Маргарита Довгань: «Я листувалася із багатьма в’язнями»

У розмові з Василем Овсієнком, що лягла в основу спогадів «Ріка життя», Ви згадуєте, як вдивлялися у старовинну фотографію Києва, де зображений пам’ятник князю Володимиру над Дніпром. Тоді це місто здавалося Вам мрією. До Києва Ви приїхали в 1944 році підліткою. Як місто, що оговтувалося від німецької окупації, зустріло Вашу родину?

Ця фотографія чудом вціліла — в нас усе пропало, а вона лежала серед документів. Для мене це фото було наче ікона. У суворому житті така дрібничка гріла мені душу. Я була щаслива, почувши, що батька направляють до Києва. У родині ніколи не говорили, що ми українці. Вдома все було російською. Але я відчувала, що Київ для батьків — святе місто. Він зустрів мене як рідний.

1928 року мого діда, офіцера митниці з Волині, відправили у концтабір «Кушка» під Ташкентом. За ним поїхала бабуся Ольга. Вона мала суміш німецької та української крові. Тоді на німецьке походження дивилися скоса, а мої предки були гарними німцями-селянами. Мій прапрадід Якоб Шраґ дуже любив землю, і тут, на Волині, знайшов своє щастя. Та потім мусив тікати, бо належав до менонітів. Це крайня протестантська течія, що не визнавала цивілізації: ні техніки, ні електрики. До того ж — пацифісти. 1904 року російський цар вирішив повоювати з японцями, йому забракло армії, тож він порушив домовленість про те, що німецькі колоністи звільнені від військової повинності через релігійні переконання, й почав брати їх до війська. Якоб попросив у Бога пробачення за те, що скористається цивілізацією, якої не визнавав, та вирушив до Америки. Так опинився у Північній Дакоті.

А його донька, моя прабабуся Анна Шраґ, залишилася і вийшла заміж за українця Володимира Жабокрицького. У них народилося двоє дітей — донька Ольга, моя бабуся, та син Борис. Для мене найстрашніше і найближче було ось що: Борис був ученим, військовим інженером. На Першій світовій війні він зазнав важких поранень. Його відправили у Санкт-Петербург. Він працював, був одружений, мав двох дітей. Просився на батьківщину — не пускали. Але минули роки, і вони переїхали на Кубань, у Краснодар. Там його розстріляли 1938 року під час репресій проти місцевих українців.

Володимира Жабокрицького, першого чоловіка моєї прабабусі Анни, вбили у каламутні революційні часи. З другим чоловіком, Леонтієм Левицьким, вони мешкали в Києві. Знаменитий юрист іще за царя, він був причетний до визвольних змагань УНР — прабабуся-німкеня щораз обирала собі українських націоналістів. Коли більшовики зайшли до Києва 1918 року, вони випустили з тюрем босоту, щоб поповнити лави Червоної армії. Цим новобранцям було сказано: «Йдеш по вулиці, бачиш буржуя — стріляй». Леонтій Левицький ішов вулицею Саксаганського, і його застрелили. Анна до ночі сиділа в паніці, бо чоловік не повернувся додому.

Той, хто зберіг пам’ять і світло. Хронікер дисидентського руху Василь Овсієнко

Історик українського руху опору, який тринадцять з половиною років провів у радянських тюрмах

Коли діда вислали у концтабір під Ташкентом, моя мама Тетяна вчилася на фармацевта у Могилеві-Подільському. У неї вже був кавалер — Костянтин Зацевський, українець з Вороніжчини, який вчився в Москві на геодезиста, а на практику їздив в Україну, де вони й познайомились. Після навчання обоє переїхали у Ташкент, щоб бути ближче до батьків. Тут я й народилась 1930 року. Пригадую, неподалік нашого дому був маленький рівчак, і я з бабусею Ольгою — вона мене виховувала — будувала через нього мости, щоб можна було перейти до когось у гості. Потім із Ташкента перебралися в Самарканд. Це неймовірно красиве місто я згадую як казку. Знаменитий Регістан — середньовічна архітектура фантастичної краси, багато кольорової кераміки, колони, півкола. Неподалік був базар, і ми з дідом їздили туди велосипедом. Після ув’язнення він влаштувався бухгалтером, удома вирощував виноград.

