Альберт Цукренко: «Не хочу бути популярнішим, ніж я зараз є»

У чотирнадцять років він поїхав до Польщі торгувати кип’ятильниками. Не заради пригод і не заради грошей — заради магнітофона зі світломузикою і кількох касет «Depeche Mode». Касети у нього досі є.

Так виглядало музичне захоплення в Сумах у дев’яності — по новий альбом слід було їхати в іншу країну, де один диск коштував місяць роботи, а концерти відбувалися в занедбаних ДК заводів. Десь на периферії всього цього існувала маленька купка молодих людей, які збиралися на квартирах і передавали одне одному касети з музикою — тією, яку важко було дістати і годі було не шукати. Сьогодні Альберт Цукренко веде подкасти на Суспільному, проповідує Девіда Бові і з гуртом «Хамерман Знищує Віруси» («ХЗВ») збирає повні клуби. Але розмова все одно починається з Сум.

Ми поговорили про те, як місто формує людину навіть тоді, коли з нього хочеться втекти. Про музику як спосіб знайти своїх. І про те, чому тридцять років по тому Альберт досі не хоче бути популярнішим, аніж є.

§§§

[Це інтерв’ю створено завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику. Доєднуйтеся зараз!]

§§§

Що таке Суми в 1990-х і 2000-х? Яке це місто, на що воно схоже?

Суми дев’яностих і двотисячних — це похмуре пострадянське місто, досить бідне, ну, як і вся тодішня Україна. 

Можливо, похмурим воно видавалося через те, що в ті часи я був підлітком, а в більшості підлітків світ довкола них — похмурий. Та й об’єктивні чинники — Суми були досить гангстеризованим містом, де вісімдесят відсотків молоді ставали гопниками, тобто дуже високою була саме підліткова і юнацька злочинність.

Чому?

Я собі це пояснюю тим, що під Сумами була і є «зона», з якої контролювали підліткові рухи в Сумах.

У тих реаліях були й бійки стінка на стінку, район на район, були й полювання за нефорами, тобто неформалами, невеликою купкою молодих людей, де всі одне одного знали. 

Немов якийсь дурний сон, все почало розвіюватися у двотисячних: Суми повернулися до того, чим вони були раніше.

Яким місто було раніше?

Його створювали козаки як козацьке місто — вільне місто на вільних землях. І зараз це абсолютно європейське місто — симпатичне й дуже привітне. Багато хто, відвідуючи Суми вперше, дивується.

Містяни тепер живуть повним життям, попри близькість фронту і прильоти. Я ж пам’ятаю колишню атмосферу — агресивну безвихідь, у якій всі молоді люди, кого я знав, мріяли кудись поїхати, переїхати. Хтось їхав до Києва, хтось — у Москву. 

Як на місто вплинула війна?

Війна вплинула бодай тим, що в Сумах досить небезпечно жити — небезпечніше, ніж в інших містах подалі від фронту. 

А загалом мене дуже радує сумська молодь. Є класні осередки, наприклад, навколо місцевого онлайн-порталу «Цукр». Також у часи війни помітними стали середовища галерейок, клубчиків та й просто соціально відповідальний маленький бізнес. Цього багато зараз у Сумах, і це радує в нечасті мої приїзди. 

Парадоксально, але мені здається, що в часи війни місто дуже змінилося в кращий бік.

Я відчуваю, що активна частина теперішньої молоді нікуди не хоче їхати, а хоче розвивати місто. Саме молодь бореться із забудовниками, із земельною мафією, поміж молодих людей є й кілька хороших журналістів-розслідувачів.

Чому із Сум дев’яностих хотіли тікати?

У ті часи всі ми мріяли поїхати. Трагедія молодої людини — місто, з якого хочеться втекти, тебе й сформувало. Можливо, це дещо несправедливо стосовно тодішніх Сум, але саме так я це в ті часи відчував. Місто було доволі похмурим.

Водночас у ті часи навколо мене були прекрасні люди, класне середовище молоді, друзі, тоді ж я познайомився з майбутньою дружиною. Але творчій людині було нікуди себе подіти. Зрідка бували рок-концерти в якомусь ДК якогось гумового заводу, були спроби ентузіастів робити якісь невеличкі клуби. 

Рятувала тільки меломанія. 

Звідки це все бралося? Маю на увазі середовища альтернативи. 

