Володимир Кравчук: «Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити»

Ми записуємо інтерв’ю у суботу 17 січня. Третя година дня, зима, Київ виблискує свіжим снігом, але за дві години нашої розмови западе темрява. Електрики немає, єдине джерело світла на моїй кухні — ноутбук на столі. На колінах сидить кішка Бісина: наше партнерство у холодній квартирі взаємовигідне, адже ми гріємо одна одну. Навпроти у зумі — Володимир Кравчук, актор і військовий, якого широкі глядацькі кола знають за головною роллю у фільмі «Ти — космос» Павла Острікова. Говоримо про красу кулемета, медитації у Товтрах, армійські сухпаї, особисті планети і кохання через листи. 

Вас усюди представляють як актора і військового, у різному порядку. Зараз ви скажете про себе насамперед «актор» чи «військовий» — що є важливішим?

Я не знаю, чи є визначальною важливість, але знаю відповідь на ваше питання. Зараз я чинний військовослужбовець, а потім уже актор.

Ви народилися у Кам’янці-Подільському. Пам’ятаю, як уперше побачила це місто: здавалося, там дуже багато простору, особливо в районі фортеці. Мені, киянці, звиклій до нескінченної забудови, це було дивно. А які ваші найяскравіші асоціації з рідним містом? 

Я виростав у новому мікрорайоні, що тоді називався Жовтневим, у домі, побудованому на місці кладовища. Такий типовий спальник. Жовтневий не сильно асоціювався з фортецею, старовиною, каньйоном. Радше з болотом і переритою каналізацією — запускали нові будинки. Та я дуже любив старе місто й фортецю. Місто прищепило мені любов до історії, цікавість до доби козацтва — такий романтизований час. Весь свій зрілий вік я читаю про битви, Гетьманщину, визначних козаків. А от інша важлива доба нашої історії, УНР, зі шкільних часів відбилася у пам’яті слабко. Чи то нам плутано викладали, чи тоді вже цікавили інші теми: велосипеди, компанії, дівчата. 

Пізніше я зрозумів, що живу в місті, яке відіграло велику роль на тому відрізку історії: кілька тижнів Кам’янець-Подільський навіть був столицею України, а ще саме з нашого вокзалу від’їжджав у гастролі хор «Щедрик».

Інша важлива частина мого дитинства минала у батьковому селі Яруга на Дністрі. Після останнього дзвоника мене віддавали туди, а 29 серпня забирали додому помитися перед школою. Тож літо у мене асоціюється з легкою нудьгою на тлі мальовничої природи. Зараз я прищеплюю синові любов до Яруги, влітку завжди намагаюся його туди відправити. Яруга маленька, буквально сто дворів, з яких активних нині якихось 20 — село-привид, тепер радше дачне поселення, ніж село.

До війни ми з хлопцями раз на рік приїжджали туди на Водохреще: випити оковитої, пірнути в холодну воду, поколядувати. Дійшло до того, що брали із собою костюми, маски, барабани — і так намагалися повернути в село коляду. В Ярузі вже встигли й забути, що в цей період хтось колядує. Пам’ятаю, як прийшли до сусіда, а він не знав, що робити. Дочка бігала хатою, шукала, що б нам дати. Та ми приходили не по гроші, просто приємно було дивувати людей. Війна зупинила цей процес. 

Тож моє дитинство — це не лише місто, а й село. Ще там є Товтри, рифи давнього Сарматського моря. Перші мої медитації, коли я і слова цього не знав, минали на тих скелях. 

Зараз ви назвали б себе людиною міста чи села?

Все ж міста. Були періоди, коли я жив у селі чи в Карпатах під горою. Та нині я прихильник міста, бо люблю людей, люблю бути серед людей. В селі бракує жвавості, відчуваєш себе обабіч історії. Здається, поки ти сидиш там, де нічого не відбувається, у місті всі зустрічаються і всім весело. Я зрозумів, що наразі рано йти із соціуму, тому повернувся з Карпат до міста. Можливо, у майбутньому повернуся до села.

