Акс, Бичок і Дарій

Їх троє. Позивні: Акс, Бичок, Дарій. Вони добровольці. Всі троє з Києва та області. Пройшли піхоту: оборону Київщини, Бахмут, Велику Новосілку.

Кожен із них не любить розповідати про піхоту. Кожен готовий на все заради своїх людей. Жоден не хотів бути командиром — і став командиром, бо хтось завжди повинен. Ніхто не вчив їх, як воювати війну дронів, тож вони навчилися самостійно.

Пасадена: MOLNIIA — 2.2 км Пд.

— Десь твоя удача в піхоті закінчується, — Акс сидить на сходах бліндажа і крутить в руках «Чуйку», детектор дронів. — Я назавжди запамʼятав ці слова: третього шансу не буде. Одне поранення, друге… Третього шансу не буде.

Акс — неговіркий командир взводу в першій роті ударних безпілотних авіаційних комплексів 424-го батальйону «Сварог». Йому тридцять два роки, а на вигляд старший. Родом із Білої Церкви.

— Я ніколи не хотів офіцерства, — так почав нашу розмову, — тож усе ще в званні сержанта.

Але вибору не лишилося, коли зрозумів: або він — або інша людина, чужа його хлопцям. Поскрипів зубами й очолив взвод. Тепер чекає офіцерського звання.

Аж жирним чорним полем заїздимо на позицію «Пасадена». Оперативний черговий з радіоелектронної боротьби продовжує написувати в чат напрямку:

«Наразі:

Пасадена: MOLNIIA — 2.2 км Пд.

Пасадена: Невідомий борт — 9.6 км Пн.Зх.

Пасадена: MOLNIIA — 3.6 км Пн.Зх.».

На цьому напрямку головна небезпека таких позицій «на відтяжці», як ця — російські ударні дрони «Молнія».

Екіпаж, до якого ми приїхали, працює з ударними крилами «Батон». Акс представляє мені командира екіпажу: «Вулкан. От він ниє, ниє, але робить». Розповідає про інших членів екіпажу — Войда та Соняха. Акс багато знає про своїх хлопців.

На сходах бліндажа, поки екіпаж готує борт до вильоту, Акс говорить про втрати. Піхота червоною ниткою зшиває його історію: у 2022 році добровольцем прийшов у 114-ту бригаду київської ТрО. Сам собі попросив кулемета: «Бігав з Minimi, мені подобалося». Обороняв Київщину, був під Вугледаром. Втрачав побратимів. Після ТрО та Десантно-штурмових військ перевівся в Сили безпілотних систем.

Борт нарешті готовий. Перед запуском хлопці дотримуються традиції екіпажу: «заземляються».

— Ніхто з нас не працював сапером, — говорить Вулкан. — Нам сказали: ось бімби, ось вам людина, яка все це покаже. Людина показала нам за один день: ось, каже, так ставить детонатор. Усе. Далі самі. І ми такі: ну, треба заземлятися. Насправді, щоб заземлитися, коли тримаєш детон, достатньо рукою доторкнутися до землі — і все. Що ми робимо? Ми сідаємо вдвох із Войтом, отак руки кладемо, — Вулкан зводить долоні човником. — Я ще можу якусь арабську молитву почитати: «Ін-шала-е-ее-а-аа». Після цього тільки починаємо працювати.

Виліт сьогодні не задається, екіпаж таки засмучується. Зробили все, що могли. Просто засіб такий — примхливий. Вулкан готує звіт у чат, бурмоче:

«Дата: сьогодні.

Засіб: батон галімий.

Серійний номер: отетот уйобський.

Чому проїбали дрона: втрата сигналу відео».

Звісно ж, у чат підрозділу йде красива цензурована версія.

Нам час їхати з позиції. Наостанок Акс розпитує екіпаж, які продукти привезти їм наступного разу. Обіцяє підписати рапорт Вулкана на відпустку. Цікавиться, чи без пригод заїжджали на цю ротацію. Просить екіпаж бути обережними.

— А де машину поставили?

— Та в кінці цієї посадки.

Хмуриться:

— То ви не могли поставити її далі? Хоча б за пару кілометрів?

— Так то пішки йти далеко, командире.

Акс роздратовано хмикає. На обличчі в нього майже можна прочитати думки: «Ці дронщики не бачили піхоти». Але не говорить цього вголос — лише просить хлопців наступного разу запаркувати машину подалі.

Нью-Делі: Шахед — 7.4 км Пн.Сх.

