Гуцул, що різьбить карпатську тишу

Село Вербовець неподалік Косова на Івано-Франківщині отримало назву від верб. Їх тут справді багато — вони ростуть, тримаючи корінням береги потічка Тарновець, позначеного на мапах, і його дрібніших відгалужень.

Іван зустрічає нас на мотоциклі й веде вуличками села до свого двору. Відразу за ворітьми — хата, за нею — майстерня. Минаємо будівлі, йдемо на берег. Потічок ділить сусідські городи навпіл. Там під сосною — такі зазвичай не ростуть у дворах, її посадили Іван із братом — масивний стіл і лавки.

«У спеку потічок майже пересихає. Але коли з гір сходить вода — навесні чи після літніх злив, — він стає справжньою річкою», — розповідає Іван Гіндей.

Стіл і лави він змайстрував також із верби. Дерево на городі Івана спиляли восени 2021 року. Верба була така велика, що коли вітер хитав її, валився берег.

Зрізáли вербу разом із сусідами. Планували, що збиратимуться за столом вечорами. Але в лютому 2022 року почалася велика війна. Іван із кількома товаришами пішли до війська, більшість воює досі. 

Майстерня — посеред подвір’я. У невеличкій будівлі колись був хлів: тримали свиней, корову, курей. Та коли поратися по господарству стало нікому — батько Івана рано помер, мама подалася на заробітки за кордон, а сам Іван пішов на фронт, дружина залишилась із двома дітьми, — приміщення стояло порожнє. Тепер замість стійл — робочий стіл, дерев’яні заготовки та інструменти. У повітрі запах свіжої деревини. Безшумно вештається кіт Смокі. І лише маленьке порося у дворі — угорська мангалиця Дональд, назване на честь американського президента, — нагадує, що в гарного ґазди має бути «худоба на свято».

Гіндей розповідає: зранку повернувся з Одеси. Каже, вперше за багато років дозволив собі відпустку. Про море згадує майже з дитячою гордістю: «Вчора ще купався». І всміхається: «Купання ще те — під обстрілами». За день нарахував п’ятнадцять повітряних тривог і побачив «зоряні війни». «Ми були на березі, у бік Вилкового. Дрони, ракети. Дівчина, що була поряд, вже холодна була — злякалася. Каже: “Я більше сюди не поїду”. А я після фронту сприймаю це зовсім інакше, навіть після карпатської тиші», — говорить Іван.

«Гуцул добрий, поки ти до нього добрий»

Іван Гіндей переконаний: люди, які народилися біля Карпат, живуть у правильному місці. Не лише тому, що поруч найвищі гори України й романтичні краєвиди. Прикарпаття, каже він, — ще й точка на карті, звідки «всюди близько». «До гір — рукою подати. До моря — не так далеко. До Румунії — сто кілометрів, далі — Болгарія. До Києва — якихось вісім-дев’ять годин машиною. Всюди можна швидко доїхати», — говорить він.

Сам Іван за кордоном був лише кілька разів: навідував маму в Італії, де вона працювала. Зате добре пам’ятає інший маршрут: Косів — Крим. До 2014 року разом із бригадою майстрів будував дерев’яні будинки на узбережжі. Каже, робота — золота: добре заробляли, а після роботи гарно відпочивали. «До моря — як до нашого потічка. У суботу, неділю чи на церковні свята гуляли досхочу», — згадує він.

Тепер Іван Гіндей ремонтує власну хату. Після смерті тата будинок став його відповідальністю. Традиційну гуцульську дерев’яну хату збудував ще дід Іван. Їй понад вісімдесят років.

Тато Івана Гіндея, також Іван, родом із Вербівця, що на рівнині. Мати — зі Снідавки, гуцульського села в горах, чи, як тут кажуть, «на горбах».

Запитую, яка різниця між гуцулами з гір і з рівнини. «Та є дикі і не дикі. Ви про це питаєте? — оцінює запитання Іван. — Дикі — то зараз відносно. Майже в кожній точці гір є інтернет. Навіть ті, що десь там нагорі, в полонинах, мають зв’язок. Усі знають, на якому квадратному метрі можна скачати фільм чи прочитати новини».

