На зустріч із чоловіком, якого не бачила три роки, Жанна взяла два срібні перстні: свій та його. Одягла на пальці обидва. Вивезла прикраси з Олешок, коли невдовзі після підриву росіянами Каховської ГЕС покинула дім — разом із двома дочками. Їхній батько, а її чоловік Михайло залишався. Спершу казав: «Це мій дім. Куди й чого маю їхати?». Потім — боявся фільтрації. Стеріг господарство і домашніх улюбленців: кур, нутрій, папуг, котів, собак. Багатьох із них придавило плитами — після того, як російські військові підірвали Каховську ГЕС, на їхнє місто зійшла велика вода. Тепер, коли їхнє місто не тільки підтоплене, а й розбомблене та живе впроголодь, Михайло, схоже, наважився. В Олешках він тримався на власних запасах та домашній городині. Поставив сонячні панелі, щоб мати електрику та зв’язок. Домовилися сім’єю, що він візьме з собою консервовані помідори — тих особливих, херсонських, а вони куплять сала. Жанна й доньки — старша Ліза та молодша Дар’я — чекають його спозаранку. Чи точно приїде? Чи сів в евакуаційний автобус? Вони вмовляли, але не можуть бути певні, доки не побачать на власні очі.
Ірина Могильна чекає хрещеного Миколу. Два дні тому вона написала йому в месенджер, куди й на яку годину прибути на евакуацію. «Добре», — відповів він, але не відписував на наступні повідомлення. Можливо, телефон розрядився. Тож Ірина може тільки сподіватися, що один із пасажирів автобуса — її близька людина. Сама Ірина виїхала з Олешок у квітні 2022-го, ще через підконтрольну Україні територію. З усього, що вона знає від хрещеного, може сказати: в Олешках зараз — не живеш, а виживаєш. Дороги всіяні мінами, продуктів не завозили вже не злічити скільки місяців. «Багато чого він мені не розказує, — каже Ірина. — Але в його мовчанні я відчуваю жах».
Валерій Гончаров чекає на свого брата. Сам він виїхав раніше, на початку повномасштабної війни, взявши з собою лише пакет документів. У їхній дім вселилися російські військові. Донька Валерія, 19-річна Єлизавета, напередодні гуманітарної місії, вмовляла виїхати не тільки свого дядька, а й ще кількох родичів, друзів та знайомих. Тож сьогодні вона чекає на велику компанію. Єлизавета організовує волонтерські збори на військо, модерує чат для двох із половиною тисяч мешканців Олешок та допомагає людям в окупації. Прохала знайомих віднести їжі її близьким людям, шукала військових, які б скинули пакунки з харчами із дрона. Єлизавета носить кулон: тризуб і колосок пшениці — подарунок друзів за кілька місяців до початку повномасштабної війни. Дядько не знає, що його зустрінуть великою родиною. Якщо він тільки сів.
Сьогодні тут кожен когось чекає. Усі й кожного. Чекають волонтери з чаєм та борщем. Представники гуманітарних організацій — з куртками, пледами і теплими кофтами. Лікарі — з аптечками й колясками для тих, хто їх потребуватиме. Зооволонтери — з кормом та переносками для тварин. Чекають ті кілька годин, поки евакуйовані з Олешок люди виїдуть із російської Анапи літаком, пересядуть у Білорусі в автобуси та врешті опиняться тут, у прикордонному селі на Чернігівщині.
Першими про себе повідомляють собаки. Скавулять із закритого кузова, щойно під’їжджає вантажівка. Її відчиняють, і тоді у їхнє скімлення вривається ще й котячий нявкіт. З Олешок приїхав єнот і папуга. Тварин пересаджують із кліток, волонтери сиплять їм корм. Одна з жінок пізніше розповість мені, що взяла з собою в дорогу не тільки свою вівчарку, а й зібрала безпритульних тварин зі своєї вулиці — тих, що далися їй до рук.
Нарешті під’їжджають люди. Обмотані українськими прапорами, вони махають із-за вікон натовпу. Дар’я — шістнадцятирічна донька Михайла Палія — першою кидається до автобуса. Тато приїхав! Огорнута українськими прапорами, сім’я обнімається — вперше за три роки.
