Євгенія Кононенко: «Війні пасує жанр, коли сильні люди долають тяжкі обставини»
«У мене немає дому», — каже письменниця, яка живе в Ліоні, пише про Київ і досліджує історію українських емігрантів у Нью-Йорку
Наталія Лебідь, Валентина Поліщук
21.07.2026
Наталія Лебідь, Валентина Поліщук
21.07.2026
Авторка художньої прози, есеїстка й перекладачка Євгенія Кононенко проживає непросте життя. Як і всі ми, по кому важким асфальтовим катком проїхалася війна. Євгенія потерпає за життя і безпеку своїх близьких: сина, який воює, онуки й невістки в Україні. Доля вже забрала в неї доньку: важкохвора молода жінка померла у Франції, куди Кононенко разом із нею виїхала на початку повномасштабного вторгнення. Нині 67-річна Євгенія курсує за маршрутом «Ліон — Київ», адже її «французька» частина життя триває. Рік тому додалася ще й «американська», адже письменниця працювала в Нью-Йорку. Та де б вона не була, Євгенія Кононенко робить те, що вміє і любить: пише книжки.
А пише вона тридцять з гаком років. Її перші публікації — переклади з французької — виходили ще у 1992 році. Далі була власна творчість: оповідання, есеї, романи. І єдина збірка віршів, хоча поетичні рядки інколи розкидані й по сторінках прозових творів: так, римуючи, проявляють себе її герої. Чимала частина написаного Кононенко присвячена Києву. Інший важливий мотив — фемінізм: про упослідження жінок Євгенія писала тоді, коли більшість обходила цю тему стороною. Є в її творчості й історія радянщини, густо замішана на власних рефлексіях та родинних травмах. І в цьому розмаїтті впізнаваним залишається стиль Євгенії Кононенко: трохи сухий і позбавлений сентиментальності, але при цьому глибоко емпатичний.
Говоримо з письменницею про її життя у Франції та роботу в Америці, про враження від Києва часів війни, про долю емігрантів і відчуття дому.
Цей текст створений завдяки підтримці Спільноти The Ukrainians Media — тисячам людей, які системно підтримують якісну незалежну журналістику.
Євгеніє, в літературі з давніх-давен є жанр мандрів. Чи вважаєте ви, що ті, хто виїхав після 24 лютого 2022 року з України і почав фіксувати своє буття за кордоном (а ви саме так і зробили), дає цьому жанру новий напрям і розвиток?
Поки що зарано говорити про новий напрям, пов’язаний саме з повномасштабним вторгненням. Найближче до нас «оновлення» жанру сталося після Другої світової. Маю на увазі хвилю мігрантів, які тікали з СРСР. Це були люди, які не хотіли жити під Сталіним і тікали від радянських репресій, таких же жорстоких, як і гітлерівські. Ці люди справді пережили щось неймовірне. Поневіряння по Європі, голод, потім табори displaced persons, потім переїзд через океан, перші роки в Сполучених Штатах або Канаді…
І тільки згодом вони ставали благополучними громадянами цих держав і писали свої спогади. Це мовознавець Юрій Шевельов, громадський діяч Олександр Семененко, письменник Улас Самчук, перекладачка ООН Тетяна Фесенко й інші автори стилістично добре написаних мемуарів. Але тягар страшних років, які проминули, завжди проситься назовні, тож спогади написали й люди, які не були літераторами та інтелектуалами. Там значно гірша стилістика, іноді ці твори важко читати, але все одно це приголомшливий фактаж.
Євгенія Кононенко завжди була дуже київською письменницею. Події багатьох ваших творів відбуваються в місті, яке ви, як здається, дуже любите. Чи відбулось у вас переосмислення поняття дому? І де зараз ваш дім?
