Аліса Коваленко: «Любов — це наш найпотужніший павербанк»

«Мої близькі дізнались про те, що я пережила, з вистави»

Я б не почала говорити, якби не прийшла в Театр переселенця. Хотіла говорити про інших полонених, бо знала, що жінок катували. Російський офіцер дуже яскраво описував мені тортури, через які вони проходили, й питав: «Ти хочеш, як вони?». 

Думала шукати людей, які були тоді в полоні у Краматорську, і розпитати про їхній досвід. Ґеорґ Жено, засновник театру, сказав мені: «Якщо ти хочеш говорити про чужий досвід, чому не говориш про свій?». Він був першою людиною, якій я розповіла. 

Тоді Ґеорґ сказав: «Зробімо документальну виставу. По-перше, це терапевтично: ти зможеш проговорити свій досвід. По-друге, люди, які проходили подібне, тебе почують, і це змотивує їх говорити». Ми готували цю виставу в Німеччині й привезли в Україну, в театр «Золоті ворота». Мої близькі дізнались про те, що я пережила, з вистави. Я не наважилась їм сказати. 

Українська Гельсінська спілка з прав людини запросила мене дати свідчення. Я запитала в них, чи багато вони задокументували саме випадків сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Виявилося, що випадків багато, але ніхто не говорить про це, не дає свідчень.

SEMA Ukraine почалась у 2019 році. Тоді Ірина Довгань вирішила зібрати українських жінок, постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, у спільноту. Її підтримав Фонд доктора Деніса Муквеґе, який допоміг тисячам постраждалих жінок у Конго. Ірина написала мені, запросила на зустріч.  Зібралося п’ятнадцять жінок різного віку, які постраждали від сексуального насильства і тортур у перші роки російської агресії на Донбасі. Більшість пройшла полон. 

Перше, що ми могли робити разом, — підтримувати одна одну, створити коло солідарності. Спочатку просто ділились історіями, слухали. Це неймовірно важливо, коли тебе слухає, чує і розуміє людина, яка пройшла через те саме, що ти. Тоді ти не почуваєшся самотньою у своїй травмі. Для мене це було вперше; я боялась ретравматизації, але це виявилось лікувальним моментом. До того ж це допомогло відчути себе частиною чогось більшого — колективного спротиву. Я зрозуміла, що хочу залишитись у цій спільноті: вона дає мені силу.

У нас було багато тренінгів із психологами, групових сесій. Ми разом проходили посттравматичне зростання, намагались осмислити свою травму, йти далі, давати раду своїм тригерам. А коли трохи зміцніли — почали рух за визнання сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, та розслідування цих воєнних злочинів на національному рівні в Україні. 

В Україні тоді існувало тотальне табу: про ці злочини не говорили, свідчення постраждалих не документували. У 2020 році ми зібрали круглий стіл за участі Офісу Генпрокурора та інших правоохоронних структур і державних інституцій. Представниця прокуратури перейнялась тим, що почула, й переконала тогочасну генеральну прокурорку Ірину Венедиктову почати документувати кейси сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. У нас взяли свідчення й відкрили кримінальні провадження; так кейс одинадцятьох жінок ліг в основу національного правосуддя у цій сфері. 

Далі ми будували мережу. Налагодили співпрацю з міжнародними організаціями й державними інституціями. Тому, коли почалась велика війна, було вже багато зроблено. Хоча далеко не всі прокурори, поліцейські та слідчі розуміли, що таке сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, не всі знали, як правильно діяти. Не розуміли принципів комплексного підходу, не дбали про те, щоби спершу були задоволені потреби потерпілих. Припускалися багатьох помилок. Та все ж завдяки тому, що ми існували як спільнота, взаємодіяли з міжнародними організаціями, які працювали в Україні, утворилася екосистема; з початком великої війни ця екосистема почала розгалужуватись, будувати місточки між групами й інституціями. 

Сьогодні Україна створює безпрецедентні для світової практики підходи до реагування на сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — і робить це під час війни, що триває.

