Рустам Гаджієв: «Імпульс до боротьби — одна з головних причин, чому наша мова досі жива»

Ти з раннього віку жив у Києві. Яким пам’ятаєш це місто? І як змінювалася мовна картина у Києві впродовж твого життя? 

У Київ ми переїхали, коли мені було п’ять. До того мешкали на Північному Кавказі в Ставропольському краї — мій батько працював у Кисловодську. Там нині поруч палає, і, сподіваюся, палатиме більше. Та сформувався я вже в Києві, на Воскресенці. Чомусь ті місцини називали на честь країн Азії: Афганістан, Кампучія, В’єтнам. Більшість назв не прижилися, крім мого масиву, який досі часом кличуть В’єтнамом. 

Мої враження від зростання у 1990-х можна описати словами «не дуже». У В’єтнамі та навколишніх мікрорайонах мешкала класична київська гопота: деякі мої знайомі ходили бити людей, і то не заради грабунку, а як хобі. У цьому було багато російського нещадного насильства. Райдужне, Лівобережка, В’єтнам — це вам не Троєщина, насправді цивільне місце. 

Моє дитинство крутилося навколо двох речей: музики і футболу. Демографічна картина району була пістрява, і футбол це добре ілюстрував. З нами грав безхатченко на прізвисько Диня — Денис. Це сприймалося нормально: така життєва ситуація, людина живе на вулиці. Футбол дозволяв мені, задротові, соціалізуватися, не стати аутсайдером. Та вже тоді, у ранній юності, я був своїм радше серед дорослих, ніж однолітків. Потім приїжджав у цей район вже у зрілому віці: там з’явилися нові будинки, але пацанчики Воскресенки досі на місці.

Мій батько зростав у Баку. Він був дуже антирадянською людиною, тож нелюбов до совка з дитинства — не мій здобуток, а успадковане ставлення.

У мене ніколи не було проблеми з українізацією, завдяки сім’ї я сприймав її нормально. Однак, повторюся, це не моє досягнення — просто так сталося. Хто знає, чи помічав би я російськомовний шовінізм у тогочасному Києві, якби не батько. 

Пригадую мовну картину в нашій школі. Чимало учнів, які на перерві говорили російською, вдома розмовляли українською — це було зрозуміло з акценту. Вони переходили з однолітками на їхню мову, бо російська вважалася статусною. Коли до когось приїжджали в гості родичі з Київської області, що розмовляли українською або суржиком, на них у дворі могли дивитися як на селюків. Це була тотально російськомовна картина, не пригадую жодної україномовної людини в нашому оточенні. Хочеш досягти чогось у житті, говори російською — таким було базове уявлення.

Звідки родом твої батьки? 

Мама з-під Вінниці, батько з Баку. В них цікава історія знайомства. Колись фіни побудували на замовлення Москви п’ять великих виставкових круїзних лайнерів для іноземних туристів: «Азербайджан», «Карелія», «Казахстан» та інші. Німці, італійці, французи плавали у круїзи, аби побачити Радянський Союз «з людським обличчям». Мій батько був барабанщиком на такому лайнері, а мама працювала офіціанткою — так вони й познайомилися. Очевидно, що лінґва франка між ними була російська. Хоча, як подумати, це парадоксально: бабуся по батькові — азербайджанська вірменка, дідусь — грузинський азербайджанець, мама — з-під Вінниці, бабуся по мамі — наполовину полячка, а дідусь — чистокровний українець з Дніпра. Ну, де тут російська мова? Я не маю жодних питань до етнічних росіян, яких сюди перевезли, але безліч історій — саме такі, як наша. Попри власне коріння, ми розмовляли вдома російською. 
Мій батько — джазовий музикант, що любив інтелектуальну музику. Тож не дивно, що він читав складну літературу — і передав мені цю любов. Мама теж любила читати, а ще гарно малювала — у неї сильне творче начало. Вона радше подавала приклад, а от назви книжок, які варто прочитати, я дізнавався від батька.

Чи вплинула кроскультурність родини на твою цікавість до інших мов?