У мене немає дому. В поважному віці я не маю приміщення, яке б умеблювала, як мені зручно, де б висіли улюблені картини, бодай копії. Мої книги складені й запаковані у картонних коробках, і я не знаю, чи колись вони переберуться до шафи. В Ліоні я живу в помешканні викладачки французької мови Марі-Франс Клер, яка, вийшовши на пенсію, написала кілька книжок спогадів, зокрема «Неймовірну подорож», яку я переклала. Марі-Франс дала мені прихисток у своєму домі, а сама живе в іншому місці, приїздить зрідка. В домі Марі-Франс я написала вже чотири книги. Але це не мій дім, там її книги, картини, статуетки. Одна моя подруга радить мені асоціювати себе не з нахлібницею в чужому домі, а з мандрівним філософом Григорієм Сковородою. В нього теж не було дому.
Київ залишається вашою любов’ю?
Київ лишається потужним джерелом мого письменницького натхнення. Щойно я дописала роман «Бідні родичі», героєм якого є, зокрема, Київ. Тільки не теперішній, а давніший. Бабуся моєї протагоністки народилася ще за Російської імперії, як і моя бабуся. А сама дівчина живе у Києві 1980-х, який любить, досліджує, шукає в ньому таємниці свого роду. Потім жінка з її рідні приїздить до Києва, де не була кількадесят років, і не може без сліз ходити сучасним Хрещатиком, бо пам’ятає довоєнний.
Я теж хотіла пройтися прохідними дворами старого Києва, щоб дописати останні сторінки «Бідних родичів». І не знайшла того, що шукала. Адже старі будинки, які в Європі ремонтують і підтримують, які є гордістю міст, у Києві стали бідними родичами київських безликих новобудов.
Мені довелося блукати не київськими подвір’ями, а тунелями своєї пам’яті, що я могла робити і в Ліоні.
Але все-таки про воєнний Київ. Звісно, не на рівні зруйнованих будинків чи, навпаки, зведених нових. А на рівні, так би мовити, дихання. Які тепер його ритми й вібрації?
Київ — це велика універсалія, яка має багато вимірів. Я їхала з Києва в кінці березня 2022 року, і там панували тривожні вібрації війни. Тепер їх нема, хоча є обстріли і страшні руйнування.
За моїми суб’єктивними відчуттями, Київ повернувся до себе довоєнного. Найбільше трагізму і чорної туги було якраз у березні 2022 року, коли ми з моєю хворою дочкою виїжджали з України. А під час моїх наступних приїздів Київ, незважаючи на бомбардування й відключення електроенергії, видавався мені в якомусь сенсі здоровішим, якщо говорити не про будівлі й вулиці, а про поведінку людей. У 2022-му це було місто війни, але нині це місто, яке живе своє звичне життя попри все.
І мимоволі весь час порівнюєш Київ нинішньої війни із подіями Другої світової, яку ми знаємо за книжками й кінофільмами. Працюючи в американських архівах, я дізналася більше про бомбардування Дрездена у 1945 році. І тепер краще розумію «Бойню номер п’ять» Курта Воннеґута, який був американським військовополоненим у Дрездені й пережив те пекельне бомбардування. Сталін у Ялті 1945 року виторгував собі частину світу, проте захопити її, чи то пак «звільнити», сил уже не мав. Американці прийшли на допомогу союзнику і буквально через пару днів після Ялтинської конференції разом з британцями скинули на місто чотири тисячі тонн бомб. У Дрездені загинули двадцять тисяч мирних громадян… Так союзники звільняли від Гітлера для Сталіна територію під Німецьку Демократичну Республіку.
Київ теж міг стати Дрезденом, якби не наша ППО і не допомога партнерів…
Я не військова експертка й не беруся оцінювати, що було б, якби… Нинішня війна триває, і відбувається багато залаштункових подій, які аналізуватимуть майбутні історики. В Америці мені довелося чути сумніви у запасах конвенційної зброї Росії та в її здатності завдати значних ударів по Україні без застосування «ядерки»…
За кордон ви виїхали головним чином задля лікування доньки Анни. Її хвороба збіглася з початком великої війни. На превеликий жаль, Анна померла і була похована у Франції. А ви не повернулися. Чи означає це, що з Францією у вас виник особливий зв’язок — через місце упокоєння вашої дитини?