«Все, мої рідні, — каже Михайло. — Я вдома».
Плачуть і сміються. Дар’я піднімає стяг: хоче показати батьку татуювання на руці, яке зробила, поки вони були не поруч. Михайло цілує доньчине татуювання. Вони загортаються в прапори, ніби ховаються від камер і повсюдної уваги. Жанна поки не каже чоловіку, що спеціально до їхньої зустрічі придбала собі нову сукню. Що, може, їм варто оновити обручки — хай будуть золоті. Купить він, а, може, й вона — це не має значення. Жанна з Михайлом двадцять років спільного життя разом. Жінка загадує бажання: щоб наступну їхню визначну річницю, срібне весілля, вони відсвяткували вдома. У червні 2023-го Жанна обнімала свій дім — тулилася до дверей, коли наближалася велика вода. Їхнє обійстя стоїть на вулиці, найближчій до Дніпра. Вода спинилася за п’ятдесят сантиметрів від їхнього обійстя. Ще раз Жанна попрощалася з домом, коли у 2024-му покинула його й рушила спершу через окуповані українські міста, а тоді російські, щоб потрапити до Києва. Сьогодні вона зустрілася з найдорожчою людиною, яка ще там залишалася, тож чого б їй не повірити у ще одне диво.
Микола, хрещений батько Ірини Могильної, вживу розповідає те, на що не наважувався телефоном: що росіяни зробили життя в Олешках Олешках нестерпним. Мертві людські тіла лежать на вулицях міста. Олешківці помирають у своїх будинках і нікому їх поховати. Микола садив город і це врятувало його від голоду. Він радий бути тут: «Я вдихнув вільно — вперше за стільки років». У його покинутий та більш-менш вцілілий дім вселився сусід-пенсіонер, чия хата тепер вщент зруйнована.
Валерій Гончаров зустрів свого брата, а Єлизавета — дядька. Вони відігріваються в наметах і обідають борщем.
«Нарешті можна видихнути», — каже Єлизавета.
Людмила Назаренко — так звуть незнайому жінку, що махала мені з вікна автобуса так завзято, ніби ми знаємося все життя — кидається мені в обійми, щойно виходить із салону і вибухає плачем.
«Я хотіла свободи, а тепер потребую ще тільки кави», — каже вона, коли трохи переводить дух. Людмила — я безпомильно вгадую в ній викладачку — приїхала з чоловіком, старшим сином та 92-річним батьком. Він один із найстарших жителів Олешок, якого вивезли в цій евакуаційній місії. Наймолодшій дитині — всього рік.
«Я ніби вийшла з-під наркозу і ще не можу оговтатися», — каже жінка, яка дізналася про майбутню гуманітарну місію з ефіру українського радіо. В Олешках вона слухала його потай, як тільки вечоріло.
«В окупації я жила, ніби миша під підлогою», — додає інша.
«І радісно, і гірко», — мовить чоловік. Він годує кота, а той ніяк не може наїстися.
«Мене зустрічала вся Україна», — каже чоловік, який не має тут рідні.
За годину після зустрічі евакуйовані з Олешок люди сідають хто в автобуси, а хто в карети швидкої допомоги. Хтось поїде з родичами або друзями додому, а комусь треба відразу до лікарні. Коли люди рушають, на землю спадають сутінки. Мешканці навколишніх сіл стоять вздовж дороги: миготять ліхтариками, тріпочуть прапорами, вистеляють шлях квітами.
Вдома.
Станом на 31 жовтня 2026 року масштабна гуманітарна операція з порятунку людей із окупованих Олешок Херсонської області завершилася. Сотні українців, які перебували в заблокованому місті в умовах гуманітарної кризи, уже перебувають на підконтрольній Україні території. Росія спричинила катастрофу в місті: останні місяці Олешки жили фактично впроголодь. Світла й газу немає ще з перших місяців окупації у 2022 році. Води не стало після підриву російськими військами Каховської ГЕС. Евакуйовані з Олешок просять не забувати: у місті все ще залишаються люди.