Думаю, так. Мій перший свідомий спогад про цікавість до інших культур пов’язаний з казками народів світу. У тій пістрявій збірці — звісно, російськомовній — був фольклор болгар, вірмен, самоїдів. Усе це було мені цікаво. Я не думав тоді в ключі: у мене азербайджанське й вірменське коріння, тож варто поцікавитися культурою інших народів. Та десь усередині було закладено, що я mudblood, бруднокровка. І цей ф’южн, еклектика давалися взнаки. Я ніби зшитий з багатьох елементів, тож мені було цікаве все екзотичне. Музика чужомовних імен мене зачаровувала. До речі, останнє пов’язане з футболом. З 1995-го я вболіваю за збірну Нідерландів і амстердамський «Аякс». Франк де Бур, Едвін ван дер Сар, Кларенс Зеєдорф — ці поєднання звучали як музика. Пам’ятаю період, коли за збірну почали грати діти від змішаних шлюбів — у Нідерландів колись було багато колоній, як-от Індонезія чи Суринам. Якось я почув ім’я Джованні ван Бронкхорст. Яке прізвище очікуєш почути після імені Джованні? Яке завгодно, але точно не Бронкхорст. Можливо, тому я й вболіваю за Нідерланди: через жагу спізнати розмаїття в усіх його проявах.

Пам’ятаєш, як усвідомив власну ідентичність?

Мій батько — людина космополітична, він ніколи не нав’язував мені жодної ідентичності. Як не дивно, більше розповідав про українське, ніж азербайджанське: про Василя Стуса, Левка Лук’яненка, Петра Григоренка. Можливо, це була не лише любов до українського, а й ненависть до радянського, тому ми розмовляли про тих, хто чинив опір системі. Водночас, тато міг поставити мені музику азербайджанського джазового піаніста Вагіфа Мустафазаде. Коли мені було 13–14, я почав помічати, що перебуваю на перетині різних історій.

За що саме ти любиш футбол, окрім краси прізвищ?

Так, це дивна історія з прізвищами — але мені справді подобається навіть вимовляти їх уголос. За що я люблю футбол? Важко визначити конкретні причини. Є люди, які просто люблять грати, я ж нерд і задрот: мені цікаво читати про чемпіонати світу, дізнаватися, як розвивалися країни та змінювалися культури завдяки великим футбольним подіям. Це міг би бути інший вид спорту, як-от баскетбол чи хокей, але ж футбол масовіший і більш міжнародний. Це така сильна любов, що я не можу її пояснити. А оскільки футбол зі мною так довго, гадаю, це вже назавжди.

Повернімося у твої шкільні роки. Мені завжди здавалося, що поділ дітей на технарів та гуманітаріїв — дещо стереотипна історія. Та все ж хочу запитати: ти був на чиєму боці у юності? Одразу розумів, що вивчатимеш мови?

Точно не одразу. Спочатку в мене був хіба живий інтерес до розмаїття культур. Та, гадаю, ти маєш рацію: поділ на гуманітаріїв і технарів дещо спрощений. З іншим підходом я міг би більше дізнатися про точні науки, але тоді був, як кажуть, безнадійним ліриком. Коли вже дорослим почав займатися бібліотеками чат-ботів, усвідомив, що математика всюди. Всюди є патерни і структури. І якщо я можу їх побачити у лінгвістиці, певне, зрозумів би й точні науки у школі, якби мені не прищепили думку, що не варто й пробувати. У дитинстві вибір за нас робили дорослі, ми з цим просто мирилися.

Як зародився твій інтерес до лінгвістики? Мені хотілося пов’язати твій фах з походженням, та я вже зрозуміла, що цей зв’язок непрямий.

Так, любов до лінгвістики не постала з інтересу до мови предків. На жаль, не розмовляю азербайджанською — я абсолютно не діаспорна людина. Думаю, я обрав свій фах через інтерес до інших культур, до музики чужих імен. Досі, коли бачу неочікуване поєднання імені й прізвища, не заспокоююся, поки не прочитаю про цю людину, не дізнаюся, хто її батьки. Коли я визначався зі спеціальністю в університеті, зупинився на англійській та арабській мовах. Бо арабська — це було максимально екзотично.

