Пришпилені бражники дому Коцюбинських 

Можна багато пояснити революціями, добою, тягарем обставин. Багато чого не можна пояснити нічим.

Родинний будинок письменника Михайла Коцюбинського стоїть у Чернігові: п’ять кімнат, велика тераса, пишний сад. Коцюбинські встигли пожити тут тільки 15 років. Михайло помер за рік до Першої світової — і відтоді цей дім сім’ї і належить, і не належить. Усе тут ніби зі сну — звідси вже ніколи нічого не винести. Бо все, що лишилося родині від спадку, — тепер під музейним склом, підписане інвентарним номером.

Опріч демонів. 

Юрій. Старший син

1.

Не його біда, чий він син, але чий він син — багато означало для росіян, які направляли дула гармат на правий берег Києва.

2.

Назвав це «Листом без конверта» й опублікував узимку 1918 року — саме тоді, коли совєти стояли за крок од окупації Києва. Сергій Єфремов, письменник і «хрещений батько» УНР, радів, що його друг, чи не найніжніший український письменник Михайло Коцюбинський, помер — і тепер не бачить, як його син Юрій став поруч із тими, хто нахвалявся обернути Київ на руїну, і «почасти нахвалки свої справдили». Радів, що з могили над Десною, на яку і Єфремов кинув квіти, письменник не бачив, як його син «бомбардує красу землі нашої й кладе в домовину молоду українську волю».

Надія Суровцова, працівниця міністерств закордонних справ часів УНР, Гетьманату й Директорії та ровесниця Юрія, згадувала, що він ніяк не помстився Єфремову за той лист. Цього, на її думку, уже достатньо, аби замислитися. Над чим? Такий спогад про нього вона записала вже в таборах.

3.

Але посада «головнокомандувача» радянської армії 1918 року означає, що 22-річний Юрій Коцюбинський мусив би віддавати накази — як-от накази бити артилерією по Києву. Під таким ударом спалахнув будинок Михайла Грушевського, який не раз грошима підтримував Юрієвого батька, — пише дослідник Кульбицький, який першим зібрав усі долі письменникових дітей в одну книжку.

Просто Юрій, як кажуть прихильніші до нього дослідники, був не лише сином письменника Коцюбинського, а й «сином свого часу» — часу багатообіцяючого комунізму. А це могли бути дуже різні сини.

4.

Перечитування маршруту наступу радянської російської армії взимку 1918 року на Київ може бути повчальним.

Одна частина більшовицького війська захопила Бровари, потім увійшла на Дарницю і вийшла на лівий берег Дніпра, пробивши українську оборону на Залізничному мосту — залишки того мосту поховані під водами річки обабіч теперішнього Дарницького мосту.

Примаков, друг і зять Юрія, перейшов Дніпро по кризі, підступив до Вишгорода, пройшов Пущу-Водицю, Куренівку і ввійшов на Поділ, де вступив у бій з українськими юнкерами. Після тривалої оборони українське військо відійшло на Хрещатик.

Останні сили УНР відступали з Києва Берестейським шосе, тим самим, яким уранці 24 лютого, сто чотири роки потому, тисячі автомобілів тікатимуть на захід із Києва, знову загроженого російським військом.

Опісля росіяни заволоділи містом і почало робити те, що вміло: вбивати й грабувати. У 2022 році росіяни не захопили Києва. Тож влаштували різанину на його околицях, всюди, куди змогли увійти. Нічого нового під сонцем? Нічого нового.

5.

Насправді Юрій навряд чи щось вирішував. Оголошений головнокомандувачем, він тим наступом заледве командував — командував росіянин підполковник Міхаіл Муравйов. Так ось для чого він був потрібен?

Це ж не росіяни беруть Київ — ні, дивіться, ось він, син українського письменника, сам веде своїх на свою землю. Це ж громадянська війна!

6.

Формально Юрій візьме Київ для радянської влади, а у тридцятих роках та сама влада візьме й зніме «сина свого часу» з усіх посад. Кулю Юрію Коцюбинському присудять за якихось 15 хвилин. Його обвинуватять у підготовці терактів, зізнання вибʼють на допитах, як і в тисяч інших. Ніхто не знатиме, де його тіло.

По багатьох роках Юрій стане реабілітованим погруддям на Алеї Героїв у Чернігові. Після Революції гідності його голову скинуть. Родина забере її до музею батька. Зрештою, це його рідний двір. Заберуть і погруддя Примакова, його друга, а також зятя. Все ж і він їхня сім’я.

Роман. Молодший син

1.