Якщо в Боснії чи Косові системні механізми визнання, репарацій і підтримки постраждалих почали формуватися через роки після завершення конфліктів, Україна робить ці кроки вже зараз. Це перша країна у світі, де ще під час війни стартував пілотний проєкт невідкладних репарацій для постраждалих від СНПК та було ухвалено спеціальне законодавство щодо їхнього статусу. І ключове — самі постраждалі стали учасниками й рушіями цих змін. Принцип «нічого про нас без нас» тут спрацював. 

Але ще багато треба зробити. Більше працювати з прокурорами й поліцією, і не лише в Києві та великих містах, а також на прифронтових територіях. Через недовіру до державних інституцій багато людей там ще не готові давати свідчення. Впроваджувати підхід, орієнтований на потреби потерпілих і використання «Кодексу Мурад» — правил поведінки для людей, які документують злочини, пов’язані з сексуальним насильством. Українські правоохоронці вже мають досвід застосування цього кодексу, для них проводили тренінги. 

Ми багато про це говоримо, тому виникає відчуття, що про це мають знати всі. Але коли виходиш зі своєї бульбашки, бачиш, що з проблематикою сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, знайомий невеликий відсоток людей. І ще менше тих, хто хоче про це чути. 

10% — це середня частка постраждалих, які наважуються свідчити. Із 2014 року в межах пілотного проєкту дали свідчення 1080 людей. Отже, можна говорити про щонайменше десять тисяч постраждалих від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. 

Досі є громади, де нічого не було зроблено. Ми два роки їздили звільненими територіями Херсонщини, а також прифронтовим Запоріжжям і Харківщиною. Багато постраждалих, яких ми ідентифікували, взагалі не розуміли, що пережили сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом. Бо вони пережили сексуалізовані тортури і не знали, що це — окремий злочин. 

Потрібно й далі їздити, працювати з людьми в маленьких містечках і селах. Рівень стигми там дуже високий — набагато вищий, ніж у містах; постраждалі часто не хочуть говорити, бо бояться осуду навколишніх. Був випадок, коли у селі на Херсонщині жінка пішла до росіян просити хліба і пережила групове зґвалтування. Усі звинувачували її: мовляв, сама пішла просити, співпрацювала з загарбниками. Жінка не витримала осуду і наклала на себе руки. 

«24 лютого камера для мене втратила сенс»

Можна почати з Помаранчевої революції. Я жила в Запоріжжі, ходила там на Майдан. Запоріжжя — місто заводів, мої батьки, дідусь і бабуся — металурги. На заводах тоді була потужна пропаганда. А коли до батьків приходили друзі, вони бачили, що в мене всюди висить помаранчева символіка. Я розповідала їм про демократичні цінності. 

Під час Революції гідності я навчалась на четвертому курсі на режисерку-документалістку. Це було неймовірне відчуття: ти всередині революції, ти — частина цього руху, але можеш також фіксувати події в цей історичний момент змін. 

Коли почалась російська агресія на Донбасі, я відчула: треба їхати, документувати те, що там відбувається. Я поїхала туди — і зустрілася з неймовірною агресією.

Це змусило мене подорослішати. Бо Майдан — це була мрія, романтика, неймовірна людська краса. А тут висловлювати проукраїнську позицію означало ризикувати свободою і життям. А потім я потрапила в полон і зазирнула в пекло. У бездонне зло. І побачила, що буде з Україною, якщо «русскій мір» прийде й буде ширитись далі. Мене це налякало й змінило назавжди. 

Потім я їздила в Піски, в Донецький аеропорт, знімала добровольців. Мабуть, їздила лікуватися фронтом, бо перебування там лікувало травми полону. Я нібито далі була документалісткою, але щось у мені змінилось. Мені вже не досить було просто знімати, документувати: хотілось робити щось більше, аби зупинити це зло, цю навалу. Я весь час вагалась: чи знімати фільм, чи взяти зброю й долучитись до добровольчого підрозділу. Вирішила робити фільм, але пообіцяла собі, що якщо метастази окупації підуть далі — буду воювати. 