Невже я знайшла людину, яку не дратують ранкові маршрутки в Києві?

Ні, абсолютно не дратують.

Чи вам допомагало грати роль Андрія Мельника, головного героя фільму «Ти — космос», те, що ви з Хмельниччини, як і ваш персонаж?

Безумовно. Паша Остріков (режисер фільму «Ти — космос», — Б. Р.) писав фразами, якими у нас говорять. Я чудово розумів контекст, у якому вживають ці слова, та й навіть емоційний стан людей, які їх промовляють. Помічав нашу гоноровість, запал, усі ці прояви подільства. Ми люди категоричні, іноді навіть собі на шкоду.

Хочу повернутися до вашого рідного міста. Для вас була важливою історична тяглість Поділля, життя в осерді історії? 

Так, мене визначає ця ідентичність. Це ніби перша сходинка, двері у Нарнію. Мені завжди були цікаві традиції, і я часто питав у бабусі про якісь побутові речі з минулого — посуд, меблі. Важко уявити, що я так само жив би десь у Кропивницькому, за всієї поваги до цього міста. Місце зростання дає фундамент, тло, на яке звертаєш увагу.

Поговорімо про шкільні роки. В одному з інтерв’ю ви розповіли, що часто зривали уроки у школі і мали «червоний» щоденник. А які предмети були улюбленими?

Мені дуже подобалася історія. Ставлення до уроків залежало не так від предмета, як від викладача. У мене була вчителька біології, яка по-особливому себе позиціонувала: і як доброго друга, і як вимогливу викладачку. Мені важливо було мати бодай четвірку, аби не виглядати в її очах геть відбитим. Але були й нецікаві викладачі цікавих предметів, відносини з якими не складалися. Я тоді був залежний від публіки та її реакції. Якщо вже заводився, то уроку не було. 

А зараз ви залежні від публіки? 

Зараз у мене є сцена для реалізації таких амбіцій. Нещодавно був новорічний концерт студії «Мамахихотала». Я не міг взяти повноцінної участі через службу, та попросив кілька номерів, просто як віддушину. В кіно немає миттєвої реакції глядача, ти працюєш із камерою. А от на сцені відчуваєш відгук аудиторії і знаєш, куди вести далі, — це приємне відчуття. 

За освітою ви юрист, і це ще одна риса, крім подільського походження, яка об’єднує вас із Павлом Остріковим. Юридичний фах допомагає в акторстві чи на службі? 

У мене навіть була п’ятирічна практика, я захищав інтереси банку у Вищому господарському суді. Коли мені надсилають договір, можу подивитися і визначити, які пункти мені не подобаються. 

Та ситуація у галузі кінематографу така, що ви укладаєте угоду не як рівносторонні учасники. Умови угоди, на що ти можеш впливати, здебільшого залежать від твоєї відомості і ваги у галузі. Тож коли на початку кар’єри я бачив, що договір односторонній, в мене самі обов’язки та обмеження, а в продакшну лише права, все одно не міг цього змінити. Ще юриспруденція допомагає загалом розуміти структуру влади, хто за що відповідає у країні. Я завжди відстежую судову реформу, мені це цікаво.

Ким ви були б, якби не актором? Маєте запасні аеродроми? 

Я часто змінював місце проживання і фах, багато де навчався. Закінчивши юриспруденцію, перевчився на копірайтера. Був сценаристом, займався піаром, працював у громадському секторі — є багато цікавих професій, де я міг би себе реалізувати. Та коли в тебе немає дітей, це простіше, маєш більше часу пірнути з головою у нову професію. Оскільки в мене є син, час знайти важче: ти крадеш його в родини.

Ви не здобували профільної акторської освіти і свій досвід отримали вже на сцені, працюючи з Андрієм Ісаєнком у Театрі драми і комедії на лівому березі, з Олександром Яремою у Дикому театрі та багатьма іншими. Хто з колег вплинув на вас найбільше?