— Як зустрінеш Бичка, то запитай його, нахуя ACSу мішок?» — жартує Акс, коли дізнається, що я не знайома з командиром взводу наземних роботизованих комплексів батальйону. «ACS-3» — дрон-розвідник, який колись пілотував Бичок. Про мішок Бичок теж мені розповість.

Ми зустрічаємося на локації з кодовою назвою «Нью-Делі». «Нью-Делі» — велике, живе, поранене місто, яке майже щодня страждає від шахедів та балістики, тож оперативний черговий вже строчить у чат: «Наразі: шахед, шахед, шахед…». Робота командира взводу — багато майна, захмарна кількість комунікації, купа організаційних питань, і ми їдемо на склад, щоб забрати три свіженькі наземні роботизовані комплекси для взводу Бичка. Дорогою вітер залітає у відкрите вікно і хлеще по обличчю піском, а в повітрі пахне пилом. От-от почнеться злива.

У свої тридцять три Бичок два рази добровільно йшов в армію, два рази одружився, один раз розлучився, у нього четверо дітей. Наймолодша дочка народилася, коли він піхотинцем захищав Бахмут. Як і Акс, свій шлях починав у 114-й бригаді ТрО. Після року в піхоті Бичок звільнився зі служби, щоб бути з сім’єю — проте цивільним залишитися не зміг. Мобілізувався вдруге: довелося з нуля розбиратися в тому, як працює цей новий, перший у світі рід сил, який народився в горнилі цієї війни, — Сили безпілотних систем.

Я готувався сюди як для піхоти. А потім побачив, що це таке — СБС. Де окопи? Де миші блядські? Де оце-от «оборона-оборона», «впав-віджався»? А тут планшети, ноутбуки, принтери-сканери!

Так піхотинець Бичок став командиром взводу аеророзвідки. Пізніше за наказом комбата почав будувати перший в батальйоні взвод наземних роботизованих комплексів. Довелося розбиратися з частотами, антенами, потужностями, з вітром і погодою.

— Частоти я терпіти не міг. Хлопці ще щось розуміли, а я з піхоти, там все просто — осьо мой сєктор, от туда і стріляй, якщо бачиш рух, — каже, трохи знітившись. — Отож, мішок… Коли ми тільки починали, ACS в нас постійно падав. Ну, уламки ми збирали в мішок. ACS падав так часто, що почали жартувати, що треба мішок готувати заздалегідь.

Їдемо далі, а вулицями зраненого міста вже плаче злива.

Бичок багато говорить. Переходить на російську, скаче на суржик, виправляється, знову говорить українською. В нього російськомовна сім’я. «Дід в мене — це “Кровосіся Азіров”, це “Палєніца”. Батько теж, — пояснює. — Коли каже “Палєніца”, я кажу: «Папа, паляниця. Па-ля-ни-ця!». Я сам намагаюся перейти на українську повністю. І з дітьми говорю.

Бичок розповідає про своє бурхливе дитинство в дев’яностих.

— Що я отримав в спадщину від батьків? Та нічого не отримав. Але батьки навчили мене бути справжнім чоловіком: захищати, любити, цінувати. Це той спадок, який я передам своїм дітям, — він усміхається мені з водійського сидіння. Приїхали. Злива нарешті вщухає.

На складі Бичок забирає три великі наземні роботизовані комплекси «Змій», що пахнуть металом і гумою, як салон новенької автівки — і коштують так само. Але дешевше, ніж життя бійців. З розширенням кілзони пілоти тепер заходять на позиції пішки, як раніше заходила лише піхота. Ці НРК приймуть удар на себе: будуть возити вантажі пілотам зі взводу Акса та взводу Дарія.

Назаре: FPV — 0.5 км Пн.

Дарій зовсім не схожий на молодого командира, якими їх зазвичай уявляють. Йому — сорок три роки. Сім днів на позиції «Назаре» Дарій носить зелену видану фліску, піксельні штани, чорну балаклаву, яку вдягає, як шапку — так, що на потилиці, в прорізі для рота, стирчить стрижене волосся. В Дарія теплі блакитнуваті очі. Не одразу дізнаюся, що він — колишній штурмовик, піхотинець, командир штурмового відділення, головний сержант роти (тепер уже — взводу в батальйоні безпілотних систем). На початку ротації Дарій — просто Дарій, пілот «Вампіра». Та вже за кілька днів ротації другий пілот із позивним Малий кличе його «Командор».

Щоб воювати в піхоті, Дарій повернувся з Німеччини.