Як дослідження і вивчення мов впливає на наше розуміння Іншого, представника геть відмінної культури? Чому не можна просто все перекласти англійською і не ускладнювати собі життя?

Звісно, переклад допомагає нам спілкуватися, але він ніколи не передає всього. Мова є віддзеркаленням менталітету, тож знання мови дарує тобі вікно або й двері у світ іншої культури. Без глибокого занурення у мову годі зрозуміти, чим живуть люди. Тут ми виходимо на ковзку стежку гіпотези лінгвістичної відносності Сепіра-Ворфа про те, що мова визначає, як ми мислимо. Від сильної версії цієї гіпотези вже відмовилися, та є цікаві досліди, що показують, як залежно від мови може змінюватися світогляд народу. Власне, ідея перекласти все англійською заперечує саму ідею мовного розмаїття. А мовне розмаїття, своєю чергою, тісно пов’язане з розмаїттям біологічним.

Так, я розумію, що багато хто не бачить у ньому сенсу, адже воно не принесе негайної вигоди. Та мусимо визнати: переклад усього на англійську чи китайську є нестратегічним і відгонить фашизмом. Спроби тотальної уніфікації завжди завершуються великою пожежею. У своїй книжці «Останнє слово» я намагаюся знайти пояснення, чому мови важливі, адже вислів «надбання культур» звучить дещо абстрактно. Наразі моє найкоротше пояснення таке: мовне розмаїття потрібне для сталого розвитку громад.

Ми багато з тобою говорили про зникнення мов і те, як це впливає на культурне розмаїття. Чи можливо зберегти мову, а потім відродити, якщо не лишилося носіїв? Чи це утопія?

Ні, не утопія, маємо приклади такого повернення мов до життя. Але ці красиві голлівудські історії — винятки, тому ми про них і знаємо. Все ж не варто доводити до ситуації загроженості, аби потім кінематографічно повертати мову у вжиток.

Краще ми зараз зважатимемо на ризики, ніж дочекаємося, коли українська стане загроженою, аби потім героїчно за неї боротися.

Та історії відродження справді захопливі. Візьмімо, наприклад, менську мову. Мешканці острова Мен розмовляли англійською, місцева гельська фактично вийшла з ужитку. Останній мовець, рибалка Едвард Маддрелл, помер у 1974-му. По тому ЮНЕСКО у своєму атласі назвали цю мову вимерлою. Та діти Мену з якоїсь причини зацікавилися мовою прабатьків, почали нею розмовляти й писати. На місцевих форумах мами ділилися історіями, як нащадки не виконують прохань, якщо говорити до них англійською. Це був такий підлітковий бунт, що допоміг відродити мову. Врешті школярі написали ЮНЕСКО листа менською, де було сказано: «Якщо наша мова померла, якою мовою тоді ми вам пишемо?». І статус мови змінили. Навіть якщо мова померла, вона може відродитися, хоча в цьому буде певний елемент синтетичності. Найпопулярніший приклад — звісно, іврит. Красиві оповідки, та сподіваюся, що таких історій про українську не буде. Хай краще нудно, нецікаво, проте лишається живою.

Хочу продовжити тему зниклих мов. Наскільки глибоко можемо піти в реконструкції мов, якими ніхто не говорить вже багато тисячоліть?

Приблизно до десяти тисяч років углиб. Є окрема гілка лінгвістики — лінгвістична компаративістика. Науковці порівнюють масиви даних з живих мов і тих, після яких лишилося багато матеріалу, наприклад, письмових документів. Так можна зрозуміти, яка мова була потенційним предком кількох споріднених. Є гіпотеза, що колись існувала єдина прамова, яка пізніше розкололася, коли люди розійшлися світом. Та якщо вона й була, ми тут втикаємося у стіну: немає матеріалів, а отже, нема як її реконструювати. Якщо бракує достатньої кількості споріднених мов або історичних даних, наші можливості обмежені здогадками. Ми непогано документуємо індоєвропейську сім’ю, бо нам не бракує матеріалу для порівнянь. Та заглибоко пірнути не вдасться: якоїсь миті все перетворюється на гіпотези.