Батька по службі перевели на Урал, у сірий, нудний Свердловськ. Дід і бабуся лишилися в Узбекистані, їх не пускали назад в Україну. У Свердловську ми провели кілька років, а 1939-го, коли Червона армія вторглася на Західну Білорусь, що входила до складу Польщі, батька з Уралу відправили у білоруське місто Волковиськ. Але там ми жили недовго. Радянський Союз захопив країни Балтії, і тата відправили у Вільнюс. Пам’ятаю, як батьки говорили, що там ми побували в раю. Вулиця Гедиміна, всього достатньо, особливо продуктів. Та рай на землі тривав недовго.

У Вільнюсі я спостерігала страшні сцени. Ніколи не забуду, як учителька, дізнавшись, що я буду вчити литовську — бо з литовської гімназії зробили «русскую школу с необязательным изучением литовского языка», — впала батькові на груди й ридала. Я думала: «Я ж буду вчити, чого вона плаче?». Для мене то була найкраща агітація за те, що треба вчити і знати мову народу, з яким збираєшся жити. Із сорока трьох учнів литовську погодилися вчити лише двоє.

Недалеко від нашої школи стояв грандіозний кам’яний будинок. То була консерваторія. Окупанти консерваторію вигнали і розмістили там НКВС: їм були потрібні надійні стіни, крізь які не чутно, як відбувається терор. Одного дня йду по сходах у школі, а сходи біля вікна, і раптом — безумний крик. Він усе життя в мені живе. З верхнього поверху того грандіозного будинку летить людина.

Бачу, що того дядька тримали за чоботи, вони лишилися в руках, а дядько летить униз. Кричу, плачу: «Дядя випав!».

З усіх сторін почали мені вправляти мізки, що я цього не бачила, що мені привиділося. Дійшло до того, що начальник відділу управління геодезії, де батько був головним інженером, увечері приїхав до нас додому і сидів коло мого ліжка. Я все плакала, мені було шкода того дядька. А начальник умовляв мене, розказував «казки», що я того не бачила. Якби я почала розповідати, нас би відправили кудись подалі, на Сибір. Потім була евакуація. До 1944 року ми пробули у Козьмодем’янську на Волзі. 

Приїхали до Києва — навколо руїни. Батька призначили головним інженером Управління геодезії і картографії. Він був гарним фахівцем, а таких бракувало. Раніше його не брали на високі посади, бо вимагали вступити до Комуністичної партії. Він не хотів, завжди викручувався: казав, що дитину чекає або що ще не встиг вивчити історію партії, мовляв, не складе екзамену. Спочатку було складно з житлом. Врешті-решт нам дали квартиру на розі Саксаганського і Шота Руставелі. Будинок був старовинний, і ми дивувалися, що в ньому не чути життя — всього дві-три квартири заселені. Потім дізналися, що тут жили переважно євреї. Ті, хто не втік на початку німецької окупації, — усі опинилися в Бабиному Яру. З євреїв сюди повернулися дві сестрички. З однією з них — її звали Рахіль і вона була старша від мене — ми почали зустрічатися у філармонії та слухали класичну музику. 

У мене був ще один єврейський друг, сусід Арнольд. Навчався у спортивному інституті, але також любив класику. Після війни на естраді просто неба у Маріїнському парку оркестр під керівництвом диригента Натана Рахліна безкоштовно давав концерти. Ми разом бігали на ці концерти. Натан Рахлін — унікальна особистість для Києва. Він виховав цілу громаду прихильників класичного музичного мистецтва — стільки народу приходило!

Втрачений сад Марії Стус

Бетонні блоки між утраченим домом та садом і три війни, що ступають слідом за жінкою

Мене часто питають: «Як ти заговорила українською?». Відповідаю: «Просто! Начебто я ніколи й не переставала». Коли ми переїхали в Київ, я не знала жодного українського слова. Пішла до школи на розі Шота Руставелі та Саксаганського. Моєю вчителькою української мови стала Олександра Ігорівна Білоцерківська. Тільки клас зібрався, вона сказала: «Займатися ми почнемо з того, що поїдемо до Тараса Григоровича». Ми вирушили до Канева на могилу Шевченка. Тоді я так перейнялася цим, що досі відчуваю: це було щось із небес — і та могила, і той краєвид над Дніпром. Я відчула свою причетність.

