Незалежність Олександра Глядєлова

Влітку 1989 року в Олександра Глядєлова розпочалося нове життя, яким він живе дотепер. 

Доти він працював інженером-оптиком в Інституті проблем міцності у Києві: розробляв лазерні вимірювальні системи. З-поміж іншого, він придумав схему для приладу, який мав вимірювати швидкість повітряних потоків над гвинтом гелікоптера. Коли завершив, із почуттям виконаного обов’язку одразу написав дві заяви: на відпустку і на звільнення. Усе більше часу в його житті почала займати фотографія. 

Новим життям ось-ось заживе і Україна. 

Обидва ці життя Олександр Глядєлов описує коротко: «Свобода».   

У газетах і журналах (спершу московських) почали писати про масові репресії радянського режиму. На хвилі «гласності» оприявнювалася нецензурована правда про Чорнобильську катастрофу. Кияни виходили на протести й голодування, вимагаючи демократичних змін та незалежності. Серед протестувальників майоріли прапори: жовто-блакитні та червоно-чорні. Люди створювали громадські об’єднання та творчі спілки. 

До одного з таких об’єднань  — групи фотографів «Погляд» — належав і Глядєлов. «Погляд» став середовищем, де сформувалися нова документальна фотографія та сучасний спосіб говорити про дійсність — на противагу старим радянським канонам. Перші виставки неформального об’єднання закривали «спеціально навчені люди» за годину-другу після відкриття.    

«У радянський час фотографи возили за собою галстуки для механізаторів. Світлини мали бути парадними, показовими, закликати до нових звершень і світлого майбутнього. Тільки з красивого боку показувати радянську людину, культуру, спорт, природу, — розповідає Олександр. — Ми ж фіксували парадокси справжнього буття. Наприклад, мій колега та один із засновників групи, Валерій Решетняк, який сам із села, зняв дуже правдиві фотографії про те, яким було українське село. А ще — про те, як живуть дорослі люди в гуртожитках — так званих малосімейках. Це була неприкрита реальність замість дозволеної показухи».  

«Погляд» заклав фундамент незалежної української фотожурналістики та зосередився на гострих соціальних темах. Глядєлов більше не розлучався з фотоапаратом. Перші роки української незалежності були для нього — як і для країни — всім водночас: карнавалом, вибухом, бідністю, що спонукала до винахідливості.

«Виникало багато театралізованого, живого. Влаштовували мистецькі перформанси; у магазинах з’явилася ліцензійна музика на компакт-дисках. Селяни, які раніше мріяли про власну землю, тепер бралися на ній господарювати. Комбайнери, які пересіли з «Колоса» на John Deere, казали, що це наче побувати в космічному кораблі. Для багатьох незалежність була неочікуваною, але згодом виявилася закономірною. Люди пробували нові способи життя».  

Олександр — теж. У різний час він працював колумністом, копірайтером, фотографом у газеті, але певної миті вирішив, що його особиста свобода полягає саме в документальній фотографії. У змозі працювати над тим, що існує довше, розтягнувшись у часі. 

У його об’єктив у той час потрапили одні з перших — після п’ятдесяти років мовчання у Радянському Союзі — вшанувань репресованих у Биківні. Під соснами лежали люди, вбиті без імені й поховання. Олександр фотографував таблички на деревах з іменами розстріляних — і серед людей, що прийшли пом’янувати рідних, впізнав знайомого фотографа. Він лежав, притулившись до сосни, і ридав. Олександр опустив камеру.

У 1992-му в об’єктив Глядєлова потрапили українські нацгвардійці — тоді ще зовсім молода структура: «Наше перше військо було сильне і проукраїнське. Багато офіцерів внутрішніх військ, які вже брали участь у конфліктах на території Радянського Союзу, повернулися додому, коли настала незалежність. Всі присягнули Україні». Цю Нацгвардію розформують у 2000-му. 

Глядєлов зустріне свого знайомого полковника на Помаранчевому майдані серед протестувальників. Той відведе його в бік до товариша, який розстебне куртку, а під нею — прапор: нацгвардієць зберіг його ще з тих часів. Олександр вийшов на мітинг як громадянин, обурившись фальсифікацією результатів виборів, і залишився як фотограф. 

У 1992-му Глядєлов знімав війну у Придністров’ї: «Я заїжджав у зону бойових дій із так званими донськими козаками, одягненими у строї імператорської армії, з шевронами, папахами. Серед них був хлопець, років 18 на вигляд, вбраний мічманом російського імператорського флоту, весь у чорному».

Коли у 1996-му документував Чечню, побачив, як саме ця війна може виглядати в Україні: «Грозний і Бахмут — одні й ті самі пейзажі, ті самі зруйновані міста». 

Війна, яку Глядєлов знімає в Україні з 2014 року, — інша, ніж ті, які він бачив деінде: «Гігантська тотальна війна, якої не було в Європі з часів Другої світової. Масштаб і техніка, яких не існувало раніше».  

І водночас вона вкладається у логіку того, що Глядєлов раніше прожив і задокументував: «Імперська свідомість не зникла з розпадом Радянського Союзу і відроджується у всіх нових війнах, які зачинає Росія. Це імперія, яка розпадається з 1917-го, і мені б дуже хотілося побачити завершення цього процесу». 

Фотографії Олександра Глядєлова зафіксували 35 років змін в українській державі. Його архів зберігає явища, які вже стали історією: наприклад, безпритульних дітей, які опинилися на вулицях через економічний злам, домашнє насильство та державну байдужість. Епідемія ВІЛ/СНІДу в Україні, яку вдалося подолати завдяки прогресу в лікуванні та зусиллям громадських організацій. 

Тридцять п’ять років Олександр Глядєлов знімає одну довгу історію — про свободу та її ціну.