Якщо хтось із наших читачів бачив реконструйовані тексти, точно помічав перед словами астериски. Ці зірочки означають, що слово реконструйоване, це гіпотеза, а отже, можливий елемент спекуляції. У жодному разі не йдеться про компаративістику курця, де слова довільно поєднують через співзвуччя чи народну етимологію. Компаративна лінгвістика — складна наука, вчені досконало вивчають цілі мови, аби спробувати відновити їхніх предків і родичів. Траплялися і спроби порівнювати цілі мовні макросім’ї, та, як на мене, це вже чиста спекуляція. Та вглиб на сім-десять тисяч років можемо пірнати. Індоєвропейській мові десь під шість тисяч років — її реконструкція вважається однією з найнадійніших у лінгвістиці.

Що тебе як лінгвіста дивує в українській мові? Чи ти сприймаєш її органічно, тому не міркуєш у таких категоріях?

Звісно, я звертав увагу на певні речі, але стою заблизько до української. Саме тому мало про неї пишу і небагато займаюся саме як мовою. Я б не акцентував на виняткових особливостях — знов-таки, це надто близько до історії про «другу за милозвучністю мову в світі». Пам’ятаю, як нашим фейсбуком розійшовся допис нішевого лінгвіста Джона Мак-Вортера про українську мову як лінгвістичний парадокс. Так, ніби нам треба за всяку ціну знайти в українській мові те, що раціоналізує її існування, доведе потрібність нашої мови, її право на існування.

Українська прекрасна, бо вона є, а не тому, що в нас більше відмінків. Звісно, ми знаємо, звідки проростає ця меншовартість: її насаджували нам століттями.

Втім, у «Лінгвістиці…» я пишу про унікальні риси окремих мов: не з позиції привілейованості чи примітивності, а просто як про цікаві факти. Наприклад, існує стереотип про малі мови як примітивніші. Та на практиці все навпаки: мови Амазонії чи, скажімо, Нової Гвінеї дуже складні з погляду фонетики, синтаксису, граматики. Нерідко це пов’язують із тим, що вони розвивалися в межах невеликих мовних спільнот. Українська ж не розвивається у вакуумі: вона постійно взаємодіє з іншими мовами, має мільйони носіїв і функціонує в дуже різних середовищах. Тому в ній подекуди можна спостерігати тенденції до спрощення окремих структур. В цьому немає нічого поганого, як і немає потреби шукати доказів, що наша мова хороша. Мови не бувають хорошими чи поганими, поганими бувають їхні носії.

Ти емпатуєш мовам? Відчуваєш до них симпатію?

Так, і часом сам із себе кепкую через це. Звісно, я ставлюся до мов майже як до живих істот. Коли ми кажемо: «Мова померла» чи «Мова повернулася до життя» — це ж ніби про людей. Мови не люди, але вони мають ознаки живого організму: з’являються, змінюються, помирають. Іноді люди думають, що можуть цілком контролювати мову, та мова завжди карає за самовпевненість. Я відчуваю емпатію до мов, які зникають або стають загроженими, однак розумію, що це частина процесу: якщо мова жила, вона може померти, адже все має свій кінець. Та мене дратує, коли мову роблять загроженою штучно, а потім раціоналізують її смерть: мовляв, вона нікому не була потрібна. Ця маніпуляція найчастіше стосується так званих малих мов, знищених імперіями.

Українська ніколи не була малою за кількістю носіїв, але ставлення до неї як до несерйозної мови, порівняно з російською, домінувало.

До потенційного зникнення української ставилися байдуже: ну, зникне — і хай, адже поруч існує нормальна серйозна мова. Багато колишніх імперій змінили таке ставлення до чужих мов, бодай позірно, але у випадку Росії нічого не змінюється. Це маніпуляція, ніби імперія зі своєю «високою мовою» несе цивілізацію. Так само маніпуляція, ніби лише імперська мова дарує доступ до економічних благ. У менській мові побутувала така примовка: «З менською і пенні не заробиш», — і багато хто вірив, що слід перейти на англійську, аби досягти успіху. Це не природний процес смерті мови, це її вбивство.

