Олександра Матвійчук. Називати речі своїми іменами

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Цей есей ми створили у співпраці з організацією Ukraine WOW для виставки «Той день», присвяченої 35-річчю незалежності України.

Яким буде майбутнє України за 35 років, говорити складно. Війна звужує горизонти планування до чергової повітряної тривоги. Травма розриває лінію часу через складність прийняти те, що сталося. Невизначеність перестає бути фоном, а перетворюється на фактор, який визначає рішення й дії. Думати про майбутнє в таких умовах — це свого роду акт спротиву. І тому це важливо робити.

Моя подруга працює з дітьми, що потерпіли від воєнних злочинів. Вона пояснює цей механізм таким чином. Людина буквально застрягає в подіях, які її зранили. Думки повертають до минулого, яке вона не може допрожити. Як наслідок, втрачає здатність уявити своє майбутнє. Тож коли діти знову починають мріяти, це важлива ознака зцілення.

Наше майбутнє вчиться у школах під російськими ракетами. Хтось із цих дітей втратив дім, хтось батьків, хтось відчуття безпеки, хтось живе з невизначеною втратою. Мені видалося важливим дізнатися, про що мріють ці діти. Вийшла ось така підбірка:

— Я мрію піти до школи. У мене було тільки онлайн-навчання усі ці роки.

— Я мрію стати футболістом і грати в національній збірній, щоб мої батьки на небі пишалися мною і говорили: це наш син.

— Я мрію винайти щось таке, що рятує життя людей. Я досі не знаю, чи треба для цього вчити хімію, — я її не люблю, чи, може, обійдуся штучним інтелектом.

— Я мрію стати відомою співачкою. Я любила співати разом із мамою, а вона завжди говорила мені, що я дуже талановита.

— Я мрію стати головою ООН. Я не дозволю нікому розпочинати війни та когось ображати.

— Я мрію, щоб моя бабуся, мій найкращий друг Міша і моя собака були живі.

— Я мрію про лего, новий компʼютер і щоб Росія перестала посилати на нас ракети та дрони.

— Я мрію повернутися додому, коли це буде можливим.

У кожної з цих мрій своя передісторія. Як-от в Андрія, який мріє стати футболістом. На момент повномасштабного вторгнення йому було 10 років. Коли росіяни почали бомбити міста, батьки схопили документи й нашвидкуруч зібрані речі, щоб вивезти дитину подалі від Київщини, яку штурмувала російська армія. Але на дорозі їх перестріла колона російських танків. Бронетранспортер наїхав на цивільне авто та проїхався по ньому. Андрій згадує, що його тато вже був без свідомості. Але мама сиділа поряд із сином позаду і точно була жива. Далі хтось силою витяг та жбурнув хлопчика на дорогу. Росіяни вистрілили в бензобак. І Андрій розказував моїй колезі, як у цій машині просто на його очах згоріли його батьки.

Одне із завдань війни — руйнування сенсів. Ми живемо у розривах реальності. У тому ж Донецьку її бачать по-різному: хтось живе в окупації, хтось у Росії. Я мрію, щоб в Україні за 35 років люди називали речі своїми іменами.

Коли я була дитиною, то, навчаючись у ліцеї, познайомилася з українськими дисидентами. Це спілкування змінило моє майбутнє. Якщо дивитися крізь призму тих років, то можна було вирішити, що вони програли. Радянський режим здавався непохитним аж до раптового колапсу. Але я вже мала розкіш дивитися на події з історичної дистанції. І розуміла, що живу в незалежній Україні, тому що свого часу ці люди за це боролися.

Наше покоління теж прокладає довгу історичну траєкторію. Ми переосмислюємо цінності свободи та безпеки, які демократичні суспільства звикли сприймати як даність.

По-перше, для нас свобода — це не цінність самовираження, а, як не парадоксально, цінність виживання. Ми б не вижили й не постали як нація, якби усі ці століття в тіні російської імперії вперто не прагнули свободи.

По-друге, ми не протиставляємо свободу й безпеку. Нам потрібна свобода для безпеки та безпека для свободи, бо, втрачаючи одне, ми неминуче втрачаємо й інше.

По-третє, держава для нас — це середовище існування, а не просто набір сервісів. Це те, що зберігає нашу ідентичність. Можна любити неідеальне. Навіть неідеальне слід захищати й берегти.

Думати про майбутнє України в умовах війни — це свого роду акт спротиву. І тому це важливо робити. До всього, є мрії, а є мрійництво. І між цими поняттями велика різниця. Коли людина переконана, що рано чи пізно все буде добре, то це ніщо інше як мрійництво. Наївність така ж небезпечна, як і упередження. Над утіленням своїх мрій треба працювати. І коли спиратися особливо нема на що, то слід вибирати надію як усвідомлену когнітивну стратегію. Недарма у цьому слові корінь «дія».

Надія — це не переконання, що все буде добре. Надія — це глибоке усвідомлення, що всі наші зусилля мають сенс.

І наше майбутнє невизначене, але ніким наперед не написане. А це означає просту річ: ми завжди маємо шанс своїми зусиллями створити те майбутнє, якого ми хочемо для нас та наших дітей.

Читайте до теми