— Дорогою в Україну водій перепитував мене, мабуть, разів п’ять, чи не передумав я? Він казав, мовляв, можу зараз тебе висадити, ти можеш не їхати в Україну, не підеш на війну. Деякі з моїх друзів у війську вже тоді отримали поранення, деякі загинули. Я мав відчуття невиконаного зобов’язання перед моїм народом, батьками, наступними поколіннями. Тож попросив його, щоб він мене більше не спокушав. Так і доїхали.

Ненавидить папірці. Жаліється, коли питаю, що він робить на позиціях.

— Ніколи не хотів керувати. Командир має працювати більше за всіх. Він має вести людей за собою, має вибрати правильний напрямок, куди вести людей. Бути командиром — це не для всіх. Одного бажання замало.

Жартома додає:

— Може, комусь треба посада головного сержанта?

Малий — молодий пілот, в армії менше року. Вже бував на позиціях, але на цьому напрямку — вперше. З позиції «Назаре» вампіристи щодня літають із доставками, які у війську вже назвали «Глово». Тож Дарій вчить Малого всього, що знає сам: як виставляти антену, як краще летіти, що робити, коли подавлення, як зекономити заряд дрона, щоб долетіти, як комунікувати з суміжниками та іншими екіпажами. «Назаре» на відтяжці, тож усі недосвідчені пілоти опиняються тут, щоб набратися досвіду. Дарій же літав на «Вампірах», ще коли служив в штурмовому полку. «Вампіра» знає до гвинтика.

За тиждень на позиціях Дарій навчає літати навіть мене. Він, як командир екіпажу, лишається ще на тиждень на позиціях. Ми з Малим збираємося ротуватися: пакуємо спальник, каремат, чашку, ложку, готуємо броніки. Пакуємо сміття, збираємо пусті каністри з-під палива. Чекаємо на правильну погоду для ротації: обіцяють сильний вітер.

У день «Х» чекаємо на машину, побиту брудну «ельку», і на заміну — пілота і двох саперів, які будуть стажуватися в Дарія. Бойового досвіду вони ще не мають.

— Чуєш, друже? Ти там їх полякай, скажи, щоб стволи тримали у вікно, цинкували небо і не тягнули, коли будуть заїжджати. Бігом вигрузилися, бігом загрузилися, заховалися в бліндажі. Хай звикають — у майбутньому пригодиться. Не всі позиції такі спокійні, як ця, — телефоном Дарій просить, щоб новеньких підготували до заїзду.

Хвилин десять до ротації. Виносимо речі. Виходжу з бліндажа та помічаю, як Дарій і Малий нишпорять у посадці. Що вони роблять?

Бачу: притягли з бліндажа одну з наших FPV. Похапцем майструють з гілок ніжки, ставлять на дорогу — ось вам російський FPV-ждун домашнього виробництва. Вони хочуть полякати нових.

Малий з рушницею ховається за деревами біля бліндажа. Дарій заходить в посадку так, щоб бачити під’їзд до позицій. Вже за хвилину за кукурудзяним полем на обрії димиться рудим пилом автівка. З-за дерев чую захоплене «Їдуть, їдуть!» і перші обережні смішки.

На шаленій швидкості пікап під’їжджає до позицій — аж раптом водій б’є по гальмах. Пікап реве та здіймає хмари пилу. Хлопці викочуються з усіх дверей автівки, панікують, шпортаються, хапаються за зброю. Водій, здається, готується стріляти, поки молоді воїни з найціннішим — зброєю — рятуються зеленню посадки.

Дарій і Малий заливаються сміхом.

— Біжіть сюди, я прикрию! — Малий вибігає на дорогу, розмахує рушницею, ніби прапором. — Я прикри-и-и-и-ю!

Трійко хлопців перелякано виглядають з посадки. Водій біля «ельки» вже зрозумів «жарт» — матюкається, але усміхається. Винуватець — «ждун» — сидить собі на ніжках обабіч дороги. Нарешті новоприбулі оговтуються, вилазять з посадки, грузяться в машину і проїжджають ті п’ять метрів, що відділяють їх від нас. Крізь сміх і матюки вивантажуємо речі хлопців, кидаємо свої брудні рюкзаки та спальники в кунг.

— Хай звикають, — каже Дарій.

Сідаємо в машину. Пахне дизелем і цигарковим димом. Крізь брудне скло автівки дивлюся, як нова генерація борців за свободу один за одним спускається в бліндаж мокрими сходами.

Дарій заходить останнім.

Читайте до теми