Цей текст почався з оксюморона, який змусив мене усміхнутися: «діти у костюмах дисидентів». Підлітки, які обирають собі за кумирів літераторів, художників і правозахисників — тих, за ким пильно стежив КДБ і чий єдиний злочин полягав у бажанні бути вільними. Я поїхала у Кропивницький, Харків і на Волинь, щоб зрозуміти: як так сталося, що долі дисидентів перетворилися на інструкцію з виживання для нового покоління.
1.
— Катастрофічно мало дітей.
— Га?
— Кажу: катастрофічно мало дітей.
МУР уперше привіз «Ребелію» до Харкова. Показують виставу під землею — аби у разі тривоги не треба було нікуди переходити. Адже ми уже тут.
Вранці, задовго до вистави, я побачила їх усіх — у черзі на автограф-сесію з акторами. У брючних костюмах, жилетах, картузах. Хтось приніс гітару — на випадок довгого чекання.
«А як ви познайомилися?» — підходжу до юрби наприкінці черги.
«Вчора. Вона була в рожевій шубі, а я в косплеї Івана Світличного. Познайомилися і домовилися сьогодні прийти у костюмах». «А я просто підійшов запитати, де вхід». «А я почала знімати відео і притусувалася до них».
Їм від 11 до 17 років. І поки запитую, звідки кожен, починається стихійний перепис:
А в мене дід із Сибіру, цікавиться історією. А мої — сиділи в Сибіру. А мій — представник харківської інтелігенції, їх ледь не розстріляли. А моя бабуся — єврейка, її вели на розстріл, але вона втекла і поміняла документи. А мій дід був комуністом. А мій — військовим генералом. Моя бабуся їхала в Аргентину і лишилася на Салтівці. Мій був ліквідатором на ЧАЕС. А мій дід викладав українську мову у 30-х. А мій — ба-ра-бан-щи-ком був у 60-х.
2.
«Смерть не ішла — вона просто була невеликою,
Звичною справою, що заважала іти.
Не треба прощення. Не треба цих “діти війни”.
Ми просто вижили. Випадково. В одному вогні»
Женя — хлопець, що пережив окупацію в Херсоні, а тепер разом з родиною перебрався до Кропивницького, — закінчує декламувати власний вірш, і зриваються оплески. У невеличкій кімнаті за круглим столом зібралися 13 підлітків, яких обʼєднує бажання творити.
Усе почалося з вистави. Творче об’єднання «МУР» випустило мюзикл «Ребелія» про українських шістдесятників: літераторів, художників і правозахисників, яких радянська влада переслідувала, ув’язнювала і вбивала за українську мову і вільну думку. Вистава об’їхала десятки міст — і розколола аудиторію: одні захоплювалися, інші дорікали авторам за надмірний пафос і поверхове поводження з матеріалом.
Утім, 13-річна Ксю, подивившись виставу у рідному Кропивницькому, вийшла із зали натхненною. У соцмережах знайшла однодумців, організувала літературний вечір, на який прийшло зо два десятки людей. З часом із юнацького запалу виросли два обʼєднання: КТМ, за аналогією з Клубом творчої молоді 60-х, — з літературними вечорами, читанням поезії, просвітницькими лекціями, і СЛЕЙ, Спілка літераторів екстравертів йоу, — обʼєднання молодих театралів, які ставлять власну виставу.
Ксю — президентка свого КТМ. «Хто головний?» — питає вона. «Я!» — хором, піднімаючи руки, відповідають усі тринадцятеро.
Щойно здіймається галас, Володя заспокоїть усіх і дасть слово тому, кого перебили. Він тут режисер. Усе життя збирався вчитись на лікаря, а в 11 класі надумав робити виставу.
Маша щоразу повторює чийсь жарт голосніше, але, після дружного сміху, обов’язково завважить: це не її жарт — вона лише повторила. Маша грає у виставі Кольчика — слідчого КДБ, реальну людину, чиє ім’я у спогадах називають десятки дисидентів. Для образу довелося «конфіскувати» мамин білий костюм.