Будь-яка культурна меншість — як миші, вони всюди заводяться. Можливо, це походить з родини, а чи з дружніх впливів. Особисто я завжди був дуже музикальною дитиною. Можливо, саме це мене підштовхнуло в те середовище.

У моєму випадку всі гуртувалися навколо музики, були меломанами. В той час діставати нову музику було дуже складно. Це важко уявити тим, хто сьогодні може слухати будь-яку музику вдома, не встаючи з крісла. А тоді ти шукав людей, можливостей переписати цю музику, послухати, піти до когось, дістати, знайти, заощадити грошей і купити. У кінці 90-х, із появою інтернету, з’явилася можливість знайти комп’ютер і спробувати щось завантажити. 

Що це змінювало, порівняно з нинішнім часом?

В ті часи музика до тебе просто приходила. Тобі хтось приносив якийсь невідомий гурт, який ти слухав, але абсолютно не тому, що хотілося послухати саме це, а тому, що у тебе був страшний музичний голод. Ти послухав це вперше, потім врубався в це і слухав тижнями. Тобто в тебе з’являвся один альбом на кілька тижнів — і це була величезна, величезна подія. 

Саме тому тодішні соціальні зв’язки будувалися навколо музики. Без соціальних зв’язків її неможливо було дістати.

Як ці люди з музикою зустрічалися, знайомилися, знаходили одне одного? Можливо, це ще й запитання про місця сили — місця зустрічей, обов’язкові точки на мапі?

Зустрічалися на квартирах, більше не було де. Ти приходив до когось у гості, і ви разом слухали якусь музику.

Також я пригадую клуб «Луч» — для юнацтва і молоді, такі були чи не в кожному районі міста. Зазвичай там можна було в теніс пограти чи попілікати на піаніно. Мій друг Міша Капуста був одним із тих ініціативних людей, що якось знаходили спільну мову з адміністрацією і починали організовувати якісь рок-концерти, репетиційні бази. Але загалом у нашого середовища була велика проблема зі спільними місцями.

Квартири, де всі збиралися, — це було закрите середовище, як у дисидентів, чи інакше?

Це ж не була якась підпільна історія, не було щось заборонене. Просто це нікому ззовні не було цікавим. Але, звісно, все відбувалося через знайомство: спершу ти знайомишся з одним, потім ідеш з ним чи з нею до когось іншого, ви там тусите і потім починаєте говорити про те, хто що слухає, хто що грає. 

Думаю, й зараз у молоді все більш-менш так відбувається, просто додався інтернет. 

Це коло спілкування відчувалося як якесь середовище, а чи як розрізнені люди, одинаки, одиначки?

Це було середовище. В ньому були мої більш-менш однолітки і були, крім цього, люди старші, поважні — меломани, які діставали десь по своїх каналах музику. Спочатку це були якісь бобіни, а потім з’явилися компакт-диски. І ти ходив до них, переписував. У когось були, скажімо так, легальні точки звукозапису, а до когось ти просто приходив приватно або тебе приводили. Це все були чудернацькі люди зі складним досвідом. Адже старше покоління застало часи, коли за обмін платівками чи продаж якоїсь музики на носіях або якихось джинсів можна було і в тюрячку загриміти. Тому старші всі були трошки побиті долею, дуже зашифровані, боязкі, з прибабахами. 

Чи є щось таке, що вже з цього середовища назавжди втрачено? Може, щось таке, чого бракує? Або щось таке, чого не бракує, тобто пропало — і добре?

Самого цього середовища вже нема — є окремі люди. Це давні друзі, яких ти можеш побачити лише раз на рік, попри те, що ми всі тепер живемо у Києві. 

Дуже багато людей втрачено — хтось помер або загинув на фронті, як наш чудовий друг і гітарист Едік Павлов, хтось здеградував, збухався. Частина тих, хто залишилися у Сумах, досі живі й ведуть активне життя, та їх одиниці. Більшість моїх тодішніх друзів у Сумах зникла. 

Не люблю цього слова, та все ж запитаю про периферійність, провінційність. У той час щось таке відчувалося?

Так, було відчуття периферійності, провінційності. Через це хотілося переїхати до Києва, де був хоч якийсь двіж. Мені хотілося займатися творчістю, та в Сумах не було жодних можливостей якось це реалізувати. Насправді й у Києві альтернативним музикантам не дуже було де себе проявити. Та ззовні здавалося, що тут усе ого-го, це Київ. 