Іван щиро сміється. Каже, про гуцулів є стільки стереотипів, що розвінчувати можна довго. Але визнає: різниця у побуті все-таки є. Наприклад, у горах більше збережені народні традиції, тоді як на рівнині дужче відчуваються сучасні впливи. А характер, переконаний він, скрізь однаковий. Гуцули — горді й незалежні, мовчазні й закриті, запальні й непоступливі.

«Усі гуцули роботящі. Якщо треба — добрі. Якщо треба — вперті. Загалом нормальні люди, — говорить Іван. — А от якщо зачепити гуцула, біда чорна буде. Є такі випадки, що кажуть: “Як видиш кожух гуцульський, то трясе добре — бо там є гуцул”. Тобто у певних ситуаціях навіть кожуха варто боятися. Але поки ти до гуцула з добром — він тебе нагодує, напоїть, усе покаже-розкаже».

На кілька секунд замовкає, знову всміхається: «У нас є ще один вислів: “Гуцул добрий тоді, коли капелюх збоку”. Знаєте, що він означає? Капелюх збоку в гірських гуцулів буває лише раз — у труні, його кладуть поруч із небіжчиком». Чорний гумор, пояснює Іван, але в ньому є частка правди: до гуцулів треба шукати підхід, своїм у цій місцевості просто так не стаєш.

Любить Іван місцеві традиції. А найбільше — «весіллє». І згадує своє з дружиною Оксаною. Воно, як і всі традиційні, тривало тиждень.

Починається з понеділка: вся вулиця на три дні сходиться допомагати господарям. Встановлюють шатри, столи, готують їжу. «У нас кажуть: на весілля і на похорон треба заробити, — говорить Іван. — Усе має бути з розмахом. І без громади великого свята не зробиш».

У четвер починається головна частина свята: «зачинення» і власне святкування. Спочатку до хати під співи заносять весільне деревце. У Вербівці — ялинку, у горах — сосну. Для гуцулів весільне деревце — символ молодості, життя, добробуту й продовження роду, тому прикрашають його відповідно. Пір’їни когутів — великі, темні, із зеленим переливом — першими вішають на деревце батьки. Вони ж додають калину і гроші. Згодом долучаються родичі, друзі й сусіди.

У п’ятницю молодий і молода із дружбами й дружками запрошують гостей на свято. «У нас весілля майже завжди відбуваються окремі: у молодої в хаті — своє, у молодого — своє. Для чужих це дуже дивно звучить», — пояснює Іван.

У суботу — вінчання у церкві та застілля. Знову окремо у двох хатах. За стіл, згадує Іван, раніше сідали ближче до дев’ятої вечора. «Сто п’ятдесят пар — це ще так скромно вважалося, нижче середнього. Колись були і на тисячу двісті людей — шістсот пар», — уточнює. Гуляють до ранку — о п’ятій-шостій об’єднуються в хаті молодого чи молодої. І тоді вже переодягаються, навіть у місті, у вишиті сорочки, молодий знімає з молодої вінок, надягає хустку.

Іван зауважує: війна поставила багато традицій на паузу. Гуцули не влаштовують таких домашніх весіль, а скромніші — у ресторанах. «Люди дуже скучили за справжніми святами, кажуть: “Того вже не буде”. Буде! Просто війна має закінчитися», — впевнений Гіндей.

Бо гуцульське весілля — це не лише про молодят. Це про громаду, яка багато століть збиралася разом, щоб розділити і радість, і горе. Саме тому тут кажуть: на весілля, як і на похорон, людина має заслужити людей навколо себе. Саме вони й роблять свято можливим.

Ремесло чи мистецтво

Іванова майстерня більше схожа на музей сучасних подій в Україні, ніж на хатку різьбяра. З одного боку на серванті фото з Майдану, шеврони військових підрозділів, гільзи, з протилежного — світлини з війни та жовто-синій прапор з підписами побратимів третьої артилерійської батареї 10 бригади. Навпроти входу — амуніція, з якою Іван Гіндей був на фронті. Каже, лиш плити з бронежилета віддав хлопцям, а рюкзак, каска, медична сумка — автентичні. Біля вікна — стіл, інструменти для різьблення. Творчих робіт — одиниці. Каже, нема сил і часу накопичувати.