Оселившись у Києві, я влаштувався юристом, працював зі стандартними угодами, які треба було уважно вичитувати. Займався тим самим день у день, а мені з моїм характером таке важко. Десь у стрічці побачив, що набирають слухачів на курси акторства у Центрі Леся Курбаса, які веде Ігор Білиць, — із цього все й почалося. З акторів мені важливі Дмитро Олійник, Андрій Ісаєнко, Андрій Кронглевський, Євген Авдєєнко — їх чимало. Я дивився, як хто працює, і пробував нове — вчився на практиці. На кожному етапі мене формували або підтягували різні люди. Часом не актори, а режисери. Особливе місце посідають Максим Голенко і Тамара Трунова — це два мої режисерські вчителі. А Ігор Білиць — мій перший майстер.

До стрічки «Ти — космос» ви здебільшого грали у комедійних серіалах, та й починали з комедійного жанру в гумористичній студії «Мамахихотала». Що вам імпонує у комедії?

Сила комедії — у щасливій легкості, дуркуванні, енергії дзвінкого сміху. Комедія наче проростає з дитинства. Мені подобаються щасливі люди, що іронізують із себе. Якщо людина здатна пожартувати із себе, то, ймовірно, не образиться на чужий жарт. Комедія дає нам наснагу жити, любити, робити щось хороше. 

Поговорімо про фільм «Ти — космос», де ви зіграли головну роль. Це один з найуспішніших українських проєктів останніх років, кіно, яке можна назвати універсальним, адже воно сподобалося як критикам — принаймні здебільшого, — так і широким глядацьким колам. Для мене це оповідь про самотність, вразливість, втрату, але й про пошук своєї людини, силу й любов. Коротше, історія дихотомій. А для вас про що цей фільм?

У кінокартині справді багато шарів. Мені здається, зараз ми не можемо жити старими одвічними цінностями. Ми їх перебираємо, перезбируємо, переосмислюємо. Сучасні цінності часто стосуються конкретної особистості як одиниці, ми говоримо про щастя бути наодинці, реалізуватися у кар’єрі, вибудувати кордони і відмежуватися від інших. Фільм пропонує дещо наївне бачення світу, адже базується на архаїчній цінності: людині потрібна людина. Людина хоче почуватися коханою та кохати — це відчуття дає їй сили піти на подвиг.

Є історії подвигу заради роботи, але мені вони трохи пахнуть стахановщиною, а от подвиг заради любові — це щось більше. 

З іншого боку, «Ти — космос» оповідає про важливість самотності, її здоровість. Сьогодні люди ходять у кіно самі, їздять у солопоходи, вечеряють на самоті у кафе. Якщо ти самодостатній, тобі цікаво із собою. А ще Андрій — не класичний марвелівський герой, а звичайний чоловік: трохи надламаний, покусаний, закомплексований. Він опиняється в умовах, де мусить стати більшим, ніж є, і саме кохання дає йому цей шанс себе реалізувати. 

Нарешті, важлива риса Мельника — вразливість. Оскільки герой абсолютно сам, його ніхто не бачить, це дає шанс трохи відтулити завісу і показати те, чого чоловіки не люблять показувати: нашу слабкість. Комусь, можливо, неприємно бачити героя в такому стані, але ж це правда: чоловіки бувають слабкими, зазнають поразок, плачуть. Ця роль дала мені можливість працювати в діапазоні між комедією і драмою, переходити між різними контрастними станами, які у житті часто поєднуються: ми плачемо усміхаючись — і сміємося крізь сльози. 

Однією з переваг своєї роботи Мельник називає якраз самотність, про яку ви говорили. Багато хто з моїх друзів, які воюють, розповідали, що на війні майже не буває самотності, приватність — недоступна розкіш. Вам бракує самотності, відколи ви у війську?