Він народився хворобливою дитиною. Тілесну крихкість надолужував книжками. Родина доручила йому завідувати домашньою бібліотекою — це було його перше керівництво, і, мабуть, найуспішніше.

Юрій ішов попереду — у революції, у кар’єрі, у катастрофі. Роман ішов за ним із вірністю молодшого брата, якому трохи бракує власного обличчя.

2.

Коли в 1934 році Юрія беруться переслідувати, Романа призначають директором музею імені батька у Вінниці. Він має витурити звідти всіх привидів «українського й націоналістичного»: і Грушевського, і Єфремова, і всіх-всіх друзів батька, нині незручних для більшовиків, — чистити від скверни батьків музей синовими руками.

Чи вже настрашений у той час? Найпевніше. Найпевніше, не хоче, аби система перемолола і його, бо це здорове бажання — бажання вижити. У Романа ж молода дружина й маленький син. Але жорна системи не перебирають: заковтують його і випльовують убитим.

Ще якийсь час по тому його сестра Ірина просить владу про зустріч із братом — бо, знаючи про смерть Юрія, вона нічого не знає про Романа.

3.

Лишається його маленький син Юлій, який потрапляє до українських, але вже радянських сиротинців, а там і до Росії. Він майже нічого не знає про себе. 

Речі, про які подбала їхня мати Віра

1.

Михайло Коцюбинський помер, не доживши до Першої світової. Його дружина Віра Дейша добре знала, чия вона дружина і якої ваги постать вона все життя супроводжувала. 

Збираючись евакуюватися з Чернігова, вона зібрала всі речі чоловіка-письменника: чорнильниці, ручки, рукописи, розкладну палицю-стілець, яку сама ж йому замовила й подарувала, оригінали світлин, сотні томів його книгозбірні, навіть посуд — і передала все це до історичного музею. 

2.

Після Віриного від’їзду дім спорожнів. У вирі війни в ньому постійно хтось оселявся. Жоден з прибульців не дбав про сад, який тепер тонув у бур’яні; ніхто не дбав про побиті шибки.

Свої речі Віра залишила собі. Тож у теперішньому будинку-музеї від неї лишилося небагато: тільки її — атеїстки — власна Біблія, списана позначками. Ймовірно, Віра не хотіла собі інвентарного номера. Діти вже були хто де, борючись чи зживаючись із добою.

3.

У 30-х радянська влада фактично забрала будинок і все, що в ньому лишилося, щоби створити тут музей письменника Коцюбинського. Бо мертвий письменник — ідеальний більшовик.

Оксана. Старша донька

1.

Вона стріляла з лука, скакала на конях без сідла, грала на роялі і писала вірші. Що це були за вірші — невідомо.

Але доньці Коцюбинського пророкували літературне майбутнє. Хоч комусь. Щоправда, найпевніше, вона не читала ні батька, ні його сучасників. 

2.

Легенди нашіптують закоханість у неї Тичини, та легенда розбивається об їхню різницю у віці. Точно знаємо, що Оксана полюбила Віталія Примакова, друга свого брата Юрія — обидва вже стояли ногою в революції. І вона кинулась туди за ними.

Дослідники передають зі статті у статтю, що вона була більшовицькою шпигункою в Центральній Раді — із посиланням на Софію Русову, педагогиню й діячку Ради, яка нібито написала про це з обуренням. Але жодне посилання не містить хоча б цитати. 

3.

Вагітна Оксана померла у 22 роки. Припускають, що вдарилася головою.

Примаков, теж чийсь син, але й син свого часу, пережив її на сімнадцять років. Зі слідчої кімнати його виноситимуть на ношах — обличчя в крові, одне око вибите.

Ірина. Молодша донька

1.

Вона єдина вціліла в родині й пережила всі репресії. Кажуть, у неї був складний і конфліктний характер. Звідки б він міг у неї взятися?

Так-так, складний характер. Наприклад, складним характером назвуть те, що Ірина намагатиметься виправляти все, що вважала «не тим»: наприклад, сама перекреслить план саду, який вельми змінився після смерті батьків під рукою її рідного дядька Хоми, першого директора музею. Вона ж поверне все ближче до того, що бачила у дитинстві. Звинуватить Хому у тому, що викрав якісь речі, а то й взагалі написав донос на Юрія.

Ірина спробує забрати з історії, наприклад, Олександру Аплаксіну — коханку батька, але це інша коробка з привидами. Можливо, Ірині хотілося, щоб в історії лишилися тільки ті, хто має спільну кров, але в такому столітті, яке їм усім дісталося, — штормить ціле море крові.