Певною мірою так. Я приходжу до Ані на ліонський цвинтар Ґільот’єр, і там добре думається про вічне. На цвинтарі мешкає багато котів, які є зв’язковими між реальним світом і потойбіччям. У Франції я оточена турботою своїх нових друзів. Нічого подібного я не планувала: склалося так, як склалося. Моя невістка з онукою залишаються в Україні, ближче до чоловіка, і це природно. А син Вадим воює від першого дня повномасштабного вторгнення.
Ви написали книгу про 2022 рік, яка тематично ширша за смерть вашої дитини. Вона про втрату міста, країни, звичного способу життя. І все-таки в першу чергу вона про Аню. Спасибі вам за відвертість, яка для когось, можливо, стане тим «терапевтичним письмом», про яке зараз багато йдеться. А чим для вас була робота над книжкою?
Я рефлексую про все, що трапляється зі мною, і про природу власних емоцій також. Певне, я писала цю книгу, щоб осмислити «час на війну і час на мир», рядок із книги Екклезіаста, який взяла за епіграф. Лихо моєї Ані не було пов’язано з російсько-українською війною. І я думала, що он як воно сталося: багато хто з моїх друзів перебуває в ситуації війни, а я далеко, в добрих умовах спокійної Франції, але мені теж дуже тяжко біля ліжка смертельно хворої Ані. Але війна дістає й там. Це перш за все тривога за сина, який на війні від першого дня.
Саме про це моя есеїстична книга «Той божевільний рік». Писати есеїстику легше, ніж компонувати художній твір, я це можу твердити як авторка і того, і того. Але є читачі, які більше полюбляють есеїстику, аніж сконструйовану літературу. До речі, «Той божевільний рік» зараз перекладають італійською, мені дуже приємна реакція перекладача Алессандро Акіллі.
І все-таки — хоч як цинічно це звучить — як письменниця ви втратили шанс прожити цю війну в тому ж обсязі, в якому її проживали усі ми. Не шкодуєте про досвід, який не став вашим?
Він став і моїм. Під час обстрілу Києва 2 червня я провела ніч у метро разом зі своєю маленькою онукою та її мамою. А до того була весь час у контакті з друзями: ми спілкувалися, обговорювали події війни. За сучасних комунікацій у віртуалі пізнаєш усе те, чого не пізнав у реалі. Але погоджуюся, що живе переживання — це живе переживання, а не ролик із ютубу…
Життя у Франції дало мені можливість спокійно працювати над книгою, яку я щойно завершила, останні фрази дописувала вже в Києві. В ній переосмислений інший воєнний досвід — не мій, а той, що мали мої бабуся і мама, які жили в Києві під час німецької окупації. Та війна була настільки розтиражована в радянській культурі, що мимоволі впливала на тих, хто не знав її у реальності. А для мене ту війну доповнили родинні спогади, фрагментарні й болючі. І потрібен був спокій, щоб вкласти це в художній твір.
За кордоном ви написали три книжки.
Вже чотири. Видані три, четверта в роботі.
Дві з виданих книжок — це, власне, «нотатки подорожнього», про які йшлося на початку: «Той божевільний рік» і «Нескінчені розмови». Третя книжка — «Леся Українка. Драма усвідомлення Тіні» — про творчість письменниці крізь призму юнгіанства. Здається, ви ще ніколи так послідовно не зраджували фікшн із нонфікшном. Чому так сталося?
Давайте я відповім вам на це питання також із точки зору юнгіанства. Мені подобається Юнг і метафізика цього мислителя. Бо якщо Фройд казав, що все треба «о-свідомлювати», тобто виводити несвідоме у свідомість, то Юнг вважав, що треба щось лишати в несвідомому. Бо в тому казані несвідомого вариться інколи щось дуже важливе. У моєму казані «зварилися» ці три нонфікшн-книжки і вже «доварився» великий роман.
