Той, хто зберіг пам’ять і світло. Хронікер дисидентського руху Василь Овсієнко

Козацький хрест серед гранітних плит

Візит до рідного села Василя Овсієнка — а це Ставки на Житомирщині — ми починаємо з цвинтаря на краю соснового лісу. Мертві спочивають тут у затінку старих дерев. До могили дисидента нас веде дружина його старшого брата Володимира — Ніна Федорівна. «Як іду на могилки, завжди беру чи цукерки, чи пряники», — каже вона. Зупиняється біля могили односельця-військового. Дістає кілька цукерок і печиво з торбини, залишає на надгробку. Прямує далі.

Долі братів Овсієнків склалися по-різному: старший на три роки Володимир усе життя провів у Ставках, Василь — лише дитинство і юність, а також короткий період між першим і другим ув’язненнями. Та на цвинтарі вони лежать поряд. Літня жінка розкладає солодощі, потім спирається на хрест, що стоїть на свіжій могилі у сусідньому ряду. Кілька тижнів тому тут поховали її брата. Лишає частування і йому.

Коли Василь Овсієнко приїжджав у Ставки, обов’язково йшов на цвинтар. Навідував могилу маленької сестрички, яка народилася мертвою, тому він так і залишився наймолодшим серед дев’яти дітей. Ходив на могили батьків. Мати померла вже за незалежності, а батька не стало 1976 року, поки Василь був в ув’язненні у Мордовії. Потім довго гуляв у сосновому лісі. Бути похованим саме у Ставках, а не на Байковому кладовищі у Києві поруч з іншими політв’язнями — його заповіт. Як і те, щоб на його могилі стояв козацький хрест, який він сам намалював, — розказує Ніна Федорівна.

Перші сумніви

Василь Овсієнко народився ще за сталінських часів, 8 квітня 1949 року. Хтось навчив його, ще зовсім маленького, на питання «Хто твій батько?» вилазити на лавку й показувати на портрет Сталіна: «Він був на зеленій картонці настінного календаря. Я не відчував ідеологічних розходжень із самим собою, коли сидів на тину і співав “Серп і молот — смерть і голод”. Тоді мати набили мені губу», — згадував Овсієнко в автобіографічній розповіді «Мої університети».

Ще один ранній спогад — по садку з батьком ходить чоловік, якого називали «фінагент» (із наголосом на «а»). Він рахує фруктові дерева й кущі, за які у сталінські часи доводилося платити податок, перевіряє, чи у хліву є більш ніж одна корова й одна свиня. Батько — він був конюхом у колгоспі — побоюється «фінагента», цей страх передається іншим членам родини. Коли 1954 року податок на фруктові дерева скасували, батько відразу засадив садок і завів бджіл. Про владу в родині не говорили, але відчували, що вона чужа і ворожа.

Інтерес до українського слова з’явився в Овсієнка ще у школі. Першого вірша він склав на прохання вчительки. Вірш був про Лесю Українку. У старшій школі публікувався в районній газеті «Зоря Полісся», відвідував літературну студію при редакції. Юний Василь відчував, що має стати українським філологом. Вступати саме до Київського університету підказав старший сусід, який вчився там на заочному відділенні. Та по закінченню школи у 1966 році потрапити до вишу не вдалося. Того року конкуренція була шаленою — через повернення десятирічного терміну навчання зі шкіл випустились одразу десяті й одинадцяті класи. 

Пів року Василь Овсієнко був різноробом у колгоспі «Заповіт Ілліча», аж поки його не покликали літпрацівником до районної газети «Жовтневі зорі» у селищі Народичі. Під час роботи між селами ходив пішки — транспорту у новоствореній редакції не було, — тож бачив усі складнощі життя у радянському селі без прикрас.

Самвидав на філологічному факультеті

1967 року Овсієнко таки пройшов на українську філологію.

Коли вперше йшли з однокурсником на вечір у Спілку письменників, звернулися до випадкового перехожого українською, щоб запитати дорогу. Він — звісно, російською — назвав адресу КДБ.

У тогочасному Києві говорити українською означало постійну конфронтацію з русифікованим середовищем.

