Країна дітей

Тридцять п’ять — вік дорослої людини, яка вже втратила більшість ілюзій, проте ще не готова собі в цьому зізнатись. Додавати до цих тридцяти п’яти ще стільки ж — доволі ризикована справа, особливо в часи війни. Війна загалом позбавляє майбутнє предметності, серйозності, підважує саме наше право на завтрашній день. Щоб говорити про майбутнє в часи великого нищення і руйнування, потрібно мати не лише плани, а й сміливість їх ословити. Дивно запитувати: що ти будеш робити через п’ять років? Краще переформулювати: чи є в тебе ці п’ять років? І чи готовий ти почути правдиву відповідь на своє питання.

Але якщо вже говорити про майбутнє, куди цікавіше й змістовніше, на мою думку, спробувати поговорити про майбутнє тих, хто не має за спиною цього вантажу тридцяти п’яти років, для кого поняття майбутнього більш-менш співмірне поняттю цілого життя. Дивлячись на сьогоднішніх молодих, зустрічаючи їх на вишколах, лекціях, концертах, літературних вечорах, театральних виставах, розумієш, що наступні тридцять п’ять років будуть належати саме їм — саме з них буде складатись те, що нині ми називаємо майбутнім, саме вони наповнюватимуть його, це майбутнє, сенсом, енергією, тяглістю. І починають це робити, до слова, вже сьогодні — посеред війни і мороку. Не найкращий час для оптимістичного зазирання в прийдешнє. А втім, обставини саме такі. Ба більше, саме такі обставини й будуть визначати наступні тридцять п’ять років дорослішання і набуття досвіду. А що стоїть за цими обставинами?

Війна позбавляє час лінійності. Вона наповнює його додатковою вагою, іноді надмірною, позбавленою жодної логіки та доцільності. Відчуття часу загострюється, хай навіть неусвідомлено. Ночівлі на станції метро не лишають місця затишку і впевненості — ти так чи інакше сприймаєш світ через оптику загроженості, тривоги, розламаності. Що ти в такому разі починаєш відчувати щодо світу? Бажання зібрати все докупи, полагодити, відновити? Чи навпаки — нездатність довіряти, почувати себе в цій реальності впевнено і гармонійно, нездатність вірити, неготовність щось змінювати? 

Поряд із нами виростає покоління дітей, які не мають досвіду життя без війни. Звісно, їхнє переживання цього часу є різним, і різниться воно безліччю обставин — дитинство в Ізюмі й дитинство в Мукачеві (говорю без жодного бажання розділяти чи протиставляти) сьогодні дуже не подібні. Назавтра ці відмінності нікуди не зникнуть — вони будуть частиною наших суспільних дискусій і діалогів, вони визначатимуть усередині країни рівень напруги, але також і рівень порозуміння.

Хтось із цих дітей не має уявлення про навчання в нормальному класі — з галасом, розмовами і сміхом, хтось звик жити не у своєму домі, хтось місяцями чекає на повернення батька. Це болючий і травматичний досвід, який маркує змалку ціле покоління тих, хто мав би будувати нормальну країну, відчуваючи себе частиною відкритого європейського простору.

Натомість війна цей простір докорінно переформатувала, і покоління дітей, які цілком залежать від дорослих, виростає під звуки сирен і ранкові новини про ситуацію на лінії фронту. Саме нині твориться їхня пам’ять, наповнюється вірою і скепсисом, наповнюється причетністю або ж відчуженням. Саме нині ми можемо в їхніх рисах розгледіти цю країну такою, якою вона буде через наступні тридцять п’ять років.

Вони більше за інших потребують захисту. З тієї причини, що не можуть захистити себе самі. Але передусім слід визнати: вони потребують нашої чесності. Тієї чесності, якої нам, обтяженим нашим досвідом і нашою історією, не вистачало попередні роки. Нині ми всі перебуваємо в обставинах, до яких не були готові. Але, як видається, обставини не є сильнішими за нас, ми й далі відстоюємо цю країну — країну дітей, які виростають і залишаються в її кордонах. І хочеться вірити, що в них є достатньо енергії, а головне — сердечності, виправити ті помилки, які роками заважали і не давали цій країні відбутися, що їм стане любові, аби нарешті закласти в цей простір філософію справедливості та ідею гідності, які — і гідність, і справедливість — надалі будуть сприйматись як щось єдино можливе і єдино прийнятне. 

Читайте до теми

Називати речі своїми іменами

Надія — це не переконання, що все буде добре. Надія — це глибоке усвідомлення, що всі наші зусилля мають сенс

Антиміф «Одіссеї»

Давні греки боготворили своїх героїв — і критикували їх за помилки

Країна чорних лебедів

Нашим світом керують чорні лебеді. Просто у нашій країні чорні лебеді — це ми самі