За те, що я хотіла все знати, Олександра Ігорівна ставилася до мене з повагою. Тому з причетністю до українського слова, української атмосфери не було ніяких проблем. Олександра Ігорівна для мене була святою людиною. Потім, через роки, я все думала: як вона вціліла за радянської влади? Очевидно, вона була з роду Білоцерківських — українських патріотів, що належали до середовища, в якому перебували Леся Українка, Михайло Старицький, Михайло Грушевський.

1948 року Ви вступили на відділення журналістики філологічного факультету Київського університету. Це був іще сталінський період. Якою тоді була атмосфера в радянських вишах?

Тоді ще була якась наївність і романтичні фантазії про комунізм. Нас було шестеро на курсі, що вступили після школи, решта — колишні фронтовики. Нас повели в райком і записали в комсомол. Я прийшла додому і оголосила: «Мене взяли у комсомольці», на що батько відповів: «Костомольці». Я згадала цих «костомольців» через багато років, коли з онукою Стефанією їздила по шевченківських місцях. У Шевченка є поема «Іржавець». Ми були в Іржавці і познайомилися там зі старенькою бабусею. Запитали її про ікону, яку козаки привезли сюди з Січі. Вона розповіла, що коли більшовики громили церкву, старі люди намагалися витягти щось із вогню й порятувати. І була така комсомолка Настя, яка завжди ходила в червоній хустці. Вона побачила, як дід узяв ту ікону й побіг. Вона за ним. Наздогнала, вирвала ікону й кинула у вогонь. Мені одразу згадалися ті батькові «костомольці». 

Навчання в університеті було дуже хитре. У нас був викладач зарубіжної літератури — інтелігентний, делікатний чоловік, багато знав. Тоді за кордоном з’явилося багато цікавих письменників, наприклад, Альбер Камю. Але, з точки зору радянщини, вони були «ворогами». Коли наш викладач раптом входив у раж і аж трясся, розповідаючи, які вони погані, — ми вже знали, що треба читати саме цих «поганих». 

Пізніше я познайомилася з Григорієм Порфировичем Кочуром — знаменитим перекладачем, що пройшов ГУЛАГ. Я до нього прикипіла, як до рідної душі. Він жив в Ірпені, і я приїжджала до нього з Києва. Мені перехоплювало дух від його бібліотеки. У таборах він підпільно назбирав книжок, яких ніде не було. Кочур відкрив мені неокласиків. У нього тихенько говорили про Миколу Зерова та інших поетів, яких він зібрав коло себе.

Що відбувалося в Києві, коли помер Йосип Сталін? Що смерть Сталіна означала особисто для Вас?

Про смерть Сталіна оголосили по радіо. Я тоді вже працювала в газеті «Вечірній Київ». У редакції запанувало напружене, гробове мовчання, тому що подумки всі раділи й кипіли, але не можна було говорити. Того ж дня я пішла на площу Толстого (тепер — площа Українських Героїв, — ред.), мені було цікаво, як люди реагують, адже помер глава держави. На площі — сила-силенна людей. Хтось сльози пускає, хтось просто йде, як на параді. У мене не було якихось пристрасних емоцій чи чіткої оцінки. Я лише думала: «Що тепер з нами буде?». Настільки він вбив у голову думку, що без нього — кінець світу. Трохи поштовхалася на тій площі й вирішила, що треба йти: далі жити й працювати.

На роботі були свої складнощі. Мене прийняли у відділ народного господарства. Щодня я мала підготувати два матеріали, а це непросто. У нас був спеціальний перший відділ, де сидів контролер КДБ. Неважливо, чи схвалив редактор — якщо там сказали «ні», то буде «ні». А у партійному відділі працював такий Лебедєв. Якось мене відправили на мотоциклетний завод. Там стався обвал. Сказали, що винен якийсь інженер. Коли я розібралася, то зрозуміла: винен інструктор райкому партії, який керував цим підприємством. Я прийшла в редакцію й кажу Лебедєву, що то не інженер винен, а інструктор райкому. Він побагрянів, шарахнув кулаком по столу: «Запам’ятай: партійний працівник ніколи не може бути винуватим!». З початком хрущовської відлиги зміни були нетривалими, суть залишилася. Тоді я вже люто ненавиділа комунізм і знала, що треба бути дипломатичною.