Тоді ж, на першому курсі, до Василевих рук потрапив самвидав. Хтось дав почитати щоденник Василя Симоненка з неопублікованими віршами, де поет критикував радянську владу. Машинопис з’явився після смерті поета — його випустив у світ близький друг, літературний критик Іван Світличний. Зрештою до Овсієнка потрапила і найпопулярніша самвидавна праця того часу — «Інтернаціоналізм чи русифікація?» Івана Дзюби, де автор критикував радянську політику щодо України, послуговуючись її власною зброєю — марксистсько-ленінською теорією. Цю працю Василь Овсієнко розмножив на фотовідбитках, витративши на це всю стипендію, і роздав знайомим.

1968 року вже другокурсник Овсієнко особливо заприятелював з Василем Лісовим, аспірантом філософського факультету. Лісовий був знайомий з київським колом шістдесятників. Протягом наступних років він постачатиме Василю самвидавні матеріали, щоб той поширював їх на філологічному факультеті. Діставши чергову статтю, Овсієнко швидко прочитував її сам і передавав якомога більшому колу друзів. В «Моїх університетах» згадував про це так: «Я до своїх приятелів ставився дуже серйозно і вибирав тільки тих, хто поводиться порядно в побуті, хто порядний у дрібному. Такий, очевидно, не зрадить тебе і в чомусь більшому». Іноді хтось довірливо пропонував йому самвидав, який він сам же і запустив. Він не видавав себе, адже тримати в себе й передавати щось позацензурне загрожувало щонайменше виключенням з університету.

Київський номер «Українського вісника»

Про масові арешти української інтелігенції в січні 1972 року Василь Овсієнко дізнався від однокурсника Валентина Лисиці. Той покликав Овсієнка до кімнати своєї дівчини й розповів, що у Києві та Львові відбуваються обшуки та арешти. За ґратами опинились Іван Світличний, В’ячеслав Чорновіл, Євген Сверстюк, Василь Стус і багато інших. Лисиця знав, що об’єднує Овсієнка та Лісового. Василь не давав йому самвидаву — той мав власне джерело. Та й він не довіряв Лисиці, який був єдиним членом партії на курсі й часом заводив підозрілі розмови.

Василь Овсієнко сприйняв новину про арешти шістдесятників як особисту трагедію. Йому, молодому ідеалісту, вони здавалися небожителями. У лютому 1972 року Лісовий запропонував написати відкритого листа на захист заарештованих і разом з Євгеном Пронюком, філософом та автором самвидаву, взявся за підготовку наступного номера «Українського вісника», адже його редактор В’ячеслав Чорновіл опинився за ґратами. Наступний номер означав, що боротьба триває.

По Лісового і Пронюка КДБ прийшло у липні 1972 року. Відтоді арешт Овсієнка був тільки питанням часу. Під час державних іспитів йому поставили трійку з наукового комунізму, чим позбавили можливості вступати на аспірантуру. Він поїхав працювати вчителем української мови у школу в селі Ташань поблизу Переяслава. На той час Василеві всього 24 роки, він не набагато старший за своїх учнів. Найкращим з них дає почитати вже заборонений «Собор» Олеся Гончара і дещо з поезії шістдесятників. Якось розповів одному дев’ятикласнику про погром інтелігенції у столиці й дав почитати листа авторства Лісового на захист заарештованих. Розмножити й розіслати той лист так і не встигли: він існував лише у кількох копіях. Збентежений учень показав листа завучеві, а той одразу повідомив у КДБ. До того Василь уже мав конфлікти з керівництвом — за те, що намалював церкву на стенді до 250-річчя Григорія Сковороди і що розучував з дітьми колядки. По селу пішли плітки, нібито Овсієнко вчив дітей молитися й намалював ікону, хотів повісити її у школі, а директор не дозволив.