«Зараз принесу одну рахву, вам точно сподобається, — говорить він. — Вона справді гарна, я для мами робив». Іван іде до хати й повертається з великою дерев’яною шкатулкою, інкрустованою міддю. «Це для прикрас. Сучасний варіант», — пояснює він.

Насправді рахва — традиційна гуцульська кругла дерев’яна посудина з накривкою. У ній зберігали й переносили масло, бринзу і сир. Такі посудини, оздоблені різьбленням, щоправда, значно простішим за сучасне, були звичними в гуцульському побуті. 

Горіх або груша — найкращий матеріал для різьблення. Гарне дерево спочатку треба знайти, купити у власника, спиляти, потім — відвезти на пилораму. Великі розпиляні шматки можна побачити в Івановому дворі. Потім деревину три-чотири дні пропарюють у великих металевих баках: на дні — вода, над нею решітка, на ній дерево. Так воно стає м’якшим, поступливішим. 

Уперше Іван потрапив до різьбярської майстерні ще дитиною.

Його вчителями стали троє двоюрідних братів, які робили гуцульські рахви, скрині, шкатулки, миски, топірці, декоративні тарелі й продавали на знаменитому косівському базарі. 

«Мені було років дванадцять, коли я побачив, як вони різьблять, — згадує Гіндей. — Постійно крутився біля майстерні — мозолив очі. Вони казали: “Іване, йди звідси, не мішай”. Але мене знов тягнуло туди. Тоді ж у селі не було чим займатися — пасти бабусину корову, ганяти у футбол, бігати до потічка, тож я і повертався».

Наполегливість перемогла. Коли Іванові було тринадцять-чотирнадцять років, брати почали доручати йому найпростішу роботу: «цюкати», або «застукувати фон», тобто вибивати молоточком тло навколо орнаменту. Робота монотонна, але хлопець був радий і їй. Ще б пак — отримав перший гонорар! Мільйон купонокарбованців, перших грошей незалежної України.

З часом Іван відчув, що може створити свою рахву від початку до кінця. Зрештою один із братів здався: дав йому шматок дерева, наніс найпростіший геометричний орнамент — «копаницю» — і попросив показати результат. Буде добре — довірить щось більше. Іван дуже старався. У різьбі найважливіше — відчувати волокна дерева, ніби вловлювати їх. Іван зробив, брат дотримав слова: вирізав дерев’яну тарілку. Її Гіндей оздобив і продав на базарі. За зароблені гроші купив нові горіхові дощечки. Місцевий майстер виточив із них три маленькі рахви — Іван прикрасив різьбою. І справа пішла.

Відтоді Іван працює сам. Придумує орнаменти без шаблонів. «Усе — з голови. Олівець, лінійка, циркуль — і починаєш малювати, як душі хочеться», — каже він.

Попри поширене уявлення про «традиційні» косівські орнаменти, Іван Гіндей переконаний, що кожен майстер створює власну композицію. Традиція проявляється не в копіюванні готових візерунків, а в знанні мови орнаменту і принципів його побудови.

Гортає альбом із фотографіями своїх виробів. Є шкатулки з тризубами, спеціальні бокси для військових нагород, скрині, ґудзики, сережки. Говорить, що сучасні майстри прикрашають дерево бісером чи перламутром, а він любить більш стримане оздоблення — міддю, як у старовину, та надає перевагу сухій різьбі геть без прикрас.

«Скрині — дуже давня робота, — пояснює Гіндей. — Переважно для одягу. Уявіть, якого розміру мала бути скриня гуцульської нареченої, якщо тільки сорочок у ній мало бути щонайменше двадцять чотири. А ще ж усе інше. Скриню з приданим починали збирати, коли дівчина була ще маленькою. Простіші скрині використовували для зберігання зерна».

Для Івана різьблення давно перестало бути просто ремеслом. Це стан душі, в якому він знаходить спокій. «Найбільше люблю, коли зранку встану, навколо тиша, ніхто не телефонує, не пише, не відволікає», — говорить він.

Звідки така любов — не знає. Припускає, від маминого прадіда, який різьбив у Снідавці. Хоч Іван його ніколи й не знав.