Коли я почула про появу видання «Друг читача», одразу кинула «Вечірній Київ» і перейшла туди. Я побачила цю газету як свою мрію, бо вона могла пов’язати мене з поезією, з українською літературою.

Тоді у видавництво «Молодь» прийшов Іван Дзюба. Я з ним познайомилася й одразу відчула — це моя людина.

Всі талановиті автори йшли до Івана, а він одразу, як з’являвся якийсь цікавий рукопис, дзвонив мені: «Приходь, дам почитати».

Під час роботи у виданні «Друг читача» Ви зустрічалися і з Павлом Тичиною, і з Володимиром Сосюрою, і з Максимом Рильським. Як досвід спілкування з живими класиками вплинув на Ваше подальше життя?

Не думаю, що це вплинуло. Я вже була достатньо підготовлена до зустрічі з ними. Моїм першим учителем і наставником був Іван Дзюба, йому я найбільше зобов’язана. Я відчувала захват, що йду до великих українських поетів — хай замучених, скалічених. Особливо запам’яталася оселя Тичини. Він, очевидно, був найбільше наляканий. Дуже делікатна, ніжна людина, яку радянщина зробила калікою. Прийшла до нього, відчиняє дружина, веде кудись. Він сидить у кабінеті на почесному місці. Перше, що бачу, — на поличках 38 томів Леніна. Він поставив їх так, щоб кожен, хто заходить, одразу їх бачив, мовляв, знай, який я товариш. Це здалося мені водночас і смішним, і трагічним. А він сидить, як академік, надувся, щоб я відчувала, куди прийшла.

І раптом бачу на стіні біля письмового стола шедевральний автопортрет юного Тичини, виконаний олівцями. А він же був геніальним художником. Коли я це побачила, щось у мені відпустило: «Це шедевр! Це ж ви?» — «Так, це я малював». — «Це геніальний твір!» І він розтанув. Вони з дружиною мали відчуття, що живуть у тюрмі — простора квартира, все красиво розставлено, але наче за ґратами. А з Рильським я не мала такого контакту. Він теж був напружений, радянський. Вони всі були нещасні, хоча я знала, що це геніальні поети.

Ви дружили з багатьма шістдесятниками. Що вас усіх гуртувало? Ким були ті люди, що приходили на літературні вечори?

Нас гуртувала Україна. Українська нація дуже давня, і тільки давня нація може дати таких людей, як Василь Стус, Іван Світличний. Аристократів духу. Однак тих, хто носив Україну в серці, було значно більше. Якби не було шістдесятників та їхніх прибічників, не було б незалежної України. Коли в ті роки ми намагалися організовувати зустрічі з поетами, забороненими владою, завжди набігало стільки небайдужих людей, що просто душа розквітала: українці не дрімають, вони борються за своє утвердження на рідній землі.

Мій брат Вадим був зв’язківцем, працював в Інституті зв’язку разом зі своєю дружиною Наталею. Мені спало на думку: а якби серед технічної інтеліґенції, яка дуже віддалена від української культури, організувати поетичний вечір? Наталія звернулася до комсомольської організаторки інституту, а та була цікавою молодою жінкою. Каже: «Та чому б ні? Поезію технарям. А то сидять і, крім залізячок, нічого не знають — давай зробимо!». Це було восени 1965 року, вже після перших арештів української інтелігенції.