Коли ми читали про всі ці субкультурні речі, то західна музика, західні субкультури взагалі сприймались не як приклад для наслідування, а як щось з іншої планети. Ти себе з цим не асоціюєш, бо все це космос. Тобі це просто прикольно й цікаво, але ти не думаєш, як це втілити у своєму житті або зробити щось подібне. 

Виходило так, що ти навіть не думаєш, як ці речі прикласти до себе. Максимум — це пошук відповідного одягу чи якісь подібні зачіски. Наприклад, я певний час носив зачіску під «Depeche Mode». І руду шкірянку, бо чорної не зміг дістати. 

Що оцей андеграунд, альтернатива у ті роки означали в Сумах? Це була якась позиція, естетика, потреба бути в іншій культурі, потреба будувати щось своє, а чи щось інше?

Я думаю, в різних людей по-різному. Хтось мав бунтівний характер, і тому йому подобалось бути панком. Мені просто подобалась музика, тому хотілося спілкуватися про це з іншими людьми. І якось самі собою знаходились люди, яким це теж подобається, теж цікаво, до яких, грубо кажучи, можна було прийти з якоюсь касетою чи дисками і разом послухати й постирчати, в хорошому сенсі.

Чим Київ манив? І загалом, який вигляд мав Київ із тодішніх Сум, що це було за Ельдорадо?

У кінці 1990-х і навіть на початку 2000-х я взагалі не розглядав Київ як місце для кар’єри чи життя. Київ був місцем, куди можна поїхати. 

Наприклад, у Києві можна було купити фірмовий диск Девіда Бові , бо піратських тоді ще не було, їх не робили. Як це виглядало? Ми з моєю нинішньою дружиною й тодішньою дівчиною Валею сідали на нічний поїзд. Це був єдиний поїзд — прибував вранці й вирушав назад пізно ввечері. Тобто цілий день у Києві треба було десь вештатися, бо знайомих і друзів там ще не мали. Грошей не було, крім тих шістдесяти гривень, які я назбирав на диск, — страшні на той час гроші.

О восьмій ми приходили на відкриття магазинів дисків — їх було два, один на Прорізній і другий на Хрещатику, і в одному з них могло бути те, що я шукав, а могло й не бути, тут нуль гарантій. І от ми купуємо цей диск, а попереду довгий день.

Грошей вистачало тільки на пиріжки з горохом, які бабці продавали на Майдані, тому ми багато ходили пішки, наприклад, із Хрещатика в Ботанічний сад гуляли, цілий день кисли на лавках під сонцем або навпаки намагалися десь у тіньочок сховатися.

І ввечері їхали додому. 

Друга опція поїздок до Києва стала можливою на межі 1990-х і 2000-х, коли нас уперше почали запрошувати виступити в Києві. Перший виступ був, здається, 1998 року — якась «Титанік-паті» в Палаці спорту. За задумом, у великій залі мали тривати виступи якихось зірок, а в коридорах Палацу спорту були маленькі сцени. Я там, до речі, вперше побачив гурт «Фактично самі», ще без Ірени Карпи — тоді це були два бритих наголо чуваки, які грали на гітарах, використовуючи семплери, і це був космос.

Ми в той день не змогли виступити, бо щось там скасувалося і нас ніхто нікуди не покликав. Нас тоді ще в гурті було четверо, і всі приїхали зі своїми дівчатами. Ми ночували в Палаці спорту, десь заникалися в якійсь комірці на якихось стільцях — скрючилися й спали, бо більше ніде було.

Зовсім інакший — Київ 2000-х, коли я на рік приїхав вчитися на інтернатурі — я ж за професією лікар. Жив у гуртожитку, вчився, познайомився з якимись місцевими дівчатами і хлопцями, обмінювався з ними музикою, ходив у гості, у клуб фанатів «Depeche Mode» на вечірки. Тобто навіть якесь party-life у мене з’явилося. 

Як так вийшло, що медицина і музика існували паралельно?

Медицина мене певним чином сформувала. Поки я там вчився — шість-сім років після школи, — то перебував у середовищі адекватних і нормальних людей, які розумні, вчаться й не займаються *йнею. Крім того, в університеті були іноземні студенти (де ти, мій друже Мквабі Фікіріні з Зімбабве?).