Початок великої війни я зустріла в поїзді дорогою на Донбас, на останню знімальну сесію. Це був фільм про підлітків у прифронтових містечках і селах, який я знімала три роки й на той час уже завершувала зйомки. Вранці 24 лютого в мене виникло відчуття, що кіно відпало, відмерло. Що я могла робити з камерою? Приїхати на Донбас до своїх героїв, знімати їх? Це здавалось абсурдним. Камера для мене втратила сенс. 

Все ж приїхала на Донбас і провела перші дні великої війни буквально на лінії розмежування з родиною своїх героїв. Намагалася вмовити їх виїхати, бо було зрозуміло, що їхнє селище Золоте-4 рано чи пізно окупують. Мій друг, бельгійський режисер, був у той час на Донбасі своїм мікроавтобусом, куди можна було вмістити цілу сім’ю. Врешті ми вивезли двох дівчат. 

Я побачила, що Барс збирає підрозділ. Барс (Валерій Краснян, — Ред.) — командир штурмового підрозділу Добровольчої української армії, якого я знала з 2014 року. Один з найкращих, кого я знала в армії. Я довіряла йому і була впевнена, що він береже життя своїх людей. Я написала йому, що хочу долучитись. Вони стояли в Київській області біля села Русанів (неподалік від Броварів, — Ред.). Барс сказав: «Може, ти будеш знімати?». Я відповіла: «Ні, Барсе, я приїхала не знімати, а воювати. Цього разу лише так». У цьому підрозділі я провела перші місяці великої війни — на Київщині, потім на Харківщині. 

Відчувала громадянську відповідальність і розуміла, що йду захищати не лише свою країну, а світ своїх цінностей. Захищаю майбутнє своєї дитини. Звісно, боляче усвідомлювати, що ти можеш загинути, а твоя дитина втратить твою любов, тепло, підтримку, муситиме далі проходити свій шлях без тебе. Але я розуміла, що це ціна того, щоб моя дитина мала майбутнє. 

Позивний Остапчик

Бойовий медик 12-ї бригади Національної гвардії України «Азов» Остап Швед вижив у полоні в Оленівці й повернувся на службу, бо його мрія — перемога

Камера була зі мною у війську. Я просто її взяла — подумала, що може знадобитись. Більшість часу вона лежала у рюкзаку: я дуже мало знімала. Те, що знімала, — це такий собі відеощоденник: короткі кадри з побратимами, моменти нашого рутинного життя. Я не думала, що це знадобиться для фільму. Паралельно я писала листи синові. Думала, що якщо я загину і мій син Тео житиме далі без мене, принаймні я залишу йому щось на згадку і, можливо, відповім на якісь питання, які він не зможе поставити мені особисто. Я пішла на фронт, коли йому було чотири, а з чотирирічною дитиною складно говорити про екзистенційні речі. Мені хотілося розповісти йому про досвід в армії, про себе, про мою любов до нього. Писала про якісь смішні моменти, про сни. 

Повернувшись у цивільне життя, я не переглядала того, що зняла, й не перечитувала листів. А потім почали один за одним гинути мої побратими. В них теж були діти. І я стала думати про цей матеріал як про місточок пам’яті між нами, батьками, і нашими дітьми. Так я почала працювати над фільмом. Там було заледве дванадцять годин матеріалу — мізер для документальної стрічки. Я не вірила, що нам вдасться зібрати це докупи у щось цілісне і збудувати фільм. Але мене підтримала моя режисерка монтажу і близька подруга Кася Бонецька. Вона жила в маленькому містечку у Франції, і там ми почали монтувати фільм. 

Я зрозуміла, що це фільм не про смерть. Нам важливо, щоб пам’ять про тих, кого ми любили, несла не тільки нестерпний біль, але також і світло, шматочок реальності, в якій ми були разом. Тому це фільм про любов і ніжність. Він може допомогти переосмислити пам’ять, навчитися дистилювати з болю краплинки світла. Так з’явився фільм «З любов’ю з фронту», в англійській версії — My Dear Theo.