Який жанр найбільше пасує нашій війні? В царині прози нині превалюють новели або оповідання, в царині поезії — верлібри. Мало хто утруднює себе пошуками рими, коли пише війну, і так само мало хто замахується на великий роман. Це виправдано?
Війні пасує жанр, коли сильні люди долають тяжкі обставини і це описано чесно, без пафосу і прикрашань. Тоді це привабливо для читача. Хоча насправді ще зарано говорити про жанри, пов’язані з війною. Війна триває, для її осмислення потрібен повоєнний час, а він ще не настав. Тому й література поки що не «настоялася». Найкращі антивоєнні романи Гемінґвея й Ремарка написані через роки після війни.
Зараз ми інакше дивимось на Ремарка. Він описує події Першої світової у трактуванні німця, тобто представника нації, яка була серед призвідників цієї війни…
Особисто я дивлюся на твори Ремарка так само, як і в радянські часи, коли читала їх із захватом. Бо в його книгах є щирий досвід людини на війні і його щире осмислення. Твори Ремарка відрізнялися в кращий бік від брехливих радянських творів про війну. Це відразу відчули радянські читачі. Я читала «Час жити і час помирати», «Тріумфальну арку», «На Західному фронті без змін» ще в школі, тобто в сімдесяті. «Три товариші» — це міжвоєнний час, не війна, але це теж дуже добрий, щирий твір.
Кілька слів про господиню дому, в якому ви живете у Ліоні. Адже в неї є своя історія того штибу, що заслуговує бути розказаною бодай коротко…
Марі-Франс Клер народилась у Франції і завжди знала про своє українське коріння, але цікавитися ним почала, вже коли вийшла на пенсію, пропрацювавши багато років викладачкою французької мови і літератури в ліцеї. Її інтерес до родинної історії прокинувся з початком Євромайдану і згодом — російсько-української війни. Написала свою першу «українську» книжку — «П’ять майорців для мого незнайомця», а згодом другу — «Неймовірна подорож».
Марі-Франс є онукою петлюрівського офіцера, який, як і Петлюра, свого часу був змушений емігрувати. Її дід, сотник армії УНР Зіновій Ямковий, опинився у Франції в 1921 році. Те, що пращури Марі-Франс походять з України, в її сім’ї ніколи особливо не обговорювали, але й не приховували.
Сентимент Марі-Франс до свого походження є типовим для діаспорян?
Коли я вперше відвідала Францію у 1993 році, то мешкала в Сарселі, де розташована французька філія Наукового товариства імені Шевченка. Там працювали люди, які належали до української громади і робили українські справи. Я бувала у бібліотеці імені Петлюри в Парижі, у церкві святого Володимира.
Але не всі українські емігранти пристали до українських громад. Дід Марі-Франс узяв курс, так би мовити, на повне офранцуження. І це не від байдужості до України. Такою була його стратегія виживання. У тридцяті роки минулого сторіччя він працював на заводі в Ельзасі. До чужинців там ставились погано, з них сміялися, казали, що вони ніколи не будуть повноцінними французами. Тому говорити французькою без акценту, ствердити себе як французькі громадяни для багатьох було умовою виживання в еміграції.
Тобто Марі-Франс, для якої стратегія виживання вже не була актуальною, могла собі дозволити зацікавлення Україною лише тому, що це не ставило під сумнів її статус?
Часи змінюються. У Зіновія й Марії Ямкових була єдина дитина — Лідія, мама Марі-Франс. Лідія ще знала українську, однак не передала її далі. Вона вийшла заміж за француза, який був незаконнонародженим. Вони створили добру родину, де панувала згода. В цьому шлюбі народилося четверо дітей, а Марі-Франс була найстаршою. Українською мовою вона не говорить. Її інтерес до України, запит на архівні матеріали, ціле розслідування, яке вона провела, — її власна ініціатива та бажання.