2019 року я приїздив до Сум на 20-річчя нашого випуску. Виявилося, що всі залишилися лікарями, крім мене. Вони бачили мене в соцмережах, де я був активний, і хвалили: а ти прикольний. З одного боку, я почувався білою вороною, з іншого, мені було класно з ними. 

Можливо, в мене досі є фантомні болі за медициною. Мені подобається лікарська тема, вся ця навколомедична субкультура, мені подобається, як вони розмовляють, який у них гумор, як вони з медсестрами фліртують… Це все мені дуже добре знайоме. І навіть коли я потрапляю в лікарню з якоюсь болячкою, то позитивною стороною цього є можливість бачити медиків у їхньому природному середовищі, нагода поспілкуватися з ними.

Думаю, через те, що медики мають справу з життям і смертю, з відповідальністю за людське життя, вони стають мислячими людьми.

Коли стало зрозуміло, що музика — не просто фон, а щось велике, виняткове, спосіб мислити, бачити?

Мені було десять-дванадцять років, коли в моєї старшої сестри був якийсь хлопець. Рома. Він був мажорчиком — прикольно вдягався, а головне — в нього був касетний плеєр. І коли він приходив і йому хотілося усамітнитися з моєю сестрою, він мені давав слухати той плеєр, щоб я не заважав. І я, коли вперше почув музику в навушниках, як ніби у своїй голові, був дуже вражений. Просто сидів і чекав, коли він знову прийде, щоби ще раз послухати.

Головне, що тебе в якийсь момент просто захоплює звучання — мелодія, поєднання звуків. Після того я став цікавитися музикою. Можливо, в мене все це було й раніше, просто неусвідомлено — а тут клікнуло.

То перший клік був не так на конкретну музику, як на змогу в навушниках суто для себе слухати музику?

Не те щоб мені потрібне було усамітнення й можливість слухати на самоті, просто я почув музику такої якості. Раніше все, що я чув, звучало фоном, на радіо чи по телеку, а тут я почув щось незнайоме, незнайому музику, якої не чув раніше, гарної якості та у спосіб, якого ще не знав. Та й касета сама собою була для мене як маленький Всесвіт. 

Як у цій історії з’являється Девід Бові? Він не був першим, у чию музику ти залюбився?

Він, звісно, не був першим. Першими були «Ласковий май» — тоді вони були популярні, я слухав їх на бобінному магнітофоні. Це була радіола, яку тато купив іще в сімдесятих — там був радіоприймач, до якого тато прикрутив якусь антену і слухав «ворожі голоси». Він не був дисидентом, але йому було цікаво слухати щось заборонене.

Після «Ласкового мая» була група «Кіно», яких я побачив по телевізору, — грали «Групу крові», всі в чорному. Це мене вразило, я записав їх на один бік бобіни, а на другий мені записали «Арію».

Це був треш, але мені це подобалося. Думаю, весь цей треш і на «ХЗВ» (гурт заснований 1996 року в місті Суми; з оригінального складу гурту залишилось двоє музикантів, що зараз і є складом гурту Хамерман Знищує Віруси, — Володимир Пахолюк та Альберт Цукренко, — ред.) залишив відбиток разом із «високими» жанрами музики, які прийшли пізніше.

Згодом я почув «Depeche Mode», і це було основною моєю мотивацією поїхати до Польщі в 1990–91 році. Тоді мені було чотирнадцять чи п’ятнадцять, і я поїхав торгувати якимись кип’ятильниками, щоб із зароблених грошей купити магнітофон зі світломузикою та кілька касет. Ці касети у мене досі є. 

«Depeche Mode» стали першим серйозним захопленням, і я досі їх люблю. За два роки, у 93-му, я вперше побачив Бові у кліпі «Jump They Say», і він мене вразив тим, що відрізнявся від усіх. У тому кліпі Бові не схожий на рок-зірку, він виглядав як «норміс», але з цим сильно контрастувала вся ця його пластичність і театральність. Наступний його кліп, який я побачив, — це «Life On Mars?», де він у макіяжі, з оранжевим волоссям, на підборах, ще й пісня дуже красива. І мені просто знесло дах, це було щось, ні на що не схоже.

