Аліна Сарнацька. Залишайтеся частково мʼякими

Це аудіо створене за допомогою ШІ

Моя баба була цільнометалева. Їй щойно виповнилось сімнадцять років, коли в село прийшли німці. Вона заховалася на горищі, щоби не «угнали на роботу». Того разу її не знайшли, але за кілька тижнів упіймали в полі, посадили у вагон для худоби й повезли в Німеччину. Вона втекла за сотні кілометрів і пішки повернулася в село. Баба казала, що у війну всі жили важко, але їй пощастило. Вона до самої смерті годувала бездомних котів. Дід був проти, та вона все одно годувала котів.

Але цей текст не про неї.

Якось так сталось, що у двох моїх знайомих за минулий місяць почали труситися руки під час обстрілів. Раніше не трусилися, а тепер почали.

Я це знаю, бо вони мені розповіли. Всі знають, що мене трясе під час обстрілів, тому люди розповідають мені такі речі. Одного дня на Донеччині під час обстрілу мене поплавило і вже ніколи не відпустило. Можна сказати, що я — амбасадорка людей, які трусяться під час обстрілів.

І от: за минулий місяць пишуть мені одразу дві знайомі. І обидві починають зі слів: «Не розумію, що зі мною раптом сталося». Отак пишуть мені обидві знайомі.

Пʼять років росіяни обстрілювали цих жінок та їхніх дітей дронами, ракетами, ракетодронами і дроноракетами. Лякали ядерним ударом. Вперше в історії людства запускали міжконтинентальну балістичну ракету середньої дальності. Намагалися взяти їх в оточення. Лякали ядерним ударом. Пробували заморозити посеред зими, знищуючи енергетику. Обстрілювали дамбу, щоб затопити два райони міста. Лякали ядерним ударом. Випробовували на них усі наявні технології доставки вибухівки на відстань понад 300 кілометрів. Організовували теракти. Ну і знову ж таки — лякали ядерним ударом.

6 липня вночі росіяни запустили по Києву 37 балістичних ракет, і це найбільша в історії кількість балістичних ракет по одному місту в одній атаці. Попередній світовий «рекорд» — це 28 балістичних ракет, якими вдарили по Києву в ніч проти 2 липня 2026 року.

І ось мені пише Валя: «Було все нормально, і тут РАПТОМ щось зі мною сталося. Всі, крім мене, сплять вдома, одна тільки я якась нервова».

А ще у мене є одна колега з Німеччини. Німкеня. Минулого тижня вона надіслала нам листа, що не зможе вчасно перевірити звіт тому, що біля її офісу почали будівельні роботи. «Робочий графік будівельників збігається з нашим робочим графіком, і нам заважає шум, тому доведеться перенести термін», — написала німкеня. Я відкрила цей лист уночі, під час роботи з колегою-українкою. Ми працюємо вночі, коли треба вкластись у строки.

Мої знайомі жінки після обстрілів «беруть себе в руки», відводять дитину в садок і йдуть на роботу. Бо дитину треба годувати, ще й заплатити за приватний садок з укриттям, якщо в державному укриття немає. Мої знайомі жінки сплять зі своїми дітьми в коридорах багатоповерхівок, на паркінгах, у метро, в підземних переходах. «Все нормально», — кажуть вони. «Було гучно, але все нормально», — кажуть мої знайомі жінки після рекордної кількості балістичних ракет, запущених по одному місту. А якщо в них трясуться руки, дивуються і навіть звинувачують себе в слабкості. Адже все нормально.

Мою бабу звали Діна, але в паспорті Анісія. Так тоді часто бувало. Батькам подобалось імʼя Діна, але їхнє бажання не мало значення. Записали «як положено», тобто за церковним календарем. Тому в моєї баби було два імені. Коли мене хтось питав, як звати мою бабу, я казала: «Діна, але в паспорті Анісія». Дорослі не дивувались, лише кивали у відповідь.

І моя баба була цільнометалева.

Баба Діна називала мене «дитина». Так само, як і сусідських дітей. Іноді мені здавалось, що вона не знає, як мене звати. Її дуже злило, коли я лізла до родичів обійматись. Якось у гості прийшла бабина сестра, я сіла їй на коліна та обійняла. Баба Діна накричала на мене: «Ану злізь, не позорся, ти вже здорова дівка!». Мені було сім. Вона дуже боялася, що мене розбалують. Коли я плакала, вона казала матері: «От бачиш, розбалувала, як вона жить буде?».

Баба Діна годувала бездомних котів. Дід був проти, але вона все одно годувала котів. І, виходячи до них, на кілька хвилин ставала іншою, незнайомою жінкою. Спочатку, зі своїм звичним виразом обличчя, вона сварила їх за шкоду, а потім, коли вони їли, починала злегка усміхатися, гладячи їхні худі, пухнасті спини. Вона впиралась рукою в стегно, нахилялась, проводила рукою по кожному коту раз чи два і усміхалась. А потім забирала миску, випростувалась, і її обличчя верталось до свого звичного виразу.

Одного ранку я знайшла під кущем тіло великого сіроокого кота, який приходив до баби все моє життя — десять років. Він, певно, помер від старості чи хвороб. Я заплакала і побігла до баби. Вона скрутила рушник і вдарила мене по боці: «Ану перестань ревіти, ти вже здорова дівка!». Увечері, коли мама повернулася з роботи, я сказала: «Мені здається, що наша бабушка робот». Мама відповіла: «Не видумуй і доїдай суп».

Баба Діна була цільнометалева, без жодних мʼяких частин. Якби вона дожила до наших днів, їй не довелось би перелаштовуватись. Вона вміла брати себе в руки. Вона не вміла спілкуватися з людьми, а брати себе в руки — вміла.

Як я тепер розумію, в неї не було права на співчуття до себе самої і тому вона не відчувала цього співчуття до інших. Співчуття здавалось їй небезпечним.

Ми дійсно більше не можемо дозволити собі такої емоційності, такого співчуття, як це було до війни. Ми не зможемо так жити і тим більше працювати. Ми не пишемо листи про некомфортні умови роботи, як та німкеня.

Крім того, життя у війні чітко протиставляє нашу реальність інстаграмному «селфізму» — культу себе та самореалізації під девізом «я нікому нічого не винна». Модні блоги про «успіх, ресурс і вибір себе» не актуальні для людей, у яких у квартирі +5 і треба подбати про хвору дитину.

Щоденні смерті та жорстокість російських атак змінили нас незворотно. Українки наростили на шкірі броню. Вони воюють, живуть під постійними обстрілами, працюють і дбають про свої сімʼї попри все.

Але якби це було можливо регулювати, я б хотіла лишити собі мʼякий животик. Я б хотіла обіймати людей, притуляти їх до себе і відчувати тепло їхніх рук.

І нехай баба Діна сказала б, що я не готова до життя. Але я думаю, що любов варта ризику.

Читайте до теми