Ми колись були у ситуації загроженості? Чи носіїв української завжди лишалося багато, тому ризиків вдалося уникнути?

І так, і ні. Взяти хоча б Голодомор із винищенням села. А ще війни, репресії — ризики завжди були. Нам загрожували, але україномовних і справді лишалося багато — пощастило, що ми велика країна. Якби носіїв української було менше, вони просто закінчилися б — варто собі чесно у цьому зізнатися. На жаль, сьогодні нас таки стає менше.

А ще в українців був імпульс зберегти мову за всяку ціну. В Ірландії у ХІХ столітті сталася жахлива трагедія загибелі гельськомовного населення: мільйон мешканців загинули, ще мільйон емігрували. Та навіть із цієї ситуації можна було вирулити. Але потім англійська послабила тиск і ніби зникла причина проти неї боротися — так мова імперії перемогла. До того ж англійська справді дає тобі вихід до економіки й культури, згадай-но нобелівських лауреатів з Ірландії, що писали англійською. Імпульс ірландців згас, а українців — ні. Імпульс до боротьби — одна з головних причин, чому наша мова досі жива.

Як лінгвістика може бути корисною в житті звичайної людини?

Для звичайної людини, напевно, найпрактичнішою сферою застосування лінгвістики є вивчення мов. Лінгвістика справді допомагає у вивченні мов. Люди, які вчили мови у школі чи виші і не досягли значних успіхів, іноді кажуть: «Я не схильний до мов». Та це міф. Може бути схильність чи несхильність до наслідування звуків — дехто ідеально імітує вимову, а в когось лишається сильний акцент, — та вивчити мову може кожен. Я знаю багатьох поліглотів, які думали в юності, що не мають здібностей у цій сфері, а тепер говорять десятьма мовами. Коли занурюєшся у лінгвістику, бачиш систему мов. Так простіше їх опановувати. 

Розкажи про лінгвокриміналістику, яку ти згадуєш як одну з найзахопливіших галузей лінгвістики. Це справді такі собі мовознавчі детективні справи? 

Так, а ще це дуже практичне, хай і нішеве застосування лінгвістики. Лінгвокриміналісти, або судові лінгвісти, допомагають у розслідуванні злочинів. Десь із 1960-х їх активно залучають у процеси на рівні зі спеціалістами з дактилоскопії чи ДНК. Наприклад, лінгвокриміналісти читають записки самогубців або повідомлення з вимогою викупу і намагаються зрозуміти, хто справжній автор, якої він чи вона статі, де мешкає.

Мейли, рукописні листи — неважливо, що стає матеріалом дослідження, адже йдеться не про почерк, а про повторювані патерни. Ми навіть не помічаємо, як цікаво й часом дивно пишемо.

Я колись написав статтю про злочинця на ім’я Браян Гаммерт, що убив свою дружину Шарлін, але й далі надсилав самому собі анонімні листи від «убивці», намагаючись відвести від себе підозри поліції. Американський лінгвокриміналіст Роберт Леонард проаналізував ці листи і виявив дуже рідкісну закономірність, яку можна було помітити й у повідомленнях чоловіка вбитої: у запереченнях він іноді дозволяв собі скорочення, а от у твердженнях — ніколи (писав «was not», «wasn’t» чи, скажімо, «I am», але ніколи не писав «I’m»). Це і стало одним з ключів до розкриття вбивства. Інший випадок — трагічна історія дитини, яка вчинила самогубство, лишивши записку. Виявилося, що це мачуха обманом змусила її написати текст, а потім убила. Лінгвокриміналіст Джеральд Макменамін, проаналізувавши добір слів і граматику, довів, що авторкою була доросла людина, хоча жертва й писала своєю рукою. 

Я чула, з повідомлень Унабомбера можна було виснувати, що він має стосунок до точних наук. Це правда?