Сьогодні роботи Івана Гіндея можна впізнати не лише за манерою виконання, а й за масштабом. Серед його найбільших проєктів — оформлення інтер’єру ресторану «Аркан» у Шешорах, за двадцять кілометрів від Косова, і двометрова тарілка, що увійшла до Книги рекордів України.

Попри всю свою майстерність та любов до дерева, Іван каже: в Україні складно заробляти на життя творчістю, вона — радше хобі. Кожен народний майстер має мати надійний тил — роботу, аби годувати родину. 

Окуляри для «ДахиБрахи»

У 2014 році до Косова приїхав американець українського походження Нік Розар. Його мати — етнічна українка, та сам Нік раніше в Україні не бував. Він приїхав на косівський базар, роздав кільком майстрам однакові дерев’яні оправи для окулярів, виготовлені в Китаї, і запропонував оздобити їх у власній техніці. Іван отримав одну з них. Зрештою з десятка майстрів американець обрав працювати з трьома. Серед них був Іван Гіндей — знавець сухої різьби.

Сьогодні китайських деталей у цих окулярах уже немає. Оправи виготовляють в Івано-Франківську на високоточному обладнанні, адже вручну досягти такої точності неможливо. «Комп’ютер робить тільки форму. Усе, що дає окулярам характер, — руками», — каже Іван.

За його словами, попри унікальність виробів і складний процес виготовлення, проєкт не приносить прибутку. Окуляри продають лише у США — на мистецьких ярмарках та через сайт Розара. Коштують вони приблизно двісті доларів. Після початку великої війни Нік спрямовує весь прибуток на допомогу українському війську.

Нещодавно окуляри допомогли зібрати гроші й для підрозділу Івана. Майстер зітхає: не секрет, що збирати необхідні суми на допомогу війську стає дедалі важче.

Але своїм хлопцям він не може відмовити. Запит був на шини для автівки, що коштували 26 тисяч гривень. Гіндей написав у соцмережах, але за кілька днів вдалося зібрати лише півтори тисячі. Вирішив діяти інакше. 

У Львові саме мав відбутись музичний фестиваль «ЧекаFest», на ньому виступав улюблений гурт Івана «ДахаБраха». Він подумав: це знак — треба їхати. Взяв два лоти для аукціону — розписані латунні артилерійські гільзи, які сам привіз із фронту, й останні дерев’яні окуляри.

Наталка Галаневич: «Коли нам глибинно болить якась тема, це завжди має політичне значення»

Акторка й музикантка — про репресоване мистецтво, роботу з іноземними аудиторіями й силу краси

Приїхав, підійшов до організаторів: мовляв, ось у мене збір, допоможіть, підтримайте. Ті у відповідь: у нас багато лотів, але давайте спробуємо, стійте під сценою, коли ваше ім’я назвуть — виходьте. Зрештою аукціон відбувся, гільзи Іван продав. І коли вже був перед сценою, зрозумів, що співатиме «ДахаБраха». Підійшов і покликав фронтмена гурту Марка Галаневича. Знайомі вони не були, але Іван сказав, що він шанувальник, і подарував окуляри. «Я просто хотів подякувати за творчість, за те, що надихає: в моїй майстерні часто звучать їхні композиції», — згадує майстер. Галаневич одягнув окуляри просто на сцені й виступав у них.

До Росії на заробітки

Іван розповідає про фото на стіні майстерні. Згадує часи Революції гідності, як грудневого дня 2013 року поїхав із друзями до Києва: «Україну рятувати від об’єднання з Росією». Пробули у столиці кілька місяців, «аж до перемоги Майдану».

Після Майдану повернувся до Вербівця. Працював, але постійної роботи не мав. Аж у 2018 році знайомий запропонував підробіток… у Росії. «А знаєте, тоді багато хто їздив — треба ж було якось сім’ю годувати», — спокійно говорить Гіндей. Від початку 1990-х місцеві їздили на заробітки не тільки на Захід, а й до Росії. Війна на сході України не припинила цієї практики. Тож Іван пристав на пропозицію сусіда їхати торгувати на новорічних ярмарках.