Я була звичайною рядовою — найнижчою одиницею в підрозділі. Ми брали участь у звільненні Харківщини. Сиділи на передовій, рухались, закріплювались, коли росіяни відходили — йшли далі. Наші останні позиції були за кілька кілометрів від російського кордону, в лісі. Потім нас оточили, ми мусили відходити, мінували дороги, чекаючи на контрнаступ росіян. 

Я була рядовою одиницею, загибель якої нічого не змінює для фронту. Але це навчило мене, що бути маленькою комашкою у великій боротьбі, робити рутинні речі — це теж важливо. Ти почуваєшся частиною екосистеми спротиву. 

Знімала в окопі мурах, які носили травинки, і думала: ну точно як ми в окопах. Сидимо, такі маленькі, але робимо свою роботу. Звісно, всі, хто стояв на вістрі боротьби, — герої. Але важливо також бачити реальність: рутинну, часом до всирачки нудну роботу. Ти сидиш і дивишся на одне й те саме поле днями й ночами, а потім прилетіла бомба — і ти загинув, навіть ні в кого не стрілявши. Чи помер ти як герой? Цей наратив про героїзм варто переосмислити. Тому у фільмі «З любов’ю з фронту» немає екшн-сцен. Він — про невидиму сторону війни. 

Тео подивився фільм, мабуть, уже разів десять. Вперше — півтора року тому, йому тоді було сім. Ми зі Стефаном, моїм партнером, сиділи в залі, посадили Тео між нами й тримали за руку весь фільм. Це була така палітра емоцій! «Ой, я це пам’ятаю! А цього не пам’ятаю. Ой, у мене тут ностальгія». Я навіть не знаю, звідки він це слово взяв. Був момент, коли я у фільмі кажу, що ми пішли на фронт, аби наші діти не мусили робити це за п’ять чи десять років. Тео повернувся до мене і сказав: «Мамо, наступного разу це буду я». Це було так боляче і по-світлому щемко. 

Ми ніколи нічого не приховували від Тео. Я вважаю, що найгірше травмує дитину якраз недоговорювання. Проговорене ж стає для неї зрозумілим, менш страшним, менш тривожним. Ми існуємо в екстремальній реальності, й дитина у ній теж існує. Діти все одно будуть травмовані, живучи тут у час війни. Але ми можемо зменшити рівень цієї травми, якщо будемо говорити. 

Тео постійно вигадує способи, як він уб’є Путіна. Я кажу: «Тео, це нереально, ти не зможеш убити Путіна. Зосередься на оборонці: нові технології — це наше все, — а він дуже любить інженерію, ІТ, вчиться в інженерній школі. — Краще винайди технологію, яка не дасть шахедам вилітати за межі Росії». Чекатимемо тепер на супервинаходи від Тео. 

«Сенс не в далекій надії, а в нескінченній роботі»

Одного дня я перестала чекати на завершення війни. Листопад 2022 року, блекаут. Я повернулась додому з монтажу «Ми не згаснемо» — довгого, важкого. Прийшла, а тут щось із татом не те. Сидить ніби сонний. Виявилось, що в нього стався інсульт. А ми навіть не змогли зробити йому МРТ, бо в лікарні не було світла. Тільки наступного дня доїхали до іншої лікарні й підтвердили діагноз. Тата поклали в лікарню. 

Мені було дуже погано. Я мала відчуття кінця світу. Якраз перед тим загинув один із моїх побратимів, а перед ним — мій командир, Барс. Я дивилася серіал «Дивні дива», й сезон там закінчувався тим, що вони ніби побороли зло, але воно триває і далі, з новою силою. І я подумала, що сенс — не в цій далекій надії, що ти колись щось побореш, а в нескінченній роботі, яку ти робиш задля цього щодня. У відчутті ваги цієї роботи. А надію можна побачити в минулому з перспективи сьогодення. Коли ти проходиш якийсь шлях, озираєшся назад, розумієш, як багато вдалось, — і відчуваєш надію. Тому тепер, коли я втрачаю оптимізм і мене огортає відчай, я згадую, де ми були — навіть у тих тотальних табу на обговорення сексуального насильства, — і порівнюю з тим, чого ми досягли. 

