Центральний водогін російської мови

Після Революції гідності, анексії Криму та російського вторгнення на схід України своїх доводилося впізнавати не стільки за мовою спілкування, скільки за формулюваннями. Гібридна війна вимагала гібридних формулювань, які оберемками народжувала як російська офіційна пропаганда, так і російська «опозиція»: «зеленые человечки», «вежливые люди», «ополченцы», «народные республики», «столкновение», «гражданский конфликт»… І водночас для цього періоду було характерне уникання військової термінології, бо ж не війна відбувається, а просто щось — абстрактна українська криза.

«Предпринять попытки нормализовать ситуацию» або «начать решать эту проблему и что-то думать о ней» — так говорив Алєксєй Навальний про свій майбутній план дій щодо повернення анексованого Криму. Власне, йому не довелось перейматися цією «проблемою» і «ситуацією», у нього самого в житті виникли деякі обстоятєльства, які врешті не вдалося рєшить і нормалізовать.

Ці всі мовні новоутворення безбарʼєрно проникали в наш дискурс, навіть не вимагаючи перекладу чи адаптації. Свідомо чи несвідомо, російськомовна частина України активно переймала цей розмитий словничок, а тому ледь не найпопулярнішою дефініцією анексії Криму та російського вторгнення на схід була не російська агресія, не війна, не напад, не вторгнення, а «еті собитія», або ж просто «всьо». «Когда всьо ето началось…»

Началось, завєртєлось, закрутілось, завіхрілось — само по сєбє, просто так сложилісь обстоятєльства, всє ми жертви історії.

У нову інформаційну добу мова не зважає на візи, кордони й повітряні коридори — вона, ніби газ у дослідах, заповнює собою весь доступний простір. Щоби простір був недоступний, треба ставити барʼєри. Ці барʼєри у нас зʼявились, коли російська в публічній площині нарешті стала моветоном.

Мова не існує у вакуумі, вона завжди несе із собою свою лексику, формулювання і звички. Політичний режим змінює мову. І йдеться не тільки про те, що авторитаризм змінює одну мову на іншу, а про зміну самої суті мови.

Понад сім десятиліть українська і російська змінювались разом під авторитарною владою. Українській пощастило бути не на самому дні піраміди етнолінгвістичних привілеїв, вона все ж мала республіканський статус, а тому збереглась, але — «тюрма змінила тебе, Миколо».

Українська змінювалась через російську, калькуючи її звороти, шаблони й канцеляризми. «Прохання до всіх власників автомобілів здійснювати паркування на спеціально відведених місцях» — це прямий переклад із радянської російської, хоча люди, які це написали, можуть бути ровесниками української відновленої незалежності і взагалі не знати російської. Але ж, бач, слухняно відтворюють радянську російську, бо українській не пощастило бути російській родичкою. Спорідненість мов дозволяла легко переносити те, що робили з російською, на українську. Вже навіть не треба було тренувати редакторів, які всі тексти зробили би схожими. Бо над усіма, хто писав що завгодно — від романів до записок на парканах, — стояв один універсальний редактор — Страх.

Мова ставала квестом на виживання серед замінованих полів — треба було ходити стежками, якими хтось ходив до тебе і вижив.

Не варто навіть на мить ступати на узбіччя, не кажучи вже про мандрівки до пишного яру.

І от, після десятиліть обережного непереступання за червоні прапорці і кроків ходженими стежками вервечкою (російська попереду, звісно), головного редактора звільнили і стало можна майже все. У Росії, як виявилося, редактор просто ходив у коротку відпустку. Тепер можна спостерігати, як найпопулярніші практики радянського часу повертаються у російську оновленими й удосконаленими. Ще десять років тому, коли мені випало аналізувати медіа на окупованих українських територіях, я помітила, що тексти, які там друкують на віджатих сайтах місцевих газет, якимось чином радянськіші за формою та змістом за газету «Правда», скажімо, у шістдесятих. 

Для прикладу свіжа новина видання «Горловка сегодня» в окупованій Горлівці: «В 2026 году Кемеровская область — Кузбасс организует летний оздоровительный отдых для 1400 детей из городского округа Горловка. Каждая смена продлится 21 день, а всего за лето состоится четыре заезда по 350 человек. Местом отдыха станет детский оздоровительный комплекс на побережье Азовского моря — с тёплым солнцем, морским воздухом и насыщенной программой для ребят. Такая поездка подарит детям не только новые впечатления и друзей, но и возможность набраться сил перед новым учебным годом».