Так, це правда. А ще у його листах повторювалися сталі вислови, які він вживав неправильно, — такі випадки допомагають у процесі ідентифікації. Згадав іще одну цікаву історію. Якось у штаті Іллінойс злочинець викрав дитину і надіслав записку з вимогою викупу. У тексті чоловік імітував неосвічену особу, навмисне роблячи помилки у простих словах. Та він схибив: попросив лишити викуп «на стежці диявола», «on the devil strip». Ідеться про смугу газону між тротуаром і проїзною частиною. Таку назву використовують тільки в місті Акрон у штаті Огайо. Лінгвокриміналіст Роджер Шай зауважив цю особливість, що допомогло суттєво звузити пошуки. Згодом виявилося, що викрадач справді з того міста. Добір слів та й навіть пунктуація говорять про нас чимало. 

Мене свого часу вразило, що деякі страшні авіатрощі відбулися саме через лінгвістичне непорозуміння, а не лише з причин технічних несправностей.

У «Лінгвістиці…» я описую випадок на Тенерифе. До 1977-го не було остаточно узгоджено, які слова диспетчери можуть використовувати в ефірі, — бракувало чітких протоколів. Того дня, 27 березня, аеропорт був перевантажений через перескерування рейсів із Гран-Канарії, ситуацію додатково ускладнив сильний туман. Між диспетчером аеропорту Лос-Родеос та екіпажем голландського літака Boeing 747 компанії KLM відбувся діалог перед зльотом. Другий пілот літака сказав фразу: «We are now at take-off», тобто «Ми зараз у точці зльоту». Диспетчер подумав, що йдеться про початок смуги і додав наприкінці інструкції «Okay». Своєю чергою, екіпаж це сприйняв як команду злітати. Тим часом екіпаж літака Pan Am зазначив, що вони досі рухаються смугою, однак голландці вже не почули повідомлення через накладання радіочастот. Внаслідок цього жахливого збігу літак KLM на повній швидкості врізався в Pan Am. Загинуло 583 пасажири й члени екіпажів. Ця трагедія показала, що нестандартизована мова може бути небезпечно неоднозначною.

Після випадку на Тенерифе міжнародні авіаційні організації суттєво посилили стандартизацію радіообміну та використання «авіаційної англійської» — Aviation English. 

Ще одна трагедія сталася з літаком McDonnell Douglas DC-10. Літаки цієї компанії мали відомий конструкторський дефект вантажних дверей. У разі неправильного замикання вони могли відчинитися під час польоту, що спричиняло вибухову декомпресію. Кілька випадків обійшлися без жертв. Пізніше спеціальна комісія постановила, що двері слід щільно зачиняти, і лишила технічні рекомендації. Що зробила авіакомпанія, аби не витрачатися? Вони проробили віконце у вантажних дверях і наклеїли наліпку з інструкцією технічному працівникові. Той мав поглянути крізь віконце на металевий штир-індикатор, який показував, чи правильно зачинені двері. У 1974 році літак McDonnell Douglas DC-10 турецьких авіаліній вилітав з аеропорту Орлі в Парижі. Вантажник Мохаммед Махмуді, алжирець, володів арабською і французькою. Та інструкції на дверях були англійською і турецькою. Мохаммед просто не зрозумів напису, а тому не перевірив індикатор. На висоті трьох кілометрів двері вирвало, підлога через декомпресію зруйнувалася, і літак упав на ліс Ерменонвіль під Парижем. Загинуло 346 людей. Авіакомпанія спробувала повісити провину на вантажника, але його виправдали. 

Дивовижні й страшні історії. Ти розповідав чимало цікавих історій про мову у своєму лінгвістичному блозі, що потім привів до появи твоєї першої книжки «Лінгвістика на карті світу». Як усе починалося?