Інститут зв’язку тоді працював на військово-оборонний комплекс. Вони робили якісь апаратики для підводних човнів Північного флоту Радянського Союзу, хоча самі не знали, куди йдуть їхні вироби. Звісно, інститут був під пильним наглядом КДБ, але я цим не переймалася. Я раділа, що там величезний зал і людей буде багато. Мало того, що поприходили працівники інституту — прийшли з консерваторії, з Київського університету, з Художнього інституту. Там виступали Іван Дзюба, Василь Стус, Микола Холодний. Погодилась прийти Ліна Костенко. Був і Борис Мозолевський, ми з ним дуже дружили. Поет із півдня України, вчений-археолог, який наперекір владі зробив вселенське відкриття — золоту пектораль із кургану Товста Могила. Мозолевський починав писати російською, але Іван Дзюба з ним пощебетав — і той перейшов на українську. Коли ми організовували вдома вечорниці, до нас у квартиру набивалося стільки людей, що стін не було видно. Мозолевський читав свої поезії, слухав молодь. Він працював в Інституті археології на території Видубицького монастиря і часто приходив до нас обідати, просто відпочити, порадитися.

А знаєте, як він відкрив пектораль? Його ж не допускали до такої діяльності (У 1960-х Борис Мозолевський писав патріотичні вірші та товаришував із шістдесятниками. 1968 року його звільнили з посади редактора у видавництві «Наукова думка» за редагування «буржуазно-націоналістичної» праці Олени Опанасович «Збройні сили України». Через «ідеологічну неблагонадійність» Мозолевський брав участь в археологічних розкопках лише як позаштатний співробітник Інституту археології АН УРСР. — Прим. авт.). У ЦК партії була паніка! Крамольник, «неправильний» чоловік — і раптом геніальне відкриття. У тій команді він був позаштатним співробітником. А це ж скандал, що світове відкриття зробив робітник із лопатою. Його швиденько зробили молодшим науковим співробітником.

Які наслідки для Вас мав поетичний вечір в Інституті зв’язку?

Увесь інститут ходив дибки, бо він був під КДБ. На вечорі у перших рядах сиділи винятково кадебісти. Наступного ранку дзвонить мій редактор Володимир Гнатовський: «Рито, приїжджай, до тебе прийшли». Приїжджаю — стоять поважні, здорові жлоби: «Як ви могли?». Починають тиснути різними цитатами — зі Стуса, Холодного, Вінграновського, Ліни Костенко. Виключати з партії — складна процедура, це сталося пізніше, а у 1965-му вони ще думали мене «виховати». Почали тягати в КДБ. Інколи викликали через одну цитату і доводили до нестями: «Як ви це розумієте? Чому ви до нього не підійшли, не взяли за грудки?». Я казала: «Треба боротися, щоб ці поезії читали начальники і робили так, щоб не було причини для їхньої появи».

Зрештою мене вигнали з роботи й заборонили працювати в ідеології.

На короткий час у видавництво «Мистецтво» мене прийняв Олег Микитенко, син убитого у тридцяті роки письменника Івана Микитенка. Потім, у 1966-му, я опинилася в Міністерстві промисловості будівельних матеріалів, у відділі інформації, куди після виключення з аспірантури влаштувався Василь Стус. Ми працювали разом три роки.

У спогадах Ви говорите про час роботи разом із Василем Стусом як про щасливий і світлий. Розкажіть детальніше.

Ми були як рідні сім’ї. Василь з дружиною Валею жили далеченько, на Святошині, а ми ближче до центру. Вони дуже любили класичну музику. У нашій філармонії були розкішні концерти, і ми разом їх відвідували. Усі свята, дні народження відмічали разом. Коли ти живеш у якомусь вакуумі і раптом з’являються живі особистості, з якими тобі тепло, затишно, цікаво, починаєш більше відчувати, розуміти.

Василь — для мене і для Бориса, мого чоловіка, — виняткова особистість. Аристократ духу вищого класу. Борис створив скульптурні портрети Івана Світличного, Алли Горської, композитора Леоніда Грабовського. Якось я запросила до нього в майстерню і Василя Стуса, між ними швидко налагодився контакт. Про роботу вони домовилися так: Василь запитав, чи можна йому курити й читати під час сеансів, і Борис дозволив. Він потім усе життя робив його портрети, зокрема і пам’ятник біля школи в селі Рахнівка, де народився Стус. Нещодавно дізналася, що школу закрили, — в селі немає дітей. Пам’ятник Василеві Стусу стоїть, а школи вже немає.

