Антиміф «Одіссеї»
Це аудіо створене за допомогою ШІ
Подаруйте +1 рік одному з найбільших незалежних медіа країни.
Формат річної підтримки створює нашому медіа передбачуваніші умови для роботи. Долучайтесь до Спільноти, оформивши щорічний рівень підтримки, та отримайте в подарунок набір з 3 журналів та ще 10 переваг протягом року
«Іліаду» та «Одіссею» створювали анонімні співці через 400–500 років після Троянської війни. Канонічної текстової форми їм надали александрійські вчені через 400–500 років після створення цих пісень. Тобто між подіями, які описували ці дві епічні поеми, і народженням канонічних текстів минуло майже тисячоліття.
Цілими століттями співці створювали текст, вчили його напамʼять, складаючи у своїй голові з різних формул, сталих виразів, камінчиків мозаїки. Одіссей тут повторювано «велемудрий», Еос «розоперста», Афіна «ясноока». Так формувались цеглинки, які полегшили запамʼятовування: дванадцять тисяч рядків «Одіссеї», п’ятнадцять тисяч рядків «Іліади». Ці майже тридцять тисяч рядків мали якось прожити в людській пам’яті протягом століть.
У такий спосіб Греція намагалась запамʼятати час, який зник. Епос сам був сходженням у світ мертвих, де герої поставали як тіні, які говорили, але яких неможливо торкнутися.
Греки зберігали памʼять про свою бронзову добу, яку в часи Троянської війни вони раптом втратили. Втратили не лише міста і царства, а й навіть писемність; втратили здатність усе це зафіксувати. Втиснути літери у глиняну табличку.
Єдиною глиняною табличкою була памʼять. Єдиними літерами були образи, метафори, повороти сюжету та означення. «Велемудрий» Одіссей — це ієрогліф для памʼяті. Якір для розповіді.
Але на «Іліаді» та «Одіссеї» грецька культура не зупинилась. Коли в V столітті до нашої ери розквітає грецька трагедія, вона теж говорить про Трою або сюжети навколо Трої. Девʼять із вісімнадцяти трагедій, які дожили до наших часів, саме про це. «Агамемнон» Есхіла; «Аякс» Софокла; «Троянки», «Гекаба», «Андромаха» Евріпіда та інші.
Деякі інші написані про покоління, що безпосередньо передують Троянській війні. Наприклад, про Едіпа чи Антігону. В їхніх історіях зʼявляється Тіресій, до якого у світ мертвих іде Одіссей. Деякі — про покоління, що йдуть безпосередньо після Трої, — наприклад, про Ореста, сина Агамемнона.
Тобто класичний грецький світ дихає бронзовою добою. Він обертає сюжети цієї доби різними сторонами, немов джазові стандарти, шукаючи щоразу нового звучання. Світ полісів заперечував світ царів, але культурно жив ним, надихався ним, тлумачив і перетлумачував його.
І все це завдяки багатостолітній історії памʼяті. Завдяки тому, що близько тридцяти тисяч рядків передавалися від співця до співця.
Грецію врятували співці. Можливо, сліпі співці. Давньогрецькі лірники і кобзарі.
***
Але з цим передаванням памʼяті сталося ще дещо.
Греки врятували своїх героїв, піднявши їх майже до рівня богів. Але виявилося, що вони цих героїв не лише боготворять, — що вони критичні щодо них, а інколи безжальні.
Одіссей зруйнував Трою підступом. Він сплюндрував Ісмар звірячою жорстокістю. Він затягнув своїх людей у печеру до Поліфема через недалекоглядність. Він зазнав прокляття Посейдона через нахабство. Він дав себе зачарувати Кірці та Каліпсо, бо жадав інших жінок. Він винен у смерті більшої частини свого війська з Ітаки від лестригонів через військову недбалість. Він прирік рештки своєї команди на смерть — внаслідок вивільнення Еолових вітрів — через недовіру до своїх друзів.
Тож його повернення — це покарання за гріхи, помилки, підступ і жорстокість. Це розплата.
Одіссей у Гомера часто означається як polytropos. Людина з багатьма поворотами. Зокрема поворотами до добра і зла.