Чи можливо уявити цих дітей без піонєрских галстуков? А чи можна написати наступну новину ще радянськіше? «…в результате утреннего обстрела, осуществленного Вооруженными силами Украины (ВСУ), 11 мирных жителей города стали жертвами насилия. Корреспондент издания “Горловка.Сегодня”, присутствовавший на месте событий, запечатлел последствия этого ужасного инцидента. Удары пришлись (…) в том числе по автобусу маршрутного такси № 100, который использовался для перевозки граждан».

Приблизно так мова й передає атмосферу страху і зарегульованості, де маршрутка — це «автобус маршрутного такси», де не їздять люди, а осуществляєтся «перевозка граждан», які стають «жертвами насилия». Та взагалі людей в авторитарних умовах практично немає. Навіть коли товаріщі відійшли, то лишилися ліца і гражданє.

Тепер між Росією та Україною таки є барʼєр — лінія фронту, що тягнеться через всю країну і через голову кожного з нас. 

Цей барʼєр для більшості робить російську неприйнятною принаймні для публічних висловлювань. За таких (насправді дуже нових для нас) умов цікаво спостерігати, наскільки різними стежками йдуть тепер українська і російська, фіксуючи реальність. Українська стає дедалі пряміша, уникаючи завуальованих конструкцій. Пригадую, як у перші дні повномасштабного вторгнення кореспонденти на місцях масово казали «москалі» і «кацапи» — настільки жорсткою була потреба називати речі своїми іменами. Зараз цей тренд триває, але став спокійнішим: переважно «росіян» тепер цілком достатньо. В Україні дедалі рідше пишуть, що військовий «поліг за Батьківщину», а частіше — «загинув на війні», «росіяни вбили». Прості слова без закручувань, охудожнень та евфемізмів стають найкращим, найнадійнішим інструментом для опису реальності навколо.

У російській тимчасом евфемізація мови набирає обертів: не лише в державних медіа, а й у ліберальних колах. Ті ж самі сорти бавовни і отріцатєльного роста: не аварія, а «инцидент», не пожежа, а «незначительное задымление», врешті — не війна, а СВО и «конфликт на Украине». А «лица чувствительной категории» при обмінах — це не люди з інвалідністю, жінки чи діти, як можна було би подумати, а працівники спецслужб.

Прикметно, що ліберальна російська подекуди ще більш евфемізована, ніж офіційна: щосили уникає військової термінології, а у фактажі покладається на офіційні джерела. Наприклад, «Дождь» після атак українських дронів пише о «звуках взрывов», а також цитує в лапках місцеву владу про «ликвидацию последствий попытки атаки». «Попытка атаки». Красиво.

Що змушує видання, які виїхали за межі Росії, слухатись давнього редактора?

Чи це свідоме рішення, чи радше ситуація, в якій і ми були ще зовсім недавно, а дехто залишається й досі? 

Врешті російська єдина — її джерело бʼє у Москві й реалії сучасного інформаційного простору не лишають нікому вибору, окрім як пити з центрального водогону, навіть пишучи антивоєнні вірші.

Такою ситуація була не завжди, і це дозволяє маніпулювати застарілими твердженнями, що мова може бути нейтральною, без жодного політичного забарвлення. Колись це твердження могло бути правдою: це можна помітити з того, як сильно раніше відрізнялись мови емігрантських спільнот від мови країни походження. Умовно кажучи, можна було виростити російськомовних дітей за кордоном, які б не знали російських реалій, підсовуючи їм правильні книжки і контакти.

Зараз можна виростити за кордоном ментальних громадян будь-якої країни, бо контекст завжди доступний. Тікток, рілзи, сервери на діскорді — і ось ваша дитина вже скаже «поедем к бабушке, когда закончится СВО». Або ж раптом виявиться активним прихильником Трампа, ніколи не бувавши у Вайомінґу, але це вже інший рівень цієї небезпечної гри.

Ілюстрація — Вадима Блонського за мотивами картини Тараса Шевченка «Катерина». Якщо ви хотіли б поділитися своїми думками, ідеями чи досвідами і написати колонку, то надсилайте листа на емейл — [email protected]. Погляди, висловлені у матеріалі, можуть не співпадати з точкою зору The Ukrainians Media. Передрук тексту чи його частин дозволений лише з письмової згоди редакції.