Костюми збирали з усього, що могли: одяг з дому, фіранки, секонд-хенд. «Ми ходили на кожен новий завіз. Я шукав шапочку для Вінграновського, але такої, як хотів, не знайшов», — згадує хтось із хлопців. Вночі сиділи утрьох — Ксю, Володя й Софія — і гортали Pinterest у пошуках ідей для балету. «Моя мама допомогла нам отримати дозвіл», «Артур відповідав за світло», «Маша зібрала балет», — діляться зі мною, і кожне ім’я зустрічають оплесками.
Їхнє захоплення сприймають не всі. Буває, ображають. На зло вмикають російську музику. Дорослі здебільшого ігнорують. Одна зі шкіл запропонувала офіційно об’єднатися на своїй базі — відмовили. Будь-що, що може обмежити свободу, їх не влаштовує. Повнолітні «наглядачі» їм не потрібні.
Власну виставу удосконалюють: питають, чому не згадали Тютюнника чи Левка Лукʼяненка. Обговорюють оповідання Хвильового, яких не вчать у школі. «Недержавною говорять лише туристи, окупанти й раби окупантів», — каже 16-річна Софія і додає: «Ось і ви всім так кажіть».
3.
Денисові з Горохова на Волині — 12. У вихідні він їздить на репетиції до Луцького драмтеатру, грає на фортепіано, співає і веде у своїй школі та соцмережах лекції про українських дисидентів. Школа, до якої ходить Денис, — та сама, де колись навчався Євген Сверстюк.
Літературознавець, есеїст і правозахисник, один з найближчих друзів Василя Стуса й Алли Горської, Сверстюк друкував і поширював заборонену літературу — те, що тоді називали самвидавом, — і за це сім років провів у таборах. Денис знає це і пишається: вчитися в тій самій школі, що й Сверстюк, для нього не просто збіг.
«Я взагалі відмінник. По всіх уроках. Але саме з української літератури у мене дванадцятки», — розповідає хлопець. За його спиною — медалі, грамоти, нагороди.
Вперше про Дениса заговорили у соцмережах, коли він перевтілився у Василя Симоненка — поета, якого Стус називав «найбільшим шістдесятником із шістдесятників». КДБ переслідував Симоненка, а 1962 року міліціонери жорстоко побили його на залізничній станції. Наступного року він помер, офіційно — від хвороби нирок.
У своїх відео Денис розповідав про поета від першої особи, а в коментарях писали про схожість малого з Симоненком. «У нього дуже гарні вірші, — каже Денис. — Романтичні. І якщо вчитатися, в кожному — любов до України. Він зізнається у коханні жінці й Україні одночасно».
Хлопець показує власну колекцію книжок. «Ось збірки Стуса, Костенко, Симоненка. Це мені подарував Святий Миколай! А ось іще про Розстріляне відродження і Євгена Сверстюка, читав нещодавно. Називається “Провідник зі шпагою”».
Друзі сприймають по-різному: хтось цікавиться, а дехто кривиться — такі зазвичай досі «слухають російську музику». Але для цього, каже Денис, «ну… треба не мати клепки».
Хлопець натомість обожнює пісні Івасюка — цю любов перейняв від мами. Автор «Червоної рути» і «Водограю» — пісень настільки знаних і люблених, що їх уже асоціюють з народними, — був знаковою фігурою українського культурного спротиву 1970-х. «Його вбили. Повісили вже мертвого, — переконує Денис. — Ну, ясна річ, що це КДБ. А він міг би ще стільки написати!».
Денис тішиться, коли натрапляє на схожі просвітницькі відео від однолітків. «Я бачив дівчинку — вона перевдягається у Сосюру і розповідає від першої особи. Не знаю, чи вона надихнулася мною. Але я дуже радію, що це ще хтось робить».