«Мордовський університет»

Арешт відбувся 5 березня 1973 року — на двадцяті роковини по смерті Сталіна, як завжди зауважував Овсієнко. Його перестріли, коли він вертався з Києва до Ташані. Ще на автостанції «Дарниця» Овсієнко запримітив випускника школи, де працював, — сина завуча. Поруч із ним був невідомий. Ймовірно, хотіли, щоб хтось його упізнав. Коли приїхав до села, два чоловіки — «непримітно-однакові, ніби стандартні» — попросили допомогти штовхнути машину, що нібито застрягла в снігу. Момент — і вони тримають Василя під лікті. Кажуть, що з КДБ. 

Коли рушили на обшук помешкання, Василь Овсієнко відчував дивний спокій — нарешті скінчилося виснажливе очікування неминучого. Переймався лише, що у записникові були контакти друзів — не хотів, щоб їх якось зачепило, — і що не сховав рукопис статті про події 1972 року «Добош і опришки, або Кінець шістдесятників» (Масовим арештам 1972 року передувало затримання громадянина Бельгії українського походження Ярослава Добоша. У нього вилучили «Словник рим української мови» політв’язня Святослава Караванського. Під час допитів Добош зізнався, що контактував з українськими дисидентами. — Прим. авт.). Увечері Овсієнка доправили в Київ, на Володимирську, 33, де на той час було Головне управління КДБ УРСР. Його справу долучили до справи Лісового і Пронюка. Слідчий залякував хлопця примусовим психіатричним лікуванням — Василь дещо знав про методи радянської каральної психіатрії, тому боявся. І Овсієнко почав свідчити проти себе, намагаючись не видати когось, хто лишався поза прямою підозрою. Його засудили до чотирьох років таборів.

12 квітня 1974 року Василя Овсієнка привезли до 19-ї зони у селищі Лісне Теньгушівського району в Мордовії.

Чи не половина в’язнів там були українцями — не лише шістдесятники, а й українські повстанці, які потрапили до таборів іще за Сталіна: Дмитро Синяк, Микола Кончаківський, Роман Семенюк, Іван Мирон, Михайло Жураківський та інші. «Я близько з ними зійшовся, вони ставилися до мене, як до сина, хоча здебільшого самі вони — постарілі в неволі парубки. З чистою юнацькою психологією, з пієтетом до матері, до дівчини», — пригадував Овсієнко у «Моїх університетах». Цей період свого життя він називав «мордовським університетом», адже тут відбулось його становлення як особистості. Він нарешті був серед однодумців.

25 літ для Івана

Історія одного із останніх живих в Україні політв’язнів сталінських концтаборів

У жовтні 1975 року, коли до колонії приїхали так звані «представники громадськості», Василь Овсієнко заступився за українських дисиденток Ірину Калинець, Надію Світличну, Стефанію Шабатуру, Ірину Сеник, Оксану Попович і литовку Нійоле Садунайте із жіночої зони в Барашево, що тримали голодний протест із вимогою відправити Василя Стуса на лікування. За це Овсієнка перевели до 17-ї зони, у селище Озерне. Там він був єдиним українцем, доки у лютому 1976 року в Озерному не опинився і сам Стус.

Знайомство двох Василів

Спершу вони розминулись — Овсієнка спровадили на лікування у табірну лікарню сусідньої зони. В Озерне він повернувся 8 травня 1976 року. Попри те, що особисто ще не були знайомі, Стус чекав на Овсієнка. Відразу вирішили гуляти так званою «орбітою» — подвійною стежкою понад краєм зони, — щоб їхні розмови було важче підслухати. Стус повів Овсієнка за покинутий барак, де біля куща шипшини він скопав грядку й посадив нагідки й матіоли. 16 червня 1971 року на цьому місці помер провідний член ОУН, багаторічний в’язень радянських таборів, один з лідерів Кенгірського повстання політв’язнів 1954 року Михайло Сорока. Політв’язні доглядали за квітами і, коли ті зацвіли, дуже цьому раділи. Про це донесли керівництву, тож воно наказало пересадити шипшину під вікна штабу, а квітник витоптати. «Проте і після цього на грядці виткнулися пагінці, кущ ожив. І деякі квіти одійшли. Та доглядати їх довелося мені вже без Василя [Стуса], бо він час від часу сидів у карцері, захистити його від наруги було неможливо», — згадує Овсієнко у книжці «Світло людей».

