Праги. Одружився, у нього народилася донька Наталія. З невідомих причин жінка пішла від Епіфанія, а маленька донька лишилася з ним.

У 1939 році поїхав на Закарпаття, де проголосили Карпатську Україну, за одними даними, став військовим міністром. Після поразки від Угорщини повернувся до Праги. Усю Другу світову за ним наглядало німецьке гестапо. А у травні 1945 року, ще до приходу в Прагу Червоної армії, до нього навідалася російська розвідка й викрила його. В СРСР його — громадянина іншої країни — «судили» за «участь у націоналістичних організаціях, які співпрацювали із фашистською Німеччиною проти СРСР».

Десять років таборів. Стаття від його імені зі зреченнями та хвалебними одами совєтській Україні. Останні роки прожив в Олешках, містечку неподалік Херсону, нині окупованому Росією, працював сторожем. Помер 1966 року.

3.

— Він дуже був гарний, — наче мантру повторює Вікторія. — Казала бабуся, що мав дуже гарний почерк і того Петлюра взяв його до себе писарем.

4.

Через сто років після того, як Епіфаній пішов добровольцем в українську армію, його донька Наталія погодилася зустрітися зі мною у її празькій квартирі.

Її прізвище — Риклова, вона говорить чеською і твердить, що української не пам’ятає взагалі. Їй було 13 років, коли росіяни викрали її батька. У 2018 жінці мало б виповнитися 85 років, більшість з яких вона намагалася забути рідну мову.

Квартира тісна, будинок звели вже в часи радянської окупації. Наталія заплющує очі. Звичайна умиротворена бабуся.

— Що я пам’ятаю? Дитячий садок, потім школа. Мала ходити в англійську школу, але, оскільки досягла повноліття в часи протекторату, який встановив Рейх, іноземцям заборонили ходити в англомовні школи. Тому я пішла в німецьку. Коли до класу заходив вчитель, усі мали встати й сказати «хайль Гітлер».

На мене всі дивилися з великим презирством. Бо я була українка і не була з чистої арійської раси. Так тривало до 1945 року. А потім, власне, стався злом. 7 травня, це ще була революція, приїхали по батька. Ми не були у Празі, тому що в нас був невеликий будиночок у лісі. Двоє агентів зробили з нашої квартири такий собі сарай. Цим все закінчилося. Після того я ніколи нічого не знала і не розуміла.

Обережно запитую про маму. Вона усміхається і заперечливо хитає головою:

— Я ніколи не жила з мамою. Не знаю, чому і як, але завжди жила з батьком. Спочатку в мене була няня. У нас були дуже хороші стосунки з батьком, хоч він був дуже суворий чоловік, а я була такою хуліганкою, яка любила лазити по деревах і шкодити.

Останні чотири роки, перш ніж його викрали, він мав кожного понеділка ходити в головне управління гестапо. Мав доповідати, що він прийшов. Тато брав мене із собою, бо я знала німецьку. Німці говорили й не здогадувалися, що я розумію, про що вони говорять. Тому я була таким маленьким шпигуном для тата.

Чи знала я, що він був вояком армії УНР? Він мені щось трохи розповідав про своє минуле, але дуже мало. Ми зазвичай бачилися з українцями на різні свята і просто спілкувались, але про ті події я знаю мало, я була надто маленька тоді.

Коли тата забрала радянська розвідка СМЕРШ — настали страшні часи.

У мене не було громадянства, у мене не було грошей, у мене не було людини, яка б могла мною опікуватися. Я навіть мусила отримати дозвіл, щоб далі ходити в школу. Я змогла отримати той дозвіл, бо мною керувала надзвичайна злість. Я говорила собі: я ні в чому не винна. І тому десь через пів року таки отримала дозвіл. Скажу так: у мене ще, мабуть, було більше щастя, ніж розуму. Я з дитинства займалася музикою і тому знайшла підробіток в одному великому театрі-студії. По вечорах я ходила туди грати музику. У школі, куди я ходила, про це не знали. Потім я почала займатися музикою професійно.

Мені було 13 років, і у мене не було взагалі нікого. Була одна пані, з якою ми жили ще з батьком, але вона вже була стара і сама мусила жити в будинку літніх людей. Та й потім ми з нею не порозумілися. Тому що вона говорила, нібито я не поважаю і не підтримую зв’язків з українцями, які тут іще залишилися. Але у мене просто не було на це часу. Я мала вчитися, заробляти на життя. Я взагалі не знала, що з батьком. Але здогадувалась, що справи погані, оскільки батько був не єдиний, я знала ще декількох людей, яких теж забрали. Знала, що нічого хорошого їх там не чекає.