Моє уявлення про правосуддя змінилось. Ми сприймаємо справедливість спрощено: мовляв, шибениці поставлять і на них усіх повісять, або ж Міжнародний кримінальний суд усіх посадить. Насправді ж це тривалий процес, що має багато етапів. Порушення тиші, коли постраждалі починають свідчити, — один із них. Тепер вони свідчать, ми документуємо злочини, збираємо фундамент для правосуддя. Далі — національне правосуддя, яке треба зробити орієнтованим на потреби потерпілих. Далі — міжнародне визнання. Тобто справедливість — це не точка в кінці, а процес. Не знаю, чи доживемо ми до дня, коли трибунал покарає всіх російських воєнних злочинців. Але відчуття, що я роблю щось для цього процесу, мене гріє. Щоб ця конячка не здохла й колись дійшла до мети, її треба годувати і напувати. 

Любов дає найглибшу силу й мотивацію боротися далі.

Любов — це наш найпотужніший павербанк. Ненависть, гнів можуть дати короткострокові сплески енергії. Це як викид адреналіну: коли він закінчується, тіло починає виснажуватись. А любов — супердовгострокова. Я борюся не проти чогось, а за щось — за любов. За свого сина, за його майбутнє, за близьких, за цінності, за свободу. 

Коли ти бачиш неймовірних людей у надзвичайних обставинах, які роблять надважкі, фантастичні речі, це додає тобі сил, заряджає і лікує. Ми не можемо всі постійно йти вперед. І коли хтось потребує відпочинку, він все одно відчуває силу інших людей, які продовжують рух. 

«Ми не даємо смерті загарбати наше життя»

Документальне кіно здатне занурити людину в досвід, провести її за руку крізь нього. Воно будує місточки емпатії. Інструментами кінематографу ти можеш дати ширшу перспективу, простежити шлях від травми до відновлення. Так склалося, що я — і постраждала від сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, і режисерка-документалістка. Тому невдовзі після того, як почались наші зустрічі, ми заговорили про фільм. Але я відмахувалась, зволікала, бо дуже боялась і почувалася неготовою. Чекала, поки знайду в собі сміливість. Згодом, побачивши масштаб злочинів під час великої війни, я відчула, що просто мушу. Не для себе, а для інших. 

Спершу ми поїхали документувати свідчення. Для злочинця, ворога ідеальні жертви — мовчазні. Тому голос — це вже спротив, зброя проти нього. Але я майже не знімала звичних для документального кіно інтерв’ю. Натомість записувала все і потім працювала з аудіозаписами свідчень. Намагалася стиснути історії, вибрати з кожної найважливіше. Паралельно шукала візуальну мову — форму, яка мала підсилювати слово. Форма знайшлася, але пізніше. 

Ми приїхали на Херсонщину і всюди бачили сліди окупації. Розбиті будинки, знищені села, пожежі на полях, які селяни намагаються розміновувати. Мене вразило палаюче дерево. Це був переломний момент, коли життя закінчилося й почалася зовсім інша реальність. Те, що Ярина Чорногуз називає післяжиттям. І я почала бачити цю драматургічну арку в природі. 

Ще більше мене підштовхнула йти в цьому напрямку Мефодіївна. Це наша найстарша героїня, їй зараз 78 років. Їй було 75, коли російський військовий вломився до неї в хату у Херсонській області. Вибив їй зуби, зламав ребра, порізав живіт і зґвалтував. А потім вкрав велосипед і поїхав на ньому у свою частину, кинувши їй на прощання патрон від автомата Калашникова й сказавши: «Якщо ти комусь щось скажеш — я тебе цим патроном приб’ю». Побита, налякана, вона все ж змогла виїхати з окупованої території. Після звільнення повернулась туди разом із сім’єю. 