Спершу я його гарячково шукав усюди, та ніде не знаходив. Хіба якісь пару альбомів, як-то радянська платівка «Человєк со звезди». Поступово я знаходив і переписував нові й нові альбоми. Згодом з’явилися компакт-диски, я їх збирав, але не мав програвача, тому ходив слухати до друзів, задовбував їх своїм Девідом Бові. Потім з’явився інтернет — і все пішло легше.

І це досі така велика, найбільша любов? Чи є хтось, кого можна було би поставити в один ряд?

Звичайно, я відкривав для себе цілі пласти музики. Сьогодні в мене сотні улюблених музикантів, і це дуже різна музика.

Я слухаю не тільки Бові, я слухаю його не більше за інших, але тільки Бові я проповідую.

Це справді найбільша моя любов — як митець, як втілення сучасної культури, як людина-культура. Його спосіб мислення, його інтелект — за них я свого часу полюбив його інтуїтивно, поволі розкривши це краще з його інтерв’ю, книжок і так далі.

Якщо говорити про український контекст, то чи є хтось подібний в історії української музики як людина-культура?

Про українську культуру я ніколи не мав відчуття інакшості й іншопланетності. Неможливо створити собі ідола із сусіда, який живе у квартирі через стіну. І це не про меншовартість, а про буття у своїй рідній культурі, з якої ти, можливо, навіть у якийсь момент у підлітковому віці намагаєшся вирватися кудись подалі. Чому? Бо це базова історія, а тобі хочеться бути не базовим, а знайти для себе щось цікавіше.

Звичайно, бо в підлітковому віці треба відсепаруватися від усього найріднішого, щоб потім до нього повернутися. І от у твоєму дорослому житті музиканта і людини культури що з українського сьогодні є важливим? З подкасту UnZip на Суспільному я розумію, що українська естрадна історія дуже люба серцю. Чи не тільки вона?

Естрада — моя спеціалізація, але не тільки вона. Річ у тому, що я настільки розсмиканий, що глибоко можу займатися чимось, лише якщо це робоча потреба. Тобто якщо є подкаст, з яким мені треба працювати, я заглиблююсь. 

Українська культура, зокрема ретро, для мене є більш прикладною річчю. Це те, в чому ми живемо, що впливає на наше сьогодення і на наше майбутнє. Тут я бачу цінність прикладну, соціополітичну, соціокультурну. 

Коли я починав працювати в музичній журналістиці, то побачив, що в нас є проблеми з культурною тяглістю. Таке враження, що все зникало з кожним поколінням, що кожне покоління забувало про попереднє мистецьке покоління.

Тому я свідомо популяризую, просуваю ретро, бо культура не існує без ретро. Без ретро немає бази в популярної культури. Також мені справді подобається ця музика — і золота доба української естради, і її гірші сторінки — всілякий крінж вісімдесятих-дев’яностих. Загалом один з аспектів мого меломанства — це меломанські збочення, де перемішане красиве й талановите з крінжем.

Що в цьому контексті є крінж і некрінж? Це щось про кіч? Тут можемо поговорити про межі. Й про простір для чогось іронічного.

Складне поєднання іронічного й неіронічного — це про «ХЗВ». Тут усе багатошарове — серйозне прикрите кічем, а зверху на кіч кладеться ще серйозніше, і потім ще кіч. Та є й речі, які свідомо виглядають як кіч.

Якщо говорити про естраду, то тут ідеться про старішання жанру — він переставав бути музично актуальним, перетворювався на субкультуру, як у будь-якій європейській країні. Естрадні субкультури існують у різних країнах, і вони водночас іронічні, метаіронічні, серйозні… 

Що робить кіч добрим кічем, наприклад?

Мистецька мета. Якщо вона є — це не просто кіч.

Якщо ж це просто пишноти на поролоновій ліпнині, якщо немає жодної мистецької складової, то немає і жодного виправдання цьому кічу. 

Як змінювалося твоє ставлення до російського культурного впливу з роками?

Очевидно, воно змінюється з роками. Спершу про це не було якоїсь особливої думки, бо російська мова навколо, російські фільми, російські розумні книжки, російські розумні фільми, російські трешові фільми, російська музика — все це було нормою. Хоча мене мало що приваблювало в російській сцені, бо я доволі рано відчув, що говнорок є говнороком, тому на дуже ранньому етапі дистанціювався.