Зараз ситуація у Франції дуже змінилася. Ніхто не насміхається ані з емігрантів, ані з бастардів. Я говорю французькою, але так, що французи відразу чують, що я іноземка.
Питають, звідки я, а довідавшись, співчувають і вимовляють щось на кшталт: «Путін капут».
Чи відрізняється американська діаспора від французької? У США ви пробули майже рік, тож можете про це судити.
Українці в Сарселі, яких я бачила в 1993 році, були схожі на деяких американських і канадських українців, яких я зустрічала в Україні ще задовго до своєї поїздки до США 2025 року. А якщо говорити про сучасний стан, про біженців від нинішньої війни, то в Америці я з такими не спілкувалася, хоча знаю, що вони там є. Тому порівнювати не можу.
Після Російської революції (так іменується Жовтневий переворот у західній історіографії), багато біженців із колишньої Російської імперії — і українців, і росіян — виїхали до Європи, а до Америки їх прибуло небагато. Це російська біла еміграція та українська петлюрівська еміграція, до якої належав дід Марі-Франс Зіновій Ямковий.
Тепер візьмемо Другу світову. Після неї українці через табори для переміщених потрапляли до Канади, США, Австралії, Латинської Америки, а от до Європи їх прибувало мало. Натомість російська еміграція після Другої світової ні в Європі, ні в Америці не утворилася. Про це подбав Сталін, який домовився в Ялті, щоб росіян, як і українців зі східної та центральної України, із таборів displaced persons відпроваджували назад до СРСР. І власівців, тобто учасників Російської визвольної армії генерала Власова, віддавали на розправу Сталіну…
А оскільки українців впускали тільки із заходу України, то кияни чи полтавці шукали в таборах «західняків», аби ті навчили їх, як видавати себе за жителів Бучача або Львова. Мало не всі поміняли тоді свої імена, щоб їх не шукали радянські шпигуни. Тут можна процитувати чеського письменника Мілана Кундеру, який втік із соціалістичної Чехословаччини до Франції: він писав, що страх депортації в емігрантів іноді буває сильнішим за ностальгію.
Що собою зараз являє український Нью-Йорк?
Іммігранти другої хвилі, тобто ті, хто перебрався до Америки після Другої світової, селилися в Ukrainian Village, або, як ще кажуть, у Little Ukraine, на Мангеттені. Вони підселялись до українських громад, створених українськими трудовими мігрантами з Галичини.
«Маленька Україна» на Мангеттені зараз є престижним місцем, але коли туди приїхали й почали обживатись українці в 50-х, усе було зовсім не так.
Як мені пояснювали друзі, які виїхали до США ще за СРСР і оселилися в Нью-Йорку, у 1990-ті то був ще доволі «зачуханий» район.
А ще в Нью-Йорку є знаменитий Брайтон-Біч, який заселили єврейські російськомовні іммігранти з СРСР 70-х років. У 1979 році «лавочку прикрили», і ті, хто не встиг виїхати, стали «відмовниками», «реф’юзерами». Вони теж підселялися до єврейської діаспори, яка утворилась на початку двадцятого сторіччя з утікачів від погромів Російської імперії. Сьогодні на Брайтон-Бічі, принаймні коли я там була, повно українських прапорів, а в російських книгарнях при мені утворювались солідні українські відділи. Російськомовні місцеві мешканці намагались бодай кілька слів сказати українською, якщо перед ними з’являвся хтось з України.
Українські мігранти останньої хвилі, тобто ті, хто приїхав у США у зв’язку з війною, наскільки мені відомо, не мають місць компактного проживання. Живуть там, де змогли прилаштуватися.
Ви згадали про українську мову в Нью-Йорку. Як до неї ставляться американці?