І вона каже: «Ми як повернулися, я дивлюсь на город і думаю: це ж часник треба садити. І ми почали садити часник. Поруч наші хлопці щось розміновують, а ми часник садимо». Для мене це стало символічним: ти повертаєшся на руїни, на цю захаращену землю, і знову даєш їй життя. Людина дає життя природі, а природа виростає й дає життя людині — це взаємне відновлення. 

Наші сади, городи, помідори й огірки — це теж форма спротиву: ми не даємо смерті загарбати наше життя.

Природа тріумфує, вона проти смерті, проти цього зла. Всі наші героїні щось вирощують, і половина наших розмов — про сади, городи, огірки… 

Втрачений сад Марії Стус

Бетонні блоки між утраченим домом та садом і три війни, що ступають слідом за жінкою

Ірина Довгань багато розповідала мені про свій сад, він їй снився. Я й сама бачила цей сад у своїх снах, бо вона детально його описувала. Неймовірно гарний, райський сад, який вона втратила. Післяжиття. Змушена виїхати, вона знайшла хатину з порожнім обійстям у селі на Київщині. Й на цій землі відтворила свій райський сад. Вона каже: «Я даю ляпаса ворогу тим, що живу далі і знову саджаю сад». 

Я також згадала себе, коли була на фронті. Був страшний момент, коли ми мали відходити по замінованій території багато кілометрів. Сутеніло, й під ногами дедалі важче було помітити протипіхотні міни-пелюстки. Я йшла й розуміла, що шанс дійти невеликий. І почала думати про сад. У мене був маленький садок без дерев, і я уявляла, які дерева там саджатиму. Це означало, що я не загину на цьому полі й ми з сином садитимемо дерева. Цей образ доповнив «Сліди».

«Людина, а не злочин, на першому плані»

Сексуальне насильство — це те, що шокує людину. Але не воно має бути на передньому плані, а людина, її гідність — і те, що цю гідність порушує. Шоковість працює на дуже примітивному рівні, але не дає нічого цінного, жодних сенсів. «Боже, там жінку зґвалтували дулом автомата» і навала страшних подробиць — а далі що? Нічого. Але коли ти говориш про такі випадки, ти береш на себе відповідальність. Тому маєш відповісти собі на питання: навіщо я розповідаю цю історію?

Чутливість, емпатія і людиноцентричність — це набір якостей, які забезпечують правильну роботу внутрішнього етичного компаса. Коли в тебе є цей набір, ти ніколи не перейдеш червоних ліній, не образиш гідність іншої людини. Я вірю, що ми можемо сформувати цю етику. 

Є й інша крайність: віктимізація — коли людину заміщає досвід травми.

Я бачила різні відео з постраждалими від сексуального насильства, пов’язаного з травмою: заблюрене обличчя, сльози, трагічна музика, людина сказала три слова — і більше її ні про що не питають. Ти бачиш лише травму, класичний образ жертви в тіні. Тому важливо давати імена, контекст, ширшу перспективу, заглиблюватися в історії. Навіть якщо людина хоче залишатися анонімною, ми все одно говоримо про цю конкретну жінку чи чоловіка, не лише про злочин: ми бачимо її як людину. Людина, а не злочин, на першому плані. 

Ця тема — периферійна, вузька, складна, стигматизована, замовчувана, незручна. Не до кінця представлена. Ми багато пройшли, але попереду ще більше, ніж позаду. Зараз постраждалі стають агентами змін, відмовляються від позиції жертви. Людей треба не шокувати, не травмувати, а залучати, показуючи приклад постраждалих, які відновилися. Їм легше сприймати цей досвід, коли вони бачать жінку, яка подолала травму, бореться і показує позитивний приклад. Постраждалу не варто сприймати лише як людину, з якою треба разом сісти поплакати, пожаліти її, — вона може бути лідеркою, активісткою, нею можна захоплюватись.  

Сексуальне насильство, пов’язане з конфліктом, — це зброя війни. Ці люди постраждали, бо вони є частиною України. Вони чинили спротив, і проти них застосували найекстремальніший спосіб зламу. Росія робить це усвідомлено й систематично. Майже всі випадки сексуального насильства на окупованих територіях супроводжувались тортурами, побиттям, каліченням. Багато чоловіків, які пройшли сексуалізовані тортури, потім не можуть мати дітей. Це не сексуальний акт, це — частина геноциду. 