У 1970-х роках багато Ваших друзів опинилися в таборах. Що Вас підтримувало у той час?

Я листувалася з багатьма в’язнями, хоча тепер критикую себе — Івану Світличному писала мало. Найбільше писала Василю Стусу. Намагалася підтримувати його дружину Валечку. Для мене вони — ідеальні Данте і Беатріче. Валя була унікальна, благородна людина.

Мене завжди підтримувала Україна. Чи був момент, коли я усвідомила, що Радянський Союз обов’язково розпадеться? Такого моменту не фіксувала, але в останні роки я інтенсивно думаю про це. Інколи чую: «То безкінечно буде, нічого не зміниться». А я думаю — ні: і війна ця не буде безкінечною, і Росія не буде. Досвід історії показує: жодна імперія не витримує вічності. Навіть Римська імперія, де вона поділася?

Якою була присутність шістдесятників під час Помаранчевої революції та Революції Гідності?

Усі, хто був здоровий, ішли на Майдан кожну вільну хвилинку. Я теж ходила. У мене був помічник, сусідський хлопчина Дмитро, який ходив до нас додому на вечорниці. Ми з ним разом ходили на Майдан: брали міцний чай у дволітровому термосі, пару батонів, масло, робили бутерброди. 

Наприкінці 2014-го я почала ходити у військовий шпиталь. З тих відвідин з’явилася книжка «Шпитальні нотатки». Перші поранені — усі мої друзі. Серед них мій надійний друг Віталій Чуб, родом із Чернігівщини. Встигала обійти всі корпуси, приносила гостинці. Потім бачу — стоїть інфекційний корпус і туди не пройти, все закрито парканом. Хто ж туди піде? Я перелізла через паркан, зайшла. Сидять дві медсестрички. Я до них чемно: «Я знаю, що сюди не можна, але не видавайте мене. Я хочу написати про цих людей. Не буду наближатися, ми у вашій присутності на лавочці посидимо». Вмовила.

Виходить хлопець, дуже худий. Чуб козацький висить. І прізвище — Чуб. Одразу пішов добровольцем. Має дочку й маленького внука. Музикант-універсал, митець. Був поранений і довго валявся на полі, тому від інфекції лікують. Заприязнилися. Я дала йому гроші, кажу: «На щось добре». Наступного разу приходжу і прошу викликати Віталія. І раптом у цій лікарняній тиші чую, як хтось на сопілці грає наш українській гімн! А це Віталій. Він поїхав у музичний магазин й на ті гроші, що я дала, купив собі сопілку.

Чого, на Вашу думку, сучасним українцям варто повчитися у покоління шістдесятників?

Чому тільки у шістдесятників? У всіх поколінь усіх часів, які йшли за Україну в бій відкрито і сміливо. Починати вчитися треба від Григорія Савича Сковороди, великого мудреця і великого українця. І від Тараса Григоровича Шевченка, його слова. А шістдесятники — це крик душі нашого часу: «Отямтеся й будьте українцями!». Бо хоч їхня кількість була мізерною, вони дали поштовх створенню хай недосконалої, але незалежної України.

Попри всі песимістичні настрої, я на двісті з гаком відсотків упевнена: Україна переможе і буде однією з найсильніших, найсвітліших, найінтелектуальніших держав Європи. А та зміїна країна розсиплеться. Вона не буде вічною.

Чому я в це вірю? Нещодавно була в Мистецькому арсеналі на виставці, присвяченій Василю Стусу. Туди у робочий день прийшло повнісінько людей! З’явилися дуже цікаві молоді діячі. Я відчуваю, що сучасна молодь — це сильне покоління, вони так просто не здадуться.

Читайте до теми

Голубʼятня Івана та Льолі

Історія подружжя Світличних — про п’ять побачень за сім років — і одне життя на двох

Василь Стус. Від ікони до палімпсесту

Голосом поетів говорить Бог. Незалежно від того, хочуть вони цього, чи ні

Право на спротив

Усе починається тоді, коли страх відступає. І те, що ми любимо й цінуємо, стає важливішим за вельми умовний «спокій»