З іншими героями все ще гірше. 600 воїнів Ітаки, які вийшли з Трої, загинули через Одіссеєві помилки і гнів богів. Агамемнон повернувся додому переможцем, але його вбила дружина. Ахілл помирає героєм, але у світі мертвих скаржиться, що краще був би рабом рабів, ніж царем у світі тіней. Аякс Великий накладає на себе руки через суперечку за обладунки Ахілла (і тут теж винен Одіссей). Аякс Малий тоне в морі через марнославство, що прогнівило богів. Менелай вісім років блукає морем, не маючи змоги повернутися, — майже стільки, скільки Одіссей. Ідоменей (у пізнішій традиції) потрапляє в бурю і обіцяє принести в жертву першу живу істоту, яку зустріне після повернення; нею виявляється його син.
Прокляття йде далі за життя героїв. Клітемнестра, яка вбила Агамемнона, вмирає від рук свого сина, Ореста. Його, своєю чергою, переслідують Еринії, аж поки він не потрапляє на суд Афіни. Син Ахілла, Неоптолем, чинить злочини в Трої і згодом гине в Дельфах.
І зворотна історія. Мабуть, найчеснішим героєм «Іліади» є троянець Гектор. Можливо, найщемкішою грецькою трагедією є «Троянки» Евріпіда, в яких ніжно і пристрасно показані болі троянських жінок: Гекаби, Кассандри, Андромахи. Найбільше співчуваємо ми маленькому синочку Гектора та Андромахи Астіанаксу, якого — знов через Одіссея — скидають з троянської вежі і тільце якого Гекаба хоронить у щиті Гектора.
Грецька культура дає складну, болючу, але однозначну відповідь: ми пишаємося своїми героями, але вони часто були неправі. Вони зробили неправильно, тому боги їх покарали. І навпаки: переможені, жертви, тобто троянці, заслуговують на співчуття і захоплення.
Тому «Одіссея» — це не тільки міф. Це міф, огорнутий літературою. Це історія, яка зберігає в собі і славу, і її критику. Це міф — і його протилежність.
Жодне медіа немає сенсу без читачів. The Ukrainians Media немає сенсу без вас
Доєднуйтеся до Спільноти TUM
***
З цієї складності народжується культура. Вона народжується з цього подвійного погляду захоплення і критики, збереження памʼяті і ретельного, безжального етичного розбору. Так герої стають polytropos. Складними людьми, живими людьми.
Забери в культури один із цих елементів — захоплення чи критику — і вона знищить саму себе. Якщо забереш критику, матимеш просто парк нудного ідолопоклонства, притаманний тираніям. Якщо забереш захоплення, матимеш цинічне ниття, яке веде до втрати віри в цінності.
Класична Греція постала як ренесанс культури, чиї образи сформувались у бронзову добу. Європейський новий час — як ренесанс культури, чиї образи сформувались у добу класичної Греції.
Так було і в нас. Козацька доба відроджувала образи середньовічної Русі. Романтична доба ХІХ століття реанімувала образи козацької доби. Ми сьогодні повертаємо з забуття і наше середньовіччя, і нашу ранню модерність, і наш романтизм, і наш авангард.
Культура живиться відродженнями, кожне з яких спирається на минуле, аби народити щось нове.
Культура потребує витягування себе зі смерті і забуття.
Але це не означає, що культура має лише боготворити своє минуле. Бо кожен герой — polytropos. Він чи вона створили щось велике, але, можливо, зробили іншим людям боляче. Велич часто несе із собою жорстокість. Аби відвоювати собі місце у світі, ти часто випихаєш інших із їхніх гнізд.
Тому історія — це трагедія. Варто прагнути світу, де місце знайдеться кожному. Але варто також памʼятати, що ці мрії здійснюються не завжди.
І тому, шануючи своїх героїв минулого, ми також маємо дивитися прискіпливо на те, в чому вони, можливо, були неправі. На те, коли вони, можливо, не помічали чужих життів і чужої правди.
Це справедливо щодо них. Так ми даємо їм шанс лишитися живими. Тобто складними, з багатьма вигинами. Polytropos.