Вони не ідентифікують ніяких мов, окрім англійської та іспанської. В Нью-Йорку величезна кількість рас, представники яких іноді підкреслюють приналежність до свого народу національним одягом, химерними зачісками, неординарною поведінкою. У Франції багато мусульман і жінок у хіджабах (хустках, що закривають голову і шию, — ред.). А в Нью-Йорку багато жінок у нікабах (головних уборах, які закривають голову й обличчя, залишаючи відкритими лише очі, — ред.). Здавалося б, пригнічені жінки мусульманського світу. Але мені не раз доводилося бачити, як ці жінки сварили своїх чоловіків, аж ті втягали голови в плечі…
Африканці в Америці давно перестали бути пригнобленою категорією. Тепер африканцями бути модно. Нерідко можна побачити африканців, які танцюють на вулиці. А представники корінних народів Америки з пір’ям на голові грають на індіанських сопілках у нью-йоркських підземках. На цьому мальовничому тлі українці ніяк не виділяються.
А як сприймають в Америці росіян?
В Америці багато мільйонів людей, і всі вони різні, зокрема й у ставленні до Росії.
Мої давні друзі — математики, які виїхали з Києва ще за часів перебудови й давно стали американцями, — мають яскраво виражену антипутінську орієнтацію.
Мені доводилось бути на зібранні учасників міжнародних наукових обмінів. Серед присутніх на цьому прийнятті були й росіяни. Мені здалося, що моя поява їх збентежила. А ще представники американського істеблішменту в приватних розмовах озвучували антипутінську (і антитрампівську) позицію.
Ну а в українських емігрантських колах, де я в основному перебувала, зрозуміло, з великою симпатією ставляться до України і з великою антипатією до сучасної Росії. А як інакше?
У США ви почали писати ваших «Бідних родичів» і, власне, заради роману й поїхали до Америки — посидіти у тамтешніх архівах. У цьому плані ваша поїздка була вдалою?
У США я ще нічого не писала, збирала матеріал на великий проєкт «Kiev — New York — Kyiv», першою частиною якого є роман «Бідні родичі». Я вдячна Програмі Фулбрайта, яка підтримала мій проєкт, і працівникам Наукового товариства імені Шевченка в Нью-Йорку. Я багато довідалась, працюючи в архівах НТШ. Такого, чого б не довідалась, сидячи вдома. Перечитала багато щоденників і приватних листів, які писали емігранти від Другої світової, а також їхні спогади. Якщо спогади Шевельова і Семененка перевидавалися в Україні, то спогади менш відомих людей видані маленькими накладами коштом авторів, і їх можна знайти лише в бібліотеці НТШ.
Я багато блукала по Нью-Йорку, бо там житиме моя героїня, колишня киянка. Я люблю красу Європи, але столиця світу — це Нью-Йорк. Там така неймовірна потуга, така концентрація всього, що є у світі надсучасного; це не може не справляти враження.
Тільки не кажіть про це Парижу, який сам себе — зокрема вустами колишнього президента Олланда — іменує столицею світу.
«Столиця світу» — це щось емоційне. Я ж говорю про свої враження. Мені не сподобався Париж, коли я востаннє була там у 2023 році. Він був емоційно гіршим, ніж у мої попередні відвідини. А от Ліон я полюбила як друге рідне місто.
…У світі все тече, все змінюється, немає нічого вічного. Занепади приходять після розквітів і навпаки. Вавилон лежить у руїнах. Афіни — в занепаді. Про занепад Парижа, звичайно ж, говорити не варто, і для тих, хто не сприймає естетики Нью-Йорка, столиця світу — це Париж. Але ж наш видатний земляк, киянин Олександр Архипенко перебрався з Європи до Нью-Йорка не як біженець, а як успішний митець, якому в Європі було затісно. Я була на могилі Архипенка в Нью-Йорку на цвинтарі Вудлон.
Мандруючи світом, ви не боялися випасти з українського літературного процесу?
Я пишу тексти українською, живучи у Франції, і друкую їх в Україні — це головний вимір моєї присутності. Зараз за допомогою соцмереж можна бути будь-де, сидячи хоч в Антарктиді, аби був інтернет. І виходить так, що за допомогою теревенів у фейсбуку присутність письменника є вагомішою, ніж за допомогою текстів. Мені така присутність не підходить.
