09:00
загальнонаціональна
хвилина памʼяті

Це аудіо створене за допомогою ШІ
Цей есей ми створили у співпраці з організацією Ukraine WOW для виставки «Той день», присвяченої 35-річчю незалежності України.
Вʼязниці для людей можуть бути не тільки у просторі. Вони можуть бути у часі.
Вʼязниця у часі ― це коли ти не маєш майбутнього. Коли замкнули тебе у вічному теперішньому, без памʼяті і надій, тісному, як одиночна камера.
Думати про майбутнє, сподіватися на майбутнє, боятися майбутнього ― особлива людська риса. Вона навряд чи доступна тваринам чи ангелам. Люди з майбутнім сповнені надій і тривоги. Жити з майбутнім непросто. Воно завжди тривожить. А особливо зараз, під час війни. Воно неручне і незручне.
Але навіть це тривожне майбутнє ― краще, ніж його відсутність. Тривога щодо майбутнього ― складова людського щастя. Байдужість і апатія ― шлях до перетворення на мертві душі.
Чимало століть ми, українці, жили життям, в якому наше майбутнє було вкрадено, ампутовано, анексовано. Імперії забирали в нас минуле і теперішнє, але найбільше вони забирали в нас майбутнє. Вони говорили, кричали, нашіптували: майбутнього у вас нема. Ваше майбутнє належить тиранам.
Сьогодні ми боремося за те, щоб самим вирішувати, куди йти. Сьогодні ми вириваємося з вʼязниці часу. І український спротив ― це наслідок гніву на тих, хто захотів вкрасти наше майбутнє.
Але яким ми хочемо бачити це майбутнє?
Я мрію, щоб Україна перестала бути фронтиром чогось. Щоб вона стала центром чогось. Спочатку центром самої себе. Щоб вона мала центр гравітації у самій собі.
Я мрію, щоб Україна позбувалася навʼязаної провінційності. Хочу, щоб вона думала про світ, відчувала свою відповідальність за світ, впливала на світ.
Я мрію, щоб ми позбулися внутрішньої Росії. Тобто системи цінностей, яка досі присутня в нас і яка бачить у людях зайві та замінні речі, а в державі ― механізм примусу і покарання, а не стимул для розвитку й інструмент справедливості.
Я мрію, щоб ми зберегли своє загострене відчуття відповідальності. Щоб ми не жили в ілюзії, що відповідальний хтось інший. Вірус цієї ілюзії проник глибоко в сучасний світ ― як на Сході, так і на Заході, як на Півдні, так і на Півночі. Ми маємо виробити проти нього імунітет.
Я мрію, щоб нас знову стало багато. А для цього ми маємо народжувати більше дітей. А щоб народжувати більше дітей, за них мають відповідати не лише жінки, а й чоловіки. А в містах мають будувати не тільки торгові центри і хмарочоси, а й дитячі садочки та школи.
Я мрію, щоб держава остаточно втратила сприйняття себе як структури, панівної над суспільством. І зрозуміла, що вона існує для суспільства. І її завдання ― дати суспільству можливість побудувати свій захист, свою справедливість і свій розвиток. Держава має не «наглядати й карати», а шукати в суспільстві здорові сили і давати їм можливість розвиватися.
Я мрію, щоб ми перемогли в цій війні. Тобто щоб Росія ще довгі роки не могла більше воювати. Щоб її населення почало розуміти, що їхні війни завжди вестимуть їх до поразок і принижень.
Я мрію, щоб ми зберегли свій вулкан суспільної енергії. Але щоб поверх цього вулкану ми нарешті побудували міцну камʼяну гору, яку ніхто вже не зміг би зруйнувати.
Я мрію, щоб у наші часи дегуманізації ми ставали країною, яка існує для людей. Щоб досвід неволі та знелюднення, яким прорізана наша історія, був для нас постійним стимулом шукати протилежного. І зрощувати світ волі та людяності.
Я мрію, щоб у нас завжди було майбутнє. Щоб нам було куди йти. Щоб ми були країною «ще».
Країною, яка ще скаже своє слово.
Читайте до теми
Називати речі своїми іменами
Надія — це не переконання, що все буде добре. Надія — це глибоке усвідомлення, що всі наші зусилля мають сенс
Країна чорних лебедів
Нашим світом керують чорні лебеді. Просто у нашій країні чорні лебеді — це ми самі
Від чемпіонів із виживання до архітекторів правил
Ми вчимося свідомо творити правила та вдосконалювати їх, чути світ і одне одного
Чотирнадцятий номер журналу літературного репортажу та документальної фотографії Reporters присвячений їжі, що в умовах війни стала для українців символом опору й солідарності, а також маркером національної ідентичності.
У цьому випуску ми досліджуємо, як змінюються гастрономічні практики нації, що мусить збройно відстоювати своє право бути, а також розглядаємо їжу як акт деколонізації. Тоді як радянська влада цілеспрямовано нищила міську кулінарну культуру, сьогодні ми повертаємося до втраченої унікальності — відшукуємо перервані традиції й водночас вибудовуємо нові.
Запросіть друга до Спільноти
Вкажіть, будь ласка, контактні дані людини, яку хочете запросити
Придбайте для друга подарунок від TUM
Вкажіть, будь ласка, контактні дані цієї людини, щоби ми надіслали їй посилку
Майже готово
Вкажіть ще, будь ласка, своє ім’я та емейл.
Дякуємо і до зв’язку незабаром!
Вітаємо у спільноті!
Вхід в кабінет
Відновлення пароля
Оберіть рівень підтримки
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше499 грн/міс
Амбасадорський
digital & print
на 17% дешевше416 грн/міс
499 грн/міс
При оплаті 4999 грн за рік