До певного моменту Росія, зокрема Москва, виглядала як бажана мрія в плані кар’єри: вважалося, що поїхати туди означає стати знаменитими. Таке переконання в мистецькій, музичній тусовці справді було. І були приклади. І нам теж дуже хотілося поїхати виступити. У нас навіть у 2002 році був у пісні «Попзвєзда» рядок: «Прийдеться знов збирати сили, трусіть своєй мандой і становіться мандатою московской попзвєздой». З одного боку, це були іронія та насмішка, а з іншого боку, справді хотілося. І ми у 2003 чи 2004 році мали наш єдиний виступ у Росії, виступали в клубі на Тверській. І це був найбільший наш гонорар на той час. Економічний фактор справді діяв як для найвідоміших попзірок, так і для низового, придонного такого андеграунду, яким ми тоді були. 

А ще, якщо згадати власний журналістський бекграунд, ви ж працювали в російськомовних лайфстайл-виданнях. Я пригадую зі свого досвіду читання, що був період, коли там усе, що стосувалося української культури, якось так важче сприймалося, як щось не найкраще, не першорядне, не найприкольніше. Була зверхність чи, може, хронічне недооцінювання української культури. Як це виглядало зсередини тих видань, де ти працював? 

Культурним журналістом я став не одразу. Спочатку я справді працював у лайфстайл-рубриці. Власне, завдяки тому російськомовному глянцю я порвав із медициною 2005 року. Цим я дуже здивував і засмутив головного лікаря, але писав у глянець, у Men’s Health та інші українські франшизи світових глянців.

Я міг написати дві статті на місяць і отримати більше, ніж за місяць роботи лікарем. 

Тут справа була навіть не в грошах, а в тому, що це тоді виглядало як можливість виплигнути з оцього всього і нарешті переїхати до Києва. Мене ніхто сюди ще не кликав, тож деякий час я ще просто пописував статті, а за кілька місяців мій теперішній друг Тимур Дорофеєв запросив у «Time-Out Київ». Потім я там став заступником головного редактора і так далі. Соромно згадувати, але деякий час я працював у культурній рубриці газети «Капітал» медіахолдингу Арбузова — чиновника з пулу Азарова. 

Як виглядала тоді українська культура? Більшість людей тоді не рефлексували мовного питання. Тобто українська культура була важливою, бо це була наша культура, але в ній були і російськомовні проєкти. У той час я вже майже не знав російської культури, не цікавився нею взагалі. Я вже в той момент почав вкорінюватися саме в наш культурний ландшафт, почав обростати якимись соціальним зв’язками, почав знайомитися з митцями. В мене не було жодного відчуття меншовартості української культури відносно російської, бо російською я взагалі не цікавився на той момент.

Але я не рефлексував про те, що в нашій культурі щось було україномовним, а щось російськомовним. І те, і те сприймалося нормально, як даність. Просто російськомовного було більше. А потім усе почалося змінюватися. Для мене особисто зміни почалися з 2014 року. Я вже на той момент працював на cultprostir.ua, сайті, який безславно загинув, бо власник не проплатив інтернет-хостингу — і все, гавкнулися всі матеріали за чотири чи п’ять років, а це був ґрунтовний і якісний зріз тодішньої культури. Потім я там головредом був якийсь час. Тоді я почав писати українською, а згодом, десь за рік, перейшов на українську і в спілкуванні. Ну а потім у мене почалося ще й радіо і телебачення. 

Альберт — це псевдонім?

Ні, це не псевдонім, це моє справжнє ім’я. Мама хотіла назвати мене Аліком, Альбертом — на честь героя фільму, де був якийсь піонер Алік, Алька. Їй дуже сподобалося це ім’я, але тато сказав: «Який ще Альберт?» — і пішов записав мене Олегом. Але все життя мене всі називали Аліком, тато в тому числі. Це моє домашнє ім’я. Олег залишається моїм офіційним іменем для всіх документів, паспортного столу, поліклініки. Про те, що я Олег, дізнався вже, мабуть, у садочку.