Почалося все випадково. Я пішов на курси SMM: мені було цікаво дізнатися, як працює реклама і таргетинг. Щоб виконувати домашні завдання, слід було створити магазин в інстаграмі чи щось схоже. Я не планував нічого продавати, тож довелося вигадувати сторінку, на якій можна тестувати набуті навички. А я ж нічого не вмію у цьому ключі, крім розповідати історії про мову. Як у Шелдона Купера в «Теорії великого вибуху» було шоу «Fun with Flags», так у мене мала бути сторінка «Fun with Languages». Наприкінці курсу я вже мав п’ять тисяч органічних підписників. Курс SMM закінчився, та я й далі вів сторінку. Спочатку це були просто цікаві факти, а потім я почав розповідати історії про жестові мови, сленг англійських геїв, малі мови. Блог ріс. Із часом я подумав, що можна показати ці тексти аудиторії за межами фейсбуку. Так у 2022-му вийшла моя дебютна книжка «Лінгвістика на карті світу» у видавництві «Віхола». 

«Лінгвістика…» — це науково-популярне видання, якому вдалося стати справді популярним. Ти маєш улюблену історію з цієї книжки?

Я дуже люблю історію про таємний сленг англійських геїв — поларі. Коли вперше почув про поларі в університеті, здалося, що це якийсь розіграш. Але ж, коли подумати, британським геям справді був потрібен власний криптолект задля безпеки. На щастя, нині поларі вже не використовують, отже, геї почуваються у більшій безпеці. 

Так, це добра ознака. Однак часто зникнення мов пов’язане з тим, що мови імперій, по суті, захоплюють нові території і витісняють місцеві. Чи можлива ситуація, коли у світі лишиться кілька домінантних мов, а решта розчиниться, зникне?

Ми до цього йдемо, ця динаміка зберігається. Згідно зі статистикою, що два тижні помирає мова.

Зараз у світі існує близько семи тисяч мов. За грубими підрахунками, під кінець століття половина з них зникне. Чи можливо зупинити цей процес?

Навряд чи. Ми не вирішуємо навіть важливіших проблем: екологічних, питання голоду, військової агресії — що вже казати про мови. Не думаю, що залишиться кілька мов, та малі мови точно помирають, і це не завжди пов’язано з прямою військовою агресією. Геноцидальні вбивства мови — це якраз меншість випадків. Найчастіше мову вбиває відсутність престижу, коли від неї відмовляються самі носії. 

Про термінальних, тобто останніх носіїв мови ти розповідаєш у книжці «Останнє слово». Розкажи про це видання більше.

Після першої книжки я міркував, про що ж буде наступна. Спочатку збирався написати другу частину «Лінгвістики…», таку собі збірку текстів. Та потім вирішив зупинитися на вужчій темі. «Останнє слово» охоплює широку географію і хронологію, але зосереджується саме на загрожених і зниклих мовах. Усе почалося з історії термінального носія далматинської мови Туоне Удайни — морського листоноші, що жив на острові Крк в Адріатичному морі. Коли до Туоне приїхав італійський лінгвіст Маттео Бартолі, аби поспілкуватися, в того вже не було зубів. Та й, варто додати, далматинською Удайна розмовляв з батьками багато років тому. Однак найбільше в цій історії вражає те, як ефектно листоноша — а з ним і ціла мова — пішов із життя. Він випадково наїхав на дорожню міну на ділянці, де тривали роботи. Із цим вибухом зникла далматинська.

Інша гучна історія зникнення мови пов’язана з вулканом Тамбора, розташованим на острові Сумбава, що в сучасній Індонезії. Під цим вулканом мешкав народ тамбора, що говорив однойменною мовою. 1815 року стається виверження — настільки страшне, що 1816-й назвуть «Роком без літа» через кліматичні зміни на планеті. Стратовулкан забрав життя близько десяти тисяч людей, в одну мить знищивши цілий народ і його мову. Такі трагічні історії ми запам’ятовуємо краще. Однак вони забирають менше мов, ніж економічні чинники. Росія доклалася до потенційної загроженості української мови: маємо вторгнення, смерті, зруйновані будинки. Та з погляду русифікації Путін зробив дурню: тихіші методи вбивають більше носіїв — люди просто переходять на престижнішу мову імперії. Путін хотів пришвидшити процес м’якої русифікації, що тривала десятиліттями і рухалася зі сходу на захід. Та прорахувався. 