Я намагалась ходити по якихось радянських установах тут, але це не принесло ніякого результату. Врешті звернули увагу на мене. Проявили інтерес, та ще й сильний. Це було дуже неприємно. Спершу це був чех, але мені здається, що він таки був з КДБ. Настирливий, домагався зустрічі. Ми пару разів зустрілися. Він хотів від мене інформації про інших українців, які тут залишилися, мовляв, я могла з ними зустрічатися і щось про них знати. А потім напевно переконався, що нічого не доб’ється. Бо я справді нічого не знала. І він припинив мені набридати.

Але наша чехословацька СБ набридала мені все життя. Коли я закінчила школу, то не вчилася в жодному офіційному вищому закладі. Мені не дозволили отримати диплом. Я навчалась у консерваторії, в Академії музичних мистецтв і так далі. Але закінчити для диплома мені їх не дозволили. Я працювала в хорі. Це був найбільший військовий хор Чехословаччини. Але потім, коли вони дізнались про моє походження, то змусили мене піти. Після цього я працювала в меншому хорі, але теж недовго. Оскільки я знала багато мов, то почала працювати на чеській залізниці. І пропрацювала там аж до пенсії.

— Чи намагався тато звʼязатися з вами після арешту? Чи коли вже вийшов на свободу? — запитую я.

— Якщо ви відкриєте оцю верхню скриньку, то там є три фотографії… Одна з них — остання, яку він надіслав мені. Там ззаду має бути шматочок листа.

Сестрі Лялі, доні Наталі, внучці Ярославі від брата, батька і дідуся Камінського Епіфанія. 12 вересня, 55 року.

— А це стара фотографія з колишніх часів. Своїй коханій донечці Наталі на вічну пам’ять в день… 20 червня 1941 року. А це — його військова фотографія. Він був фанатичний. Він все життя за щось воював.

Вона знову заплющує очі.

— А з мамою ви намагалися звʼязатися? — запитую.

Наталія гірко усміхається:

— Одного разу я поїхала до неї. Я мала кількох друзів, і ми любили кататися на велосипеді. Я знала, що вона живе за Прагою. Я сказала друзям: поїдьмо туди, я б хотіла переговорити з однією жінкою. Ми доїхали в те село і знайшли той сільський будиночок. Там гралися діти, і я запитала, чи не могли би вони покликати таку-то пані. Я чула, як вони її гукнули і сказали, що з нею хоче поговорити жінка. І я чула, як вона відповіла: скажіть, що мене немає вдома. Це був перший і останній раз, коли я намагалася вийти на зв’язок з мамою.

— А в Україну ви хотіли б поїхати? — запитую.

— Я би хотіла, але у мене немає грошей на те. І здоров’я. Як бачите, моє здоров’я не дуже хороше. Лікарі не дозволяють мені навіть з Праги виїздити.

Вона ще тихо каже щось чеською жінці, яка перекладає для мене розмову, і та переказує її слова мені:

— Пані одного разу була в Україні. З військовим хором пані їздила в Китай і на зворотній дорозі була з концертом у Києві. Але вона нічого не пам’ятає з того разу. Тому що вони приїхали і в перший день була репетиція, інший день — концерт, і вони одразу поїхали.

— А чому пані не відповідала на листи з України? Від її племінниці?

Наталія знову заплющує очі:

— Я не могла відповісти, я не можу вже писати українською. П’ятдесят років не говорила і тому не могла відповісти, бо не знаю мови.

Цього разу вона дає зрозуміти, що сили покидають її і нам пора йти. На прощання щось каже мені чеською.

— Що вона сказала?

— Нічого не забудьте!

Ми виходимо з квартири трохи пригнічені. Надворі падає дощ. Я згадую, що таки забув у її квартирі парасолю. Пішки долаю високі чотири поверхи, віддихуюся, нарешті натискаю на дзвінок. Двері одразу відчиняються, наче пані Наталя тільки й чекала, коли я нарешті зʼявлюся. Вона стоїть із парасолею в руках і хитро усміхається.

— Я так і знала, що ви щось забудете! — каже вона українською.

Перш ніж я встигаю щось відповісти, дає мені парасолю і зачиняє двері.

5.

— Тепер, — каже Вікторія, — я все ж хочу зустрітися з Ярославою, онукою Епіфанія. Ми з нею майже ровесниці, я казала?

Я киваю головою, хоч вона і не бачить цього з далекої Варшави.

— Шкода, — прощаючись каже Вікторія, — що ми навіть на могилу до нього не можемо потрапити, бо це на окупованій території. Невідомо, чи вона взагалі збереглася після підриву греблі та повені.

Потім Вікторія раптом згадає про лист Епіфанія до Домініки, який він написав незадовго до смерті, але так і не надіслав і який тепер дивом знайшовся. Вона надсилає цей лист мені.

Він датований 1964 роком — невдовзі після Карибської кризи, в СРСР закінчується відлига і до влади приходить Брежнєв. Лист сповнений тривоги, передчуття смерті і кінця світу — не лише особистого. Водночас це лист-прийняття, лист примирення зі складними обставинами. Така собі капсула часу, що раптом потрапила до мене через багато десятиліть.

Читайте до теми