З часом я почав прокачувати ім’я Альберт. Почалося це ще в школі після того, як в електричці я взяв надруковану на поганому папері листівку про Біле братство. Я був дуже начитаною дитиною, мав смак до слова, тому дорогою читав цю листівку та сміявся з цієї мови — це був псевдосакральний, релігійний кіч. Це було настільки смішно, що я по приколу почав видавати власну газету «Альберт Великий» — щоб посміятися та посмішити однокласників. Там у центрі культу був якийсь Альберт, вигадана постать, і навколо неї розгорталися псевдорелігійні тексти, листи читачів, якась кримінальна хроніка, одним словом, я так вправлявся у словоблудстві, але смішному, написаному в псевдожурналістському ключі.

Десь тоді ім’я Альберт стало моїм публічним іменем — поруч із домашнім іменем Алік і офіційним іменем Олег. Хоча останнім часом удома дружина Валя іноді називає мене ніжно Олько — вона почула, що так на заході України називають Олегів, і їй дуже сподобалося, бо звучить схоже й на Алька. Тобто з’явився у мене ще й такий домашній псевдонім.

Альберт, Алік, Олег — як вони між собою співіснують? І наскільки публічний інтерфейс Альберт відрізняється від домашнього Альки чи Олька?

Якщо серйозно, то в усіх нас є альтер-его для саморепрезентації. Це не щось фальшиве, просто ми буваємо різними з різними людьми — ніби в нас для кожного існує трохи інакша особистість. Кожна людина різна в різних обставинах, в різних середовищах, з різними людьми, в різних ситуаціях.

У мене такий стиль роботи, що ніколи не можу визначити насправді, коли працюю, а коли розважаюся, — це все одночасно йде. Також свій вплив має те, що я постійно присутній у соцмережах, і це сформувало мій образ для інших людей. 

Яка загалом роль родини? Хоча це, може, нетипове запитання для рок-зірки, але, читаючи твої соцмережі, я маю це відчуття ваги сімейного середовища — і особисто, і як для митця.

Я дуже сімейна людина, багато часу, багато зусиль витрачаю на це. Звісно, всього цього завжди недостатньо, і я за це себе картаю, але, здається, ніколи не буде достатньо. Намагаюся якомога більше часу проводити з доньками. Наприклад, ми домовилися, що вони можуть мені показати на день одну пісню чи один кліп, якщо захочуть поділитися. Наразі вони обидві в такому віці, коли ще хочуть ділитися, чути мою думку, коли тато ще важливий, тому я ловлю момент. До того ж вони обидві наслухані та надивлені, як на свій вік, і водночас мають цікавий свіжий погляд. Старша особливо часто приносить мені якісь нові цікаві українські релізи — завдяки їй я відкрив для себе деяких нових виконавців. Молодша читає феміністичні блоги, цікавиться дизайном і сучасним танцем. Тож їм обом завжди є що мені показати.

Також ми часто ходимо разом на концерти: вони бачили, як на мене, всіх найважливіших нинішніх українських артистів. У них буде сімейний архів, де вони на фото з майбутніми нашими класиками.

А «ХЗВ» вони слухають чи ще рано?

Звісно, вони на наших концертах бували змалку. Їм це прикольно, їх це смішить і захоплює. Так, вони в піснях чують матюки, але вони їх всюди можуть почути — і в садочку, і в школі, і на вулиці. Вони самі їх не вживають, але матюки не є для них якоюсь точкою неврозу, чимось табуйованим, забороненим, тому воно їх не цікавить. 

Нещодавно пригадала, як давно-давно у відрядженні в Дніпрі прийшла на ваш концерт, і там нас було кілька десятків слухачів… А тепер усе геть інакше.

Так, я нещодавно читав допис давнього френда про це ж: мовляв, пам’ятаю ті часи, коли нас, фанатів «ХЗВ», було п’ятнадцять людей із різних міст і ми всі знали одне одного. 

Так, здається, раніше це була більш нішева історія, але тепер «ХЗВ» впливовіші. Чи це моє відчуття правильне? Як це загалом на вас як на гурт впливає?

От не знаю, наскільки зараз «ХЗВ» впливовіші. 

Більша аудиторія — більше впливу.

Можливо, якщо в такому сенсі. Та я не знаю, чи ми якось впливали на траєкторію розвитку української культури.

У нас скоро тридцятиріччя гурту, і я міркую про цей досвід.

У нас ніколи не було якихось різких стрибків популярності. Хіба що та історія з Івано-Франківськом і забороненим концертом трохи додала нам видимості. Наша популярність і впізнаваність росла органічно, і мені це дуже подобається.