Під час одного з обшуків у поета конфіскували зошит із віршами. Пізніше Стусу сказали, що зошит знищено «як такий, що не становить вартості». На щастя, в одного з політв’язнів збереглася чернетка. Цим в’язнем був Михайло Хейфец із Ленінграда, єврей, учитель російської мови. Він запропонував вивчити вірші напам’ять. Василь Овсієнко переписав лише кілька, перш ніж його спровадили до Києва «на промивку мізків» — таким чином КДБ намагалося схилити ув’язнених дисидентів до «покаяння». 

За два місяці Овсієнка повернули у 19-ту зону — 17-ту віддали «кримінальникам». Хейфец приніс йому власноруч переписані поезії Стуса й продиктував зо два десятки віршів по пам’яті. Української мови він, звісно, не знав, але мав феноменальну пам’ять. Зрештою Стусу таки повернули його зошит, сказавши, що повідомлення про знищення було помилковим. Згодом Овсієнко переписав вірші з цього зошита та вивіз їх із зони. Його звільнили 5 березня 1977 року. 

Василь Стус. Від ікони до палімпсесту

Голосом поетів говорить Бог. Незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні

За спостереженнями Овсієнка, Стус постійно складав вірші подумки. «Це був чоловік, чий розум працював без перепочинку. І ця праця мозку була помітна в тому, що окремі слова внутрішнього мовлення проривалися назовні. Особливо це було помітне після карцерів, де чоловікові вільно бубоніти до самого себе», — пригадував він у книжці «Світло людей». Записувати щось зайвий раз було небезпечно, адже хтось із наглядачів міг забрати текст на перевірку. Стусові вдавалося передавати вірші у листах, записуючи їх суцільним рядком і заміняючи деякі слова подібними за звучанням, наприклад, тюрма — юрма, Україна — батьківщина, колючий дріт — болючий світ. Овсієнко зосереджено слухав, коли Стус декламував свої поезії. Пізніше, уже на волі, він відтворював їх у тій самій манері, що і поет. Він чудово розумів, які сенси Стус вкладав у свою поезію, які переживання описував, адже мав схожий досвід.

Очікування нового арешту

Повернувшись у рідне село Ставки, Василь Овсієнко отримав припис про адміністративний нагляд: не міг виїжджати за межі району, мав перебувати вдома у нічний час та що два тижні повинен був відмічатися у міліції. «Перше, що я зробив удома, це закинув на грушу мідного дрота як антену і налаштував старенького приймача та й припадав до нього вухом вечорами та ранками. На провінції, далеко від глушителів, можна було почути майже все, що передавали “Радіо Свобода” та “Голос Америки”, тим паче, що повідомлення повторювалися», — розповідав він у «Моїх університетах». Так Василь дізнався, що в Україні почала діяти Українська Гельсінська група (УГГ) і що її члени-засновники Микола Руденко й Олекса Тихий вже під арештом. З листа від дівчини, у яку був закоханий до арешту, дізнався, що вона вийшла заміж і вже має дитину. Нових стосунків Василь не прагнув — розумів, що скоро знову опиниться за ґратами. Спершу дисидент намагався вернутися до вчителювання, та відразу дістав відмову, хоча вакансія у школі була і в Ставках, і в сусідньому селі. Довго без роботи залишатись не міг, щоб не отримати термін «за тунеядство». Зрештою влаштувався в колгосп — зайняв місце брата Володимира на посаді художника-оформлювача, коли той перейшов у будівельну бригаду.

На початку квітня 1977 року до Овсієнка у Ставки приїхав Микола Матусевич з дружиною Ольгою Гейко. Та вже 23 квітня Матусевич опинився за ґратами разом із Мирославом Мариновичем. На той момент вони були наймолодшими членами-засновниками УГГ. Влітку до Овсієнка ще раз навідалася Гейко. Після арешту чоловіка вона долучилась до УГГ і взялася за правозахист. Вона забрала зошит із віршами Стуса, та вже за кілька днів, після обшуку у квартирі Ольжиного батька, він опинився в руках спецслужб.

Водій, що привіз Гейко у Ставки, був агентом КДБ. Василя викликали в райвідділок до Радомишля і звинуватили у підтримці зв’язків з «антирадянськими елементами».