Гіндей знов робить паузу, ніби згадує: «Мені друг тоді зателефонував і каже: “Чи ти дурний, куди їдеш? Ти за що стояв на Майдані?”. А що я? Дійсно, не розумів. Майдан давно був. Війна тривала десь далеко від Карпат. У моїй голові була пауза. А родину ж годувати треба», — продовжує майстер.

А між тим Іванів двоюрідний брат Руслан Тинкалюк, із яким він чергував на Майдані, у 2014 році долучився до добровольчого батальйону «Донбас». Був в Іловайську, потрапив у полон. Звільнити його вдалося лише за чотири місяці — у грудні 2014-го. «Ми ж гуртом його зустрічали у Косові. Але у 2019 році я вже про те майже забув», — резюмує Іван.

Товар до Росії Іван і його компаньйони везли з України: ялинки, новорічні іграшки, мішуру. Вантажили цілі фури. «Я тричі їздив на Урал. Сам за кермом. 9800 кілометрів в одну сторону. Торгував у найбільших, найпопулярніших торгових центрах Санкт-Петербурга, Новосибірська, Красноярська, Омська, — робить паузу Гіндей, задумується. — Це страшно далеко. Що таке Омськ? “Отдальонноє мєсто ссилкі каторжніков”, так розшифровується. Ми стояли там, де взимку було мінус п’ятдесят градусів… Тоді я не відчував того, про що зараз говоримо…» 

Доброволець

24 лютого 2022 року Іванові знов подзвонив друг, який дивувався поїздці до Росії: «Що ти там?». Іван відповів: «Я в автобусі».

Це був перший автобус, яким хлопці з Косова й поближніх сіл їхали до військкомату в Коломиї.

У перший день повномасштабного вторгнення на світанку російські війська вдарили ракетами по аеродрому в селі Корнич поблизу Коломиї. Гуркіт чули всі навкруги.

«Усі в паніці, всі на ногах. Я беру наплічник, кажу родині, що ненадовго — з понеділка мені на роботу. Але сам розумів: дадуть повістку, швидко оформлять — піду воювати», — згадує Гіндей.

В обленерго, де Іван на той момент працював, за рік до повномасштабного вторгнення запропонували пройти військові збори. Гіндей в армії не служив, але, каже, відкритий був до пропозиції. Поїхав на Яворівський полігон на місяць. «Класно було: пацани, двіжуха, казарма, військове життя — романтично. Місяць, і я водій БТР», — додає він.

Приїхали до Коломиї. Людей навколо багато. «Записували всіх, тільки не п’яних. Хоча чому? Були серед них нормальні хлопці, просто всім страшно було, хильнули для сміливості. Декого пізніше мобілізували, — розповідає Іван. — Дівчата-працівниці заповнювали форми на колінах, плакали. А в нас був настрій бойовий: зараз це все порішаємо — виженемо кацапів і повернемося додому».

У військовому квитку Івана залишився запис «не служив». Квиток забрали і повернули з відміткою олівцем. Видали нову піксельну форму й автомат. Прийшов командир — ділити на групи відповідно до написів у квитках. «А там: АДН, ПТАДН, САДН… Що це таке — хто знає. А я ж тільки потім зрозумів, що АДН — артилерійський дивізіон, ПТАДН — протитанковий артилерійський дивізіон, САДН — самохідний артилерійський дивізіон», — говорить Гіндей.

Так Іван потрапив у коломийську 10 окрему гірсько-штурмову бригаду «Едельвейс». І отримав два позивні: Гуцул і Гріндей, співзвучний із прізвищем.

Далі були на Волині. Розвантажували фури зі снарядами. Потім поїхали у Малин на Житомирщині. Поки російські війська були на сусідній Київщині, Малин часто зазнавав повітряних ударів: близький тил. «Одного разу пішов прати термобілизну. Треба було трохи відійти в ліс до джерела. Набираю воду у відро, як налетів літак і почав обстрілювати. Я притулився до дерева, молився, — згадує Іван. — Думав, як там хлопці. У Коломиї нам дали форму й автомати. Ані бронежилетів, ані касок. Ще думав напередодні: якщо буде приліт, то всі ми, 80 людей, загинемо від уламків цеглин. Літак пролетів, я повернувся. Йду, а хлопці жартують: “Що, не треба знову прати?”. І смішно, і не дуже».