«Ми бачимо цей фільм як інструмент боротьби за справедливість»

У Херсоні показ «Слідів» був у звичайній бібліотеці, не в укритті. Для нас навіть відрядили мобільну вогневу групу, щоб у разі чого відстрілюватись від дронів. Потім обласна адміністрація запропонувала зробити покази фільму в кожному районі, адже херсонці тепер мало пересуваються містом. Люди після показу підходили й казали, що боялись іти, але відчували солідарність із героями фільму, адже четверо з шести героїнь — із Херсону й Херсонщини. Майже всі відгуки були світлі. Я боялася, що люди будуть виходити із зали. Лише одна жінка в сльозах сказала, що ще не готова це дивитись, і вийшла. Решта були до кінця. 

У Києві теж була тепла, зворушлива прем’єра, на яку прийшли всі героїні. Були подяки та щемкі відгуки про жінок, про повагу, емпатію, підтримку. Такі події терапевтичні і для глядачів, і для самих героїнь. Плануємо ще покази в Херсоні, а також у Дніпрі й Запоріжжі. 

На Берлінале показ був у великому кінотеатрі, і туди також прийшли всі героїні й уся команда фільму. Ми боялися, що люди не прийдуть, і коли побачили повний зал на 800 місць, від серця відлягло. Після показу довго не стихали оплески, всі плакали. В цей момент у мене було відчуття, що нам усе вдалося — не лише фільм, а весь цей довгий шлях від тотального мовчання до порушення тиші і зміни наративів від класичної жертви, яка плаче, невидима, в тіні, до людини, яка змогла перетворити травму на силу. Йдеться про відновлення суб’єктності, про сприйняття всіх нас, українців, як суб’єктів, які продовжують боротьбу. Глядачі теж весь час говорили, що цей фільм надає силу, повторювали слово empowering. Усі питали: «Як вас підтримати?».

Це важливий зсув у сприйнятті теми сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом. Це найбільш стигматизований і замовчуваний злочин. Його застосовують агресори, агресивні комбатанти не тільки в міждержавних війнах, а й у внутрішніх конфліктах. Він ефективно ламає людську гідність, принижує, унеможливлює спротив. Коли ти показуєш людину, яка, переживши це, не зламалась, а відновилась і повернулась до боротьби, це приклад для світової спільноти. Ми закликаємо до людиноцентричного підходу, у центрі якого — інтереси потерпілого чи потерпілої. Коли ця людина виходить із тіні злочинця та кримінальної справи й стає рівноцінним агентом процесів правосуддя. 

Важливим є адвокаційний трек. Ми запустили кампанію впливу, в межах якої відбуваються панельні дискусії, покази в посольствах і парламентах інших держав (наприклад, у канадському). Намагаємось організувати якомога більше подій, які допоможуть нам говорити з політиками й правозахисниками різних країн. Я планую взяти участь у Нюрнберзькому правозахисному форумі, під час якого в Нюрнбергу пройде показ «Слідів». Підтверджена французька прем’єра, разом з якою ми плануємо організувати адвокаційні покази. 

В Україні у межах кампанії впливу ми започаткували акцію «Я чую». Нам важливо, щоб голоси постраждалих були почуті, тому ми створили відео, яке мотивує звернути увагу на проблему сексуального насильства, пов’язаного з конфліктом, і підтримувати постраждалих. В нас цієї теми досі бояться, уникають, замовчують її. Тому ми хочемо винести її на ширшу публіку, показати, що говорити про це не соромно. Як казала француженка Жізель Пеліко, яка постраждала від сексуального насильства і тепер добивається покарання ґвалтівників, сором має зміститись у бік агресора. Нас як суспільство лікує те, що ми чуємо постраждалих. 