Крім спілкування з правозахисниками, він також листувався з політв’язнями і з тими, хто вже перебував на засланні.

18 листопада 1978 року в гості до Василя Овсієнка приїхала Оксана Мешко. Її син, шістдесятник Олесь Сергієнко, був серед заарештованих 1972 року. Проте з радянською владою Оксана мала і власні порахунки: після Другої світової війни її арештували нібито за спробу замаху на Микиту Хрущова, тоді — першого секретаря Центрального комітету Комуністичної партії України, й засудили до 10 років таборів. Після арешту більшості членів-засновників Мешко очолила УГГ. Василь багато чув про неї від інших дисидентів і на «ворожих голосах». Мешко приїхала просити Овсієнка долучитися до групи. Василя надихало те, з яким завзяттям ця літня жінка попри все стояла проти системи. 1981 року Оксану Мешко таки ув’язнили; їй було 76 років. 

Овсієнко став неоголошеним членом УГГ — це мало б відтермінувати арешт, поки його не «вирахують». Та все склалося найгіршим чином: зустріч із Мешко завершилася «спілкуванням» із дільничним, після чого проти Василя сфабрикували справу та засудили за насильницький спротив міліції до трьох років у кримінальній зоні.

Концтабір «Перм-36»

1981 року Комітет державної безпеки запропонував дисиденту публічно засудити УГГ. За це обіцяли дострокове звільнення. Інакше на Овсієнка чекав новий термін. «І я вибрав 10 років ув’язнення, 5 років заслання й “почесний титул” особливо небезпечного рецидивіста», — так він розповідав про це у «Моїх університетах». Його спровадили до табору «Перм-36» у селищі Кучино на Уралі, де вже перебували українські політв’язні Левко Лук’яненко, Василь Стус, Олесь Бердник, Олекса Тихий, а згодом прибули Юрій Литвин, Михайло Горинь і Валерій Марченко. В’язнів утримували у тісних холодних камерах, де постійно бракувало повітря. Їх діймали хвороби. Режим був особливо суворий — з найменшого приводу відправляли до карцеру на 15 діб, де зменшували й без того убогий харч.

З Василем Стусом вони перетнулися всього на кілька тижнів, коли їх помістили в одну камеру — у лютому-березні 1984 року. «Я бачив його зошит у блакитній обкладинці, зроблений із кількох учнівських. У Василевих листах його названо “Птах душі”. Той “Птах” звідти не вилетів. Я єдиний, хто читав ті вірші, а також переклади Рільке», — писав він у книжці «Світло людей». Виснажений в’язничним життям, Овсієнко не мав змоги вивчити щось напам’ять, про що потім дуже шкодував. Вислати щось із поезії в листах повз пильне око цензора, як раніше з Мордовії, було неможливо.

Напередодні загибелі Стуса вкотре спровадили у карцер за те, що він нібито лежав на нарах у верхньому одязі й не відреагував на зауваження наглядача.

Це звинувачення було неправдивим, тому поет оголосив голодування. У ніч проти 4 вересня 1985 року його не стало. В’язні відчували, що зі Стусом щось трапилось, однак не знали напевне. Про те, що Стуса більше немає, Овсієнко хитрістю випитав під час розмови з кадебістом.

Втрачений сад Марії Стус

Бетонні блоки між утраченим домом та садом і три війни, що ступають слідом за жінкою

Віщий сон

Спів пташок виразно заповнює найменші паузи в нашій бесіді. Ми сидимо біля могили Василя Овсієнка. Ніна Федорівна розповідає, як новина про перший арешт Василя дійшла до села: «Батько був сердитий і дуже засмучений, що таке сталося. По селу ходили чутки, що вони золото шукали. Відразу ж не казали, за що Василя арештували». У той час жінка працювала вчителькою математики в сусідньому селі. Її викликали до КДБ, допитували, чи Василь часом не давав їй читати самвидав. Вона не розповіла правди. Кількість листів, які можна було надіслати із зони, була обмеженою, тому Василь писав матері. Коли від нього приходив лист, читали гуртом.

