Мадленки воєнного часу: есей про війну і пам'ять

Це аудіо створене за допомогою ШІ

У дні, коли від російських атак горять українські книжки, я згадую останнє речення «Сараєвських “Мальборо”» Мілєнка Єрґовича (в перекладі Катерини Калитко): «Погладь ніжно свої книги, незнайомцю, і пам’ятай, що вони — тлін».

Цього липня я редагувала переклад книжки, яка називається «Троє до Картала» і має підзаголовок «Сараєвські “Мальборо” remastered». Коли 32 роки тому Мілєнко Єрґович працював над «Сараєвськими “Мальборо”» — книжкою коротких історій про людей свого міста під час облоги, — багато хто казав йому, що писати про війну можна лише з дистанції часу. Але він не став чекати. Майже через три десятиліття польська перекладачка «Сараєвських “Мальборо”» попросила автора написати ще одне оповідання, спеціально для польського видання. Він спершу відмовився, але потім написав три тексти замість одного, тоді п’ять, а зрештою і цілу книжку, яка повністю відтворює структуру «Сараєвських “Мальборо”», але написана вже іншою людиною, яка дивиться на рідне Сараєво із Загреба, а на досвід війни — з дистанції років. Таку книжку в перекладі Алли Татаренко я читаю як редакторка у Києві 2026 року.

І раптом — плачу. Зазвичай я не плачу над текстами, які редагую, хай би якими трагічними чи зворушливими вони були. Справа не у відстороненості. Редагуючи, я дозволяю текстові на мене впливати, намагаюся ввійти з ним у резонанс. Але моя редакторська лінза дає мені емоційний захист. І тут раптом — сльози.

Нема сенсу переказувати оповідання, над яким я плачу, та й не вийде. Добру художню літературу неможливо переказати. Я можу хіба частково пояснити, зокрема самій собі, чому плачу саме в цьому місці, коли молодий чоловік, який чує свист снаряда над головою — найжахливіший звук у своєму житті, — раптом відчуває, крім жаху, також ніжність і тугу. Бо впізнає в цьому свисті дещо з дитинства — ноту вітру у флагштоку біля дому.

Достеменно прустівська мадленка, яка робить проминання часу відчутнішим, аніж будь-що інше. Саме ця боснійська мадленка змушує мене заплакати.

Не тому, що я маю подібні. У мене таких якраз нема. Згадую, як у дитинстві боялася феєрверків і як цей страх потроху слабшав з кожним роком мого дорослішання. Уже дорослою я стояла однієї новорічної ночі на площі, дивлячись на святкові бризки вогню, ледь помітно зіщулюючись від вибухів, і думала: «Цілком стерпно. Уже цілком стерпно, хіба трошечки дискомфортно». І коли подруга помітила цей легкий дискомфорт і запропонувала піти, я відмовилась. Так, наче готувалася до того, щоби слухати ППО і прильоти у геть не святкові ночі.

Згадую дитячий кошмар про загарбників, які заходять у місто на світанку. І ще один — про комендантську годину, хоча тоді я ще не знала, що таке комендантська година. Уві сні я тільки знаю, що якщо ми вийдемо з гостей надто пізно, на вулиці буде смертельно небезпечно. А вже глибокий вечір, ми все баримося і баримося, і виходимо запізно. Я знаю, що ми загинемо, і тієї миті, як виходимо надвір, — прокидаюся. Ці два сни повторювались кілька разів.

Я надто раціональна людина, щоб надавати цим речам містичного значення. Страх перед голосними звуками, неназваними загарбниками, порушенням пересторог природний, як сам світ. Це щось базове, майже тваринне. Якщо хтось боїться змій чи щурів, це зовсім не означає, що коли-небудь постраждає від змії чи щура. І мене не обов’язково чекав досвід війни. Просто сталося так, що чекав.

Але я також занадто людина мистецтва, щоби тепер не бачити у своїх дитячих страхах перегуку з теперішнім. Ніби гачечків у сюжеті. І цей перегук минулого й теперішнього вносить трохи ладу в абсурдне життя. Але це лише перегук, а не та мадленка, яка зшиває теперішнє та минуле й дає змогу в одну мить втиснути всю тяглість часу.

Можливо, я плачу над цим оповіданням, бо воно про те, що в теперішнє може вміститися також минуле і майбутнє. Здається, це саме те, що Берґсон називав триванням, а персонаж Томаса Пінчона часовою пропускною здатністю, стверджуючи: що більше живеш минулим і майбутнім, то ширша твоя пропускна здатність і щільніша твоя особа.

Це оповідання змушує мене відчути цю особисту щільність, коли в день після ночі обстрілів я думаю про себе — дівчинку, яка боїться феєрверків, і про себе — старшу жінку, яка згадуватиме цей момент за тридцять років. Ця старша жінка з моїм іменем є зараз, коли я про неї думаю, навіть якщо через тридцять років її не буде.

І можливо, я плачу, бо ця книжка малює для нас усіх — тих, хто живе у війні, — перспективу майбутнього. У ньому очікувано багато болю. Але є той, хто знову сягає по своє минуле і робить ремастеринг. Цього наразі достатньо.

Читайте до теми