Одним із завдань адвокаційного треку було внесення Росії у Список ганьби ООН за злочини сексуального насильства в умовах війни. Ми писали Генеральному секретарю ООН Антоніу Гутеррешу не один раз, отримували відписки. І ось у травні 2026 року Росію внесли у Список ганьби. 

Ще один трек — освітній. Нас запросила до співпраці асоціація юристок «ЮрФем», яка має великий доробок у сфері протидії сексуальному насильству, пов’язаному з конфліктом. Наш фільм стане частиною нового освітнього курсу для українських вишів. 

А ще в нас попереду оскарівська кампанія. Завдяки нагороді Гранд-журі фестивалю Movie that Matters, яку ми отримали в Гаазі, «Сліди» потрапляють у довгий список на «Оскар» у номінації «документальний фільм». Не знаю, як ми це подужаємо, але це наш шанс підсвітити воєнні злочини Росії. Ми бачимо цей фільм як інструмент боротьби за справедливість. 

Документальне кіно — це найбільш реактивний спосіб відрефлексувати реальність.

Для ігрового потрібно більше часу, більша дистанція: ти не можеш по-живому робити ігрове кіно про рану. Документальне працює з реальністю тут і зараз. Воно — мозаїка нашої пам’яті, й воно допомагає окреслювати й усвідомлювати наш досвід. 

Багато людей кажуть: «Ой, я не пішов на “20 днів у Маріуполі”, воно таке страшне. Не піду й на “Сліди”». Але перегляд таких фільмів — це робота з нашим досвідом. Те, чого ми намагаємось не бачити, все одно потім проростає метастазами. Бо ми живемо в травматичній реальності, й вона буде нас травмувати. Але ми можемо знаходити вихід, окреслювати, проговорювати цю реальність. Коли ти проговорюєш страх і біль, у якийсь момент ці страх і біль відступають, перестають бути такими нестерпними і всеохопними. 

З останніх документальних фільмів раджу подивитись «Мир для Ніни» Жанни Довгич. Він у чомусь перегукується зі «Слідами». Це фільм про матір, яка втратила сина, його вбили в полоні. І теж про боротьбу за справедливість. Це важливе нагадування про те, як починалась війна на Донеччині. Також раджу «Не питай мене, чи я вбивала» Олени Максьом про її досвід військовослужбовиці, «Тиху повінь» Дмитра Сухолиткого-Собчука. Зрештою, всю програму DocuDays можна дивитись: тут фільми — шматочки, що збираються в цілісний пазл. 

Ми живемо в такій інтенсивній реальності, що можемо вчити багатьох інших. Ми стаємо збільшувальним склом боротьби добра і зла. Тому я б рекомендувала іноземним колегам дивитись українське документальне кіно й підтримувати нас. 

Що більше ми говоримо, що більше нас стає, то більше ми звучимо і більша ймовірність, що нас почують. Ми навіть у фільмі зробили такий ефект. На початку там є гортанні звуки, коли людина не може заговорити, наче в горлі щось застрягло. А потім голос прорізається, переходить у спів, а потім — хор, що лунає гучно. У цьому хорі голоси не лише жінок, а й чоловіків. Адже зараз чоловіків, які дають свідчення про сексуальне насильство з боку російських загарбників, утричі більше, ніж жінок. 

Хоч як важко й сумно, що мусимо пишатися досягненнями в цій темі, але досягнення є. Постраждалі з України формують нові світові практики. Нас запрошують говорити на конференціях, представляти Україну як успішний кейс. Те, чого ми досягли, ляже в основу нових практик в інших країнах.

Читайте до теми

Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»

Актор і військовий — про внутрішній космос Андрія Мельника, одвічні цінності й армійські сухпаї

Павло Остріков: «Найважливіше — як ти реагуєш на кризові події. Це мірило людини сьогодні»

Режисер фільму «Ти — космос» — про баланс між авторським і комерційним кіно, а також про місце, куди повернувся б із космосу

Анастасія Пустовіт: «Навіщо ми робимо сто поганих серіалів замість того, щоб зробити три хороших?»

Акторка театру й кіно — про те, що дає відчуття сенсу, акторство та серіал «Тиха Нава»