Багато односельців цуралися Овсієнків через Василеве ув’язнення. Та були й такі, хто підтримував. Вони ставилися до Ніни Федорівни по-дружньому, цікавились її справами, навіть запитували про Василя. Удома старалися не говорити про його справи, адже там могло бути прослуховування, — йшли на край городу або у ліс. «Ми його політику підтримували. Так, нікому нічого не казали, мовчали — і не засуджували його, і не схвалювали. Але в душі ми його підтримували», — говорить Ніна Федорівна.

У ніч на 12 серпня 1988 року Ніна Федорівна побачила сон, який запам’ятався їй на все життя: «Як тоді, зараз цей сон бачу. Приїхала вантажівка, на ній сидять кілька чоловік, серед них — Василь у синій робі. Я підходжу й кажу: “Це тебе випустили?”. Він відповідає: “Так, випустили”. І я прокинулась». Рівно за тиждень Василь Овсієнко повернувся додому. Ніна Федорівна з сім’єю, почувши про це, пішла до нього. Вона розповіла йому про свій сон, на що Василь відповів, що його звільнили саме 12 серпня.

Того дня його разом з Миколою Горбалем та Іваном Кандибою етапували з речами у Пермську тюрму, нічого не пояснивши, розповідав Овсієнко у «Моїх університетах». А 21 серпня він уже летів прямим рейсом до Києва, звідти — їхав автівкою до Житомира, де йому сказали, що 12 серпня його «помилували». Він не просив про помилування, натомість вимагав звільнення й реабілітації. За це не раз виступали і ті, хто не боявся виходити на перші антирадянські мітинги у Києві, — з 1987 року там діяв Український культурологічний клуб, створений колишніми політв’язнями. Він став першою незалежною неформальною організацією в Радянській Україні. 

Уже за два дні Василь вирушив до Києва, навідати сестру. Тоді він уперше потрапив на зустріч Клубу, що збирався вдома у Дмитра Федоріва на Олегівській, 10. Олесь Шевченко, також колишній політв’язень, у розмові з The Ukrainians так пригадує цей вечір: «Василь Овсієнко обдарував нас не тільки спогадами про ув’язнення в зоні “Перм-36”, де він провів чимало часу поруч з Василем Стусом, а й великим обсягом запам’ятованих Стусових віршів».

Вони разом працювали в Українській Гельсінській спілці (УГС), що була першою в комуністичній Україні опозиційною громадсько-політичною організацією. Олесь Шевченко очолював її Київську філію, а Василь Овсієнко — Житомирську. 1989 року він іще раз вирушив на Урал, до колишньої зони, вже у складі експедиції, що мала перевезти в Україну останки політв’язнів Олекси Тихого, Юрія Литвина й Василя Стуса. Їх урочисто перепоховали на Байковому цвинтарі у Києві 19 листопада 1989 року.

Від політики до історії

1989 року на базі УГС створили Українську Республіканську партію, де Овсієнко працював секретарем і займався видавничими справами. Він продовжив цю роботу і в період незалежності, доки правозахисник Євген Захаров не запропонував йому інше заняття.

Вони були знайомі з 1988 року, коли Овсієнко приїхав до Харкова навідати товариша по ув’язненню Віталія Калиниченка. Того дня, 30 жовтня 1988-го, в Харкові проходив перший вільний мітинг, на якому, зламавши програму, Калиниченко оприлюднив Декларацію принципів УГС. «Мені одразу кинулася в очі вражаюча різниця у поведінці Віталія Калиниченка та Василя Овсієнка. Віталій був великий, гучний, демонстративний. А Василь — невеличкий, серйозний, мовчазний і напрочуд скромний» — згадує Захаров у розмові з The Ukrainians. 

Опісля Овсієнко й Захаров часто перетиналися на різних заходах у Києві. Захаров був співголовою Харківської правозахисної групи. «Мені здавалося, що йому некомфортно працювати в партійному апараті, бо за способом своїх думок він зовсім не політик, — каже Захаров. — Йому було важко виконувати ті рішення, з якими він був не згодний. Я теж був таким. Невдовзі Василь це підтвердив. Я вирішив вкрасти його у політиків і перетягнути в нашу організацію». Так 1998 року Овсієнко приєднався до Харківської правозахисної групи. 

