Про що я мрію

Вʼязниці для людей можуть бути не тільки у просторі. Вони можуть бути у часі. 

Вʼязниця у часі ― це коли ти не маєш майбутнього. Коли замкнули тебе у вічному теперішньому, без памʼяті і надій, тісному, як одиночна камера.

Думати про майбутнє, сподіватися на майбутнє, боятися майбутнього ― особлива людська риса. Вона навряд чи доступна тваринам чи ангелам. Люди з майбутнім сповнені надій і тривоги. Жити з майбутнім непросто. Воно завжди тривожить. А особливо зараз, під час війни. Воно неручне і незручне. 

Але навіть це тривожне майбутнє ― краще, ніж його відсутність. Тривога щодо майбутнього ― складова людського щастя. Байдужість і апатія ― шлях до перетворення на мертві душі.

Чимало століть ми, українці, жили життям, в якому наше майбутнє було вкрадено, ампутовано, анексовано. Імперії забирали в нас минуле і теперішнє, але найбільше вони забирали в нас майбутнє. Вони говорили, кричали, нашіптували: майбутнього у вас нема. Ваше майбутнє належить тиранам. 

Сьогодні ми боремося за те, щоб самим вирішувати, куди йти. Сьогодні ми вириваємося з вʼязниці часу. І український спротив ― це наслідок гніву на тих, хто захотів вкрасти наше майбутнє. 

Але яким ми хочемо бачити це майбутнє?

Я мрію, щоб Україна перестала бути фронтиром чогось. Щоб вона стала центром чогось. Спочатку центром самої себе. Щоб вона мала центр гравітації у самій собі.

Я мрію, щоб Україна позбувалася навʼязаної провінційності. Хочу, щоб вона думала про світ, відчувала свою відповідальність за світ, впливала на світ. 

Я мрію, щоб ми позбулися внутрішньої Росії. Тобто системи цінностей, яка досі присутня в нас і яка бачить у людях зайві та замінні речі, а в державі ― механізм примусу і покарання, а не стимул для розвитку й інструмент справедливості. 

Я мрію, щоб ми зберегли своє загострене відчуття відповідальності. Щоб ми не жили в ілюзії, що відповідальний хтось інший. Вірус цієї ілюзії проник глибоко в сучасний світ ― як на Сході, так і на Заході, як на Півдні, так і на Півночі. Ми маємо виробити проти нього імунітет. 

Я мрію, щоб нас знову стало багато. А для цього ми маємо народжувати більше дітей. А щоб народжувати більше дітей, за них мають відповідати не лише жінки, а й чоловіки. А в містах мають будувати не тільки торгові центри і хмарочоси, а й дитячі садочки та школи.

Я мрію, щоб держава остаточно втратила сприйняття себе як структури, панівної над суспільством. І зрозуміла, що вона існує для суспільства. І її завдання ― дати суспільству можливість побудувати свій захист, свою справедливість і свій розвиток. Держава має не «наглядати й карати», а шукати в суспільстві здорові сили і давати їм можливість розвиватися. 

Я мрію, щоб ми перемогли в цій війні. Тобто щоб Росія ще довгі роки не могла більше воювати. Щоб її населення почало розуміти, що їхні війни завжди вестимуть їх до поразок і принижень.

Я мрію, щоб ми зберегли свій вулкан суспільної енергії. Але щоб поверх цього вулкану ми нарешті побудували міцну камʼяну гору, яку ніхто вже не зміг би зруйнувати. 

Я мрію, щоб у наші часи дегуманізації ми ставали країною, яка існує для людей. Щоб досвід неволі та знелюднення, яким прорізана наша історія, був для нас постійним стимулом шукати протилежного. І зрощувати світ волі та людяності. 

Я мрію, щоб у нас завжди було майбутнє. Щоб нам було куди йти. Щоб ми були країною «ще». 

Країною, яка ще скаже своє слово.

Читайте до теми

Називати речі своїми іменами

Надія — це не переконання, що все буде добре. Надія — це глибоке усвідомлення, що всі наші зусилля мають сенс

Країна чорних лебедів

Нашим світом керують чорні лебеді. Просто у нашій країні чорні лебеді — це ми самі

Від чемпіонів із виживання до архітекторів правил

Ми вчимося свідомо творити правила та вдосконалювати їх, чути світ і одне одного