2.

У дитинстві вона часто бавилася сама — Юрій з Оксаною були зайняті власними справами, Роман — замалий. Ірина ходила садком, наспівувала, мріяла про дім із розкішними меблями й гарним посудом. Першою сідала за стіл і, поки збиралась родина, милувалася серветками.

Виросла і вийшла заміж за Аврама Данішевського — сина однієї з найбагатших чернігівських родин. Могла б мати все, але 30-ті не жаліли нікого. Коли арештовують Юрія, потім Романа, Ірина залишає собі тільки прізвище Данішевська — подвійне стає небезпечним. Свідчить: зв’язку з братами практично не мала, про їхні плани не знала. Працює касиркою у фотоательє.

Далі — незбагненне. Сестра двох розстріляних «ворогів народу» вступає до партії, напередодні Другої світової закінчує юридичну школу, стає прокуроркою, стає суддею. 

Це питання ніколи не матиме відповіді. 

3.

Перший їхній син помер маленьким. Зостався лише Флоріан. Він стане скульптором. Виліпить Маяковського, виліпить Лесю Українку, виліпить погруддя і Юрія, і Примакова. Виліпить погруддя на могилу Коцюбинського над Десною. Поставить меморіальний комплекс «Савур-Могила» на кургані в Донецькій області, де у новому столітті точитимуться важкі бої між російським та українським військом. Усі ми можемо подивитися на його «Мир» — фігуру жінки з голубами над мостом через Дніпро у Києві.

Але не йому Ірина захотіла передати родинний спадок.

4.

Після Сталінової смерті Ірина присвятила себе реабілітації братів. Зробивши це, вона знову переступила поріг рідного дому — тепер уже як директорка музею. Ось він — той самий стіл, за яким вона першою сідала перед вечерею. Та сама спальня, яку ділила з Оксаною. Батьків письмовий стіл. Посуд, яким милувалася дівчинкою. Але все це тепер — музейні експонати. Вона тут і господиня, і не господиня. Директорка власного дитинства. Вона може спати і жити у власній дитячій — тепер це кімната директора, це не її кімната.

5.

Одну річ вона зробить для всієї родини безсумнівно знакову. Знайде Юлія — сина розстріляного Романа, який виріс у радянських дитячих будинках, став слюсарем, полюбив Єсєніна і не вмів говорити по-українськи. 

6.

А ще Ірина прописала у щоденнику те, що у вирі подій могло легко втонути, — рослини з батьківського саду: спірея, бульденеж, рожевий мигдаль, жасмин, бузок, конвалії, барвінок. Гіацинти — білі, блакитні, рожеві. Червоні лілії — такі, що решта кольорів коло них блякла. Троянди, жоржини. А за ними — яблуні, липи, клени, горіх, груші, кизил, ще не впевнений дуб. Сливи, вишні, черешні, які смачно розкушувати.

Юлій. Онук, якого не мало б існувати

1.

Павло Тичина тримав його на руках — кількамісячне немовля.

2.

Юлій Коцюбинський народився у Харкові 1934 року. Три роки — стільки він встигне прожити з батьком Романом, молодшим сином письменника. Коли батька й матір заарештують, Юлія віддадуть до радянських дитячих спецзакладів. Мати знайде його і, щоб вижити, одружиться з росіянином — директором фанерного заводу. Юлій носив прізвище матері — був Писаревський.

Його мати Олена добре грала на роялі, мала приємний голос і знала багато пісень. І все це вона зберегла в собі після всіх переслідувань — про які Юлій довго нічого не знав.

Під час Другої світової, ще дитиною, він разом із мамою опинився в евакуації у Сталінграді. Дуже швидко довелося тікати і звідти. Батьки лишалися в місті, а дітей евакуювали літаками глибше в Росію. У дні перед тим, як Юлій мав вирушити далі, його мати відпросилася з роботи раніше, аби встигнути йому дещо розповісти. «Якого ти роду. Може, не все, що казатиму, ти зараз зрозумієш, але згодом… Про це, крім тебе, ніхто не повинен знати».

Наступного разу вони зустрінуться лише через одинадцять років. Юлій шукатиме її увесь час.

3.

У 1947 році йому довелося читати дитяче оповідання Коцюбинського, і він сказав подружці з дитячого будинку, що це написав його дід. Дівчинка лише посміялася. Вихователі схопилися не за те, що він онук письменника, а за те, що він син і племінник «ворогів народу». Після цього Юлій замовк.