Разом з Євгеном Захаровим вони укладали українську частину Міжнародного словника дисидентів Центральної та Східної Європи і колишнього СРСР. Захаров розповідає: «Наша квота у словнику була 120 імен. Але в Україні ми могли розширити національну частину на свій розсуд і зробили словник українських дисидентів на 312 імен». Упорядкували також чотиритомник спогадів, документів та матеріалів про УГГ, що вийшов у 2001 році.

І хронікер, і свідок

Овсієнко часто повторював: «Історія — це, на жаль, не завжди те, що було, а те, що записане». Це було його кредо. Кілька років він їздив по всій Україні і спілкувався з діячами українського руху опору різних періодів, збирав фото і документи. Інтерв’ю записував на касетний диктофон, потім розшифровував його й набирав на комп’ютері. Далі готував біографічні довідки й публікації для сайту Харківської правозахисної групи, що з часом став віртуальним музеєм. За це Василя Овсієнка називають літописцем українського дисидентського руху. 

Овсієнко завжди відгукувався, коли його запрошували виступити перед різними аудиторіями: багато розповідав про тих, з ким перетинався в ув’язненні, демонстрував свою смугасту робу «рецидивіста», показував в’язку ключів від в’язничних камер, які знайшов під час поїздки до зони у Кучино. Один із цих ключів міг бути від карцера, у якому загинув Василь Стус. Таким чином Овсієнко прагнув застерегти майбутні покоління від повторного поневолення Росією. Він розповідав про відсутність будь-якої приватності в ув’язненні, про напруженість у стосунках між ув’язненими, змушеними співіснувати в обмеженому просторі.

Автор книжки «Справа Василя Стуса», історик і журналіст, а нині — військовослужбовець 2 корпусу Національної гвардії України «Хартія» Вахтанг Кіпіані у розмові з The Ukrainians каже, що Василь Овсієнко сформував нашу візію про багатьох учасників національного руху опору. «Коли зараз люди кажуть: “Ми знаємо, хто такий Стус” — великою мірою це заслуга Овсієнка, який заклав наше уявлення про нього як людину героїчну, принципову, громадянина й поета», — коментує Кіпіані. 

Він познайомився з Овсієнком на початку 1990-х років. Спершу їх об’єднала партійна робота — вони були в Українській республіканській партії, — а згодом спільні зацікавлення і міцна дружба. Кіпіані, тоді студент і громадський активіст з Миколаєва, знав, що Овсієнко був автором перших публікацій про Василя Стуса, Олексу Тихого і Юрія Литвина спершу у самвидавній пресі, а згодом у партійній газеті «Самостійна Україна». Пізніше Кіпіані допомагав Овсієнку з організацією відеозаписів інтерв’ю, спостерігав його за роботою. Він розповідає: «Пан Василь був людиною неймовірної чесності, делікатності, скромності, доброти, працездатності. Я не знаю, чи є святі серед нас, але він один з тих, кого зазвичай називають святими. Як він поводився, як ставився до інших — це був майже ідеальний чоловік. Таким я його побачив тоді». Кіпіані часто навідував Овсієнка у нього вдома у Києві. Той жив невибагливо й скромно. Пригощав на своїй кухні тим, що любив і готував сам.

Протягом 1999–2005 років Василь Овсієнко регулярно їздив з історичними експедиціями на Соловки та в урочище Сандармох, де у 1997 році карельський краєзнавець Юрій Дмітрієв разом з міжнародною експедицією «Меморіалу» виявив масове поховання жертв Великого терору 1930-х років. Перші фото із Сандармоху в Україну привіз саме Василь Овсієнко. Щорічно у серпні він організовував так звані Соловецькі прощі — громадські панахиди в пам’ять про закатованих там українців, серед яких представники Розстріляного відродження, вбиті у 1937 році. Овсієнко важко сприйняв те, що у 2016 році в Росії проти Дмітрієва сфабрикували справу й засудили до 15 років суворого режиму; так російська влада помстилася йому за викриття сталінських репресій.