Гамбурзький рахунок, себто безкомпромісний розбір твоїх чеснот, не виставлений ще жодному живому письменнику, навіть найуспішнішому. Об’єктивність в оцінці приходить не до живих класиків. Вважаю, що поки ми живі, треба працювати, а не займатись піаром чи сушити голову тим, випав ти з процесу чи не випав. Усе це буде пізніше. Скажу, що особисто мене вразили вірші загиблого поета Максима Кривцова. От він точно не переймався такими дрібницями. Але я довідалася про нього саме з фейсбуку, це також варто визнати.
Ви порушували гендерні питання ще тоді, коли це не було трендом, зокрема в есе «Без мужика». А зараз у вас підростає онука. Чи вважаєте ви, що їй буде затишно жити в світі, який постане після війни? Чи буде це й надалі світ чоловічого домінування?
Я гадки не маю, яким буде світ через певний час. Звичайно, зараз зростає роль жінки — на тлі війни це цілком передбачувано. А щодо решти… Тут я не пророк. Ви дивилися фільм «Космічна одіссея» Стенлі Кубрика? Там астронавт готується до вильоту, а перед тим іде дзвонити з телефонної будки. Письменники й режисери марили польотами в космос, до інших цивілізацій, але не передбачили появу інтернету, безпровідних каналів зв’язку, смартфонів. Наймогутніша фантазія не зуміла все це намалювати в книзі чи на екрані. Так що передбачення — не найсильніша сторона людства.
А що б ви заповіли своїй онуці? У нашій культурі все ще не заведено складати заповіт, себто притягувати до себе смерть. Але у Франції це звична справа.
Заповіт? Я б хотіла, щоб мої нащадки жили з мого авторського права — ось і весь заповіт. Але не знаю, чи це реалістично.
Письменників зараз багато, можливо, навіть забагато, а простір вічного вже заповнений і «Одіссеєю», і «Магабгаратою», і «Божественною комедією». Очевидно, цього досить…
Я заповідаю своїм нащадкам велике щастя, але не беруся конкретизувати, яким саме воно буде.
Дружківка — ще одне місто Донеччини, яке російська армія стирає з лиця землі
Микола Олійник
R Рятувати столицю
Одна історія про рятувальників, завдяки яким Київ переживає кожен російський удар, — очима українських фотографів
Віра Курико, Данило Павлов
R Кожна з причин має своє ім’я
Про що говорять військові, поки їхні речі перуться
Оксана Господаренко, Дарія Ковтун
Думки
Мадленки воєнного часу
Страх перед голосними звуками, неназваними загарбниками, порушенням пересторог природний, як сам світ
Ніка Чулаєвська, Вадим Блонський
Країна дітей
Поряд із нами виростає покоління дітей, які не мають досвіду життя без війни
Сергій Жадан, Вадим Блонський
Про що я мрію
Думати про майбутнє, сподіватися на майбутнє, боятися майбутнього ― особлива людська риса
Володимир Єрмоленко, Вадим Блонський
Інтерв’ю
Олеся Яскевич. Та, що бачить серцем
Чотири місяці Олеся не знала, що її син не бачить. Двадцять років потому вона робить усе, щоб таких, як він, нарешті побачили інші
Олена Пшенична, Данило Павлов
Тарас Прохасько: «В людей є туга за близькістю»
Розмова лікарки-психіатрині з письменником навколо есею про пансіонат для людей з депресією
Христина Шалак, Галина Зварич
Гуцул, що різьбить карпатську тишу
Говоримо з майстром гуцульського різьблення Іваном Гіндеєм — про гуцульську впертість, війну очима артилериста і тишу, яку можна знайти лише в майстерні
Тетяна Катриченко, Віктор Ковальчук
Їсти, любити, воювати
Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.
У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.