4.

Уперше Ірина приїде до нього в колонію в Києві — де він опинився, намагаючись зрозуміти, хто ж він. «Сьогодні я приїхала дізнатися, хто ти є». А дізнавшись — розповісти йому, хто ж він є.

Говорила без деталей, бо «поки що краще мовчати» — як десять років тому казала мама. Натомість Ірина дала йому одяг свого сина й висилала передачі.

Юлій став слюсарем. Учився у Москві. Знайшов матір.

Наступного разу Ірина подзвонить і попросить… (ні, Ірина не просить — Ірина наказує) повернутися додому, читай — до музею, і примножувати спадщину родини. Не батька, звісно. Лише діда.

5.

Так Юлій Писаревський стає Коцюбинським.

Йому було 25. Він уже навіть не юнак. Ірина віддає його «в науку» до Тичини та Рильського. Юлій спершу вступає на російську філологію — він же не говорить українською. Через рік переводиться на українську — у першому диктанті робить понад сотню помилок. Рильський і Тичина кажуть, що буде і соромно, і важко — але Юлій це подолає. І таки стане сильним філологом, знаковим дослідником спадщини свого діда.

Повернувшись додому, який ніколи не був його домом, Юлій узявся розбирати все те радянське, що на його діда вдягнула і влада, і дещо — діти.

15 травня 2000 року Юлій Романович Коцюбинський раптово помер. Йому було шістдесят шість. Тепер у справу мав увійти його син Ігор — правнук Коцюбинського.

Ігор, правнук, та його дружина Наталя

1.

Я не знаю, чи схожий він на прадіда. Здається, ні.

Я зустріла його вперше підліткою на екскурсії в саду Коцюбинських, де нам пропонували скуштувати яблука з дерева, яке посадив іще Коцюбинський, а ми жартома пропонували одне одному погладити чорно-білого кота, який сидів біля агав, бо його, мовляв, теж ростив Коцюбинський. Я не знала, що повз нас проходив справжній правнук. Можливо, якби дванадцятирічні ми знали, то і з цього сміялися б.

Ігор точно дуже схожий на свого діда Романа — такі ж запалі очі з темнішими колами під ними, які увиразнюють погляд. Але це очі Віри Устимівни, не Коцюбинського.

Від самого Коцюбинського цій гілці дісталися чутливість і любов до літератури.

Ніхто з родини не пише.

2.

Ігор же добре знав, чий він син, чий онук і чий правнук. Він узагалі знав чи не найбільше, і до музею, який уже не був йому домом, чоловіка не тягнуло. Коцюбинський? Грушевський? Тичина? Правнук письменника? Сміх та й годі.

— У чернігівській школі часів Брежнєва, де вчителі говорили російською, а українське висміювалося, те, що я «правнук», мало означати — нічого, — тепер пригадує Ігор. — Кому потрібні ці українські письменники? Ми у школі так казали: «Краще з’їсти кірпічіну, ніж учить Павла Тичину». І що з того, що Тичина виріс під крилом Коцюбинського?

Але зрештою, після військового училища, Ігор, як і багато хто з його родини, переступив поріг родинного музею як директор.

— Називайте це долею.

3.

Відхід від музею для Ігоря стався 17 березня 2014 року — росіяни пішли війною на Україну, як і століття тому. Ігор мусив відійти від справ, щоб вирушити на війну. Музейна спільнота зібрала йому на бронежилет, каремат і медикаменти.

— Питання — йти чи ні — не стояло. Я бачив, як хтось ховався від повісток. Але розумів: якщо ми не будемо захищатись, ці танки прийдуть сюди.

Сергій Єфремов зрештою не помилився, коли наприкінці того розгніваного листа сказав Юрію, що з насіння, яке Юрій отак посіяв у власну землю, вродить не те, на що він сподівається. Вродила ще одна війна Росії проти України, війна на винищення. І от тепер твоєму онукові, Юрію, треба йти захищати цю землю. Та хіба Юрій міг знати? Може, й не міг. У різного часу — різні сини.

4.

Поки Ігор воював, музеєм керувала його дружина Наталія. Ще одна жінка в родині, яка добре розуміє вагу прізвища, яке теж носить.

5.

Звісно, вони про це говорили, і не один раз. І уявляли, і навіть трохи мріяли. Цей будинок, цей сад, цей стіл і ці шафи (заставлені відносно новими книжками — усе справді цінне й оригінальне евакуювали звідси, бо російській балістичній ракеті, щоб дістатися до Чернігова та музею, треба від хвилини до трьох) — усе це могло б бути їхньою прямою спадщиною.