Знову повертається до стіни з фото. Вказує на світлину молодого хлопця: «Сергій Марчук із Косова, також з обленерго. Йому назавжди 25 років».

«Едельвейси» на сході

У Малині формували бойові розрахунки артилеристів. «Командиром гармати став Микола з Коломиї, позивний Компас, — розповідає Іван. — Він уже мав досвід участі в АТО. До нього приєднався Андрій Борищак, який також уже воював. Були ще Сашко Лаврук, Володя Польнюк, Микола Герасимюк і я — усі з Франківщини. І раптом запитує головний: хто хоче вже на бойові? А ми вже готові — скільки можемо сидіти, по лісах возять із лютого, хотілося вже виконувати свою роботу. Орли! Йдемо! Так був сформований перший бойовий розрахунок — наш».

23 травня 2022 року Іван із побратимами поїхав на Донеччину. Приїхали у район Зайцевого. 

Іван каже, крім згуртованості, в них не було нічого, хіба коротке навчання, де стріляли холостими. Івана призначили досильним 122-міліметрової гаубиці Д-30. «Командир і навідник — основні. А я номер розрахунку. Моя робота проста: піднести снаряд, дослати його у ствол гармати, потім зарядити гільзу, — пояснює він. — Відкривав клин затвора, брав спеціальний важіль і досилав. Після пострілу відкидав гарячу гільзу вбік, щоб не заважала. Далі хлопці заряджали знову. На навчаннях командири побачили, що ми “чоткі пацани”, — і в бій».

Позиція — біля прямої асфальтованої дороги, обабіч — посадки. Ані назви, ані локації Гіндей зараз не згадає. «Ми — солдати, нам все одно», — каже він.

Гармати стоять у посадках, бліндажі — через дорогу. Відстрілялись — ховаються. «Комбат кричить у рацію: “До бою!”. Ми вибігали, знову б’ємо: перша батарея, друга, третя. Приходить відповідь. І так весь час. Російські дрони тоді ще так, як зараз, не літали, а то б спалили всіх одразу», — додає він.

Хто з росіян навпроти, ніколи не знали. Та й хлопцям все одно було. «Ми знали, що кожен постріл бачить навіть Київ. І мені радісно було, коли командир говорив: “Гарно відпрацювали”. Це означало, що ми влучили», — каже Іван.

Навіть в окопах старався думати про хороше. Згадував найперше дітей: старшого Остапа і молодшого Святослава.

Святослав народився 24 вересня 2022 року, коли Гіндей був на бойових. «По рації командир каже: “Покличте Гіндея”. Я думаю: знову щось треба тому комбату — я його не дуже любив. Підходжу. Чую: “Вітаю, у вас народився син”. Я відповів: “Дякую”. І все. Я ще два дні після цього воював. Потім повернувся на базу, а вже звідти поїхав додому. Приїхав — малий вдома, ніяких пологових, кульок. Потрапив на “після свят”», — сміється Іван.

Ситуацій, коли міг загинути, Іван мав багато, та про них намагається не думати. Але один момент згадує. Якось заїхали на позицію під Зайцевим. Гармата, хоч і мала бути мобільною, була закопана на одному місці. Почали вивантажувати снаряди, їжу, воду. Аж тут в Івана защемило нерв. Ані розігнутися, ані ходити не міг — страшний біль. Мучився певний час, допоки у рації не почув голос командира Компаса: «Евакуюйте Гіндея — він непрацездатний». «Мені тоді було страшенно незручно, навіть соромно. Сам розумів: лежу, як мішок картоплі, поки хлопці працюють — нічим допомогти не можу», — каже.

Відвезли до лікарні в Дружківці. Там вгамували біль. І в той момент пролунав дзвінок до лікаря: загинув навідник з третьої батареї, командир — поранений. І за кілька хвилин новина: Коля Компас усе-таки загинув.

Іван звільнився з війська у 2024-му через хворобу старшого сина Остапа. Хлопцеві діагностували дисплазію суглобів — він фактично перестав ходити, відчував постійний біль, одна нога стала коротша за іншу. 12-річний малий потребував термінової операції, на яку збирали кошти громадою, а потім — постійного догляду. Остапа доводилось носити на руках. Чоловічих рук родині не вистачало.