З цих причин ми, наприклад, відмовлялися брати участь у відборі на Євробачення — не хотілося бути фрік-складовою великого шоу та грати чужі сценарії. Чужої та зайвої популярності не хочеться. 

Я не хочу бути популярнішим, ніж я зараз є. Мені подобається, що на вулиці мене впізнають хороші симпатичні люди, котрі слухають UnZip на Суспільному чи СучЦукрМуз на Громадському або ходять на концерти «ХЗВ». Вони всі свої — це бульбашка, нехай і велика.

Можливо, все ж відчувається, що є люди, котрі вперше прийшли на концерт? Можливо, вони навіть не все зрозуміли, а чи щось почали сприймати по-новому — не так, як досвідченіші шанувальники?

Мій колега з гурту Вова Пахолюк на концертах завжди питає, хто сьогодні вперше на «ХЗВ», і таких людей завжди вистачає. Аудиторії поступово ростуть, кожного разу це доволі багато людей, зокрема молоді 20+. Можливо, там є й публіка, що геть нічого не знає, але на наші концерти справді важко потрапити випадково, бо це клубні події з платним входом. Тобто ти знаєш, за що платиш, хіба що крім випадків, коли тебе привели друзі.

В цьому сенсі цікавішими є реакції людей, які слухають нас вимушено, наприклад, працівники закладів, де ми виступаємо. Буває несприйняття, але досить пасивне: ти не будеш активно виражати своє несприйняття, якщо перебуваєш у юрбі сотень людей, які шаленіють. Та бувають неочікувані штуки: нещодавно шістдесятирічна прибиральниця підійшла після концерту й поділилася, що вперше нас бачила й слухала і їй дуже сподобалося: «Ви такі класні, ви такі веселі, я такого ніколи не бачила й не чула». Нам було дуже приємно.

Що допомогло гурту так довго жити, попри всі перипетії? Ви починали в Сумах, потім переїхали, потім продовжили в Києві. Це доволі тернистий шлях, як для музичного гурту, особливо не супермасмаркетного, а більш альтернативного.

В нас були спроби пробитися в шоубізнес. Також пробували брати участь у «Червоній руті». Та все це виявилося травматичним досвідом і ми швидко усвідомили, що не є поп-гуртом. Водночас це нас змінило, ми стали більш химерними, чудернацькими, можливо, протестуючи проти невизнання. До того ж це дало нам добру фору: ми взагалі не ставили перед собою високих очікувань і досить рано усвідомили, що робимо це лише заради власного задоволення. Тож перші гонорари виявилися радше несподіванкою, приємним бонусом.

Друга важлива складова — моя та Вовина системність. Це ніби фонова штука, але ми справді постійно працюємо.

Третє — наша нестандартність. Ми не рок-гурт, у якому грають чотири-п’ять людей зі своїми інструментами, зі своїми тарганами в голові, з якими треба репетирувати та щільно співіснувати. Натомість ми працюємо віддалено: я роблю мінусовку, кидаю Вові, він її вчить, і часто я вперше чую пісню в його виконанні вже на концерті. Це закриває дуже багато питань, бо дозволяє уникати надмірно тісного співжиття, що завжди призводить до конфліктів, розпадів гуртів, змін у складі. 

Четверте — технічна простота наших концертів. Я цей стиль називаю флеш-рок — від слова «флешка», бо в нас уся музика на флешці. Ми приїжджаємо, нам ставлять на сцену відключені клавіші та ноутбук. З ноутбука запускаються мінусовки, ми в мікрофони співаємо, я граю на відключених клавішах. Технологічно ми дешеві в собівартості, і на початку це допомагало заробляти хоч щось, бо нам не треба складного техрайдеру, апаратури, музикантів, інструментів. 

І останнє — ми з Вовою далі один одному цікаві як митці, попри те, що нам буває непросто вжитися разом через різні темпераменти й життєві інтереси.

Що допомагає триматися сьогодні? Це не тільки про музику й гурт, а загалом про теперішні непрості воєнні контексти. Що є опорою?

Тримає перш за все сім’я, домашній затишок. Також мене підтримує спілкування з людьми — саме тому я дуже люблю жанр інтерв’ю. А музика — це просто привід спілкуватися з людьми.