— Уявляєш собі, — каже Наталя, — як прокидаєшся вранці, заварюєш каву, виходиш на цю терасу, робиш ковток, споглядаючи сад. Чому б не хотілося? Кому б не хотілося?

Хотілося. Просто вони завжди закривали цю розмову з розумінням, що тут суспільне переважує приватне.

Їхня спадщина — дбати про пам’ять. Сам дім ніколи їм не буде належати, але вони завжди будуть належати цьому дому — усі вони: і живі, і мертві, і поховані, і непоховані, і ненароджені, і навіть бронзові погруддя.

6.

Ідучи на війну на сході, Ігор казав, що мусить іти захищатися, бо росіяни прийдуть і сюди, тобто до Чернігова. Ми захищались, але вони все одно прийшли. У березні 2022 року, почасти буквально ступаючи по слідах Юрія Коцюбинського та Муравйова. Ігор уже був на пенсії. Вони з Наталією одразу ж зібрали дрібні речі й прийшли до музею. Прийшли сюди жити, щоби вберегти спадщину письменника від вогню, обстрілів, лихих рук і крадіжок.

І те, про що інколи говорили, сталося. Був тихий ранок між російськими літаками з п’ятсоткілограмовими бомбами — Наталя заварила каву, і вони з Ігорем вийшли на цю саму терасу, де Михайло Коцюбинський проводив вечори з родиною, де маленька Оксана зірвала трояндочку для юного Тичини, де гуляла Ірина, говорили Юрій з Примаковим, де Роман читав книжки.

Донька

Доньку Ігоря та Наталії звати Ірина. Ще одна Ірина у цій історії.

Батьки були тільки за те, щоб вона не переймала на себе цей родинний борг і не присвячувала себе музею. Ірина не філологиня, не музейниця.

— Ми не наполягали, — каже Наталя. — Мій чоловік все життя жив із тим тягарем: він мусить, мусить, бо це родинне, і загальне все життя переважало особисте. Ми розуміємо, що на нас, можливо, присутність родини тут зупиняється.

Але хто знає?

Донька Коцюбинського Ірина Михайлівна, яка була юристкою і суддею, повернулася і взяла цей дім-музей у свої руки, коли вже вийшла на пенсію. Юлій взагалі не мав би тут опинитися.

Пістолети й метелики

1.

Револьвер системи «Наган», номер 4379. Роман Коцюбинський зберігав його як пам’ять про роки «червоного козацтва». Його, мабуть, конфіскували під час арешту в грудні 1936-го.

У справі Юрія Коцюбинського зберігся перелік конфіскованих речей і одягу, який опинився на складі радянського уряду. Пальта, дитячі черевики, скатертина? Його дружина Ольга, коли сама повернулася із заслання, просила повернути їй ті речі, але їй просто дали трохи грошей за все те майно. Тож немає жодних речей.

Дружина Романа теж писала багато запитів про все, що в них конфіскували. Просила повернути хоча б фото. Нічого не повернули.

Нічого не лишилося від Оксани у цьому домі. Від Ірини — ручка, дзеркальце, пудреничка.

2.

Колись Михайло Коцюбинський привіз із Капрі скриньку із засушеними метеликами — її передав художник Микола Прахов, з родиною якого письменник потоваришував на острові. Обидва мали по четверо дітей, обидва сумували за домом. Коробочка з метеликами призначалася чотирьом дітям Коцюбинського.

Усі діти зацікавилися. Вони розпитали, як і самим таке зробити, і того літа вже не виходили до Десни без сачків. Кожен намагався впіймати найкращого метелика, щоби потім пришпилити його під скло. Батьки їм допомагали: вночі під ліхтарем могли зловити великого бражника і залишити його на столі напередодні сніданку. Діти виходили снідати й нетямилися від радості — такий великий і красивий метелик.

Коробочка з метеликами, що висить нині у спальні Юрія та Романа, — це не та сама коробочка, а від неї однаково віє тугою втраченого раю. У цій коробочці назавжди лишаються Юрій, Роман, Оксана й Ірина, їхні дитинні вчинки й невинні очі, миті, не обтяжені майбутніми штормами.

У дитинстві я над усе любила цю коробочку на стіні у кімнатці «хлопчиків», яких екскурсоводки не називали інакше як «маленькими братами». Нам тоді розповідали тільки про те, що діти любили полювати на метеликів і зберігати їх під склом. Нам тоді ніхто не казав, яка чорнота потім вполює їх самих.