Так. Раніше я міг поїхати на дачу, наповнитися, добрати там сил. Зараз у мене небойова посада, я вже якийсь період перебуваю в Києві і можу побути сам, пройтися. У бойовому підрозділі можливості побути наодинці немає, але ти як ніколи самотній серед людей. Цікаве поєднання станів: ти постійно в колі побратимів, але самотній, бо вирваний зі звичного контексту з корінням і силою всаджений у новий ґрунт. От коли виривають зуб і ти ще певний час намацуєш язиком ту дірку — десь так почуваєшся в армії. Ви живете і спите разом, але здається, ніби ти потрапив сюди з іншого світу, — і так у всіх. 

Пам’ятаєте, як уперше прочитали сценарій «Ти — космос» — іще до кастингу? І якщо так, якими були перші враження?

Мені страшенно сподобалося. До того в мене були ролі другого плану, я читав багато сценаріїв, і чимало з них оповідали про прості речі. Мало хто замахувався на такий сетинг і такого «децентралізованого героя». Ми знаємо, що Андрій Мельник з Поділля, він говорить суржем, ми можемо його ідентифікувати. Я переконаний, що регіональна належність важлива: якщо герой із Закарпаття, він має говорити, думати, діяти як закарпатець, його мусять упізнавати свої. 

Раніше типовим персонажем був ноунейм-українець, який ніби щойно взнав, що він українець: у ньому не відчувалося жодної конкретної ідентичності, а органіка могла йти хіба від самого актора.

В Андрієві ж читалося, що він подільський хлоп.

Ще мені сподобалася комічна трагічність історії. Ми були знайомі з Павлом ще до кастингу, тож, прочитавши сценарій, я навіть хотів написати, що буду радий такому кіно — дістану я роль чи ні. Але подумав, що це дивно виглядатиме і додасть непотрібних конотацій. Вже коли пройшов, розповів Паші свої враження. «Ти — космос» з’явився ще й завдяки продюсерській вірі, що це захочуть подивитися. Кінопродюсери Володимир і Аня Яценки дали фільму шанс, попри прогнози, що зробити наукову фантастику за такий бюджет нереально. 

Ви одразу відчули свого героя? І чи додавали щось із власного досвіду?

Я не просто відчув, а навіть побачив, одразу зрозумів, яким він має бути (дисклеймер: не таким!). У мене був товариш, з яким ми грали у КВК, і в нього були схожі стосунки з жінками: насторожено обережні. Він весела людина, має свій шарм, але з дівчатами завжди був трохи наїжачений. І я подумав: та це ж він, це його невиправдана різка реакція. У фільмі є сцена, як після дзвінка майбутньої коханої робот питає Андрія про голос жінки, а той відповідає: «Та наче якийсь прокурений» — і оце точно передає його характер. 

Спочатку я хотів зробити Мельника ще різкішим, пацануватим, але Паша пом’якшив образ, і це виявилося правильним рішенням. Коли ти в процесі, не бачиш загальної картинки, і мій варіант точно відштовхнув би частину глядачів. А ще герой мусив бути набагато старшим, десь за п’ятдесят, але я подумав: ні, він нашого віку. Було багато збігів: я люблю український фанк, колись навіть робив кострубаті огляди на наші ВІА, тож коли дізнався, що Мельник теж слухає вініл, побачив у цьому знак. 

В одній з розмов ви сказали, що, крім космосу за межами корабля, у фільмі також показано внутрішній космос Андрія Мельника, його планети: музику, самотність, пам’ять про батьків. Що є вашими планетами сьогодні?

Зараз мені непросто на це відповісти. От якби відмотати до лютого 2022-го, було б легше. Моя велика планета — це повномасштабна війна, все решта — її супутники, що крутяться навколо. Хоча ні, навіть не планета, а чорна діра, що затягує купу енергії, людей, подій, навіть те, що не мало б бути з нею пов’язане. 

Втім, є якісь речі, на яких я намагаюся фокусуватися. До війни ми колядували з хлопцями в масках — я про це вже згадував. А під час війни я сам став робити маски: можливо, це данина Андрієві Мельнику, який любив ліпити з пластиліну. Коли був у піхотному підрозділі, займався цим на відновленні чи у дні, коли ми облаштовували позиції. У Києві знайти час важче. Сім’я — це моя велика планета, і я радий, що посада в «Армії TV» дає шанс побути вдома. 