«Пам’ятаю, як одразу з фронту я їхав до лікарні у Львів, де Остапові зробили першу операцію, — згадує Гіндей. — Малий лежав і не міг ходити. Потім була друга у Києві та заміна суглобів — штучних має вистачити на тридцять років. Звідки та хвороба виникла — ніхто не знає, робили генетичні аналізи, спадковості не виявили». Лікарі припускають, що через ковід: під час епідемії вся родина хворіла.

Недуга сина, стрес, зміни у світогляді, як каже Іван, вплинули на родину — Іван і Оксана розлучилися. Тепер вони не живуть разом, та Іван підтримує хлопців: Святослав росте, Остап реабілітується — ще трохи, і ганятиме на велосипеді. 

«Коли говорять про мене: “Він служив”, — заперечую. Я не служив, я воював. Воював з москалями. З тими, зокрема, яких я бачив за Уралом», — розмірковує Іван.

Зараз говорить: не шкодує, що колись їздив працювати в Росію. Бо саме там побачив, які вони: «Якось мене одна знайома запитала: “Ти ж був у Росії до війни. Які вони, ті росіяни?”. Байдужі. Байдужі до всього, крім себе. Весь час незадоволені. Вони не люди, вони кацапи. Колись один дід на пасовиську згадав приказку: “Із верби — лоза, з лози — коза, з кози — цап, а з цапа — кацап”. Усі росіяни — хворі люди. Вони б ніколи не вижили в таких умовах, як ми. Бо ми боремося, справді, за нашу свободу, незалежність. Між нами і ними на кордоні має бути справжній кордон — стіна та рів, не такий, як за часів Яценюка (проєкт «Стіна» — укріплення кордону з Росією; розпочав його уряд Арсенія Яценюка у 2014 році та не завершив, зокрема, через розкрадання коштів — ред.). Кордон на кілька століть. Можливо, після цього не ми, а наші далекі нащадки зможуть із ними говорити».

Нині Іван, який ще зовсім нещодавно, здавалось би, толерував російську мову, про тих, хто нею спілкується під час війни, висловлюється різко. «Коли мені було років чотирнадцять і я продавав різьбу на базарі у Косові, радів, що чув російську: приїхали туристи з Києва чи Харкова, зараз щось куплять. Для мене це були покупці. Потім, коли ми сиділи на складах у Росії, пакували продукцію, то наш сусід-підприємець казав: “Давай пробувати говорити російською”. І ми пробували. Але зараз не можу цю мову навіть чути. Знаєте, як важко мені було в Одесі на відпочинку, де доводилось її чути», — говорить майстер-різьбяр та ветеран.

Інколи Іван запитує себе, чому деякі батьки говорять зі своїми дітьми російською: «Нехай між собою, але чому з дитиною, новою людиною так чинять?! Мені так хочеться, аби колись ці хлопчик чи дівчинка у своїх батьків суворо запитали: “Тату, мамо, чому ви вчили мене російської під час війни?”. Ракети летять на голови, а вони все російською говорять».

Ми виходимо з майстерні, на вулиці вже давно стемніло. Господар проводжає до воріт. Каже, що часто ввечері прислухається до тиші на вулиці. «Уже хочеться, аби все було як раніше, аби хлопці, мої сусіди, повернулися з війни. Або ж мені доведеться до них знову приєднатися, бо ця невизначеність вбиває», — говорить стиха Іван Гіндей.

Читайте до теми

Позивний Остапчик

Бойовий медик 12-ї бригади Національної гвардії України «Азов» Остап Швед вижив у полоні в Оленівці й повернувся на службу, бо його мрія — перемога

Незалежність Олександра Глядєлова

Тридцять п’ять років Олександр Глядєлов знімає одну довгу історію — про свободу та її ціну

Євгенія Кононенко: «Війні пасує жанр, коли сильні люди долають тяжкі обставини»

«У мене немає дому», — каже письменниця, яка живе в Ліоні, пише про Київ і досліджує історію українських емігрантів у Нью-Йорку