Якби міг поговорити із Симоненком — спершу б довго дякував. А потім запитав би рецепт трояндового вина. «Ми б випили тільки компот, — каже Денис, натякаючи на свій вік, — але рецепт вина я теж знаю». Треба перем’яти пелюстки троянд, чекати, поки дадуть сік. Залити водою і чекати, поки заграє. Хлопцеві цікаво, чи справді тим вином можна причарувати серце.
4.
Домініці з Кременчука — 16. Своє знайомство з українськими письменниками вона пояснює просто: любов.
У шістнадцять вона дізналася, що колискова, яку співала бабуся, — її улюблена колискова — це вірш Вінграновського. Дізналася випадково: гортала збірку в книгарні й впізнала. Чи було відомо про це бабусі — вже годі довідатись. Але цей спогад залишиться з Домінікою назавжди.
Вона живе, як сама каже, у промисловому Кременчуку. Полтавська область — колиска української літератури, але Кременчук, усміхається дівчина, це якось обійшло.
На виставу пішла з подругою — в образі Симоненка. Відраховувала години до початку, знімала щоразу, коли на сцену виходили улюблені герої. Про дисидентів знала ще зі школи, цікавилася вдома — але саме вистава, каже, зрадикалізувала її остаточно. Щодо всього українського і всього російського.
На уроці не змогла мовчати, коли однокласниця казала, що російська мова і музика — це просто вибір, якого засуджувати не можна. «Вага мови показується не тим, наскільки це важливо для нас, — каже Домініка. — А тим, наскільки це важливо для Росії. На окупованих територіях усі книжки міняють на російські. Українську забороняють лише тому, що це українська. Мова для нас — питання виживання».
Їй важко уявляти майбутнє під час війни. Але вона знає одне: хоче лишитися в Україні. Тут розуміють її мову, її жарти, її інтереси. Хотіла б знайти своїх людей — тих, що поділяють її позицію. Жити, як вона каже, у власному КТМ.
5.
Увечері на виставі у Харкові — ті самі обличчя. Всміхаюся Ані. 12-річна дівчина вбрана в «костюм» художниці Алли Горської: мамин піджак, розмальований власноруч, хустинка, отвори в комірці для пензлика. Її тато — в образі Івана Драча, на сорочці саморобне сонце, пофарбоване балончиком.
«Я закохалася в Аллу Горську, — каже Аня. — Побачила її й зрозуміла: все — наступна Алла Горська. Я намалюю її, зроблю її, зліплю її. Я хочу бути Аллою Горською».
Тато додає, що про багатьох із кола шістдесятників він чув із доньчиних домашніх завдань, але мало що про них знав. Аня його перебиває: «А ще я дізналася, що Ліна Костенко і Алла Горська жили в один час! Уявляєте? І Ліна Костенко зараз жива. Вона дожила до незалежної України. А Горську вбили! А вона б могла стільки всього зробити».
Мама вже тягне її за руку — час іти.
6.
Харків — останнє місто в цій подорожі. Красиве і зранене, з катастрофічно малою кількістю дітей, і ті, що лишилися, — в костюмах дисидентів, з гітарами в чергах, з розмальованими піджаками. Їм досі доводиться обстоювати своє право мати позицію — бо ворог близько.
«А ти їм нічого не скажеш — це кожна людина має сама усвідомити». Мій запис на диктофоні переривається.
«А це у вас так лунає тривога в місті?».
«Так-так, це тривога. Як добре, що ми встигли».
Читайте до теми
Маргарита Довгань: «Я листувалася із багатьма в’язнями»
Шістдесятниця — про Київ після Другої світової, поетичні вечори 1960-х та дружбу з першими пораненими російсько-української війни
Василь Стус. Від ікони до палімпсесту
Голосом поетів говорить Бог. Незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні
Той, хто зберіг пам’ять і світло. Хронікер дисидентського руху Василь Овсієнко
Історик українського руху опору, який тринадцять з половиною років провів у радянських тюрмах