Які маски вже є у вашій колекції? 

Я майже все роздаровую. Залишив собі тільки одну — Звіра, що гуляє, Марії Примаченко. Я від початку надихався Примаченко. Почав із бичка з місяцем на голові, його пам’ятаю ще з дитинства: дивився зранку УТ-1, і там була заставка з цим бичком. Маски намагаюся робити лише у гарному настрої. Зараз роблю корівку для подруги з Америки, це вже третя моя корівка, але я щоразу додаю щось нове. 

Мені цікаво пробувати різні техніки, матеріали. Раніше це був картон з «Нової пошти», а тепер і гіпсовий бинт, і штукатурка. Ще я зробив українського демона — нафантазував, що було б, якби в цій війні на нашому боці були українські демони. Подарував його «Файному місту» (щорічний музичний фестиваль у Тернополі (2013-2021) та Львові (з 2023) — ред.) для благодійного аукціону — я там певний час був персонажем Файний Пастор, що відпускає музичні гріхи, — і цього демона купили тисяч за 30. Ще створив карпатського мандалорця: уявив, якби цей персонаж служив у Карпатах. Вийшла маска з чорного гусячого пір’я, з крисанями і дзвіночками.

Робите маски разом із сином? І як зазвичай проводите з ним час?

Я зробив йому маску з мультика — кота Фрикаделя, який дуже любить поїсти. Але тоді син був малий і боявся щось надягати на обличчя. Зараз він захопився зміями, тож разом робимо маску змії. Він називає себе винахідником, і ми часто щось ліпимо, клеїмо, створюємо. 

Продовжимо тему любові. У фільмі «Ти — космос» Андрій закохується у французьку астронавтку, якої ніколи не бачив, тільки чув її голос, ще й з тригодинною затримкою. По суті, він закохується в історії, які вона розповідає. Що для вас означає ця сюжетна лінія?

Раніше люди закохувалися через листування, пізніше завдяки смс-кам або в перших соцмережах. Ми не винайшли такої любові. Не знаю, як відбувається процес закохування, коли не бачиш людини, але він точно можливий. Я хотів, аби було видно, як Андрій обережно, потроху розтає і впускає жінку у своє серце. Він і сам не вловлює моменту, коли закохався. А ще хотілося показати, що герой не розуміє, що робити з жіночими сльозами: щойно Катрін починає плакати, Андрій каже: я підскочу, тільки ж не плач. 

Я вірю, що любов із першого погляду існує, але й кохання на відстані теж може статися. Андрієві не дуже важливо, що саме Катрін говорить, важливо, що вона йому пише, жартує, пранкує — проявляє увагу. Це хороший ґрунт, аби закохатися. Під час зйомок я думав, що в Андрія були стосунки або, навіть імовірніше, єдине нерозділене кохання у юності, не набагато складніше, ніж його закоханість у космосі. Можливо, у чомусь він став зрілішим, а от у стосунках застряг на підлітковому етапі. Я хотів, аби в любові зізнався юнак, а не доросла людина. Можливо, попередні невдалі стосунки заблокували його розвиток.

Фільм дознімали, вже коли ви були у війську, — вас відпустили буквально на кілька днів із Сумщини, де тоді стояв підрозділ. Як ви поєднували такі контрастні реальності: службу у бойовому підрозділі і зйомки в науковій фантастиці?

Це було в листопаді 2022-го, після мого дня народження, як подарунок до свята. Дивом були не лише зйомки, а й навіть сам приїзд до Києва. Я знову у своїй квартирі, прокидаюся поруч з родиною — ніби пробник минулого життя. Все робиш так само, як робив, але маєш на це лише чотири дні. Не було часу рефлексувати: стався обстріл Києва, головна акторка злетіла, а я сам майже втратив свого персонажа — від останніх активних зйомок минув цілий рік. До того Андрій Мельник був цілісний, я його розумів, та новий досвід, бойові дії розмили цей образ. Добре, що в тих сценах майже не було слів, бо я не знав, як повернути свого героя. Паша казав, що навіть із погляду помітно, як я змінився. 