Вторгнення справді посприяло українізації, на жаль, страшною ціною. Зараз хвиля україномовності дещо спала, та ситуацію однаково не порівняти з 2021 роком. Мене завжди захоплювала гнучкість, адаптивність української. Як наша мова змінюється в часи війни?

Українська приймає себе у всій багатогранності: діалекти, суржик, усе, що раніше вважалося негарним, за що соромили носіїв. Наша мова стає дорослою, а тому в ній меншає пуризму. 

У Другій світовій війні американці використовували мову навахо для шифрування радіорозмов. Це стало одним із факторів перемоги: японці так і не змогли розшифрувати повідомлення. Без навахо, можливо, битва за Іодзіму склалася б інакше. Як мова може бути використана у війні сьогодні?

Навахо справді допомогли у шифруванні радіозв’язку. А ще це дуже складна мова — ось ми знову руйнуємо міф про малі мови як примітивні. Та у випадку з навахо йдеться про малу локалізовану мову в безінтернетні часи. Чи можливе повторення цього випадку з природною мовою сьогодні? Навряд чи, це все ж романтична історія, яку унеможливлюють теперішні технології. Та я чув про випадки, коли наші закарпатці спілкувалися в ефірі власною говіркою і це допомагало у конкретних ситуаціях. 

Як гадаєш, мовні вислови, пов’язані з турбулентним часом війни, лишаться з нами після перемоги?

Так. Війна триває довго, тож певні фрази проходять весь шлях: від виникнення, популяризації до тривіалізації і втрати своєї сили.

Вислів про російський воєнний корабель виник за героїчних обставин, а тепер він — на всій можливій сувенірці, тож утратив первинну силу.

Що мені не дуже подобається з-поміж сучасних тенденцій — це спроби писати «Росія», «Путін», «Москва» з малої літери або навіть нанолітери, меншим кеглем, ніж решта слова. А ще звичка писати «на Росії». У цьому забагато емоцій: образи, знервованості — такі стани мають властивість минати. Мені хочеться більше холодної ненависті у ставленні до росіян — це доросліший підхід. Я навіть бачив випадки, коли в одному тексті Путіна писали з малої літери, а Герасимова поруч — з великої, бо він, мовляв, менш загрозливий. Сподіваюся, ці тенденції минуть із часом. 

Мову росіян часто порівнюють із ньюспіком Орвелла: слова не позначають реалії, а радше приховують їх, маскують. Чи згоден ти з такою аналогією?

Так. Росіяни перетворили власну мову на суміш канцеляриту та недомовок. «Отрицательный рост экономики», «хлопки», «корректировка цен» (а не зростання) — такого багато. Не мова змушує росіян бути мудаками, та вони вихолощують власну мову, а це ознака змертвіння. Російська мова нині — це сурогат, дистилят літер, в яких немає сенсу. Як і в самій Росії.

Ти характеризуєш себе як зацікавлену людину, яка часто перемикається між темами. Яка тема тебе драйвить просто зараз? 

Зараз я досліджую матеріал для наступної книжки про пейоративи, образи та слюр в різних мовах. Я звернувся до лінгвістів, учителів і просто мовців, написав близько трьох сотень листів — і мені багато хто відповів. Надійшли відповіді від носіїв мандаринської, канадської французької, малаялам, даріжи, тобто магрибської арабської. Люди дякують, що я цікавлюся їхніми мовами, хоча ж ідеться про вкрай сенситивне питання: слова, яких не вимовиш у пристойному товаристві. Я готуватиму словничок і теоретичну частину. Поки що не почав писати тексту, але гарантую, що в книжці точно будуть вислови, які зроблять читачеві дискомфортно. 

Читайте до теми

Центральний водогін російської мови

Мова ставала квестом на виживання серед замінованих полів — треба було ходити стежками, якими хтось ходив до тебе і вижив

Сім’я воєнного стану

Я подобалася кожному чоловікові, доки той не дізнавався, що мій батько на фронті. Після цих слів із-за мого плеча починали визирати сумні очі всіх жінок родини

Про що ми мріяли 35 років?

Від мрії про холодильник — до мрії про свободу. Від бажання втриматися — до бажання впливати