Овсієнко не лише документував, а й свідчив сам. Вахтанг Кіпіані, який двічі супроводжував його у подорожах до Росії, пригадує: «Пан Василь ставився до цих поїздок як до обов’язку, бо він їхав у Росію свідчити про те, скільки зла вона зробила українцям. Він був делікатним, але й принциповим. У всіх російських містах, де ми були, Овсієнко завжди розповідав, що ворогом України є московський режим, а українці завжди боролися за свою самостійність — чи зі зброєю в руках, чи без неї. Це було ідеологічне місіонерство — він ніс правду про визвольний рух за межами України. Причому він говорив із різними аудиторіями — це могли бути й інтелектуали з московського “Меморіалу”, і прості дядьки з Пермської області, яким він розповідав, хто і за що тут сидів, а вони навіть не знали, що таке відбувалося у їхньому селі». 

Василь Овсієнко не раз повертався у Кучино, де з 1995 року діяв Меморіальний центр політичних репресій «Перм-36» — єдиний у Росії музей ГУЛАГу просто неба.

Із 2005 року там, у приміщенні колишньої лісопильні, щороку проходив міжнародний громадський і культурний форум «Пилорама». Востаннє Овсієнко відвідав його разом з Олесем Шевченком 2012 року, бо вже наступного, 2013-го, форум скасували через посилення політичного тиску в Росії. Новина, що на території Меморіального центру організували музей радянської пенітенціарної системи, була особливо болісною для Овсієнка: місце, що мало свідчити про злочини радянської влади, тепер возвеличувало тих, хто чинив ці злочини.

2016 року Овсієнко брав участь у підготовці заходів до сорокової річниці від заснування Української Гельсінської групи. У розмові з The Ukrainians директорка Музею шістдесятництва Олена Лодзинська пригадує: «Ми робили виставку, присвячену Українській Гельсінській групі. Матеріали для неї нам давав переважно Василь Овсієнко. Я йому показувала на комп’ютері, що туди ввійшло. Раділа, що він був задоволений тим варіантом, який ми запропонували. Виставка вийшла насичена. Це імпонувало Овсієнку, бо йому хотілося згадати про всіх, навіть неоголошених членів групи, хто допомагав і був у тому задіяний. Ми це виконали». 

Згодом, через хворобу, Василь Овсієнко вже не міг у повній мірі займатися звичною працею, хоча використовував кожну нагоду, щоб побути серед однодумців, почитати на загал вірші Стуса, за якими перевіряв свою пам’ять. Улітку любив приїжджати до рідного села Ставки, кілька тижнів гостював у Ніни Федорівни. Не був у неї хіба що в останні два роки життя — вже не мав сил приїхати. 19 липня 2023 року Василь Овсієнко пішов у засвіти.

* * * 

Рідну хату Василя Овсієнка ми знаходимо не відразу. Вона ховається за високими яблунями, які садив іще його батько. Хвіртка забита дошкою, але частина паркану від’єднана, тож ми пробираємось у двір. Здається, хтось нещодавно торував тут стежку крізь високу траву чи, може, вона просто не встигла зарости. У хаті вже кілька років ніхто не живе. Після смерті матері вона перейшла родичам, що не надто за нею доглядали. Ніна Федорівна показує нам калину, яку посадив Василь між першим і другим ув’язненнями. У спогадах він писав, як не впізнав цей кущ, коли повернувся додому після дев’яти з половиною років в ув’язненні. Хоч рідне обійстя Овсієнка заростає зеленими хащами, його калина і досі тягне до сонця свої гілки.

Архівні світлини Василя Овсієнка надав Музей шістдесятництва.

Читайте до теми

Ольга Гейко: Якщо не я, то хто?

Приклад честі, свободи та людської гідності — історія української дисидентки, яка отримала престижну премію «Пам’ять народу»

Боже, Ти мене почув?

Як Олександра Крип’якевич-Цегельська стала хранителькою пам’яті та історії двох великих родів

Голубʼятня Івана та Льолі

Історія подружжя Світличних — про п’ять побачень за сім років — і одне життя на двох