Попри те, що це історія про космос, вона досить ностальгійна. І, здається, це загалом притаманно жанру: навіть «Зоряні війни» відсилали до раннього «Зоряного шляху». Чи вдалося збалансувати у фільмі ностальгію і тему майбутнього, як гадаєте?

У нас не було до кого апелювати з української кінематографічної традиції, тому Паша апелював до світової, зокрема до Стенлі Кубрика. Не думаю, що ми перегнули з ностальгією, адже вона проявляється здебільшого на рівні музики. Та якби не було цієї музичної тяглості, зображене майбутнє не асоціювалося б з українцями.

Кінокартину «Ти — космос» часто визначають як трагікомедію. Для вас це радше оптимістичне чи песимістичне кіно?

Прочитавши сценарій, я запитав Пашу, чи він не хоче замінити фінал на хепіенд. Він не схотів. І в результаті вийшло щось дуже хороше. Якщо космос почне стискатися і прямувати до початку, можливо, цим початком буде любов — і це вселяє надію. В останній момент існування людство таки склало свій іспит. 

За роль Андрія Мельника ви здобули головну нагороду міжнародного кінофестивалю в Салоніках. Що для вас означає ця нагорода?

Це моя перша відзнака як актора, ще й міжнародна. Звісно, у мене є комплекс самозванця, а це цінне підтвердження, що я нікого не обманюю і в мене справді щось виходить. Є універсальна акторська мова, яку зчитали люди поза контекстом українства. Це надихає.

Як змінилося кіно після початку повномасштабного вторгнення? Які тенденції помічаєте?

Я поки що не можу виокремити конкретні тенденції. Бачу, що бюджет загнав кіно у приміщення, зменшилася кількість локацій. Та загальна тенденція — можливо, вона ніяк не пов’язана з війною, — мені подобається. Цієї осені українське кіно квітло, мало не щотижня була якась прем’єра. Нові онлайн-платформи також вселяють сподівання, що ми набираємо обертів. А ще війна зцементувала героїв, вони стали більш україноцентричними. Та я не візьмуся робити остаточні висновки. 

Як гадаєте, кіно, яке знімають просто в осерді великої війни — і воно, безумовно, є віддзеркаленням сьогодення, — має шанс стати позачасовим?

Безперечно. Не знаю, чи стане, але шанс є. Кіно мусить бути зрізом сьогодення бодай для того, аби ми багато років по тому передивлялись ці фільми і думали: які ж інакші ми тоді були — ніби дивишся дитячі фотографії. Це фіксація моменту, часу і простору, фіксація війни. І якщо ми цього не робитимемо, росіяни заповнять усі слоти: вони випускатимуть фільми і для домогосподарок, і для інтелектуалів.

Хочу поговорити про літературу. В одному з епізодів Андрій Мельник намагається читати «Робінзона Круза» Дефо, першу книжку за багато років. Він відверто, навіть із легкою бравадою, зізнається, що книжки — це не його, не буде ж він сидіти біля ілюмінатора й читати. Розкажіть про свій читацький досвід і як змінювався ваш смак із часом. Що читали в дитинстві, а що зараз?

Я почав активно читати у студентські роки. Пам’ятаю, мені дали роман «Пляж» Алекса Ґарленда — так я усвідомив, що література може бути сучасною і цікавою. Був період, коли я любив товсті книжки. Зараз дочитую останній том епопеї «У пошуках втраченого часу» Пруста. Була в мене й історія з доном Хуаном Кастанеди. 

Був період, коли я намагався чергувати різні жанри: щось історичне, щось художнє, а потім те, що ніколи не прочитав би: наприклад, про ракурси у кінематографі або авангардний живопис.

Останньою книжкою була «Кулінарна мандрівка в Гетьманщину» Олексія Сокирка. Я тоді дізнався про стільки альтернатив борщу! Ще люблю видання «Локальна історія» і «Нариси Дністра» Олександра Афанасьєва-Чужбинського: завжди було цікаво, хто населяв ці території раніше. Почавши займатись акторством, я став менше читати: ти читаєш сценарії і це ніби замінює книжки. Втім, коли є можливість, все одно читаю, зокрема казки синові.

Ви граєте у постановці «Карбід» режисера Олексія Доричевського за мотивами роману Андрія Любки, а ще у вас були зйомки в короткому метрі «Життя починається» за текстом Павла Белянського. Читаєте сучасну українську літературу?

Планую зараз прочитати «Битись не можна відступити» Паші Белянського, маю у планах кілька книжок Артема Чеха. Раніше прочитав «Музей покинутих секретів» Забужко, чекає свого часу «Букова земля» Матіос. Товсті книжки незручно тягати, але в них можна загубитися — це перевага.

Поговорімо про останні кілька років. Із 2022-го ви служили у 87-му батальйоні 106-ї окремої бригади ТрО кулеметником. Кулемет — це випадковість чи свідомий вибір?

Суто випадковість. Я прийшов записуватися, і мені сказали, що потрібен кулеметник. Мій перший кулемет, ДП Дегтярьова, взагалі не налаштовував на цю спеціалізацію. Але мені дуже хотілося навчитися, не бути якимось лабухом. На ютубі тоді майже не було інформації, жодного тематичного контенту, тим паче українською. Та й Настанова кулеметника рясніла архаїзмами: наприклад, там ідеться про стрільбу з лиж — це ж реалії Радянсько-фінської війни, не нашої. Поки розбирався, я закохався у цю зброю, її вогневу потугу. Перейшовши на «Армію TV», вирішив зняти якомога більше кулеметників — у війську багато людей з цікавим досвідом, які воювали за різних умов. 

Якщо зараз відкрити український ютуб, буде стільки контенту на цю тему — в цьому є і мій невеликий внесок.

Кулеметником має бути психологічно кріпка людина, бо під час бою вона насипає ворогам не зупиняючись. Коли кулемет замовкає, все стає страшніше.

Поки кулеметник перезаряджається, вся група мусить поливати супротивника шквальним вогнем. Зараз у нас триває війна дронів, війна неконтактна, кулемети застосовують рідше, і то здебільшого легкі. Роль кулемета змінюється, але він однаково лишається моєю любов’ю. 

Хто був серед ваших побратимів у 106-й окремій бригаді?

Кам’янчани. До 11 класу я там жив, далі вступив до Чернівців, потім мешкав в Одесі. У Кам’янці-Подільському лишилися давні товариші. У нашій бригаді був Рома Головатюк — чемпіон світу з кікбоксингу, дуже сильна і світла людина. Постійно розповідав історії з дитинства. Він загинув на Донбасі. Був Ілля на позивний Турист, який взявся за кулемет. Хтось до війни був експедитором, хтось кухарем, хтось водив автобус. 

Розкажіть більше про вашу діяльність на військовому телебаченні «Армія TV»: хто з героїв репортажів вам особливо запам’ятався? 

Був один чоловік. Влітку 2024 року ще можна було заїжджати на нуль. І от ми заїхали. Це окрема президентська бригада. Зустрічаємо ротного, доволі суворого з вигляду, і він розповідає нам історію. Почав так: «Хочеш прікол вєка?» — я ще запам’ятав цю інтонацію. Він був на першій лінії, а його підлеглі на нулі: і кулеметники, і мінометники, і джавелінщики. Каже мені: «Оце набрав води, щоб розпарити ноги. Розпарив і підстригаю нігті на ногах, а тут почався штурм. Я по рації кажу своїм, куди насипати. Ми їх, типу, розбомбили, і я продовжив стригти нігті». В його виконанні це була така буденність: стриг нігті, зупинив штурм і продовжив стригти нігті.

А ще був дев’ятнадцятилітній хлопець, який не сказав батькам, що воює, збрехав, що працює в Польщі. Тому у відпустку він навіть не міг поїхати додому. Позивний Диявол — запальний юнак. Бачив чимало людей, які повернулися з-за кордону захищати державу, тому в мене завжди буде дисонанс щодо тих, хто уникає захисту країни. Я їх ніколи не сприйму. З друзями, які відсиджуються по квартирах і розповідають про «людоловів-тецекашників», я попрощався.

На «Армії TV» ви вели проєкт «Бажаю смачного» про армійські сухпаї різних країн. Який найсмачніший?

Французький. У них сухпаї складаються з цивільних консервів, аби людина, яка прийшла у військо, відчувала присмак цивільного життя. Деякі консерви нам незвичні, наприклад, кебаб у томатному соусі. Український сухпай теж хороший: дуже калорійний, з грамотним поділом на сніданок, обід і вечерю. Шведський сухпай класний, але він з іншої сім’ї, з багатої — коштує під 2000 грн, дуже продуманий. Ці люди по-іншому мислять, їхня економіка це дозволяє. Пам’ятаю, читав, що, здається, у Німеччині для одного полігону наймали підприємство ландшафтного дизайну, аби обрізати гілки, що ростуть на рівні очей. Щоб солдати під час навчань випадково не повиколювали собі очі. 

Чи вдається бодай іноді поєднувати роботу на «Армії TV» та участь у кінопроєктах?

Дуже рідко. От влітку були зйомки у «Батьківських зборах». Я ж можу зніматися у кіно лише під час відпустки, але це вже не абищо. Зараз я вкрай критично ставлюся до того, у чому маю знятися, бо жертва дуже велика: я не покажу синові Карпати, не провідаю батьків, яких уже два роки не бачив, — тож це мусить бути те, що мені відгукується. 

Як вдається підтримувати взаємини з родиною на відстані? В одному інтерв’ю ви сказали, що після мобілізації вперше побачили сина аж через сім місяців. Зараз, як я розумію, у вас також бувають тривалі відрядження у зв’язку з роботою на «Армію TV».

Коли я був у піхоті, надиктовував улюблені казки сина, накладав музику і відсилав, аби він пам’ятав мій голос. Телефонні розмови, дрібні сюрпризи і знаки уваги — все це важливо. Та відстань дається взнаки: приїжджаючи додому, ми щоразу звикаємо до коханих. При зустрічі навіть говорити простіше, непорозуміння виникають рідше, менша ймовірність хибного трактування слів, бо бачиш очі іншого. Багато моїх товаришів розлучилися за часи повномасштабної. 

У фільмі «Батьківські збори» ваш персонаж — це своєрідний батько, який сам поводиться, як підліток. А чим є батьківство для вас? 

Для дитини ти екскурсовод у життя. Хотілося б тримати баланс між тим, аби дозволити дитині здобути досвід, і тим, аби вберегти її від помилок. Певний час я був татом-празником: дружина вибудовувала якісь правила, а я приїжджав через пів року і все ламав. Хотів купити синові геть усе, усе дозволяв, порушував усі заборони. Зараз я потрохи прикручую таке свавілля. Якби не війна, я хотів би велику родину. 

І останнє питання. Як ви змінилися під час повномасштабного вторгнення? 

Я став радикальнішим. Раніше думав, що кожен має сам розбиратися зі своєю ідентичністю. Але тепер знаю, що це — чорний вхід для російського ІПСО. Якщо людина транслює російську пропаганду, я гостріше на це реагую. Раніше ми не робили зауваження тим, хто в Києві слухав на вулиці пісні про Росію або ходив у мерчі з написом Russia, — це дало їм відчуття вседозволеності. Ми були по-українськи добрими. Такими не можна бути з тими, хто хоче тебе вбити. 

Є ще одна риса, про яку я не думав раніше. У бойовому підрозділі не знаєш, як зреагуєш на певний рівень небезпеки. Не хотілося, аби страх тебе з’їв і ти десь виявив легкодухість. Однак неможливо передбачити, чи не станеться ситуації, коли даси задню. Та виклики, які мені випали, я пройшов для себе гідно, навіть трохи дивуючись власній стійкості, — це втішає.